4. Література, театральне мистецтво і музична культура

З другої половини XVII ст. починається період підне¬сення літературної творчості, її ідейної та естетичної пере¬орієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі:

1) зберігається зв'язок літератури з релігійним світогля¬дом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово стає самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше про¬являються світські та естетичні функції літератури, її заці¬кавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджується на людині, утверджу¬ються нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Друга половина XVII ст. — це період розквіту в укра¬їнській літературі стилю бароко, який був одним з голов¬них стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI—у середині XVIII століття.

В літературному житті вагому роль відігравали поле¬мічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфле¬ти. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вче¬ні, зокрема Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У процесі дискусії полемісти тор¬калися не лише теологічних, але й філософських та соці ально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як «Бесіда» Іоаникія Галятовського, а також «Нова міра старої віри» Лазаря Барановича (1620—1693 рр.).

Одночасно з полемічною літературою розвивалась ора-торсько-проповідницька проза, з допомогою якої роз'ясню-валась християнська догматика і мораль. Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович виступали з проповідями, в яких високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям своєї релігії (православ'ю), праг¬нення до миру, злагоди, спокою. Одночасно вони викри¬вали людські пороки: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, пияцтво, моральну роз¬пусту.

З середини XVII ст. в літературі почав культивуватися жанр езопівської байки, яку вивчали у школах, поширю¬вали в рукописних збірниках. Історико-літературне значен¬ня байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, кот¬рий відіграв історичну роль у процесі становлення нової української літератури.

В літературному житті України XVIII ст. важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів:

релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що «вони визискували людей вбогих». Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Його вірші на соціально-побутові теми пройняті симпатією до людей праці, їх побуту, звичаїв і обрядів. Важливо під¬креслити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запо¬зичень з народної розмовної української мови.

Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки. Автор «Сатиричної коляди» підносив свій голос проти несправед-ливого суду, хабарництва, знущання панів над простим на-родом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича «Ярмарок» і «Сповідь» відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянином і паном.

Релігійно-філософська поезія того часу представлена творами Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофа-на Прокоповича, Івана Величковського, Володимира Ясин-ського, Івана Максимовича та ін. До цієї когорти слід від¬нести і Сімеона Полоцького, поетична спадщина якого належить, головним чином, білоруській та російській літературі. Але вона близька і до української літератури, ос¬кільки талант письменника удосконалювався у стінах Києво-Могилянської академії.

Важливий внесок в історію духовної культури україн¬ського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722— 1794 рр.) — видатний український філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музи¬кант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був спі¬ваком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи.

У 1751 р. Г. С. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом ви-кладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Про¬те світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційними концепціями православної церкви. А тому він змушений був у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм». розбещеність. Протилежністю «зла» є «добро», яке симво¬лізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя об'єктивно було спрямова¬не на утвердження ідей гуманізму, добра і справедли¬вості.

Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г. С. Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа,. шлях до людського щастя прокладається через самопізнан¬ня. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою покра¬щення народного життя е поширення освіти, духовне звіль¬нення людини.

Творчість Г. С. Сковороди — видатне явище літератур¬ного життя України другої половини XVIII ст. Впродовж 1769—1779 рр. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку «Басни харьковскі». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості ук¬раїнських селян: чесність, доброта, працьовитість, скром¬ність, природний розум. У цих байках знайшли свій даль¬ший розвиток сатиричні традиції давньої української лі¬тератури.

Талант Г. С. Сковороди як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельниць¬кого, висловлює свої антимонархічні настрої.

Творчість Г. С. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петро¬вич Котляревський (1769—1838 рр.). У 1798 р. в Петер¬бурзі вийшли друком три частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В «Енеїді» широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народ¬ною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, ук¬раїнських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.

Поема «Енеїда» повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І. П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.

Поряд з відомими раніше .вертепом та шкільною дра¬мою у той час з'являються нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр. Шкільна драма, що набула значного поширення, за своїм характером залишалася в основному релігійно-пов¬чальною. Одночасно вона зверталася і до історико-патріо-тичної тематики. Студенти Ккєво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіу¬мів, де. головним чином зосереджувалося літературне та мистецьке життя, ставили трагікомедію Ф. Прокоповича «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Коме¬дійну дію» М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного полі¬тичного і культурного розвитку.

Значної популярності досягли інтермедії (короткі одно¬актні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків» міщан. Мова акторів була насичена прислів'ями та при¬казками.

Разом з позитивними рисами, що були притаман¬ні народу, викривались негативні риси представників пан¬ства, їх зажерливість, хабарництво, моральна розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти шля¬хетської сваволі та релігійних утисків. У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворилися в самостійні одноактні комедійні п'єси, які витіснили на другий план шкільну Драму.

В другій половині XVII—XVIII ст. подальшого розвит¬ку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували торги, ярмарки, свята. Популя¬ризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії.

Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним україн¬ським гумором. Побутові сцени становили основу інтерме¬дій, які були тісно пов'язані з розвитком шкільного театру й шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи і рівності. Вертепні вистави та інтермедії сприяли розвитку українсь¬кого народного комерційного театру.

Дальший розвиток сценічного мистецтва привів до ви-никнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщен¬ня-балагана. Театр балагана поєднував у собі елементи мистецтва лицедіїв, народної драми та шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та інозем¬них авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п'єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих».

На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театраль¬них видовищах, які влаштовували у своїх маєтках феода¬ли, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це свідчило про роз¬виток народного сценічного та хорового мистецтва.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром був Харків¬ський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були «Недо¬росток» Д. Фонвізіна, «Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виник¬ли і в інших містах. Звичайно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їх діяльність створю¬вала відповідний грунт, на якому відбувався дальший роз¬виток українського професійного театру.

Під впливом театрального мистецтва розвивалась му¬зична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жан¬ри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побу¬тові та ліричні пісні, а також народні танці — метелиці, гопаки, козачки тощо.

Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика, її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопіл¬карі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.

У другій половині XVII ст. виникли своєрідні профе¬сійні цехи музикантів. У 1652 р. Б. Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали видавали й козацькі полковники. Протягом XVIII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ні¬жині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті цере¬монії, військові походи, панські розваги, їх репертуар включав військові марші, народну танцювальну та інстру¬ментальну музику.

Мелодії кантів — багатоголосних пісенних творів слу¬жили джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на один із хорових жанрів — партесний концерт.

Видатний український композитор і теоретик пар-тесного жанру М. Дилецький (1650—1723 рр.) об¬стоював метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта «Радуйся, радость свою воспіваю». Партесний концерт був своєрідним проявом стилю українського ба¬роко в музиці. Видатними виконавцями у цьому жанрі в Україні були Олекса Лешковський, Клим Коновський, Ва¬силь Пікулинський, Іван Календа та ін.

У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відіграла фахова освіта. Вона здійснювалася на основі тео-ретичних праць композитора М. Дилецького, зокрема його «Граматики музикальної», яка узагальнювала практику партесного співу і композиції. Підготовку музикантів-вико-навців, регентів, педагогів-теоретиків, композиторів здій-снювали Києво-Могилянська академія та Харківський ко¬легіум, а також музичні школи, які існували при монасти¬рях і духовних семінаріях.

З метою підготовки освічених музикантів, а також за-доволення потреб царського двору в 1738 р. у м. Глухові на Чернігівщині була створена спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, серед яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Степанович Бортнянський (1751—1825 рр.). Саме з його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку української професійної музики.

Перу композитора належить 70 концертів, 2 літургії, ін¬ші хорові твори, в яких він творчо розвинув традиції пар-тесного та народного виконавського стилів. Пройняті ідея¬ми гуманізму та народно-пісенними мелодіями, вони від¬значаються високим рівнем професійності. Д. С. Бортнян¬ський також є автором опер «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-суперник», «Свято сеньйора», на¬писаних італійською та французькою мовами. Крім того, композитор плідно працював для фортепіано, інструмен¬тальних ансамблів, а також започаткував жанр камерної концертної симфонії.

В історії української музики важливу роль відігравали сольна пісня з інструментальним супроводом — пісня-ро¬манс, а також кант — побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких пісень бу¬ли Г. Сковорода, 3. Дзюбаревич, С. Климовський, О. Падальський, І. Бачинський, Я. Семержинський та інші.