4. Два світи Миколи Гоголя

Рецепція творчості Миколи Гоголя була непростою й контроверсійною. Тарас Шевченко в посланні «Гоголю» називає старшого сучасника «великий мій друже», хоча Шевченків вибір своєї літературної долі означав позицію, протилежну позиції Гоголя, позицію українську – на противагу малоросійській. Тож є підстави говорити про еволюцію від Гоголя до Шевченка, еволюцію не так у часі, як у світогляді, про різний культурний спадок, на який орієнтувалися геніальні митці. Петербурзькі оглядачі не раз звинувачували письменника в незнанні російської мови, у провінціалізмі тощо. З іншого боку, йшлося про зраду «геніального українця», який працює для чужо культури. Демократи-шістдесятники вважали його зачинателем реалізму й захисником маленької людини. Формалісти писали про винятковість гоголівської поетики, неповторність індивідуального стилю, про вплив цього стилю на модерністські течії й напрями в європейській літературі.

На початку ХХ століття до дискусій про Гоголя долучилися Микола Євшан, Олександр Єфименко. Особливо цікавилися проблемами гоголівського стилю неокласики, зокрема Павло Филипович, Віктор Петров. Згодом у 30-40 роки «проблема Гоголя» знов незрідка трактувалася як насамперед ідеологічна. Полемічна стаття Євгена Маланюка викликала резонанс у зв’язку з роздумами про статус колоніальної та імперської культури. Уже впродовж останнього десятиліття спроби інтегрувати спадщину Гоголя в українську культуру сприймалися далеко неоднозначно. Для сучасних дослідників проблема стає винятково актуальною в контексті постколоніальних студій, реформування класичного канону. Вибір національної самототожності, мови, культури – ці колізії не втрачають ні ідеологічної, ні індивідуально-психологічної значущості, й тим закономірнішим видається нинішній інтерес до феномену Миколи Гоголя.

Життя та смерть Миколи Гоголя овіяна таємницями, розгадати які мріють історики та літературознавці, але навряд чи багато людей знає про загадкові події, пов’язані з народженням видатного українського письменника.

Постать Миколи Гоголя, й до нині огортає ореол таємничості. Спираючись на історичні відомості, залишені людьми, які були близько знайомі з Гоголем, можна з впевненістю казати, що Микола Васильович панічно боявся потойбічного світу та смерті. Однак, подібно до метелика, що летить на вогонь, письменник у своїх роботах знову і знову повертався до містичних тем, створюючи «Мертві душі», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», повісті «Ніс», «Вій» та «Портрет». Будучи глибоко релігійною людиною, Гоголь залишається і неперевершеним містиком. Перебуваючи в центрі уваги літературних кіл Росії, він жив загадковим життям та помер загадковою смертю.

Життя та творчість Гоголя досліджували багато істориків та літературознавців. Ніхто з них з впевненістю не може сказати, коли в письменника появились містичні нахили. Імовірно, потяг до містичного, як і релігійність, прищепили йому змалку. Отже, причину треба шукати у характерах батька та матері Миколи Гоголя або ж у подіях, що формували їх характери.

Як це не дивно, але причиною народження Гоголя була хвороба його батька. В історії зустрічі батька та матері Гоголя не обійшлося без божого провидіння та чудесного зцілення. Батько Гоголя, Василь Гоголь-Яновський був праправнуком полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби. Батько Гоголя Василь пробував себе у письменстві , написав драму «Простак» українською мовою. Цю виставу ставили на домашній сцені, читалася вголос «Енеїда».

Батько хворів на пропасницю. Хвороба довший час не відпускала і Василь Гоголь вчинив так, як зазвичай вчиняли українці в ХІХ сторіччі – звернувся до надприродних сил. Він подався до села Ахтирка, Харківської губернії, де у церкві містився чудотворний образ Божої Матері. В книзі «Гоголь в жизни: Систематизированный свод подлинных свидетельств современников» розповідається, що у ніч після тієї молитви Василю Гоголю наснився сон. Ось як розповідав про нього батько Гоголя: «Я був у тому храмі, де молився. Раптом царські ворота відчинились, і з’явилась цариця у Порфирі і короні і почала говорити до мене: ти одужаєш і одружишся, та ось твоя дружина...» Цариця підняла руку і коло її ніг з’явилась маленька дитина, обличчя якої запам’яталось Василю. Василь прокинувся здоровим. Минув час і сон почав забуватись. Одного разу, коли Василь поїхав з родичами до містечка Яреськи, де була найближча церква, він познайомився з жінкою на прізвище Торощинська. Разом з Торощинською була її племінниця, як дві краплі води схожа на дівчинку зі сну. З тих пір Василь Гоголь намагався бачитись з дівчинкою Марійкою якомога частіше. Він був старшим за Марійку на 13 років, і всіх дивувало, що доросла людина може цілий день бавитись з маленькою дитиною в ляльки.

Василь Гоголь дочекався, доки Марійці виповниться 13 і заручився з нею. Через рік Василь та Марійка одружились. Та наділяти молодих щастям доля не спішила. До народження Миколи Гоголя його мати, Марійка Гоголь вагітніла шість разів. Чотири рази в неї ставались викидні, двоє дітей що з’явились на світ до Миколи Гоголя, народились мертвими. Чому ж така немилість до людей, яких звело разом святе провидіння? Можливо це через те, що Василь Гоголь не зрозумів свого сну, або ж зумисне не захотів зрозуміти? Трактувати сновидіння важко. Ще важче зрозуміти їх правильно. А якщо припустити, що сон Василя був не благословенням, а застереженням. Можливо це було знаком, побачиш цю дівчинку – не підходь.

Щоб у Василя не залишилось сумніву, що сон віщий, йому повернули здоров’я. За той час, коли Василь Гоголь очікував, доки Марія виросте, сон кілька разів повторювався. Та він не зважив на попередження. Його захопила протиприродна пристрасть до дитини.

Василь старший за Марію на 13 років – число диявола.

Вони заручились, коли Марії виповняється 13 – число диявола.

На сім’ю Гоголя лягає прокляття. Марія народжує мертвих дітей. Подружжя Гоголів у розпачі. Щоб врятувати ще ненароджену дитину, родина Гоголя переїздить до села Сорочинці, оскільки там живе відомий лікар Трохимовський. Пантелеймон Куліш писав, що мати Гоголя дала обітницю: якщо народиться син, назвати його Миколою, на честь чудотворної ікони, яка називалась Миколою Диканьським. Вона також просила священика Диканьки молитись доти, доки не дадуть йому знати про щасливе народження дитини і не закажуть вдячний молебень.

Микола Васильович Гоголь-Яновський народився 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Боротьба двох сил, світлої та темної, яка розпочалась ще до народження письменника, з приходом дитини у наш світ стає ще більш запеклою. Побачивши, що з кожним днем дитина поводить себе все дивніше, батько Гоголя на витримує і розказує про свої сни дружині. Жінка налякана. Вона не в силах тримати це в секреті, і як тільки Микола Гоголь доростає до віку, у якому може зрозуміти сказане, розповідає йому все. Та розповідь матері розбудила не тільки найвищі помисли, але і страх, що переслідував Миколу упродовж всього життя. Нехотячи, вона наносить дитині страшну психологічну травму, від якої він не зможе оговтатися до кінця свого життя. В ньому поселяється страх і, можливо, саме цьому страху ми завдячуємо появі на світ містичних творів Гоголя.

Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків. З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повітовому училищі, а з 1821 по 1828 р. – у Ніжинській гімназії вищих наук. Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Любов до мови, відчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих літ. Згодом він захопиться збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готуватиме матеріали до українсько-російського словника. Проте захоплення українськими піснями ще не було причиною того, щоб писати українською мовою. Так вже 1851 р. у розмові з Осипом Бодянським він казав так про творчість Шевченка «дьогтю в ній навіть більше, аніж власне поезії. – Нам із вами, малоросам, воно може і приємно, але ж не в усіх такі носи, як у нас. Та й мова… Нам, малоросам та росіянам, потрібна одна поезія, спокійна і сильна. Я знаю й люблю Шевченка, як краянина й обдарованого митця… Але наші мудрагелі збили його з пантелику, підштовхуючи до творів, чужих правдивому талантові».

М.Гоголь настроювався на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства». Загалом же всю творчість великого письменника було спрямовано на «очищення серця», «розуміння серцем», щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії.

У 1828 році М.Гоголь переїжджає до Петербурга. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір – поему «Ганц Кюхельгартен». Сьогодні твір юнака-Гоголя становить інтерес передусім для літературознавців (романтично-піднесена поема літературно слабка). Він готував видання власним коштом, можливо він показав поему Сомову. У травні поема була надрукована під псевдонімом «В.Алов». У передмові Гоголь писав: «Пропонований твір ніколи б не побачив світ, коли б обставини, важливі для одного лише автора, не примусили його до того. Це твір його вісімнадцятилітньої юності… Принаймні ми гордимося тим, що по можливості сприяли світу ознайомитися з творінням юного таланту». Те, чого Гоголь чекав із таким страхом сталося швидко. Публіка не сприйняла поеми. Твір одержав нищівну оцінку і на сторінках «Северной пчелы», і в популярному «Московському телеграфі». Гоголь кинувся скуповувати тираж в книжкових крамницях. У найнятій ним кімнаті готелю «Неаполь», на набережній каналу, було розтоплено піч. Гоголь спалив усе, що вдалося скупити.

Короткий зміст поеми такий. Десь у Німеччині живуть красуня Луїза і Ганц, вони кохають одне одного і мають побратися, але Ганца терзають мрії, він мандрує до Греції, змушує страждати бідну Луїзу, але розчаровується у людях і повертається додому.

Гоголь, наче втікаючи їде закордон, потім знову повертається до Петербурга. Йде чиновником у департамент державного господарства і публічних будівель. Вечорами він таємно писав.

1830 р. у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала. Малоросійська повість з народної бувальщини, яку розповів дячок Покровської церкви», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М.Гоголя особливого колориту. Ґрунтовні знання усної народної творчості дозволяли майстру виводити картини дійсності у глибокому взаємопереплетенні з вимислом, але мовби на реальному грунті життя. Особливо привабливим був ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного, що неминуче справляло враження на читача, захоплюючи його уяву.

У грудні в альманасі «Северные цветы» було опубліковано розділ з історичного роману «Гетьман». В номері «Литературной газеты» 1831 р. надруковано розділ із малоросійської повісті «Страшний кабан» за підписом П.Глечик, з’явилася стаття за підписом Г.Янов.

У Петербурзі він знайомиться з Жуковським та Плетньовим, професором російської словесності в Петербурзькому університеті. Гоголь просить про педагогічну працю. Завдяки клопотанням Плетньова Гоголя знайшлося місце в Патріотичному інституті, він був призначений учителем історії, давав приватні уроки, вчив російської мови.

20 травня 1831 року Гоголь у домі Плетньова знайомиться з Пушкіним. В Павловські їх зустрічі стали частими. В цей час були вже написані «Вечори на хуторі». 26 травня було одержано цензурний дозвіл на друкування першої частини книги. У вересні 1831 року вийшла перша частина «Вечорів» під іменем «пасічника Рудого Панька», у березні 1832 року – друга. Гоголь став знаменитим у 22 роки.

І частина «Вечорів»: Передмова Сорочинська ярмарка Вечір на Івана Купала Майська ніч, або потопельниця Пропала грамота

ІІ частина Передмова Ніч перед різдвом Страшна помста Іван Федорович Шпонька і його тітонька Зачароване місце

За віком Рудий Панько належить до єкатерининських часів, і отже, ніби дід Гоголю. Тай дячок диканської церкви, кілька новел якого переказує Рудий Панько – не простий сільський дячок, бо служить у церкві самого Кочубея. Всі оповідачі разом із Гоголем прикидаються простаками, і хоч читач приймає гру, його все ж трохи містифікують. Дискурсивна практика Івана Котляревського мала великий вплив на характери наративу (оповіді) Миколи Гоголя, який як митець сформувався в силовому полі розвитку українського письменства та пошани до української історії й літератури, фольклору й етнографії. Валерій Шевчук переконаний, що «Гоголь був людиною не просто українського походження, але родовими традиціями закорінений в українське старшинсько-священницьке соціумне й культурне середовище, зокрема й таке, в якому не вигасали й політичні українські інтереси, тобто духовний грунт, в якому виростав, був глибоко український, і можна напевне сказати, що саме на такому гумусі й виріс Гоголь як український письменник.

Відомо, що молодий Гоголь, працюючи над повістями «Вечори на хуторі біля Диканьки», у листах до рідних, надісланих з Петербурга в 1829 році, просив надсилати йому для праці українські перекази, легенди, анекдоти, що побутують «Між простим народом», «Різні оповідання, що їх розповідають прості люди», що йому хочеться знати звичаї, повір’я, казки, які побутують серед народу. Невипадково до повісті «Сорочинський ярмарок», що увійшла до збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки», М.Гоголь поставив (навіть до окремих розділів епіграфи з українських народних пісень, приказки й прислів’я, крилаті вирази з тодішніх українських комедій (зокрема й свого батька Василя Гоголя), байки «Пан та собака» Петра Гулака-Артемовського та «Енеїди» Івана Котляревського.

Смішне у розповідях поєднується із страшним органічно, як у народній карнавальній культурі, а в цілому світ «вечорів» забарвлений оптимізмом і радістю буття.

В оповідках Рудого Панька знаходимо всі аксесуари карнавальності: переодягання, кожухи навиворіт, обжерливість (характерник-запорожець Пузатий Пацюк, якому вареники самі летіли в рот), дивовижні перетворення. Грані між реальністю і сном, чудесами і п’яними видіннями майже непомітні.

Можна говорити і про те, що Гоголь увів багато прадавніх язичеських образів (бог-небо, земля, образ світового дерева, розкриває три частину організацію світу (Зачароване місце»).

Гоголь дуже точно відображав етнографічно-фольклорні реалії (червона свитка). Гоголь прекрасно вживається в найдавніші світоглядні традиції народу, вони впливають на його бачення світу.

У казковому світі «Вечорів» усі сюжетні колізії розв’язуються завдяки втручанню нечистої сили. Грицько не зміг би здобути своєї Параски всупереч волі її матері без допомоги цигана, в рисах якого вгадується чорт; через Басаврюка дістає багатство і кохану Петро; без русалки-панночки неможливий шлюб Левка і Ганни; виграє у карти у нечистої сили втрачену грамоту дід: історія коваля Вакули відтворює риси Давнього міфа про боротьбу сонячного героя (часто коваля) з силами пітьми. Сили зла переможені, але без чорта Вакулі не бачити б черевичок.

Т.Гундорова: “Ранні повісті-казки з “Вечорів на хуторі біля Диканьки” нагадують також старовинний український вертеп – популярний ляльковий театр, де на верхньому ярусі розігрувалась містерія про народження Христа – сценки з життя за участю Хороброго Запорожця, Хитрого Жида, Ляха-хвалька, Смішного Чорта, Велемовного Дяка. Так само за реальними картинками з народного життя у “Вечорах” проступало заднє тло священної боротьби Добра і Зла. Таке світовідчуття спиралося передовсім на народну демонологію, виявлену в народних оповідях, повір’ях тощо. Прикметно, що в українській народній міфології чорт і загалом бісівське часто комічно забарвлені, однак дістають серйозний моралізаторський акцент…”

Такий він переважно й у “Вечорах” – мізерний, нікчемний, комічний: “Узенькая, безперестанно вертевшаяся и нюхавшая всё, что ни попадалось, мордочка оканчивалась, как и у наших свиней, кругленьким пятачком, ноги были так тонки, что если бы такие имел яреськовский голова, то он переломал бы их в первом козачке. Но зато сзади он был настоящий губернский стряпчий в мундире, потому что у него висел хвост, такой острый и длинный, как теперешние мундирные фалды…”. А може, ті фалди завдовжки з чортячий хвіст служать саме для того, аби “теперешние” чиновники могли маскувати правдиву свою сутність? Видиво блукає на межі міфології та “натуральної школи”. Фольклорно-вертепний прообраз стає канвою для образів майбутніх гоголівських чортів, тих “двух бесов изображенья”. “Два главных героя Гоголя – Хлестаков и Чичиков”, за якими “скрыто соединяющее их третье лицо, лицо черта “без маски”, “во фраке”, в “своём собственном виде”, того, который, “точно мелкий чиновник, забравшийся в город будто бы на следствие”.

Т.Гундорова, визнавши, що “біс, чорт – чи не головний персонаж “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, каже, що тут “поки що […] чорт грається, і Гоголь грається […] Бісівське несвідомо “водить” героями Гоголя, є спеціальні місця (зачаровані місця) і особливий час, наприклад, проти Різдва й на Івана Купала, коли напіввідкривається священна вісь буття й одвічна боротьба сил зла та добра стає особливо відчутною”

Можна поступово відзначити у творчості Гоголя наростання демонічного начала, яке робить “Вечори…” не лише смішними, а й “зловісними”, відбувається поступово. На вході, у “Сорочинському ярмарку”, лукавий ще не фігурує “персоною власною” – то бешкетливі парубки розкидають шматки червоної свитки й виставляють у вікна страшні свинячі мармизи, потішаючись над забобонними страхами ярмаркового люду. Далі він, звісна річ, виставляє роги і хвіст, точніше ріжки і хвостик. “Обморочити” людину (“Зачароване місце”, “Ніч напередодні Івана Купала”) йому вдається рідше, аніж людині – одурити нечисту силу, використати її з власною метою (“Ніч проти Різдва”, “Пропала грамота”, “Майська ніч”). Тобто у “Вечорах…”, попри спорадичні симптоми зловісної перспективи, усе ж людина домінує над чортом, а не навпаки. І далі, у “Миргороді”, Тарас Бульба, як допіру Вакула, ще сідлає “свого” Чорта (імення коня), хоча вже зазнає поразки від “чортових ляхів“, а вмираючи, не знаходить страшнішої погрози, аніж “напустити” на них у другій редакції “русского царя”, який уже “подымается”, “и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..”. Перелом, “ініціація” (за Т. Гундоровою) відбувається у “Вії”, де Хома Брут (уже нарешті й ти, Бруте!) пропадає через те, що злякався нечистої сили. Злякався її й сам Гоголь, що відтоді починає перетворюватись на Ґоґоля.

У “Ревізорі” вже всі без винятку наділяють лукавого владою, переконують у його всемогутності, маркують рильце пушком, поклоняючись йому. Непокараним стає і Чичиков. Упокорившись перед чортом і завдяки цьому (як бачить сам) досягнувши найбільшої слави, Гоголь лякається й вирішує стерти навіть сліди того, що написав. Спершу “конструктивно”: береться за другий том “Мертвих душ”, де виводить галерею позитивних поміщиків – тих, що намагаються жити “по-Божому”, і де “Чичиков” виявляється “не у дел”. Однак том той виходить одверто слабшим за перший, непереконливим. Гоголь гарячково спалює “конструктивний” том і публікує “Вибранные места из переписки с друзьями”, якими хоче “искупить бесполезность всего, доселе напечатанного”.

Іншими словами, з української вертепної скриньки Гоголь виймає фігурку чортика, одягає її в чиновницький віцмундир, садить на “тройку” – і пускає мандрувати Росією, спокушаючи тамтешній люд. Наслідок цього відомий: чортова місія завершується успішно; індикатор спрацьовує; те, чого не вдавалося лукавому поблизу Диканьки та Миргорода, воздалося сторицею на просторах “глибинки”; чорта, осміяного й поганьбленого на ясних зорях і тихих водах, радо прийняли і пригостили, наділивши найвищими повноваженнями, у тій іншій, разюче іншій країні.

Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М.Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба з М.Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. Але сама доля озброїлася проти нього: на кафедру приймають іншого історика і Гоголь залишається в Петербурзі, читає лекції з нелюбимої російської історії в Патріотичному інституті. Пушкін радить йому зайнятися історією російської критики . через рік, ні з ким не попрощавшись , він виїжджає за кордон.

Він остаточно пориває з педагогічною діяльністю і працює над двома збірниками, які вийшли в 1835 р. («Миргород», «Арабески»). Вихід цих збірок засвідчив поступування Гоголя до реалізму. Прагнення до «звичайного» означало зміну в предметі зображення: замість сильних і різких характерів – грубість обивателів, замість поетичних і глибоких почуттів – майже рефлекторні рухи. В повістях із петербурзького життя примарним ставало і саме петербурзьке життя. Вияв примарності – безкінечний ряд невмотивованих, нелогічних чи внутрішньо непослідовних рухів, фактів і явищ, від вчинків персонажів до автономності деталей туалету, ранішнього антуражу, а також органів і частин людського обличчя и тіла.

Миргородський цикл включав у себе повісті «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба», «Вій» (втілена демонологія зла) , «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Гоголь сконцентрував свою увагу на житті в усіх його проявах: тут є місце і подвигу Тараса Бульби і нікчемності. Життя втрачає містицизм.

Контрастом по відношенню і до провінціального, і до столичного світу виступає лірико-романтична повість «Тарас Бульба», яка відтворює той момент національного минулого, коли народ (козаки), захищаючи свою суверенність, діяли цільно як сила, що визначала характер загальноєвропейської історії. Повість має ряд історичних неточностей. Але твір документально точний у відтворенні деталей побуту і звичаїв. Гоголь глибоко вивчив фольклорно-пісенний матеріал, відчув неповторний дух епохи, її образність. Повість має дві редакції (1835, 1842). Кривава розв’язка конфлікту – не просто відплата з непослух долі, неповагу до родових зв’язків, традицій, а трагедія Андрія і разом з тим його батька і брата.

«Арабески» включає в себе повісті «Невський проспект», «Записки божевільного», «Портрет», до них же Гоголь віднесе пізніше «Ніс» (1836) і «Шинель» (1842). Перед читачами постане столиця імперії Петербург, місто чиновників, механічного життя. Гоголь мабуть першим проектує внутрішній світ героя на світ міста, проводячи зв’язок між масштабним станом світу і вузько особистісним. У «Портреті» Гоголь хоче повідати читачам, що таке сила зла, устами ченця, колишнього художника, що створив фатальний портрет. Пекельний дух живе на землі без образа, а житлом обирає людину. Та оскільки людина смертна , продовжити своє існування на землі диявол не може, і ось він втілився в картину.

Вершина гоголівської фантастики – «петербургская повесть» «Нос» (1833; опубликована в 1836), сміливий гротеск. У фантастичній повісті втілилася тема двійника, місце абсурду в системі людських відносин. Можна вважати, що ідея двійника, ідея подвоєності особистості супроводжувала Гоголя увесь час, коли писалися повісті циклу. Щось подібне до двійника можна побачити і в персонажах «Записок божевільного».

З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М.Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.), в якій автор давав кожному персонажу докладну характеристику і свої поради, як грати ролі. Але залишився незадоволений цією грою. Епіграф до п’єси: “Не зеркало нечемо пенять, коли рожей не вышел”. Гоголь прагнув показати моральних уродов, якими насправді є чиновники і т.п.; викрити їх хабарництво, чинопочитання і ін. Він сподівався, що глядачі над собою посміються, а потім очистяться, але цього не сталося.

Гоголь – глибоко релігійна людина, тому він більше моралізатор (духовний максималіст), ніж викриватель соціальних пороків. Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.

У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі» – поема про Русь. Задумав написати три частини (пекло, чистилище, рай). Герої: Чичиков, Коробочка, Манилов, Ноздрьов, Собакевич, Плюшкин. 2-ий том був спалений; в ньому автор задумував показати очищених Чичикова і Плюшкіна, але не зміг. Це був акт творчої вимогливості до себе. Коли не писався 2-ий том, Гоголь пов’язував це з власною моральною недосконалістю, тому їде в Єрусалим очиститись, впадає в аскетизм, не їсть, не приймає ліки...

У 1848 після подорожі до Єрусалиму, до Гробу Господнього він повертається до Росії, у Москву. Знову посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю (1852 р.) спалює рукопис.

Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.).

Ним оволодівають релігійно-містичні настрої, стан здоров’я погіршується. Його лікували то п’явками, то обливаннями почергово холодною і гарячою водою, але лікувати треба було не тіло, а душу. Духовно-моральна криза – основна причина його смерті. 21 лютого 1852 року він помирає у своїй квартирі

Уся творчість М.Гоголя, по суті, є пошуком шляхів людського вдосконалення. Якщо у своїх ранніх творах він намагався наблизити людину до Бога через виправлення її вад, викриття суспільних обставин, що провокують або спонукають до них, то пізніше він переключається на самого себе, спрямовує рушійну силу очищення на свою душу і серце, вбачаючи там причину багатьох спокус. Гоголь-містик, мораліст, абсурдист створював утрированную (перебільшену) реальность, прагнучи до подлинности (істинності). “Горьким смехом моим посмеюся...” – напис на його могилі.

У смерті Гоголя таємниць не менше, ніж було під час життя. І досі незрозуміло, чому абсолютно здоровий 43-річний чоловік помирає. Однак, і на тому таємниці не закінчуються. Спочатку Гоголя поховали на кладовищі Свято-Данилівського монастиря, а у 1931 році останки письменника були перепоховані на Новодівочому кладовищі. Гоголь панічно боявся, що його поховають під час летаргічного сну, тому заповідав, поховати його лише тоді, коли на тілі стануть чітко помітні сліди розкладання. Його заповіт не виконали. Коли ж під час перепоховання, гріб відкрили, голова Гоголя була повернена набік, що свідчить про те, що тіло письменника рухалось. Якщо ж вірити письменнику Лідіну, який був присутній під час ексгумації покійного, то голови Гоголя у труні взагалі не було.