15. Економічні відносини як форма і спосіб її організації економічної системи

Економічні відносини — відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ. Продуктивні сили, виражаючи відношення суспільства до природи, не вичерпують зміст економічної системи. Вона завжди включає в себе і певну суспільну форму продуктивних сил, і спосіб організації економічної системи, які створює сукупність економічних відносин між людьми. Суспільне виробництво в широкому розумінні складається з власне виробництва, розподілу, обміну і споживання. Це чотири фази чи сфери суспільного виробництва. Термін виробничі відносини можна застосовувати при аналізі відносин і зв’язків, які виникають між людьми у сфері безпосереднього виробництва. Відносини між людьми у сфері виробництва складаються з: 1) привласнення предметів природи; 2) способу поєднання людського ресурсу із засобами виробництва; 3) відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва; 4) організаційно-економічних відносин, складовою яких є управління виробництвом; 5) відносин між людьми щодо привласнення засобів виробництва. Іншою назвою способу виробництва є економічна формація. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини. Техніко-економічні відносини знаходять своє вираження у спеціалізації, кооперуванні, комбінуванні виробництва, його концентрації, обміні діяльністю між людьми, в економічних нормативах тощо. З ними тісно пов’язані організаційно-економічні відносини, які виникають у процесі організації виробництва, розподілу, обміну і споживання, в управлінні цими процесами. Техніко-економічні і організаційно-економічні відносини відіграють важливу роль у виробництві, розподілі, обміні і споживанні, ступінь їх розвитку є суттєвою характеристикою рівня усуспільнення виробництва, продуктивних сил суспільства. Соціально-економічні відносини — це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага. До соціально-економічних відносин належить також соціально-економічний аспект трудових відносин (характер праці) та відносини розподілу. 16. Структура економічних відносин

Економічні відносини, на відміну від виробничих відносин, які існують у виробництві, виробничих галузях, включають також відносини у нематеріальній сфері. Економічні відносини поділяються: • на організаційно-економічні; • соціально-економічні; • техніко-економічні. Організаційно-економічні відносини— це відносини у сфері кредиту, фінансів, маркетингу, менеджменту, грошового обігу, бірж тощо. До них належать форми і методи господарювання, ринкова система, підприємництво, товарно-грошові відносини. Соціально-економічні відносини охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, повинні забезпечити поліпшення життєвого рівня народу.

Техніко-економічні відносини стосуються насамперед виробничо-господарської діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технології й організації виробництва. Техніко-економічні відносини охоплюють також питання використання виробничих потужностей галузей та їх складових — заводів, шахт, буд-майданчиків, залізничних, тролейбусних і трамвайних депо, сільгосппідприємств тощо, використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії.

17) Типи і еволюція економічних систем

Виділяють такі основні типи економічних систем: - традиційна (натуральне господарство) – суспільство, в якому люди з покоління в покоління повторюють рішення, ща здавна приймалися: монархія; - ринкова – заснована на приватній ініціативі людей, їхній підприємницькій діяльності; (США, Німеччина, Франція, Італія) - адміністративно-командна (планова) – рішення приймаються владою, система передбачає державне планування випуску економічних плат, розподіл факторів виробництва з використанням адміністративних методів; (Китай,СРСР) - змішана (ринкова економіка змішаного типу)- заснована на приватній власності і вільному підприємстві, однак регулюється державою; - перехідна (всі постсоціалістичні країни). 18) Власність як економічна категорія. Структура власності, її типи, види і форми

Власність - це сукупність виробничих відносин між людьми, з приводу привласнення ними об'єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування. Види власності: - Приватна; - Суспільна. Типи приватної власності: • Трудова; • Нетрудова. Типи суспільної власності: - Власність народу; - Власність окремих колективів. Форми приватної власності: • Приватно – капіталістична; • Індивідуальна; • Сімейна; • Дрібно - товарна; • Інтелектуальна. Форми суспільної власності: • Державна:  Комунальна;  Муніципальна;  Загально - державна. • Колективна:  Акціонерна;  Кооперативна;  Власність товариств і громадських організацій.

19. Власність на засоби виробництва — відносини між людьми щодо належності, володіння, розпоряджання та використання речових факторів виробництва. Власність на засоби виробництва є вираженням існуючого у суспільстві розподілу речових факторів виробництва між певними суб'єктами як їх належності. Відносини володіння, розпоряджання та використання засобів виробництва, на відміну від відносин належності, за своїм змістом є реальним відношенням власника засобів виробництва до безпосередніх виробників — чи до самого себе як працівника, чи до осіб, які використовують засоби виробництва як їх не власники, — рабів, кріпаків, найманих працівників. Засоби виробництва є тим фактором, без якого людина не може здійснити виробництво матеріальних благ і, отже, забезпечити власне існування. Саме тому власність на засоби виробництва є основою сукупності виробничих відносин, через які здійснюються виробництво та привласнення благ. 20. Тенденції розвитку відносин власності в Україні. Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою стало реформування відносин власності на засоби виробництва. А сталося це тому, що в Україні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм. Але в ході формування основ соціалістичного суспільства були допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підміна суспільної власності державною, в результаті чого фактично право розпорядження народною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату, а безпосередній виробник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала "нічийною", а працівник - відокремленим від засобів виробництва, хоча формально він залишався їх співвласником. Економіка до якої прямує Україна в процесі ринкової трансформації, ґрунтується на співіснуванні різноманітних форм власності: суспільної (державної), приватної, спільної, групової, колективної тощо. Головне завдання цього процесу - подолання відокремлення безпосереднього виробника (робітника) від засобів виробництва і його результатів.

21.Об’єкти власності. Права власності. В умовах інформаційної економіки до об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили та ін.), відносять досягнення науки та інформації. Ті, які найбільшою мірою стали власниками цих об'єктів, посилили свою економічну могутність, конкурентоспроможність. Однією з принципово нових важливих рис науки та інформації як об'єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Так, в умовах розгортання інформаційної революції зростає інформатизація праці, а її учасниками стає широке коло найбільш висококваліфікованих працівників, які внаслідок цього є носіями нового об'єкта привласнення. Інформацію, завдяки її специфіці, неможливо відокремити від найманих робітників і службовців, на відміну від засобів виробництва. Тому навіть після роботи вони значною мірою залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т. п. Внаслідок цього робітники і службовці певною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагоміших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, й розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів. 22.Натуральна форма організації виробництва Розвиток суспільного виробництва характеризує існування двох форм організації суспільного господарства — натурального і товарного виробництва. Історично першою формою економічної організації суспільного виробництва було натуральне виробництво. Натуральне виробництво — це така форма суспільного господарства, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб і споживання всередині господарства, де вони вироблені, і надходять в обмін унаслідок прямого розподілу. У натуральному господарстві економіка будувалася виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкнутої економічної системи. Безперечно, це не виключає того, що окремі суб'єкти або общини інколи обмінювались певними продуктами праці. Але цей обмін був випадковим або таким, що серйозно не впливав на виробничу сферу і споживання. Основні ознаки натурального виробництва — прямі економічні зв'язки, замкнутість, універсалізація праці. За натурального господарства між виробництвом і споживанням існує прямий, безпосередній зв'язок, тобто вироблений продукт самими виробниками використовується і споживається; досить часто ці фази руху продукту (виробництво — споживання) взагалі співпадають. Усі виробничо-економічні процеси обмежені певною виробничою ланкою (сім'я, община), концентруються в замкнутих виробництвах. Суб'єкти не вступають в економічні відносини один з одним, оскільки основним завданням є самозабезпечення, тобто кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються всі роботи — від видобутку сировини до виготовлення готової продукції та її споживання. За натурального виробництва відсутній або незначно розвинений суспільний поділ праці. Натуральне виробництво найхарактерніше для минулих, доіндустріальних етапів розвитку суспільства. Разом з тим воно не зникло остаточно і поширене в країнах, що розвиваються, або відновлюється за умови економічної кризи. Тенденція до натуралізації виробництва може виявлятися на окремих сучасних промислових і сільськогосподарських підприємствах, у певних регіонах.