3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність києво-могилянської академії

Рівень духовної культури будь-якого народу визнача¬ється насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій поло¬вині XVII—кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, на¬родних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчаль¬них закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків мі¬щан, козаків і селян.

На Лівобережній та Слобідській Україні розвиток осві¬ти здійснювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотири¬річним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катерино¬славі та інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма та малю¬вання. В третьому та четвертому класах вивчались загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізи¬ки, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан та урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.

Навчальні програми головних та малих народних учи¬лищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латин¬ської та однієї із західноєвропейських мов. На посади вчи¬телів народних училищ призначалися випускники Петер¬бурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом їх діяльності. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив полі¬тику полонізації українського народу. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х ро¬ках XVIII ст. припинила діяльність.

У містах Східної Галичини, після входження її у 1772 р, до складу Австрійської монархії, існували трирічні нор¬мальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан і ду¬ховенства. Викладання в школах велося виключно поль¬ською мовою, а'з останньої чверті XVIII ст. — німецькою. Кількість українців у цих школах була незначною.

Початкові школи при церквах і монастирях існували та¬кож у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з укра¬їнською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства.

У розвитку освіти на Україні важливу роль відіграли колегіуми — середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців дер-жавних установ та учителів початкових класів. У колегіу¬мах навчалися переважно діти старшин, духовенства, за¬можних міщан і козаків.

У 1700 р. в Чернігові було відкрито Малоросійський ко-легіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати у 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної Украї¬ни. У 1751 р. тут деякий час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. С. Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церк¬ви і був заборонений місцевим єпископом, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.

Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожан¬щині став Харківський колегіум, заснований у 1721 р. Нав¬чальна програма колегіуму, подібно до програм Москов¬ського університету і Петербурзької академії, включала граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Хар¬ківському колегіумі були відкриті додаткові класи, о яких викладались географія, інженерна і артилерійська справа.

На Правобережжі та західноукраїнських землях для дітей місцевої шляхти існували гімназії, в яких навчання велося лише польською або німецькою мовами.

В останній чверті XVIII ст. після ліквідації єзуїтського ордену в Речі Посполитій була проведена шкільна рефор¬ма, згідно з якою вся навчально-виховна справа зосереджу¬валася у віданні так званої Едукаційної комісії (1773— 1795 рр.). Виходячії з нового статуту, василіанські освітні заклади реорганізовувались у школи, які мали від трьох до шести класів. Вони перетворювалися в осередки полоні¬зації українського народу.

Із встановленням на західноукраїнських землях австрій-ського панування, викладання у школах велося виключно німецькою (Східна Галичина) або румунською (Північна Буковина) мовами. Навчання у школах було доступним лише для дітей феодальної знаті.

Важливим центром освіти і науки, суспільного і куль¬турного життя в Україні (друга половина XVII—XVIII ст.) була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичившії досвід братських шкіл, Київська академія виробила струн¬ку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії три¬вав 12 років.

У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання та письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'ян¬ську, українську книжну, грецьку та польську мови. В на¬ступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.

Вища частина учбового процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а бого¬слов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також, знаннями з математики, географії, астрономії та архітек¬тури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.

В Києво-Могилянській академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Навколо академії згуртувалися відомі науковці того ча¬су: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Бара-гювич, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епіфаній Славннецький та ін. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий «Синопсис» (16/4 р.) — короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до ос¬танньої чверті XVII ст., що набув великої популярності і використовувався як офіційний підручник, було створено Інокентієм Гізелем (1600—1683 рр.). Книга розповсюджу¬валась не лише на Україні і в Росії, але й за кордоном, зокрема в грецькому та латинському перекладах.

Академія підтримувала тісні контакти з багатьма нав-чальними закладами Європи, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато ук-раїнських письменників та вчених, що виховувались і здо¬були освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Єпіфаній Славинецький — один з найбільших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника "малозрозумі¬лих слів у Святому письмі, викладач у патріаршій школі;

Симеон Полоцький (1629—1680 рр.) — вихованець і діяч Київської академії, який у 1687 р. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, учитель царських ді¬тей; Данило Туптало (1651—1709 рр.), син київського сот¬ника Сави, якого часто називали Тупталенко) — визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Бого¬родиці у Чернігівському монастирі, нової" редакції збірки «Четьї Мінеї», окремих літописних і драматичних творів;

Стефан Яворський (1658—1722 рр., уродженець Галичи¬ни) —' вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокоповіїч (1681—1736 рр.) — викладач піїтики та риторики в Київ¬ській академії (її ректор з 1710 р.), з переїздом до Моск¬ви — помічник Петра І в його реформаторській діяльності.

Вихованці К.пєво-Могилянської академії були організа-торами багатьох духовних училищ в Росії — у Москві, Ар-хангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII—першій половині XVIII ст. відчувався ду¬же сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури.

Важливим осередком освіти і науки на землях Західної України був Львівський університет, відкритий у 1661 р. грамотою короля Яна II Казнміра. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинською мовою.

Із встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрійськіїй уряд дозволив, існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту. Проте діяльність даного інституту суворо регламентувалась. У 1787 р. в навчальний процес було запроваджено викладан¬ня української мови. Однак викладання всіх предме¬тів в університеті велося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядковувалась консесу —австрійській урядовій установі, що відала питання¬ми освіти.

У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені — історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Г. Пірамович, громадський діяч, письменник і філософ І. Красіцький. Багато вихованців університету та інших. львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській акаде¬мії. Окремі з них — Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М. Слотвинський, Я. Богомоловськнй, А. Зертіс-Камен-ський згодом викладали у Московській академії та Петер¬бурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з нау¬ковими та культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.

На Другу половину XVII—першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фун-даментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця», Г. Грабянкн та С. Всличка.

Цінною пам'яткою української історіографії другої по ловини XVII ст. є «Літопис Самовидця», який 'охоплює історичні події з 1648 до 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором даного літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу .проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр. Визначним істо¬ричним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р. н. невід.—1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648—1702 рр.).

Літопис Самійла Величка (1670—1728 рр.) «Сказаніє а войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого» — наймонументальніший твір в українській історіогра¬фії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.

С. Величко був вихідцем з козацького роду. Освіту здобув у Київській академії, часто називав себе «істинним» снном своєї Батьківщини. В його грудях билося палке сер¬це, яке горіло любов'ю до рідної землі. Працюючи канце¬ляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з лі¬тописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іно¬земних істориків. Це дало йому можливість створити фун¬даментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі. С. Величко втратив за цією роботою зір, але справу свого життя зумів довести до кінця.

Літопис складається з двох томів і обіймає події з 1648 до 1700 рр. На основі історичних джерел літописець поді¬ляє землі України на Малоросію і Галичину, а історію Ук¬раїни розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх наро¬дів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини.

Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельниць¬кий, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Александра Великого. С. Величко з лю¬бов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під про¬водом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з тим літописець засуджує міжусобну боротьбу піс¬ля смерті Б. Хмельницького, яка принесла жахливі руйну¬вання Батьківщині.

Козацькі літописи справили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX— XX ст. І. Франко писав, що з літературного погляду це бу¬ло явище дуже цінне, здатне збудити запал серед україн¬ського народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його зна¬чення для українського національного відродження.

Козацькими літописами цікавився і використовував їх Т. Г. Шевченко. Працюючи в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845—1847 рр.), Шевченко дві¬чі приїздив у Москву до О. Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток, і мав велике їх зібрання. «Спасибі тобі, — писав поет О. Бодянському, — ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю. Ожи¬ває моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!».

Не один образ Кобзаря навіяний безсмертним твором С. Величка. Як першоджерело його використовували чима¬ло українських письменників та істориків, починаючи від П. К.уліша, М. Костомарова і закінчуючи М. Грушевським та іншими істориками нового часу. І це є найцінніший пам'ятник на честь видатного світоча української культури першої половини XVIII ст.

Поряд з історичними дослідженнями, вчені України зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, ма-тематики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Єпіфаній Славинецький здійснив пе¬реклади на слов'янську мову посібників з астрономії Ве-залія, зокрема його книгу «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах.

У XVIII ст. поширюються медичні знання. З'являється ряд лікарів-українців, які одержали вчений ступінь докто¬ра медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Терехов-ський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в м. Лубни відкри¬лася перша на Україні польова аптека, а у 1787 р. в Єлисаветграді — перша медична школа, де поєднували ліку¬вання у госпіталі з вивченням медицини. Діяльність українських лікарів була спрямована на по¬шуки засобів та методів боротьби з епідемічними захворю¬ваннями. Зокрема, Є. Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці у 1784 р., але й виклав методи її запобігання, що схвально було сприй-нято багатьма іноземними академіями.

У розвитку освіти й культури в Україні важливу роль відіграло книгодрукування. В другій половині XVII— XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень, серед яких провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Ук¬раїні, Росії, Білорусії, але й в Молдавії, Болгарії, Сербії та інших країнах. .Одночасно діяли друкарні у Новгороді' Сіверському, Чернігові та інших містах. Кілька друкарень існувало на західноукраїнських зем¬лях. Найбільш потужною серед них була друкарня А. Піл-лера, яка видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою та єврей¬ською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 кни¬жок, французькою мовою друкувалася «Львівська газета», що призначалася для урядових службовців та аристокра¬тичних кіл.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського шрифту, що сприяло збіль-шенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу на Україні друкарню з таким шрифтом було засно¬вано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві, Харкові, Катери¬нославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві.

Запровадження гражданського шрифту в книгодруку¬вання різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» — для світських видань. Таке роз¬межування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість на західноукраїнських землях введення кири¬лиці для світських друків затрималося аж до середини XIX ст.