2. Міжнародні договори і звичаї щодо регулювання міжнародних комерційних угод

У доктринальній літературі робились численні спроби визначити поняття "міжнародного комерційного правочину", яке на відміну від поняття зовнішньоекономічного договору (контракту) не відображало б точку зору певного національного законодавця, а мало б універсальний міжнародний характер. Низка міжнародних договорів для визначення сфери свого застосування наводять характеристики договорів, до яких вони застосовуються (Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Нью-Йоркська конвенція про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р., Гаазька конвенція про право, що застосовується до міжнародній купівлі-продажу товарів 1986 р., Оттавські конвенції 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг й міжнародний факторинг тощо). Але, як зазначають російські правники, "різні види міжнародних комерційних правочинів розрізняються за своїм змістом один від одного. І неможливо сформулювати загальне визначення для усіх міжнародних правочинів, що включає їх змістовну сторону. Визначення поняття міжнародного комерційного правочину зводиться до відповіді на запитання, за наявності яких обставин цивільно-правовий правочин набуває міжнародного характеру"².

Якщо узагальнити визначення, що надаються у перелічених вище конвенціях, можна дійти висновку, що міжнародного характеру набуває договір, укладений між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах. При цьому національна (державна) належність сторін значення не має. Якщо сторона має кілька комерційних підприємств, то її комерційним підприємством вважається те, яке з урахуванням обставин, що були відомі сторонам або передбачалися ними в будь-який час до або на момент укладання договору, має найбільше тісний зв'язок з договором або його виконанням. Якщо сторона не має комерційного підприємства, то приймається до уваги її постійне місце проживання. Зміст терміну «комерційне підприємство» («place of business») у конвенціях не розкривається. У практиці його розглядають як постійне місце здійснення комерційної діяльності.

Регулювання міжнародних комерційних угод здійснюється з використанням двох методів — матеріального і колізійного. При цьому переважним методом регулювання виступає матеріально-правовий і все більше матеріальних норм здобувають уніфікований характер, одержуючи закріплення в міжнародних договорах та інших міжнародних правових актах.

До міжнародних договорів, що регулюють зовнішньоекономічні договори (контракти), відносяться:

• Конвенція про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р.;

• Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.:

• Конвенція про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 р. (Україна не бере участі):

• Конвенція про представництво в міжнародних договорах купівлі-продажу товарів 1983 р. (Україна не бере участі);

• Конвенція про міжнародний факторинг 1988 р. (Україна не бере участі);

• Конвенція про фінансовий лізинг 1988 р. (Україна не бере участі).

До міжнародних комерційних договорів також застосовуються джерела недержавного регулювання, які у сукупності часто іменуються "lex mercatoria" – наднаціональне комерційне (торгове) право, такі як:

• Принципи міжнародних комерційних договорів УНІДРУА 1994 р.;

• Принципи європейського контрактного права (Принципи є результатом роботи Комісії з європейського контрактного права. Проект в основному був закінчений у 1996 році (частини 1 і 2). Надалі в текст вносилися зміни і доповнення редакційного плану. 25 травня 2002 року була підготовлена Частина 3 Принципів (глави 10 - 15);

• Уніфіковані правила і звичаї, що публікуються Міжнародною торговельною палатою (найбільш відомими є Правила ІНКОТЕРМС, Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів. Уніфіковані правила по договірним гарантіям тощо);

• Типові контракти і рекомендації з їх складання, що розроблюються різними міжнародними організаціями (наприклад, Асоціація з торгівлі зерном і кормами (ГАФТА) пропонує для використання більш 70 типових контрактів, ЄЕК ООН опублікувала більш 30 типових контрактів).

Більшість з цих документів може розглядатись як торгові звичаї, кодифіковані (зведені воєдино) впливовими недержавними організаціями.

Застосування звичаїв, включаючи міжнародні, санкціоновано нормами вітчизняного законодавства. ГПК закріплює, що "у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї" (ст. 4). Закон "Про міжнародний комерційний арбітраж" встановлює: "В усіх випадках третейський суд приймає рішення згідно з умовами угоди і з врахуванням торгових звичаїв, що стосуються даної угоди" (ч. 4 ст. 28).

Безперечне визнання у якості регуляторів цивільних правовідносин отримали звичаї та типові договори у ЦК. Так, ст. 7 ЦК встановлює, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Але звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. Ст. 630 ЦК передбачає, що договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку, а якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам статті 7 ЦК. У ч. 4 ст. 213 ЦК передбачено, що якщо немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, судом поряд із іншими обставинами до уваги беруться звичаї ділового обороту та текст типового договору. У ч. 2 ст. 637 ЦК встановлено, що у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.