Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

Кафедра історії

Реферат

на тему:Аншлюс Австрії

Роботу виконав студентII курсу

групи ЕК-201

Пилипенко Роман Юрійович

Науковий керівник :Сашко В.В

Полтава-2011 План

Аншлюс Австрії

Вступ

1 Передумови

1.2 Ультиматум Гітлера

1.3 Аншлюс Австрії

1.4 Наслідки

Висновок

Список літератури

Вступ

Після розпаду Австро-Угорщини в результаті Першої світової війни на політичній карті виявилося два німецьких держави: Німеччина та Австрія. Остання вважалася нежиттєздатним і штучним утворенням через своїх невеликих розмірів і втрати основних промислових потужностей і сільськогосподарських угідь. Рух за возз'єднання було дуже сильним з обох сторін, особливо в період безпосередньо після війни, проте воно штучно стримувалося країнами-переможницями. У текстах Версальського і Вер-Жерменского договорів (1919) і Женевських протоколів (жовтень 1922) були статті, які забороняли аншлюс.[1] У березні 1931 року уряди Німеччини і Австрії виступили з пропозицією про митний союз. Проте країни-переможниці проти цього.

Аншлюс Австрії

1.1 Передумови

1 вересня 1939 р. почалася друга світова війна, яка знищила довоєнний европо-центричний світопорядок. Разом зі старою Європою, проіснувавши всього 20 років, впала і Версальська система міжнародних відносин.

У 1939 р. Версальська система вже знаходилася в глибокій кризі. Кризові моменти були закладені в післявоєнній моделі міжнародних відносин. Поява ж у 1933 р. на авансцені європейської політики нацистської Німеччини, безумовно, стимулювало весь комплекс міждержавних суперечностей, що спричинило зниження стабільності Версальської системи. Однак фаза кризи європейського порядку почалася, на наш погляд, лише з середини 1930-х років, коли Німеччина і Італія відкрито взяли курс на ліквідацію мирних договорів 1919 р. Традиційно за початок цього процесу беруть введення загальної військової повинності в Німеччині або вторгнення італійської армії в Ефіопію в 1935 році [1]. Дійсно, ці події зіграли значну роль у наростання кризових тенденцій Версальської системи. І все ж за вихідну точку відліку кризи слід, на наш погляд, прийняти ремілітаризацію Рейнській області 7 березня 1936 року [2]. Фактично Німеччина вперше після закінчення першої світової війни відверто порушила кордону, закріплені у Версалі, що стало серйозним ударом по існуючого статус-кво на континенті.

Протягом наступних двох років на європейському континенті йшла запекла боротьба між силами, стремившимися знищити європейський порядок, і тими державами, які сподівалися зберегти або, принаймні, модернізувати Версальскую систему. Протягом 1936-1938 роках у Європі сталося чотири серйозних кризи, повністю змінили баланс сил на континенті: ремілітаризація Рейнській області, інтернаціоналізація громадянської війни в Іспанії, аншлюс (об'єднання з Німеччиною) Австрії і, нарешті, Мюнхенська угода.

Роль громадянської війни в Іспанії [3] і мюнхенського угоди [4] у кризі Версальської системи і початку другої світової війни добре вивчена. Події, пов'язані після аншлюсу)Австрії, також ставали предметом дослідження в вітчизняної і зарубіжної науки [5]. Тим не менш, ні вітчизняна школа міжнародних відносин, ні англо-американська історіографія не ставили за мету розглянути аншлюс Австрії як частина кризи Версальської системи. Аншлюс представлявся як німецьке "насильство над Австрією" [6], вітчизняні та зарубіжні дослідники робили акцент на відносинах третього рейху і Австрійської республіки, не проводячи системного аналізу міжнародної обстановки, в якій аншлюс став можливий. Разом з тим значення австрійського кризи в процесі, що призвела Версальскую систему і Європу до колапсу, надзвичайно велика і вимагає ретельного аналізу.

Зробити це можна, лише спираючись на солідну джерелознавчу базу. При аналізі ролі аншлюсу в кризі Версальської системи слід звернутися до дипломатичних документів провідних європейських держав. У першу чергу мова йде про архівних матеріалах. В архівах Великобританії [7] і США [8] зберігаються як трофейні документи міністерства закордонних справ німецького рейху, так і матеріали британського і американського зовнішньополітичних відомств, а також огляд преси європейських держав з найбільш актуальних питань міжнародної політики. В опублікованих документах міністерств закордонних справ Великобританії [9], Франції [10], Німеччини [11], Італії [12], СРСР [13] і США [14] теж міститься багато цінної інформації.

Важливі групи джерел утворюють парламентські документи [15], мемуарна література [16], матеріали преси [17], документи Нюрнберзького трибуналу [18], австрійські документи (переведені на інші європейські мови) [19].

Спираючись на названі джерела (деякі з них, наприклад, дипломатичні документи з архівів Великобританії і США раніше не вводилися в науковий обіг), автор вперше в українській історіографії ставить метою проаналізувати на основі системного підходу роль австрійського кризи в загальному кризі Версальської системи, показати, як австрійські події вплинули на подальший розвиток міжнародних відносин в напруженій обстановці кінця 1930-х років.

Хоча кризові моменти були закладені в Версальській системі, перші ознаки кризи європейського порядку позначилися лише на початку 1930-х років. Світова економічна криза, що почалася наприкінці 1929 р., відкрив нову фазу розвитку Версальської системи. Він змусив провідні країни Європи сконцентрувати свою увагу, перш за все, на вирішення внутрішніх проблем, а збереження стабільності міжвоєнної системи на час відійшло на другий план. З середини 1930-х років конфліктний потенціал європейського порядку став стрімко зростати. Версальська модель міжнародних відносин вступила у фазу системної кризи. Здатність і готовність її членів вирішувати спірні проблеми шляхом переговорів швидко зменшувалася і, навпаки, росло бажання досягати своїх цілей силовим шляхом. У Європі почали формуватися вогнища підвищеної напруги, які загрожували розвалити дію системного механізму.

З входом військ вермахту в демілітаризовану Рейнської області 7 березня 1936 р. і початком громадянської війни в Іспанії в липні того ж року кризові тенденції проявилися з особливою силою і гостротою. Протягом 1936-1937 років іспанська конфлікт залишався в центрі уваги дипломатії великих держав. Але з середини 1937 р. центр міжнародної політики поступово переміщувався з Піренейського півострова в Центральну Європу, де розпочався новий вузол міжнародних суперечностей - претензії німецького третього рейху на Австрійської республіки.

До середини 1937 р. західні держави продовжували проводити політику невтручання в іспанські події, яка означала блокаду республіканської Іспанії. Лондон і Париж як би не помічали всі усиливавшегося італо-німецького втручання на стороні генерала Ф. Франка. Поступово політика невтручання в громадянську війну в Іспанії трансформувалася в політику заспокоєння фашистських диктаторів на європейському континенті. Мова йшла вже не про відновлення історичної справедливості або локалізації внутрішнього конфлікту, а про задоволення агресивних вимог Італії і, особливо, Німеччини щодо слабких країн Європи, що не могло відбутися без порушення основних статей мирних договорів 1919 р. Англія і Франція ніби були загіпнотизовані зростаючої міццю фашистських держав. Не останню роль у цьому зіграло їх зближення, формування "осі" Берлін-Рим. У той же час система колективної безпеки, здатна зупинити диктаторів, тріщала по швах, а в англо-французькому таборі не спостерігалося належного єдності, необхідного для збереження своїх позицій на континенті.

У цих умовах найкращим способом відвести загрозу від власної безпеки була визнана політика заспокоєння, метою якої було запобігання великої війни за допомогою модернізації Версальської системи. Жертвами такої політики неминуче ставали слабкі країни Європи. Навіть глава британського Форін Офіс Е. Іден, якого не можна назвати ревним прихильником заспокоєння диктаторів, говорив відносно Іспанії, що готовий піти на будь-які дії задля досягнення європейського світу [20]. У Лондоні сподівалися, що після підписання на початку 1937 р. "джентльменської угоди з Італією, покликаного поліпшити англо-італійські відносини, з'явився непоганий шанс врегулювати відносини і з Німеччиною. В Англії розраховували переконати Німеччину вирішити спірні питання, не вдаючись до силових акцій.

В той же час, вірно оцінюючи ситуацію, фашистські держави вирішили перейти в наступ. На порядку денному стояло питання про німецької агресії відносно Австрії. Треба зауважити, що проблема аншлюсу з'явилася відразу після закінчення першої світової війни. Однак стаття 80 Версальського мирного договору зобов'язувала Німеччину визнати незалежність Австрії. Це умова світу, так само як і багато інших, було прийнято далеко не всіма в Німеччині. У 1924 р. вождь німецьких нацистів А. Гітлер, австрієць за походженням, у книзі "Майн кампф" заявив, що об'єднання Австрії з Німеччиною є його життєвою завданням, яку треба здійснити будь-якими можливими засобами.

Проблема полягала в тому, що, починаючи з 1933 р., приєднання до Німеччини для австрійців означало приєднання саме до нацистської Німеччини. У жовтні 1933 р. соціал-демократи зняли пункт про аншлюс зі своєї програми. Праві партії, які підтримували федерального канцлера Е. Дольфуса, також не горіли бажанням потрапити в обійми німецького фюрера. З весни 1933 р. відносини між Берліном і Віднем ставали все більш напруженими. Німеччина намагалася активно впливати на внутрішньополітичне життя Австрії, впроваджуючи свою агентуру у всі державні структури цієї країни. У відповідь австрійський уряд Дольфуса 19 червня 1933 р. заборонив діяльність націонал–соціалістів як політичної партії. Однак Берлін не відмовився від своєї лінії відносно Австрії, що в підсумку виразилося в нацистському путч проти австрійського уряду, в результаті якого був убитий канцлер Дольфус.

Німецькі реваншисти, найбільш радикальним представником яких був Гітлер, прагнули скинути "кайдани Версаля" в чотири етапи. Перше питання - репарационный - було вирішено ще до приходу до влади нацистів. Гітлер прагнув сконцентрувати зусилля на інших трьох напрямках - військовому, територіальному і колоніальному. В той же час він розумів, що вирішення таких питань неможливо здійснити відразу. Тому спочатку основний акцент був зроблений саме на відродженні військової потужності Німеччини. При цьому велику роль нацистське керівництво приділяло зміцнення економічної потужності німецької держави.

У березні 1935 р. в порушення статей Версальського договору було оголошено про створення військово-повітряного флоту Німеччини, про введення в країні загальної військової повинності й про збільшення німецької армії мирного часу до 300 тис. чол. Ці кроки Гітлера стосувалися внутрішньої політики Німеччини і не представляли серйозної загрози для існування Версальської системи. Але лише доти, поки справжні цілі Гітлера на посаді німецького канцлера не стали остаточно зрозумілі. Заклавши основи військової потужності третього рейху, Гітлер перейшов до вирішення територіального питання. Незабаром Німеччина шляхом плебісциту приєднала Саар.