Конторольні запитання

1. Назвіть основні ознаки міжнародного поділу праці як особливої форми територіального поділу праці.

2. Охарактеризуйте етапи формування галузевої та територіальної структури господарства країн та регіонів.

3. Які показники визначають рівень розвитку країн та регіонів?

4. Назвіть міжгалузеві виробничі комплекси промисловості України.

Що собою являють міжгалузеві територіально-виробничі комплекси?

Рекомендована література:

1. Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України: Закон України, 23 березня 2000 року // Голос України. – 2000. – 5 травня, № 79.

2. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України, 21 травня 1997 року // Голос України. – 1997. – 12 червня, № 102.

3. Про інноваційну діяльність: Закон України, 4 липня 2002 року // голос України. – 2002. – 9 серпня, № 144.

4. Єпіфанов А.О., Сало І.В. Регіональна економіка: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2000.

5. Зінь Е.А. Регіональна економіка: Підручник. – К.: „ВД „Професіонал”, 2007.

6. Клиновий Д.В., Пепа Т.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навч. посіб. / За наук. ред. Л.Г. Чернюк. – К.: Центр навч. л-ри, 2006.

7. Манів З.О., Луцький І.М., Манів С.З. Регіональна економіка: Навч. посіб. – Львів: „Магнолія 2006”, 2007.

8. Мирзодаева Т.В. Направления пространственного развития промышленного региона в условиях открытости экономики // Сб. науч. ст. СОПС РФ. – М.: 2005.

9. Мировая экономика: прогноз до 2020 года / Под ред. А.А. Дынкина. Ин-т мировой экономики и междун. отношений. – М.: «Магистр».

10. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посіб. / Є.П. Качан, Т.Є. Царик, Д.В. Ткач та ін.; За ред. Є.П.Качана. – К.: Видавничий Дім „Юридична книга”, 2005.

11. Соколенко С.І. Кластери в глобальній економіці. – К.: Логос, 2004.

12. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004 – 2015 роки) „Шляхом Європейської інтеграції”/ Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004.

13. Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посіб. – К.: Кондор, 2005.

Тема 6. Основи соціально-економічного районування Інформаційний матеріал

Економічне районування – науково обґрунтований поділ країни або великого регіону на економічні райони, що історично склалися або формуються в процесі розвитку продуктивних сил і об`єктивно відбивають територіальний поділ праці. Економічне районування сприяє раціональному розвиткові кожного з районів, раціональному використанню природних умов і ресурсів і в кінцевому підсумку прискореному соціально-економічному розвиткові всієї країни

Економічний район – територіально цілісна частина народного господарства країни, яка має виробничу спеціалізацію і через суспільний поділ праці пов’язана з іншими частинами країни. Економічний район, окрім спеціалізації, характеризується і низкою інших ознак – певним економіко-географічним положенням, своєрідними природними, економічними і історичними умовами, а також комплексністю і потенційними можливостями управління економічною і територіальною структурами.

Регіон – (франц. region, від лат. region – область, район) – територія, яка відрізняється від інших територій за рядом ознак і характеризується певною цілісністю та взаємопов’язаністю її складових елементів. Є ключовим поняттям в регіоналістиці, регіонології, регіональній економіці, регіональній науці, регіонознавстві. Регіони виділяються з території відповідно до певних цілей і завдань, найголовнішою з яких є управління розвитком регіону. Регіони можуть бути будь-якого розміру - від міста (або району у великому місті) до величезних регіонів всередині континенту. Для позначення територіального обсягу регіону можуть застосовуватись такі терміни як "локальне регіональне утворення", "мікрорегіон", "мезорегіон", "макрорегіон" тощо. У разі виділення в середині країни з метою управління розвитком регіону він є основною складовою частиною державного територіального устрою, яка визначена єдиною політикою державного регіоналізму і має організаційну відокремленість, цілісність, економічну і географічну самодостатність, право місцевого самоврядування, систему державних органів, які є елементами (підсистемами) державної структури влади і управління країною. Так, у цьому випадку під регіоном може розумітися найбільша адміністративно-територіальна одиниця субнаціонального рівня, яка має виборну владу, юридичну незалежність та власний бюджет. В умовах України – це рівень областей та АР Крим. Безвідносно до цілі територіального управління регіон може означати частину країни, що історично склалася і характеризується специфічними природнокліматичними умовами та відносно стійкими економічними й соціально-демографічними особливостями, певною спрямованістю розвитку продуктивних сил.

Основними критеріями виділення (виокремлення) регіону вважаються спільність народногосподарських і регіональних завдань, техніко-економічні особливості розвитку промисловості та сільського господарства, наявність суб’єктів господарювання, об’єднаних регіональними, економічними, політичними, соціальними, культурно-етнічними інтересами.

Об’єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.

У 1920-ті роки в СРСР економічне районування досліджувалося у зв’язку з планом «ГОЕЛРО». Формування й розвиток економічний районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві засади районо­утворення – економічна та енергетична, а зв’язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей.

Економічний район розглядався як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінювалась як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з пог­ляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.

Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв – енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК – здатність формувати економічний район, ЕВЦ – спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.

Після здобуття Україною незалежності, її поділ на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донецько-Придніпровський), які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові мережі економічних районів. Наприклад, Ф. Заставний пропонує 9, а О. Шаблій – 6. В. Поповкін поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РВПС України НАН України пропонує 9 економічних районів.

Більшість країн світу за основу управління територією бере економічне районування.