1.2 Ультиматум Гітлера

7 березня 1936 р. німецькі війська увійшли в демілітаризовану Рейнської зону. Вибухнув найгострішу міжнародна криза, стратегічні та політико-дипломатичні наслідки якого були дуже серйозними. Версальська система вступила у фазу кризи. Німеччина вперше після закінчення першої світової війни відверто порушила кордону, закріплені у Версалі. Ремілітаризація Рейнській області позначила відхід Великобританії від жорстких рамок Версальського договору, ослаблення позицій Франції в Центральній Європі і істотне поліпшення відносин між Німеччиною та Італією. Все це не могло не викликати тривогу у Відні. Основний гарант австрійської незалежності - трикутник Лондон-Париж-Рим - був значно ослаблений.

11 липня 1936 р. було підписано "Дружню угоду" між Німеччиною та Австрією. В угоді підтверджувалося, що "питання про австрійському націонал-соціалізмі" є внутрішня справа Австрії, і Німеччина не матиме вплив на нього ні прямо, ні побічно. В обмін на цю заяву австрійський уряд зобов'язався, що воно "у своїй загальній політиці, і особливо відносно Німецької імперії, буде дотримуватися тієї принципової лінії, яка відповідає фактом, що Австрія визнає себе німецьким державою" [21].

Реакція в стані західних демократій на австро-німецьке угода була різною. Більшість британської громадськості із задоволенням прийняв звістка про це угоді, вважаючи, що австро-німецьке зближення "стабілізує процеси в Центральній Європі" і послужить зміцненню позицій західних демократій в Європі [22]. У Франції багато розглядали австро-німецьке угоду як ще один крок Гітлера на шляху до аншлюсу Австрії, "всього лише зміну методів для отримання однієї єдиної мети. Думається, що Гітлер втомився трясти дерево, і згоден почекати, коли яблуко саме впаде в його кошик" [23].

14 квітня 1937 р. австрійський міністерство закордонних справ повідомляло послу в Лондоні, що "визнання Великобританією і Францією тільки в принципі незалежності Австрії не дає їй можливості погоджувати свою зовнішню політику з Лондоном та Парижем". Австрійська республіка хотіла б розглянути питання про тіснішу політиці з цими країнами, "якщо б вони могли дати ефективні гарантії політичної і територіальної цілісності Австрії". Однак цей демарш не отримав відповіді [24]. У Лондоні все більше брали гору прихильники поступок Європейським диктаторам.

Ключовим кордоном в розвитку політики заспокоєння слід вважати призначення прем'єр-міністром Великобританії Н. Чемберлена 28 травня 1937 р. Чемберлен був переконаним прихильником заспокоєння фашистських держав. Крім того, новий прем'єр не вважав центрально-європейські проблеми безпосередньою загрозою британської безпеки. Ще в квітні 1937 р. послом в Берлін був призначений Н. Henderson, відомий своїми прогерманскими настроями. І Henderson, і Чемберлен були впевнені, що Провидіння обрав саме їх для порятунку світу в Європі. Таке прагнення до миру будь-якою ціною відсунув на другий план британські національні інтереси майже у всій Європі.

5 листопада 1937 р. відбулася нарада в імперській канцелярії в Берліні, відоме в історії як "хосбахское нарада", на якому Гітлер оголосив про своєму прагненні анексувати Австрію і Чехословаччини [25].

Незабаром найближчий сподвижник Чемберлена лорд Галіфакс отримав запрошення одного з найвпливовіших осіб третього рейху Р. Герінга відвідати Міжнародну мисливську виставку в Німеччині. За словами очевидців тих подій, Чемберлен не міг упустити таку можливість, незважаючи на відсутність такого ентузіазму в стінах Форін Офіс [26].

19 листопада 1937 р. в німецькому Оберзальцберзі відбулася зустріч між представником англійської уряду лордом Галифаксом і Гітлером. Галіфакс заявив, що англо-німецькі переговори могли б підготувати ґрунт для створення пакту чотирьох західних держав, на основі якого міг бути побудований Європейський світ. Він також зазначив, що Німеччина розцінюється виключно як велика і суверенна країна. Крім того, англійська сторона не думає, що статус-кво повинен залишатися в силі при всіх умовах. У ході бесіди Галіфакс пояснив, про які зміни статус-кво йдеться: "ДО цих питань відносяться Данциг, Австрія та Чехословаччина. Англія зацікавлена в тому, щоб ці зміни були проведені шляхом мирного еволюції і щоб можна було уникнути методів, які можуть заподіяти подальші потрясіння, які не бажали б ні фюрер, ні інші країни". На це Гітлер відповів, що врегулювання чехословацького і австрійського питань повинне проходити на основі розумної. Торкаючись Австрії, Гітлер заявив, що виконання угоди від 11 липня 1936 р. має зняти всі спірні питання між двома країнами [27].

29 листопада 1937 року в Лондоні відбулася конференція керівників англійської та французької урядів, розглядаюча найважливіші міжнародні проблеми у світлі підсумків візиту Галіфакса в Берлін і наметившая програму дій на майбутнє.

Чемберлен в черговий раз заявив, що проблеми Центральної і Східної Європи не можуть стати перешкодою на шляху укладення "пакту чотирьох". Ідеї заявив французам: "Питання про Австрії має більший інтерес для Італії, ніж для Англії. Більш того, в Англії розуміють, що в певний час повинна бути більш тісний зв'язок між Німеччиною та Австрією. Хочуть, однак, щоб рішення силою було попереджено" [28].

У британському парламенті вважали, що будь-які дії Німеччини в Центральній Європі не повинні жодною мірою стати приводом для війни (casus belli) між Німеччиною і Великобританією. Виступаючи в палаті лордів, один з лідерів консервативної партії лорд Арнольд заявляв, що населення Німеччини становить 70 млн. чол.і якщо німці в Австрії та Чехословаччини об'єднаються з Німеччиною, населення останньої буде 80 млн. Далі лорд запитував: "чи Варто Британії воювати в ім'я запобігання цього, навіть якщо подібне можливо?" Інший член палати лордів відзначав, що постійна мир в Європі неможливий без ближчого взаєморозуміння Берліна і Лондона, навіть якщо заради цього буде потрібно пожертвувати ніж-або в Центральній Європі [29].

Точка зору керівників Франції, яка вже перебувала у фарватері британської зовнішньої політики, збігалася з позицією Англії, незважаючи на те, що порушення незалежності Австрії суперечила інтересам Франції в Європі більш глибоко, ніж інтересам Великобританії. Восени 1937 р. німецький посол у Відні Ф. Папен відвідав Париж. У розмові з французьким віце-прем’єром Л. Блюмом він поставив умовою досягнення франко-німецького "надання згоди" "свободи рук в Австрії" [30].

Кінець 1937 р. ознаменував істотний крен у політиці західних демократій у бік заспокоєння агресорів. У грудні 1937 р. член американської дипломатичної місії У Відні. Карр доповідав держсекретареві ДО. Хэллу про свою зустріч з директором Європейського відділу "Таймі" Ф. Берчалом. Відносно австрійського питання, останній повідомив своєму співрозмовникові, що, наскільки йому відомо з поінформованих джерел, Німеччина збирається захопити Австрії в березні 1938 р. [31]

Дійсно, у той час як західні держави йшли на поступки фашистським країнам, останні набирали міць і готувалися перехопити ініціативу в міжнародній політиці. В 1938 р. Німеччина перейшла до більш активних дій в австрійському питанні. У січні 1938 р. Герінг повідомив австрійському статс секретарю Шмідту, що аншлюс неминучий. Коли ж останній запропонував врегулювати австро-німецькі відносини на основі розумної, Герінг заявив, що якщо австрійцям не подобається слово "анексія", вони можуть називати це "партнерством" [32].

Тим часом у Відні поліцією були арештовані нацистські змовники. Правоохоронці вилучили документи, які отримали назву "папери Тафса". В них містилися інструкції заступника Гітлера по партії Р. Гесса лідерам австрійських нацистів Леопольду і Тафсу:

"Загальна ситуація в Німеччині показує, що прийшов час для дій в Австрії. Англія зайнята конфліктом на Близькому Сході; більш того, вона досі втягнута в абіссінська криза і іспанська конфлікт, який створює загрозу Гибралтару. Франція нездатна до рішучих дій через внутрішніх соціальних проблем, важкого економічного становища і неясністю іспанської ситуації. Чехословаччина перебуває у важкому становищі через різке зростання активності генлейновской партії, словацького і угорського меншин, а також ослаблення положення Франції в Європі. Югославія побоюється відновлення Габсбурзької монархії, яке відродить старий конфлікт між сербами, хорватами і словенцями; вона вітає будь-яка дія, що раз і назавжди зніме питання про реставрацію Габсбургів в Австрії. Нарешті, позиції Італії виявилися ослаблені війни в Ефіопії та іспанської конфлікту до такої міри, що вона тепер залежить від німецької дружби і не стане активно протидіяти будь-яким акцій, які не зачіпають її безпосередніх життєвих інтересів. Передбачається, що нові гарантії відносно кордону з Бреннеру забезпечать нейтралітет Муссоліні" [33].

В кінці січня, в надії врегулювати австро-німецькі відносини, австрійський канцлер К. фон Шушниг, який змінив вбитого нацистами в 1934 р. Дольфуса, поінформував Папена про свій намір зустрітися з Гітлером. Шушниг був згоден на зустріч при дотриманні низки умов:

"1. Він повинен бути запрошений Гітлером;

2. Він повинен бути заздалегідь проінформований про питань, винесених на обговорення, і отримати підтвердження, що угода від 11 липня 1936 року залишиться в силі;

3. Гітлер повинен скоординувати зі мною (Шушнигом - О.М.) комюніке за підсумками зустрічі, в якому буде підтверджено угоду від 11 липня" [34].

Папен схвалив ініціативу Шушнига, але, прибувши до Берліна в розпал перестановок в нацистських верхах, він не знайшов у Гітлера підтримку своєму починанню [35].

Незабаром Папен був звільнений зі своєї посади посла у Відні, але раптово Гітлер передумав і доручив йому організувати зустріч з Шушнигом. Папен передав Шушнигу слова Гітлера: "Гітлер запрошує Вас на зустріч в Берхтесгаден обговорити всі розбіжності, які проявилися в результаті угоди від 11 липня 1936 року між двома націями... Дана угода між Австрією і Німеччиною буде збережено і підтверджено... Гітлер згоден прийняти ваші пропозиції і виступити з спільним комюніке, яке буде включено угоду від 11 липня 1936 року" . Шушниг поінформував австрійський кабінет міністрів про своє рішення відправитися в Німеччину. Крім того, про його плани були сповіщені Муссоліні, британський і французький посли, а також папський нунцій [37].

12 лютого 1938 р. Папен, Шушниг і статс-секретар міністерства закордонних справ Австрії Шмідт прибутку в віллу Гітлера Бергхоф, поблизу Берхтесгаден. Вже перша бесіда Гітлера з Шушнигом мала характер ультиматуму. Протягом двох годин Гітлер говорив австрійському канцлера про його неправильної - ненемецкой - політиці і в ув'язненні повідомив, що він прийняв рішення так чи інакше дозволити австрійський питання, навіть якщо для цього знадобиться застосування військової сили. Він запевняв Шушнига, що Австрія не може розраховувати на підтримку будь-якої держави. "Не вірте тому, що хто-небудь у світі може цьому перешкодити! Італія? Про Муссоліні я не турбуюся; з Італією мене пов'язує тісна дружба. Англія? Вона не підійме пальцем заради Австрії... Франція? Два роки тому ми увійшли в Рейнської зону жменею солдатів, тоді я ризикував всім. Але тепер час Франції пройшло. До цих пір я досягав всього, чого хотів!" [38]

Через кілька годин австрійська делегація на чолі з Шушнигом була прийнята міністром закордонних справ рейху В. фон Ріббентропом. У присутності Папена їй було вручено проект угоди - "межа поступок, зроблених фюрером", як заявив Ріббентроп. Проект містить наступні вимоги:

1. Призначити лідера австрійських нацистів А. Зейсс-Инкварта міністром громадської безпеки з правами повного і абсолютного контролю над поліцейськими силами Австрії;

2. Іншого націонал-соціаліста Р. Фишбека - членом уряду з питань австро-німецьких економічних відносин та суміжних з ними областей;

3. Звільнити всіх знаходяться в ув'язненні нацистів, припинити судові справи проти них, у тому числі і проти учасників вбивства Дольфуса;

4. Відновити їх у посадах і права;

5. Прийняти до австрійської армії для несення служби 100 німецьких офіцерів і послати стільки ж австрійських офіцерів в німецьку армію;

6. Надати нацистам свободу пропаганди, прийняти їх у Вітчизняний фронт на рівних з іншими його складовими частинами;

7. За все це німецький уряд готовий підтвердити угоду від 11 липня 1936 року - "знову заявити про визнання незалежності Австрії і невтручання в її внутрішні справи".

В ході переговорів Шушниг домігся тільки згоди на те, щоб Фишбек був призначений не членом уряду, а федеральним комісаром; кількість офіцерів, які підлягають обміну для несення служби в арміях обох держав, має становити хоча і 100. за направлятися в дві черги, по 50 чоловік. Після цього Шушниг був знову доставлений до Гітлера, і останній заявив, що документ більше обговорювати нічого, він повинен бути прийнятий без змін, інакше він, Гітлер, протягом ночі вирішить, що робити. Коли Шушниг відповів, що амністію може дати тільки президент. Миклас і термін у три дні не може бути витриманий, Гітлер розлютився і залишив кімнату. Через півгодини Гітлер знову прийняв австрійців і повідомив їм, що перший раз у своєму житті він змінив свою думку. Шушнигу було запропоновано підписати документ і доповісти його президентові. Гітлер дав на виконання всіх вимог ще три дні, заявивши: "В іншому випадку справи підуть своїм природним шляхом". У той же день, 12 лютого 1938 р. Шушниг підписав угоду без подальшої дискусії [39].

Повернувшись із зустрічі, австрійський канцлер сказав: "Десять годин боровся з божевільним" [40]. Шушниг називає інші чотири тижні після зустрічі в Берхтесгадені часом агонії Австрії [41]. Угода від 12 лютого 1938 р., нав'язану Гітлером Австрії і означало початок кінця її незалежності, не зустріло протесту з боку західних демократій, хоча європейські дипломати були чудово обізнані про характер і підсумки "бесіди" Гітлера з Шушнигом. Так, французький посол у Берліні після бесіди з Ріббентропом доносив чолі міністерства закордонних справ Франції І. Дельбосу, що зустріч двох канцлерів в Берхтесгадені є "лише етапом на шляху поглинання Німеччиною Австрії" [42]. Гітлер ж продовжував переконувати Париж, що рішення австрійського питання послужить поштовхом до поліпшення франко-німецьких відносин. Посол Франції в Німеччині А. Франсуа-Понсе підкреслював у відповідь велику зацікавленість Франції в даному питанні. Він говорив Гітлеру, що "французький уряд буде задоволений всьому тому, що зміцнить існуючий світ, всьому, що сприятиме забезпеченню незалежності і цілісності Австрії" [43].

Австрійський уряд сам інформувало дружні держави, що угода від 12 лютого 1938 р. не змінює суті угоди 11 липня 1936 р. Спираючись на все це, Дельбос заявив, що немає ніякої підстави, щоб Франція опротестувала Берхтесгаденское угоду [44]. Посол рейху у Франції В. фон Вельчек писав у Берлін, що схоже в Парижі немає чіткого плану дій щодо австрійських подій. "У Франції, - писав він, - не бачать моральної основи для активної протидії німецьким планам. Австрійська незалежність була гарантована фронтом Стрезы і Лігою націй - обидва інституту зараз практично мертві. Париж навряд чи зважиться на будь-які дії, які не мають під собою юридичної базису. Багато у Франції вже говорять "Fini Austriae" (кінець Австрії - О.М.)" [45].

18 лютого в Париж прийшла нова телеграма з посольства в Берліні. Франсуа-Понсе повідомив, що Ріббентроп знову заявив йому, що австрійська проблема стосується тільки Німеччині та Австрії, і що Берлін буде розглядати "як неприпустиме втручання будь-яку ініціативу третьої сторони" [46]. 18 лютого в Париж прийшло повідомлення з США, в якому тимчасовий повірений у справах зазначив, що уряд США не втрутиться в германо-австрійський конфлікт на стороні Австрії [47].

У Франції росла заклопотаність у зв'язку із загрозою незалежності Австрії. Під тиском цих настроїв 18 лютого французький уряд запропонувало Чемберлену виступити зі спільною демаршем в Берліні. У ньому повинна була бути підкреслена важливість суверенітету Австрії для світу і балансу сил в Європі і заявлено, що всякі спроби з боку Німеччини силою змінити статус-кво в Центральній Європі зустрінуть сильний опір західних держав. Дельбос пропонував британському уряду спільно з французьким кабінетом до 20 лютого виступити в Берліні зі спеціальною заявою [48].

Тим часом 20 лютого 1938 року Гітлер виступив у рейхстазі з промовою, в якій висловив задоволення з приводу підписання угоди 12 лютого з Австрією і подякувавши Шушнига за солідарність у питаннях політики обох країн, знову загрозливо нагадав: "Тільки два прилеглих до наших кордонів держави охоплюють масу в десять мільйонів німців... Світова держава, виконана власної гідності, не може довго миритися з тим, що стоять на її стороні німці піддаються важким страждань з-за їх симпатій або за їх тісний прихильність до свого народу" [49].

Французька "Тан" так відреагувала на мова Гітлера: "Фюрер говорив про "дух взаєморозуміння". Шушниг заявив, що в Берхтесгадені все було зроблено "заради миру". Але який же світ може бути заснований на безжально вплинутому диктат?" [50] Британська "Таймс" критикувала власний уряд за те, що він відмовляється від інтересів у Центральній та Східній Європі [51].

23 лютого в розмові з головою МЗС Німеччини К. фон Нейратом Фрасуа-Понсе попередив німецького міністра, що Франція не може погодитися з анексією Австрії рейхом, чия незалежність гарантована міжнародними договорами. У відповідь Нейрат заявив, що не бачить можливим втручання Франції в те, що він вважає внутрішньою справою Німеччини. У відповідь на зауваження французького посла, що 80-ти мільйонний рейх в центрі Європи буде загрожувати безпеці Франції і всьому балансу сил в Європі, Нейрат зауважив, що те ж саме можна сказати і про мобілізацію негрів з французьких колоній для створення військової переваги в Європі. Коли ж Франсуа-Понсе заявив, що для відновлення балансу сил Франції доведеться знову зблизитися з Радянським Союзом, Нейрат лише побажав йому успіхів у цьому починанні [52].

Тим часом Шушниг вирішив дати відповідь на мова Гітлера. 24 лютого він виступив по радіо з зверненням до австрійському народу. Аналізуючи угоди 11 липня 1936 р. і 12 лютого 1938 р., він заявив, що більше ніяких поступок бути не може [53].

Правлячі кола європейських держав зрозуміли мова Шушнига як волю до опору, а мова Гітлера як загрозу не зупиниться ні перед чим, навіть перед війною з Австрією. Італійський диктатор Б. Муссоліні, що отримав копію тексту виступу австрійського канцлера ще до самого виступу, оцінив її позитивно [54]. Французький політичний діяч Е. Ерріо зізнавався, що мова Шушнига змусила його ридати.

25 лютого в Форін Офіс посла Франції Ш. Корбену вручили меморандум, який містив відповідь британського уряду на французький запит. У ньому французький уряд дорікали в тому, що його пропозиції по австрійському питання викриті лише в словесні формули, "не підкріплені вказівками на конкретні дії". Британський кабінет зі свого боку вказував, що після досягнутого 12 лютого "угоду" між Гітлером і Шушнигом події в Австрії можуть прийняти характер "нормальної еволюції". Німецький посол в Парижі Вельчек писав Нейрату, що британський міністр закордонних справ Ідеї висловлювався за вживання рішучих заходів щодо ситуації в Центральній Європі, проте зустрів жорстку опозицію з боку Чемберлена, для якого цей регіон і Австрія були лише частиною англо-італійських взаємин [55].

Між Іденом і Чемберленом існували серйозні розбіжності з питань зовнішньої політики. В результаті 21 лютого 1938 р. глава Форін Офіс був змушений покинути свій пост. Догляд Ідена вселив ще більше впевненості у Гітлера. У Берліні визнали, що раз Чемберлен готовий пожертвувати власним міністром закордонних справ заради спокою диктаторів, то їм не слід побоюватися рішучих дій з боку Великобританії. Після бесіди з англійським послом у Відні Папен доповідав Гітлеру, що "відставка Ідена відбулася не стільки з-за його позиції відносно Італії, скільки з-за його готовності солидаризоваться з Францією за австрійському питання" [56].

Відставка Ідена зняло останню перешкоду на шляху британської політики заспокоєння. Новий міністр закордонних справ лорд Галіфакс не бачив сенсу в спільному англо-французькому демарш на підтримку австрійської незалежності. Британський уряд відмовлялося навіть на словах зробити будь-яка попередження Гітлеру і наполегливо прагнуло "дозволити" австрійську проблему на основі тих положень, які Галіфакс висловив Гітлеру 19 листопада 1937 р. [57] Рівень стабільності Версальської системи стрімко знижувався.