2.2 Стосунки між етносами

Тому формування етносів, за рідкісними винятками, – це процес пристосування не тільки до Природи, але й один до одного. І тут – парадоксально! – етноси виявляють ознаки не різних підсистем єдиного біологічного виду, а суттєво різних видів. З усіма відповідними механізмами поведінки – безпощадною боротьбою, витісненням з території, гнобленням і навіть повним фізичним нищенням.

Ця парадоксальна ситуація, коли єдиний біологічний вид поділився на одиниці, які, незважаючи на свою, так би мовити, єдиноутробність, поводяться як різні види, що здатні винищити один одного до ноги в разі конфлікту, – ця ситуація припускає лише одне пояснення: оскільки людина нічим суттєвим, крім розуму, від тварин не відрізняється, то саме розум і має нести відповідальність за протиприродну поведінку людей. На жаль, не несе. Гірш того, майстерно знаходить безліч приводів, щоб у будь-якому братовбивчому конфлікті ту відповідальність із себе скинути й забути про неї.

Виникає важливе питання: що саме лежить в основі такого глибокого поділу між етносами? Які такі особливості – фізичні, органічні, психічні чи ще якісь – здатні зробити людей різних (хоча й біологічно єдиних) етносів непримиренними? Відповідь та сама: оскільки тут не може бути інстинктивних, природних механізмів, значить, це наслідки роботи розуму. Інакше сказати, людей розрізняє, розводить по різні боки барикад їхня культура. Головна різниця між етносами (чи будь-якими іншими ворожими спільнотами й навіть індивідами) – це відмінність їхніх культур, а не кольору шкіри, форми носа чи груп крові.

2.3 Етнічні культури – боротьба на смерть?

Напрошується скороспілий рецепт: то давайте йти до єдиної всесвітньої культури!

Це дуже небезпечний шлях. Тим більш небезпечний, що люди, недовго думавши, вже торують його. За своєю глибинною мудрістю це дуже схоже на мічурінсько-лисенківську генетику: геніальне, з першого погляду, перетворення Природи виявляється в якомусь часі спотворенням Природи, або – в кращому разі – виходить пшик.

Етнічні культури не схрещуються, як не схрещуються біологічні види! Це закон Природи на найвищому щаблі її еволюції – в житті етносів. Це найперший і найголовніший висновок, відкриття, що його мали б зробити народи з своєї історії. Але не роблять. Чому? І чому, власне, не схрещуються етнічні культури? Мабуть, тут можна щось відповісти, але нам зараз досить просто зрозуміти й сприйняти це феноменологічно, як наявну реальність, як закон притягання й відштовхування електричних зарядів: ніхто не знає чому, але так є, і з цим доведеться рахуватись. Етнічні культури не схрещуються.

Якщо етнічні культури не схрещуються, то будь-які спроби перехитрити чи зґвалтувати цей закон Природи виявляються або дурістю, або злочином проти живого людства. В кожному разі міжетнічна біологічна мішанина стає передумовою багатовікових людських страждань і ще тяжчих конфліктів, які не можуть бути вирішені природним шляхом, а до того ж неминуче переносяться всередину індивідуальної свідомості і роздирають або тихо спотворюють душу живої людини. І ніколи з суміші двох культур не народжується третя. Суміш може існувати довго, але третя сутність не утворюється – елементи кожної культури завжди можна впізнати. По тисячі літ християнства на нашій землі ми легко й чітко можемо (якщо захочемо) вирізнити кожний найменший елемент будь-якого обряду чи іншого культурного явища і вказати його християнську або язичницьку сутність. Як показала Лариса Масенко, двомовність суспільства – явище тимчасове, перехідне; хоч як би довго підтримувалося воно штучними методами, рано чи пізно одна з мов перемагає, інша залишається хіба що в вигляді незначних домішок (де ті мови, з якими так дружно злився російський етнос за останні 300–500 років? де галльська мова, де мови народів, на чиїх правічних територіях сьогодні панує іспанська або англійська?). За сприятливих умов (свобода) змішані культури завжди тяжіють до розділення (як перебовтана олія й вода, як Чехія й Словаччина). За несприятливих умов (несвобода) одна з культур із часом бере гору, інша гине, залишаючи по собі хіба що пам’ятки…

Може, хтось почне шукати приклади для заперечення? Он є, скажімо, Латинська Америка. Та що там Латинська, до наших послуг уся Америка, Південна й Північна! Яке багатство етнічних спільнот, культур, мов! Стоп. Те, що ми бачимо в Америці, можна назвати культурою, але не можна назвати етнічною культурою. Там безліч етнічних груп, там буйним цвітом процвітає мультикультуралізм, але від живих етнічних культур там можна побачити хіба що неперетравлені рештки. Почекаймо ще років триста – може перетравляться. Але насправді скрізь і завжди буває так, що механічна суміш різних культур існує лише як перехідний стан, а далі котрась із культур бере гору, а решта… йде на перетравлені рештки. В Північній Америці гору взяла так звана англосаксонська культура, а все інше (в тому числі культура автохтонів) переходить, щонайбільш, у розряд романтичних декорацій.

Ближчий нам приклад – щойно згадана суміш християнської та язичницької культур на Українській землі. В цій тисячолітній мішанині християнство нічого суттєвого не втратило, хіба що стало дещо м’якшим, не таким скаженим, як іспанська, італійська чи російська інквізиція. Сучасні християни взяли собі за обов’язок привітно ставитися до язичницьких елементів у релігійному житті Українців – але це тільки поверхня, солодка лицемірна усмішка примирення з супротивником, який одною ногою вже ніби в домовині, але другою ще може дати доброго копняка. Християнство мусить терпіти всі оті купальські чи різдвяні штуки, глибоко й безнадійно йому чужі, – мусить, бо не може їх знищити. Якщо ми таки остаточно зречемося нашого язичництва, то й усі його звичаєві елементи будуть закинуті в музейні сховища, бо в християнському житті їм насправді місця немає, вони там абсолютно зайві, непотрібні. Ми любимо щедрівки, гаївки, Купала чи Калиту лише остільки, оскільки самі в душі ще наполовину (чи наскільки там?) язичники. Справжній же християнин ніколи не стрибатиме через багаття – адже в цей час можна молитися за спасіння душі. А якщо стрибатиме, то лише заради розваги, без жодного розуміння чи поваги до священної сутності цього обряду. Саме такі залишки язичницьких обрядів – декоративно-розважальні, а не сакральні – можна спостерігати скрізь, де торжествує християнство чи інша імпортна релігія. Уламки переможеної релігійної культури прикрашають нові храми… чи музеї…

За останні кілька десятиліть Українська язичницька культура помітно підняла голову – і де й ділася хвалена-перехвалена християнська терпимість! Ми вже майже готові поділитися на табори та братися за дрючки. Оце й є наслідок насильного перемішування різних культур на споконвічній землі Українського етносу. Коли б же тільки релігія… Нас, Українців, розділяють різні мови, різні політичні потреби, різні способи господарювання, різні звичаї – словом, різні культури, що ніяк не можуть злитися в одну, але ні поступитися, ні вмерти жодна не хоче!

По суті, це і є міжетнічна боротьба. Ніяка культура сама собою нікуди не приходить – її приносить інший етнос, іноді як приманку, іноді як щит, а іноді як багнет. Кривава чи безкровна, міжетнічна боротьба може тривати століттями, аж поки один із етносів не буде знищений. Єдиною, але безпомилковою ознакою смерті етносу є смерть його сутності – етнічної культури.