3. Збірка «Поет у Нью Йорку»

Збірка «Поет у Нью Йорку» напевно найвідоміша книга поета. До неї Лорка повертався багато разів - і відразу після поїздки до США, і в 1933 році, часто читав ці вірші на вечорах. У серпні 1935 року він готував книгу до друку, але опублікована вона була тільки в 1940 році у Мексиці (по машинописному примірнику, відкоригованому Лоркою).

Книга здається хаотичним щоденником від'їздів і повернень, хронікою подорожі, але це - результат суворої композиційної структури, якою тут Лорка опікувався більше, ніж в інших книгах. Десять розділів утворюють складну єдність, в якій значна і невипадкова кожна деталь: цикли доповнюють або контрастно відтіняють один одного, обривають або підхоплюють теми, проходять через всю книгу, ведучи їх до кульмінації - циклу «Введення в смерть» (так за первісним задумом повинна була називатися вся книга) - і до завершення - прокляття, пророцтвом і втечі. Збірка відкривається віршами про самотність в Колумбійському університеті, віршами про поета, а не про місто. Лорка, здається, і не помічає урбаністичної екзотики, але бачить – і це найсильніше вражає його – жорстокість, організовану за останнім словом цивілізації, але первісну у своїй дикості, спустошеність душ і безвихідну самотність людей, загублених в натовпі.

Краще зрозуміти оригінальність цієї збірки допоможе лекція поета, прочитана 16 березня 1932 року, що так і називається - «Поет у Нью Йорку»:

(рос.) «Зрелища сегодня не будет. Только поэзия - живая и горькая. Хочу верить, что она раскроет вам глаза. Я назвал свою книгу "Поэт в Нью-Йорке", но вернее было бы сказать "Нью-Йорк в поэте". В моей душе. (…) Я не стану описывать Нью-Йорк снаружи. Бурным потоком хлынули в последние годы путевые очерки о двух городах-антагонистах: о Нью-Йорке и о Москве. Я хочу рассказать не о поездке, а о том, что почувствовал, столкнувшись лицом к лицу с Нью-Йорком. Первое, что бросается в глаза, это умонепостигаемая архитектура и бешеный ритм. Геометрия и тоска. Граненые скалы тянутся в небо, но не вслед облакам и не в тоске по раю. Готические шпаги взошли из мертвых, засеявших землю сердец, у них нет корней, их красота холодна и бесчеловечна.»

1910 Рік (Інтермедія)

Мої очі тисяча дев'ятсот десятого року

ще не бачили ні поховання мертвих,

ні дня поминання того, хто плаче на світанку,

ні серця, яке тремтить, забуте, як морський коник.

Мої очі тисяча дев'ятсот десятого року

бачили білий мур, де справляли потребу дівчата,

бачили морду бичачу, отруйний гриб

і незбагненний місяць, що освітлював по кутках

сухі шматочки цитрин під загуслою чорнотою пляшок.

Ті мої очі дитинні — на кінській шиї,

на прохромлених грудях заснулої Санта-Рози,

на черепичних дахах кохання, зі стогонами й прохолодою рук,

у садку, де коти пожирають маленьких жаб.

Горище, де статуї й мох порохом давнім укриті,

і шухляди, в яких збереглася тиша з'їдених раків,

в тому місці, де мрія й сон натрапляли на власну дійсність.

Аж там — мої маленькі очі.

Нічого не питайте. Я бачив, як предмети у пошуках дороги

знаходять порожнечу. Чутні боління пустки в безлюдному

повітрі, в моїх очах — істоти в убранні, без голизни!

«Этими стихами я заслонялся от вспышек громадных огненных реклам Таймс-Сквера, от их изматывающего ритма; я бежал от полчища окон - пустых, незрячих: ни у кого здесь нет времени увидеть облако или перекликнуться с ласковым бризом, морским гонцом - напрасно и безответно изо дня в день посылает его море.

Но пора войти в город! И я ринулся на улицу и увидел негров. В Нью-Йорке скрестились дороги всех рас, населяющих землю. (…) Хотите вы того или нет, но самое духовное и задушевное здесь - негры. Потому что надеются, потому что поют и еще потому, что только они сохранили ту редкую чистоту веры, которая одна может спасти ото всех сегодняшних гибельных дел.

Бронкс и Бруклин, где живут белые, оглушают - ты ничего не слышишь и вместе со всеми готов любить стену за то, что она непроницаема для взгляда. А в негритянском квартале улыбаются друг другу, и земля, вздрагивая, красит ржавчиной металл колонок, и увечный мальчик угощает яблочным пирогом. Как часто с самого утра я убегал туда из университета, и этот невозможный мистер Лорка, как звали меня преподаватели, становился сумасбродом, "зевакой" (словечко негров-официантов) и смотрел, как пляшут, и понимал, чем живут, - ведь именно в танце здесь выражают все, чем дышат, всю свою боль. И я написал стихи.»

НЕГРИ ЗВИЧАЙ І РАЙ НЕГРІВ

Вони ненавидять пташину тінь

понад припливом білої щоки

і поєдинок світла з вітром

у салоні холодного снігу.

Вони ненавидять стрілу без тіла

i непомильну хустку розставань,

і стрілку високого тиску, й троянду

посеред злакової червені усмішки.

Вони люблять пустельну блакить,

невиразні бичачі спомини,

оманливий місяць обох полюсів,

дугастий танець хвиль на узбережжі.

Вони, що знають все про стовбури й сліди,

пронизують глину сяйливістю нервів,

і хтиво ковзають водою та пісками,

смакуючи гіркаву свіжість своєї тисячолітньої слини.

І це — серед хрумтливої блакиті,

блакиті без червів та без поснулих слідів,

де навічно лишаються яйця страусів,

де блукають незаймані танцівниці-зливи.

Серед блакиті, що історії не має,

серед блакиті нічної, що дня не боїться,

серед блакиті, там, де голий вітер роздирає

сомнабулічних верблюдів порожніх хмар.

Це там, де торси сплять під ненажерністю трави.

Там проростають корали крізь розпач чорнила,

і ті, що сплять, стирають свої профілі під завитками слимаків,

і лишається порожнеча танцю понад останнім прахом.

«Уолл-стрит. Какой холод и какая жестокость! Реки золота стекаются сюда отовсюду и несут с собой смерть. Полная бездуховность - нигде она не ощущается так сильно. Здесь просто не умеют ходить втроем, вчетвером - только толпой.

Я собственными глазами видел последний крах на нью-йоркской бирже; акции упали в цене, и пропали сотни миллионов долларов. Водоворот медленно уносил мертвые деньги в море. Самоубийства, истерики, обмороки... никогда еще я не видел смерть так близко - воочию, такой, как она есть: безысходная тоска и более ничего. Зрелище жуткое, но в нем не было величия. И тогда я, рожденный в той стране, где, по словам великого поэта Унамуно, "земля ночами восходит на небо", понял, что должен взорвать это ущелье мрака, куда катафалки свозят самоубийц, чьи руки унизаны кольцами.

Там я увидел "Пляску смерти". Ряженый - настоящий африканец, это сама смерть без надежды на воскрешение, без ангелов - мертвая смерть. Смерть, лишенная души, дикая и первобытная, как Штаты, как Америка, которая не звала и знать не хочет неба. (…)

Но время идет. Я уже на корабле, и море разлучает меня с городом, все сметающим на своем пути, а впереди - чудо Антильских островов.

Как бы то ни было, а покидая Нью-Йорк, я испытывал и изумление и благодарность. Я обрел там душевный опыт, который ни на что не променяю, и нашел друзей.»