4. Роль держави в залученні іноземних кредитів

Одним із видів міжнародного руху капіталів є експорт позичкового капіталу, який виступає у формі міжнародного кредиту. Іноземні кредити є важливим інструментом фінансування зовнішньої торгівлі, комплексної модернізації і реконструкції підприємств, підтримування стабільності міжнародних розрахунків.

Залежно від суб'єктів кредитних відносин розрізняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн, банківський кредит у зовнішній торгівлі, міждержавні (міжурядові) кредити, кредити регіональних банків розвитку, кредити міжнародних і валютно-фінансових організацій. За видами кредити поділяються на товарні та валютні. Особливим різновидом міжнародного кредиту є емісія цінних паперів, коли банк виступає посередником між кредитором і позичальником, які вкладають свої кошти в цінні папери. За термінами повернення міжнародні кредити поділяються на короткострокові — до 1 року, середньострокові — від 1 до 5 років, довгострокові — понад 5 років.

До основних джерел іноземних коштів, що їх залучає Україна, належать:

•позички міжнародних фінансових організацій: Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку (СБ), Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР);

• кредити іноземних держав;

• кредити держав-постачальників енергоносіїв;

•розміщення облігацій внутрішньої державної позики;

•надання гарантів, субсидій, стипендій, науково-технічної допомоги від міжнародних фінансових організацій та економічно розвинених країн.

Порядок залучення та пріоритетні напрями використання іноземних кредитів регламентуються відповідними законами та постановами уряду. Згідно з цими документами уповноваженими щодо залучення кредитів є Кабінет Міністрів або Верховна Рада України. Кабінет Міністрів має право залучати іноземні кредити в тому разі, коли законом про державний бюджет на відповідний рік для покриття дефіциту бюджету визначені джерела фінансування. У разі, коли одержання позик від іноземних держав, банків і міжнародних організацій не передбачено державним бюджетом, прийняття рішень про одержання кредитів та здійснення контролю за використанням їх належить до повноважень Верховної Ради України. Свою згоду на таку позику та надання повноважень уряду на її залучення Верховна Рада підтверджує ухвалою Закону «Про ратифікацію угоди про залучення іноземного кредиту».

Постанова Кабінету Міністрів України «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу» (1997 р.) встановлює порядок залучення іноземних кредитів для фінансування проектів пріоритетних напрямів розвитку економіки та надання платіжних гарантій Кабінетом Міністрів для забезпечення зобов'язань юридичних осіб-резидентів за іноземними кредитами.

Залучення іноземних позик здійснюється поетапно. Послідовність етапів така: подання пропозицій до закордонних представництв України, міністерств, інших державних органів та юридичних осіб про залучення іноземних кредитів;

опрацювання пропозицій Мінекономіки, Мінфіном України за участю банку- агента, який визначається рішенням уряду;

підготовка проектів міжнародних угод, протоколів, заяв та інших документів щодо залучення кредитів;

підписання уповноваженими особами міжнародних угод та інших документів про надання іноземного кредиту;

ратифікація міжнародних угод Верховною Радою України.

Гарантом кредитів, які відповідно до міжнародних договорів надаються Україні урядами іноземних держав, міжнародними фінансовими організаціями та банками, від імені держави виступає Кабінет Міністрів. Погашення іноземних кредитів, які залучаються українськими юридичними особами під гарантії або інші зобов'язання уряду країни, здійснюється на умовах валютної самоокупності або із залученням коштів державного бюджету. Для отримання під гарантії КМУ кредиту, погашення якого здійснюватиметься на умовах самоокупності, юридичні особи подають Національному агентству з реконструкції та розвитку лист-замовлення на отримання гарантій, висновок- підтримку відповідного центрального органу виконавчої влади, бізнес-план проекту, документи, що підтверджують можливість погашення кредиту за рахунок прибутків від господарської діяльності, а також документи щодо майнової застави (поруки) або договору страхування.

Для прийняття рішень щодо можливості надання гарантій Національне агентство з реконструкції та розвитку, Мінекономіки, Мінфін України та інші організації проводять загальну технікоекономічну експертизу проекту, визначають його відповідність державній політиці, аналізують загальний фінансовий стан позичальника, проводять цінову експертизу імпортних та експортних контрактів тощо. У разі передачі в заставу державного майна, вартість якого повинна покривати розмір кредиту, підготовку висновків і пропозицій щодо надання гарантій здійснює Фонд державного майна України.

Надання гарантій щодо залучення іноземних кредитів, для погашення яких передбачається використовувати бюджетні кошти, здійснюється тільки тоді, коли такі кошти передбачено в державному бюджеті. Юридичні особи-резиденти, які отримали такі гарантії, несуть повну відповідальність за повне та своєчасне погашення кредиту, сплату процентів за користування ним, а також сплату комісійних. Контроль за цільовим та ефективним використанням і своєчасним погашенням кредитів здійснюється відповідними центральними органами державної виконавчої влади.

Термінологічний словник

Адвалорна митна ставка — митна ставка, яка встановлюється у процентах до ціни товару.

Антидемпінгове мито — мито, яке вводиться з метою захисту від демпінгу. Ставка антидемпінгового мита не повинна перевищувати різниці між демпінговою ціною конкурентного товару та середньою ціною товару, що експортується або імпортується в країну.

Демпінг — продаж товарів на міжнародних ринках за ціною, що менша за витрати на виробництво їх.

Зовнішньоекономічна діяльність — заснована на взаємовигідних економічних відносинах і здійснювана як на території України, так і за її межами діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій тощо.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) — нотаріально оформлена угода двох або більше іноземних контрагентів, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у ЗЕД.

Іноземні інвестиції — цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Квотування — інструмент державного регулювання експортно-імпортних операцій суб'єктів ЗЕД через встановлення на певний період кількісних обмежень щодо ввезення в країну та вивезення за її межі певної категорії товарів. Застосовуються глобальні, групові, індивідуальні квоти.

Ліцензування — нормативне встановлені умови, порядок і процедура надання спеціально уповноваженими державними органами дозволу на експорт та імпорт певних товарів, робіт, послуг, прав інтелектуальної власності у відповідних обсягах і суворо визначені строки. Застосовуються генеральні, разові, відкриті ліцензії.

Митний тариф — систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного кордону країни.

Мито — податок, який стягується митними органами з експортних або імпортних товарів.

Міжнародна торгівля — система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів і послуг.

Міжнародний кредит — економічні відносини, що виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою позичання валютних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки та сплати процентів за користування.

Національний режим для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України — режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж українські підприємці.

Підприємства з іноземними інвестиціями — підприємства (організації) будь-якої організаційно-правової форми, створені відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді яких становить не менше 10 %.

Політика вільної торгівлі — державна політика, спрямована на скасування штучних бар'єрів у зовнішній торгівлі. Експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції.

Протекціонізм — державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень.

Режим найбільшого сприяння для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України — режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають такі самі права, преференції та пільги відносно мита, податків і зборів, якими користуються підприємці будь-якої іншої країни, котрій надано такий режим.

Специфічна митна ставка — митна ставка, яка встановлюється у грошовій формі на одиницю маси, об'єму або кількості товару.

Спеціальний режим для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України — режим, який застосовується на території спеціальних економічних зон і митних союзів, що в них входить Україна, або встановлений відповідно до міжнародних угод.

Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі — регулювання, що грунтується на використанні митних тарифів.

Тема 8. Державне регулювання цін та інфляції

1. Необхідність і методи державного регулювання цін

2. Антиінфляційна політика

МЕТА: дати студентам знання про засоби і методи державної цінової та антиінфляційної політики

1. Необхідність і методи державного регулювання цін

Ціна є одним з найважливіших інструментів регулювання економіки. Її регулювальний вплив на економіку охоплює багато напрямів. За допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень НТП, підвищення якості товарів тощо.

Регулювальні функції ціна найефективніше може виконувати лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових факторів. Але як ринок, так і вільна (ринкова) ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного впливу на процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни.

В Україні державне цінове регулювання регламентується Законами України «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони у сфері ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за порушення його, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного виконання закони доповнюються та конкретизуються рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами Уряду.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, до другої— управління з питань цінової політики Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз і прогнозування динаміки цін і тарифів, розроблення відповідних пропозицій щодо регулювання цін і отримання інфляції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на транспортування його територією України та роздрібних цін на газ для населення.

Управління з питань ціноутворення місцевих державних адміністрацій мають право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування;

тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні та комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну тару тощо.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади, установлюючи ціни, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком України). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів і пасажирів залізничним транспортом. Міністерство зв'язку — тарифи на основні послуги зв'язку, Національна комісія з питань регулювання енергетики — тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про відповідне дерегулювання цієї сфери економіки.

Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики. Можна виділити декілька найтиповіших цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення:

1. Запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться, коли в економіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит основних товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов вдаються переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів і послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.

2. Стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата — ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов найбільшого поширення набули такі методи: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів підвищення їх, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників соціальне важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Ці методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.

3. Забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад, акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими цінами на товари першої необхідності.

4. Захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигідним імпортування іноземних товарів. І навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує механізм дотування національних виробників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їхні ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до необхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних методів (квотування,ліцензування).

5. Стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язкового декларування зміни цін. Зазначені методи мають як недоліки, так і переваги і різною мірою використовуються урядами економічно розвинених країн.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін. Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є: здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку затвердження й застосування цін; захист законних інтересів громадян; викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін; експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів; установлених підприємствами незалежно від форм власності і господарювання.

Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають й інші державні та недержавні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів.

Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій за порушення дисципліни цін поширюється на всіх суб'єктів господарювання, які перебувають на території України та здійснюють підприємницьку діяльність.