Рекомендована література:

1. Долішній М.І., Стадницький Ю.І., Загородній А.Г. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка. – Львів: Інтелект – Запад, 2003.

2. Клиновий Д.В., Пепа Т.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка / За ред. Л.Г.Чернюк: Навч. посіб.. – К.: ЦНЛ, 2006.

3. Масловська Л.Ц. Сталий розвиток продуктивних сил регіону: теорія, методологія, практика. – К.: КНТЕУ, 2003.

4. Мірзодаєва Т.В. Кластерний розвиток регіону в умовах глобалізації // Культура народов Причорномор’я, 2005. – №59.

5. Олійник Я.Б., Запотоцький С.П., Кононенко О.Ю., Мельничук А.Л., Пасько В.Ф. Регіональна економіка: Навч. посіб. / За ред. Я. Б. Олійника. – К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2007.

6. Павленко А.Ф., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Основи регіональної діагностики. Навч. посіб. – К.: Обрії, 2003.

7. Региональная экономика: Учебн. пособие / Под ред. М.В. Степанова. – М.: ИНФРА М, 2002.

8. Соколенко С.І. Кластери в глобальній економіці. – К.: Логос, 2004.

9. Сонько С.П., Кулішов В.В., Мустафі В.І. Ринок і регіоналістика: Навч. посіб. – К.: Дакор; Алеута, 2001.

10. Соціально-економічні проблеми розвитку регіонів: методологія і практика / Б.М Данилишин, Л.Г. Чернюк, М.Г. Фащевський. – Черкаси, ЧДТУ, 2006.

Тема 4. Регіоналізація як мегатенденція світового господарства Інформаційний матеріал

Поняття "регіон" можна розглядати у двох аспектах:

1) область, район, частина країни, що відрізняється від інших сукупністю природних, економіко-географічних та інших особливостей, які склалися історично і які нерідко поєднуються з особливостями національного складу населення;

2) група сусідніх країн, що становить окремий економіко-географічний або близький за національним складом і культурою чи однотипний за суспільно-політичним устроєм район світу.

Міжнародний регіон – певна економічна просторова спільнота, яка об’єднує території різної національної належності, утворена для вирішення завдань соціально-економічного розвитку і спричиняє збільшення регіональної економічної взаємозалежності й регіональної концентрації трансакцій¹. На мікрорівні – це зони пріоритетного розвитку, спеціальні економічні зони (СЕЗ), інноваційні центри, кластери, мегаполіси, агломерації, „центри тяжіння” різного виду; на мезорівні – транскордонні об'єднання, в тому числі єврорегіони, прикордонні території; регіональні торгові угоди, митні союзи, спільні ринки, валютні союзи; на мегарівні – геоекономічні регіони і полюси, глобальні комунікаційні, фінансові, інформаційні мережі, економічні та військово-політичні об'єднання.

Отже, регіоналізація світогосподарського простору – це об’єктивний процес формування й функціонування наддержавних регіональних господарських і торгово-економічних угруповань, організацій, об’єднань, блоків тощо на різних територіальних рівнях – від тих, що об’єднують 3–4 національних господарства (за типом БеНіЛюксу) до загальноконтинентальних і міжконтинентальних трансокеанських (наприклад, АТЕС). Їх розвиток здебільшого передбачає створення сприятливих умов товарообміну та розгортання різних форм економічної діяльності між країнами регіонального утворення, зародження і нарощування інтеграційних процесів і, навіть, можливу єдину зовнішньоекономічну політику об’єднання щодо інших держав і організацій.

На регіоналізацію світогосподарського простору впливають різні чинники історичного, політичного, економічного, цивілізаційного характеру. Це яскраво засвідчують регіоналізаційні процеси в різних частинах світу і, зокрема, на Європейському субконтиненті. Маючи тривалий історичний досвід взаємодії, подібні політичні та економічні системи, країни континентальної частини Західної Європи, які ще зовсім недавно воювали між собою, розпочали довготривале господарське співробітництво, що мало на початках вузьку прагматичну мету – спільними зусиллями подолати негативні наслідки війни (першу шістку країн, що майже півстоліття тому розпочали регіоналізаційні процеси нового типу, складали найбільш зруйновані війною національні економіки), підняти базові галузі економіки і протистояти у конкурентній боротьбі з іншими великими державами.

Географічною основою процесу регіоналізації є об’єктивно існуючі вигоди сусідського положення країн – від “економії на відстанях” до транскордонної взаємодії у контактній зоні двох-трьох і більше країн.

Регіоналізація світогосподарського простору відбувається навколо потужних країн-інтеграторів, які, по-суті, формують навколо себе регіони-простори, – однієї (наприклад, США у Північній Америці), кількох – Японії, Китаю, НІК у Східній і Південно-Східній Азії) чи кількох рівновеликих, об’єднаних разом з меншими в одну організацію (ЄС у Європі). Наявність міждержавних організаційних інститутів стає каталізатором інтенсифікації регіональних процесів, оскільки в рамках багатосторонніх організацій краще проводити роботу, спрямовану на усунення торгових бар’єрів між її учасниками, створення єдиних умов їх діяльності тощо.

Під впливом процесів регіоналізації формується сучасна просторова структура світового господарства, яка представлена складною сукупністю більш чи менш сформованих територіальних міждержавних утворень різного ієрархічного рівня. Між національними господарствами як початковими компонентами відліку і світовим господарством як їх граничною сукупністю можемо виділити щонайменше 5 територіальних рівнів просторової структури світового господарства – субрегіональний, власне регіональний, макрорегіональний, супермакрорегіональний та мегарегіональний.²

Останнє десятиліття XX ст. пройшло в Європі під знаком формування нових моделей просторової організації влади і управління, умовно названих «новим регіоналізмом».

Зараз можна виділити кілька векторів, направлених в бік регіоналізації, а значить, децентралізації «європейського проекту»:

• Середземноморський;

• Північний (Нордичний);

• Баренц-Євроарктичний;

• Центральноєвропейський;

• Чорноморський;

• Східний.

Є кілька параметрів, які об'єднують різні прояви «нового регіоналізму»:

1. Географічні кордони держав більше не співпадають з територіальними рисами найважливіших проблем, пов'язаних з екологією, безпекою, економічними і культурними феноменами.

2. Формуються нові транкордонні регіони.

3. Регіоналізм може використовуватися країнами для різних цілей: від укріплення впливу окремих країн до розширення інтеграційних утворень.

Серед основних інструментів прикордонного і транскордонного міжрегіонального співробітництва можна виділити наступні.

1. Єврорегіони — організації прикордонного (транскордонного) міжрегіонального (міжмуніципального) співробітництва, метою яких є встановлення і зміцнення добросусідських відносин, а також вирішення спільних проблем, визначених установчими документами, до складу яких входять території трьох і більше держав.

2. Білатеральні організації — організації прикордонного міжрегіонального (міжмуніципального) співробітництва, створені з метою встановлення і зміцнення добросусідських відносин, а також вирішення спільних проблем, визначених установчими документами, до складу яких входять території двох суміжних держав.

3. Договори про співробітництво у визначених сферах між суміжними і не суміжними територіями, що передбачають створення інститутів координації дій.

4. Договори про співробітництво у визначених сферах між суміжними і не суміжними територіями, що не передбачають створення інститутів координації дій.

З усіх вищезазначених найбільш універсальним інститутом, що має значний потенціал, є єврорегіон.