9.2 Загальні поняття та визначення

Слово folklore англійське: folk – народ, lore – наука, мудрість, знання. Первісне значення терміна, таким чином, досить широке й недосить чітке: можна розуміти, що це «наука про народ», «знання про народ»; а можна – «народна наука», «те, що знає народ», «народна мудрість». Усе це різні речі, що не раз створювало плутанину; саме тому треба конкретніше домовитися, про що йдеться.

Фольклор, або ж народна наука, – це ті важливі знання, які народ накопичив упродовж своєї історії і для кращого збереження та передачі зафіксував у художній формі.

Цьому визначенню не відповідають авторські твори, хоч би якими глибокими й важливими були відкриті в них знання: твір, незалежно від авторства, стає фольклорним, тобто народно-науковим, лише після тривалої перевірки і, найчастіше, вдосконалення в процесі всенародної практики впродовж історії.

Щодо тривалості перевірки, то вона відповідає тим самим принципам, що й вік вина: чим старіше, тим краще (порівняння мудрості з вином, до речі, – дуже давня традиція). Добрий фольклор визріває століттями, а несе в собі послання тисячоліть. І це цілком природно й зрозуміло: довго живуть по-справжньому потрібні й гарні зразки тих послань, а живучи довго, вдосконалюються формою й змістом, стають кориснішими й кращими.

Разом із тим, фольклор у здоровому суспільстві – не тільки енциклопедія, не тільки музей; це обов’язково живий, активний організм, що чутливо реагує на всі рухи життя. Якщо це не так, фольклор залишається в минулому (у багатьох цивілізованих націй так і сталося). Допоки ж фольклор живий і продовжує розвиватися, про жодний авторський твір не можна сказати, що він не стане фольклорним – із часом, після тривалого всенародного вдосконалення. Вгадати, якому творові судилася доля стати народним, – це як дегустація вина: краще від гіршого не зразу відрізниш, але то ще чверть справи; а спробуйте визначити вік вина; а спробуйте передбачити, що буде з молодого п’янкого напою через десять років...

Ніякий твір не можна назвати фольклорним, якщо він не художній. Краса – неодмінна ознака народної науки. І це теж не випадково: знання передавалися усно, а гарне легше запам’ятати, бо душа кожної людини вітає красу й хоче милуватися нею.

До цих ознак справжнього фольклору треба додати головну: фольклор не лицемірить і не бреше. Його абсолютної правдивості, як чорт ладану, сахаються всі фальшиві, неправедні істоти. Їм тут немає чим поживитися, і завдяки цьому фольклор залишається стійким до спотворень. Як стійкі біологічні види в дикій Природі.

Отже, за нашим визначенням, головними (так і скажемо: визначальними) прикметами фольклорного твору є:

– художня форма (краса);

– глибокий зміст (важливі знання);

• тривала всенародна практика використання (запорука істини);

• абсолютна правдивість (щирість).

9.3 Про класифікацію фольклору

Кожна класифікація має право на існування, якщо відповідає природі предмета. Природа фольклору неймовірно багата, і це обіцяє невичерпні можливості для тих, хто любить класифікувати. Вважається, що хороші, вдалі класифікації полегшують вивчення предмета. Фольклору це стосується лише тоді, коли він опиняється в становищі зовнішнього об’єкта (чужий фольклор; мертвий фольклор). Живий фольклор може бути засвоєний лише «зсередини», як засвоюється жива рідна мова (буває, на жаль, і мертва рідна мова). Власне, мова й фольклор – явища одного порядку, одного походження.

Нам класифікація майже не знадобиться, бо ми не маємо на меті систематично вивчати фольклор як стороннє явище. Для Українців це було б надто принизливо. Та все ж кілька загальних слів треба сказати, бо, можливо, це говориться не тільки для Українців. Та й Українці тепер... дуже різні.

Види фольклору, по ідеї, відповідають усім відомим видам мистецтв. Найприродніше розглядати цю відповідність у хронологічній перспективі: кожний вид фольклору породив, породжує або породить відповідне професійне мистецтво, яке далі може галузитися на підвиди, жанри та форми без кінця.

Наративний (оповідний) фольклор включає казки, притчі, байки, прислів’я, приказки, примовляння, замовляння, повір’я, побажання, привітання, жарти, віншування, прокльони, лайки і таке інше; і такого іншого (його ще називають – по-вченому – багатющою Вкраїнською фразеологією) стільки, що ні в казці сказати, ні пером написати. Породжує літературу, віршування, театр, художнє читання.

Музичний фольклор поділяється на вокальний та інструментальний; кожний із цих видів включає до себе безліч жанрів та форм; скажімо, до вокальних жанрів належать народні пісні та думи; пісні можна класифікувати за цільовою функцією (обрядові, побутові, трудові, військові, колискові і т. ін.), за становою приналежністю (козацькі, чумацькі, селянські, ...), за способом виконання (з інструментальним супроводом чи без нього, одним голосом чи гуртом, як одноголосу мелодію чи як гармонійне та поліфонічне багатоголосся) та за силою-силенною інших ознак. Породжує професійну музичну культуру.

Хореографічний фольклор несе в собі мудрість рухів, жестів, пластики, поз. Це дуже непроста й дуже важлива невербальна знакова система – безсловесна мова. У справжньому фольклорі цією мовою передаються справжні, життєво важливі послання – любов, радість, виклик, торжество; часом – боротьба, загроза, потуга; і завжди – безліч емоційних нюансів, елементів магії, чарування, гіпнозу, що їх годі перекласти іншою мовою. Народна хореографія – основне джерело різноманітних форм балету, танцю, мімічного мистецтва, сценічного руху, багатьох циркових жанрів тощо.

До фольклору, по правді, належать усі форми народного мистецтва, що відповідають нашому визначенню, як-от вишивання, писанки, кераміка, різьблення, лозоплетіння і т. ін. до безлічі – саме тою мірою, якою несуть знання, повідомлення, послання, словом народну науку.

Не слід абсолютизувати навіть цю очевидну й просту класифікацію. В наративному фольклорі завжди є елементи музики й вокалу (без інтонації наша мова взагалі немислима); ще важче уявити розмову, а тим більше спів та музичну гру без жестів, тобто елементів хореографії. А куди віднести, скажімо, голосіння, де ці три елементи майже рівноправні?