Миколаївська гімназія №41
Реферат
з української мови на тему:
Історія української лексикографії
Виконали: учні 10-А класу
Ольгіна Олена
Надолін Руслан
Перевірила: Величко Ірина Валеріївна
Миколаїв 2012
План
1. Староукраїнська лексикографія.
1.1. Перший етап.
1.2. Другий етап
2. Українська лексикографія кінця 18 ст. – 1917 р.
3. Українська лексикографія 1917 р. — кінця 20 ст.
4. Використана література.
Староукраїнська лексикографія
Словникова справа зародилась у східних слов'ян уже в 13 столітті. Створювались словнички незрозумілих слів, які вживалися у церковних книгах. У другій половині 16 століття були укладені словники іншого типу – двомовні переклади, в яких церковнослов'янські слова передаються «простою мовою». Найдавніший з таких словників належить до часів Київської Русі і має назву «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Словник Лаврентія Зизанія. Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война. У «Лексисі...» уперше використано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов’янські книг Біблії і творів православ'янського патристики. В реєстрі — церковнослов’янські слова, перекладені староукраїнською літературною мовою, тому ця праця — перша спроба нормалізації лексичного складу двох мов. На Русі перекладали також греко-візантійські тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж 14 — 17 ст.
Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (1-е вид. вийшло у друкарні Києво-Печерської лаври у 1627 р.; 2-е вид. вийшло 1653р., у Кутейнській друкарні під Оршею в Білорусі). Перекладна частина праці Памва Беринди — одне з найбагатших зібрань української лексики кін. 16 — поч. 17 ст. Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов'янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної «живої української мови» (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова. Переклади зроблено загальнонародним чи літературним відповідниками. Автор нерідко пояснює слова, особливо іншомовні, розкриваючи їхню етимологію. Зібрання етимології біблейських онімів у «Лексиконі...» — одне з найбільших у європейський лінгвістиці 17 ст. Застосовуючи орфографічні норми Мелетія Смотрицького, він сприяв правописній стабілізації староукраїнської літературної мови. «Лексиконъ...» Памва Беринди — найвище досягнення укр. лексикографії старої доби.
Наступнй етап у розвитку староукраїнської лексикографії тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького. Протягом другої половини 17 та у 18 ст. в Україні з'являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».
Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) — «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».
Єпіфаній Славинецький у кін. 30-х — на поч. 40-х pp. 17 ст. під час роботи в Київ, колегіумі уклав «Лексиконъ латинскій». Це латинсько-церковнослов’янський (східнослов’янський редакції укр. підредакції) словник. Його реєстр базується на праці італ. лексикографа епохи Відродження А. Калепіно. Звідси взято й граматичні та ін. ремарки. «Лексиконъ латинскій» — найбільша лексикографія праця, створена в Україні за минулі століття: налічує 27 000 статей. Обравши для перекладу церковнослов’янську мову свого часу — цю міжслов’янську писемну мову, автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості лат. мови.
У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) — церковнослов’янсько-латинський словник (біля 7 500 статей). Це — одне з найбільш зібрань церковнослов’янських лексики 17 ст. До староукраїнського періоду примикає творчість лексикографа поч. 18 ст. І. Максимовича, який уклав великий латинсько-церковнослов’янський (укр. редакції) словник «Dictionarium latino-slavonum» (1724, залишився в рукопису).