А.А.Козловський

Екзистенціальна гносеологія права

Право приймається суспiльством тою мiрою, якою воно забезпечує справедливiсть.¹¹³ Справедливiсть же воно забезпечує настiльки, наскiльки йому вiдкрита iстина, наскiльки воно пiзнавальне i пiзнаване, наскiльки воно є пiзнання.¹¹⁴ Кiнцева мета правового пiзнання - забезпечити умови для максимальної творчої самореалiзацiї людини, реалiзацiї її екзистенцiї. Однак пристосування i самозабезпечення в суспiльствi завжди переважали над самореалiзацiєю, і навіть ототожнювались з нею. Стало звичайним явищем, коли процеси самозабезпечення в суспiльствi, як правило, здiйснюються ціною тотальної зради екзистенцiї, що зумовлює неправову природу самих цих процесiв. Зрада екзистенцiї породжує невдоволенiсть собою i ненависть до iнших, породжує неправо або правове нiщо. Суспiльство настiльки правове, наскiльки воно екзистенцiальне.¹¹⁵ Проте екзистенцiальнiсть не є щось однозначне i прямолiнiйне. Екзистенцiальнiсть - це свобода, але свобода, яка дається через гносеологiчну напругу, через трансцендування, як вихiд за межi самого себе в духовно-пiзнавальнiй iнтенсивностi. Екзистенцiальнiсть є творче народження. Народження завжди пов'язане з муками, з напругою. Саме тому людина уникає екзистенцiальностi, боїться її. "Втеча вiд свободи" Е.Фрома чудово розкриває механiзм уникнення екзистенцiї та її правовi наслiдки. Водночас людина (i суспiльство) страждають без неї, оскiльки "мати" нiколи не замiнить "бути".¹¹⁶ Людина не може не "бути", щоб залишатися людиною, суспiльство не може не "бути", щоб залишатися суспiльством. Правова динамiка суспiльства - це динамiка "мати" i "бути". Право ототожнюється з "мати", мати право "мати", коли насправдi воно покликане дати змогу "бути". "Мати, щоб бути" давно вже поглинуте принципом "бути, щоб мати". Буття ототожнюється з наявнiстю i право стає правом наявностi, правом кiлькостi, в якому зникає людина. Кiлькiсть поглинає людину: спочатку стає значущою для людини, потiм саму людину перетворює на кiлькiсть i, нарештi, просто знищує її як залишок iншої кiлькостi. Тому право це завжди боротьба за право.¹¹⁷ Право є завжди боротьба за якiсть, за людину як екзистенцiальну якiсть. А основною формою боротьби за право є пiзнання: пiзнання дає iстину, iстина зумовлює справедливiсть.

Розумiння права як пiзнання, зорiєнтованого на справедливiсть, дозволяє нам видiлити особливий шар права - гносеологiчне право, як специфiчну форму екзистенцiального праворозумiння i правореалiзацiї. В чому вiдмiннiсть гносеологiчного права? Це i те ж саме вiдоме нам право i водночас право особливе. Це принципово iнше ставлення до старого права, нова установка, нова парадигма права. При змiнi парадигми вiдбувається гносеологiчне гештальтпереключення акцентiв уваги i те ж саме право перед нами постає зовсiм iншим, ми бачимо його iншими очима, розумiємо i використовуємо по-iншому, ставимо iншi цiлi. До цього часу iснувало право i його пiзнання, тепер є пiзнання, яке породжує право.

Система iснуючого законодавства, велетенська маса нормативного матерiалу завжди жахала й основне завдання на першому етапi правопізнання пов'язувалося з засвоєнням цього матерiалу, що й уособлював собою право, тобто спочатку потрібно було інформаційно охопити й вивчити його. Пiзнання немовби зовнi приєднувалося до права.¹¹⁸ Наступний етап реалiзацiї права вже зводився до напiвавтоматичної роботи логічної пiдгонки конкретного випадку до iснуючої в законодавствi норми. У цьому й полягає сутнiсть вiдомої процедури квалiфiкацiї злочину.¹¹⁹ Правда, тут одним з етапiв є ще необiхна перевiрка змiн виявленої норми чи наявності прийняття на даний момент iншої вiдповiдної норми, але це не змiнює сутi справи. Основна мета задачникiв з кримiнального права - довести до автоматизму вмiння для кожного конкретного випадку "витягувати" цiлу низку статей кодексу, що описують даний випадок, i чим бiльше статей використано, тим краще знання законодавства.

Але, на жаль, за низкою статей зникає сама конкретна ситуацiя, затінюється сам конкретний випадок i людина, що з ним пов'язана. Будь-яка ситуацiя тут уже постає як схема, утворена з певної сукупностi норм. Схема стає складнiшою, коли треба використати бiльшу кiлькiсть норм. I неможливо вигадати ситуацiю, яку б не можна було виразити за допомогою певної сукупностi нормативних схем. Але ж людина – не схема. I жодна схема, якою б вона не була складною i повною, не може виразити людину. Людина є екзистенційне пiзнання, постiйне пiзнання себе i свiту. I злочин є пiзнання, пiзнання себе i свiту. Отже, i право повинно бути пiзнанням, пiзнанням себе i свiту. Людина не схема, а нескінченність, i вона є постiйне пiзнання нескiнченностi в цьому скiнченному свiтi. Кожна конкретна ситуацiя так само зав'язана на нескiнченнiсть, як i людина, що її утворила.¹²⁰ У скiнченному завжди вiдображається нескiнченне i оконечення нескiнченного є просто страх перед нескiнченним. “Ув’язнення” конкретної ситуацiї i людини в низку нормативних схем є страх перед тим, що ця людина може виявитись правою, бiльш правою, нiж наша низка правових норм. У нас є незаперечний захист i безперечне виправдання - держава з її системою законiв та iсторичною традицiєю правореалiзацiї. Але в нас є i людина, яку ми одразу ставимо по той бiк заангажованостi нормативною схемою. Їй уже не вибратися назад, ми її не пустимо, бо це нам потрiбно. За низкою правових схем - беззахиснiсть, самотнiсть i страх, а по цей бік – єднiсть з суспiльством, захист держави i тому впевненiсть у своїй правотi. Ми тим бiльше правi, чим бiльше обплутуємо жертву сiткою нормативних схем. Цю особливiсть помiтив ще Беккарiа: “Закони дозволяють тебе мучити, тому що ти винен, тому що ти можеш бути винен, тому що я хочу, щоб ти був винен”.¹²¹ У суспiльствi відбувається перманентне полювання i пошук жертви. Нам постiйно потрiбна жертва (полiтична, кримiнальна, теоретична), яка б не тiльки задовольняла природний мисливський iнстинкт i свiдчила про нашу силу i зверхнiсть, а головне - психологiчно свiдчила, що ми - "свої", ми по цей бiк суспiльства, разом з усiма, ми - "нормальнi", а вони, жертви, - не нашi, аутсайдери. Кожен аутсайдер дає менi приємне вiдчуття, що я не такий як вiн, я, слава богу, нормальний. Тому менi потрiбен аутсайдер. Менi потрiбна жертва, щоб приємно засвiдчувати, що це не я жертва, а багато жертв, постiйний потiк жертв, засвiдчують, що я взагалi не можу бути жертвою. Жертва пiдтверджує, що я хороший i дає пiдстави для справедливого обурення її нехорошою поведiнкою.¹²² Жертва, зрештою, вiдволiкає вiд мене увагу, за її спиною я можу робити свої "справи". Жертва списує всi мої грiхи, то як же вона менi й суспiльству може бути не потрiбною? Жертва - це моя iндульгенцiя. Жертва - це моя впевненiсть у тому, що я по цей бiк життєвої барикади, що я можу i маю право сподiватися на успiх, а вона - вже поразка. Жертва дає менi надiю. Жертва права - амбiвалентне явище.¹²³ Це щось неприємне, iнколи жахливе, потойбiчне нормальностi, що хочеться швидше забути, i водночас - необхiдне, важливе, заспокоююче, пiдсвiдомо приємне, навiть цiкаве. Саме тому тема жертви i її жахiв не є сферою монопольного iнтересу тiльки правозахисникiв, вона – найулюбленiша тема преси, полiтики i просто людських розмов.

Однак екзистенцiальний аспект природи правової жертви, її необхiднiсть для нас i нашого самопочуття свідчить водночас i про нашу екзистенцiальну незацiкавленiсть у виправданнi жертви. Правове виправдання жертви - це завжди невдача соцiального полювання. Виправданий - це той, хто вже був за межею дозволеного, нехай умовно, але був, тому вiн - заплямований.¹²⁴ Жертва несправедливого наклепу навiть пiсля виправдання нiколи до кiнця не може очиститися вiд бруду ситуацiї, в якiй опинилася. На це й розраховують її вороги - кого виштовхнути за межу, той стає недоторканним, хоча б на певний час, хоча б для певної частини людей. Інколи цього буває достатньо, щоб зламати людину й усунути конкурента. Виправданий - це маленька радiсть жертви i велике наше розчарування. Ми нiколи не зацiкавленi у виправданнi, тому що ми обдiлюємо себе жертвою. А це означає, що ми нiколи не зацiкавленi у повному пiзнаннi тiєї ситуацiї, в якiй опинилася жертва. Нам потрiбна жертва, а не пiзнання. Така основна настанова негносеологічного права. Пiзнання ж загрожує виправданням жертви. Тому iснуюче право боїться пiзнання, не хоче пiзнання. Для чого плутати всi карти пiзнанням, коли весь механiзм уже вiдпрацьований: з'являється ситуацiя, що має запах жертви, одразу ж спрацьовує “реле” i витягується цiла низка норм-схем, якi описують ситуацiю, а точнiше, обплутують жертву сiткою нормативних актiв. Законодавство нагадує дрiбну павутину, призначену для маси неуважних, потенцiйних жертв, а механiзм правореалiзацiї - павука, котрий своєї жертви дочекався i вже не випустить зі своїх чіпких лапок. Жертва дає роботу системi. А часто й iстотний зиск її працiвникам, коли деяка з них захоче легшими шляхами виплутатися з лабіринту норм-схем, або просто не потрапити в тенета павука. Головне - система запущена i має працювати, а значить, i жертви мають бути. Але це означає, що певну частину жертв породжує сама система. I в цiй роботi немає мiсця пiзнанню, iманентному аналiзу ситуацiї i людини, а отже, й аутентичному праву. Право не може бути несправедливим, справедливiсть же може випливати з iманентного пiзнання конкретної правової ситуацiї, в чому не зацiкавлена система. Право, виходить, парадоксально незацiкавлене у правi. Право не дає права, тому що воно не бажає пiзнавати, не бажає бути гносеологічним.

Звичайно, описана вище ситуація, не повністю відображає реальний стан функціювання правовї системи, а закцентована передусім на його “витратах виробництва”. Проте є багато й інших важливих чинників, соцiальних, психологiчних i власне правових, якi не сприяють розвитку пiзнавальних процесiв у правi. Показовим прикладом тут може слугувати наявнiсть системи законодавчих актiв, а точнiше, гносеологiчно-правова природа самого закону.

Вважається, що закон є результатом досить складного соцiально-пiзнавального процесу, вiн завершує правоутворення у формi певної послiдовностi стадiй правотворчостi, останньою з якої є публiкацiя та обнародування закону.¹²⁵ Все це так, хоча навiть сьогоднi важко стверджувати наявнiсть досконалих знань про гносеологiчнi закономiрностi правотворчого процесу, iнакше як пояснити прийняття цiлої низки недосконалих законiв. Робота законотворчого конвейєру, звичайно, продовжується, та мова повинна йти не про недосконалi закони, а про якiсть i конструкцiю самого "конвеєра". Ця проблема вимагає спецiального аналiзу. Припустимо, що наш "конвеєр" видав нормальний, корисний i справедливий закон. Яка його гносеологiчна природа i, вiдповiдно, яка його роль у процесi правореалiзацiї? Норма права, що виникла як результат складної пiзнавально-аналiтичної роботи суспiльства (аналiз соцiальних деформацiй, диспропорцiй та їх причин, виявлення засобiв їх усунення тощо), сформульована i прийнята, нарештi, у формi закону, тепер постає iстиною в останнiй iнстанцiї, на яку всi мають орiєнтуватися, використовувати як критерiй правильностi своєї дiяльностi, зазнавати певних обмежень, коли дiяльнiсть цiй iстинi не вiдповiдає. Закон стає не просто iстиною, а навіть абсолютною iстиною. I онтологiчнi пiдстави для цього є: всякий дiйсний, справедливий закон вбирає в себе i виражає якiсь вiчнi iстини i цiнностi – добро, турбота про людей, нормальнi умови їх iснування й дiяльностi. Але саме цим онтологiчним авторитетом закону дуже часто i зловживають законодавцi, видаючи некомпетентнi, корпоративнi закони за абсолютну цiннiсть i абсолютну iстину, прикриваючи таким чином власнi iнтереси авторитетом самого закону.

Але що є абсолютною цiннiстю й абсолютною iстиннiстю закону? Абсолютне нiколи не можна сформулювати остаточно. Абсолютне не терпить абсолютних формулювань. Абсолютне – мета, що досягається, але нiколи не можна сказати, що вона вже досягнута. Остаточне формулювання абсолютної iстини одразу ж робить її хибною, тому що iстина динамiчна за своєю природою. Статика автоматично нищить iстину. Абсолютне є i водночас воно постiйно народжується в цьому процесi правотворення. З вершини iсторичного досвiду сьогоднi вже важко безсумнівно прийняти твердження великого Гроцiя: "що випливає з природи речей, завжди залишається тотожним самому собi й тому без труднощiв може бути приведене до наукової форми".¹²⁶ Виявлення природи речей саме й породжує завжди надзвичайнi труднощi, але не менше труднощiв пов'язано з формулюванням виявленої сутностi: і одне, i друге є процес пiзнання, вiчний, неоднозначний, негарантований процес пiзнання, що зумовлюється духовною концентрацiєю, iнтелектуальною напругою особистостi й суспiльства в цiлому як умовою реалiзацiї справедливостi.

Гносеологiчно-правова природа норми права також не зовсiм сприяє пiзнавальним процесам i духовно-iнтелектуальнiй напрузi суб'єктiв застосування права. Для останнього норма є iстиною, що не може бути порушеною, навпаки, ця iстина повинна бути без вiдхилень реалiзована. Однозначнiсть формулювання норми, авторитетнiсть її соцiальної правильностi й державна забезпеченiсть її непорушностi не стимулюють духовно-iнтелектуальної активностi. І тому норма неминуче постає як догма, однозначна схема, а право – як реалiзацiя догматичного методу i постiйного пiдведення складних динамiчних iндивiдуальних ситуацiй пiд простi незмiннi схеми. З формулюванням норми пiзнавальний процес нiби завмирає в нормi, а далi мертве починає поглинати живе - саму дiйснiсть, адже воно стає сильнiшим від дiйсностi, пiдкорює її собi. В науцi будь-яке вiдкриття, будь-який висновок, поняття може вiльно пiдлягати критицi, викликати недовiру i не прийматись. У правi ж критика, пов'язана з неприйняттям і невиконанням норми, заборонена. Критикуй скiльки завгодно, але виконуй, навiть якщо затверджена норма сприймається тобою як не твоя норма. Право, призначене для реалiзацiї свободи, придушує свободу, коли воно не пов'язане з живим пiзнанням.

Соцiальна зумовленiсть статичної, однозначної природи норми очевидна: суспiльство потребує стабiльностi й визначеностi, щоб упевнено розвиватися далi. Та засобом догматичної системи права заперечуються саме тi цiлi, якi ставить перед собою суспiльство - цiлi розвитку. Формується фундаментальна соцiально-правова антиномiя: без стабiльностi не можливий розвиток суспiльства, а право якраз забезпечує цю стабiльнiсть i водночас стримує розвиток. Коли суспiльство орiєнтує право на розвиток, тодi воно перестає ефективно виконувати стабiлiзацiйну функцію. Догматична природа права, отже, явище водночас i позитивне, i негативне для суспiльства.

Саме довкола соцiально-правової антиномiї точились основнi дискусiї прибiчникiв юридичного позитивiзму та соцiологiчної юриспруденцiї, стверджуючи право чiтке, однозначне, стабiльне, або навпаки, - гнучке, динамiчне i справедливе. Можна зрозумiти рiзкий характер взаємних звинувачень (їх гносеологiчна природа вiчна, доки iснує право i суспiльство): дозвiл на вiдхилення вiд закону загрожує свавiллям i розвалом суспiльства, абсолютизацiя ж догми нiколи не гарантуватиме справедливостi - основної мети права. Як знайти розв'язання цiєї антиномiї, чи хоча б зняти її надзвичайну гостроту?

В iсторiї суспiльства спостерiгається певна циклiчнiсть етапiв стабiльностi та розвитку i пов'язаних з ними процесiв розвитку й стабiльностi права. Правовий позитивiзм характерний для перiодiв стабiлiзацiї суспiльства. Пiсля серiї буржуазних революцiй капiталiзм вступив у стадiю стабiльного i впевненого розвитку, і догматичне право, вiдповiдно, оберiгало цей стан. Коли капiталiзм перерiс створенi умови, iснуюче право вже саме стало стримувати його розвиток i активiзувались соцiологiчнi погляди на право. Активiзацiя соцiологiзму в правi завжди свiдчить про те, що iснуюче позитивне право не вiдповiдає потребам соцiального розвитку суспiльства. Вiн завжди постає як обгрунтування вiдхилень вiд iснуючого позитивного права, пiдставою для його розхитування. Коли це розхитування набуває таких розмiрів, що стає небезпечним для цiлiсностi суспiльства, верх знову беруть позитивiсти, їх правота в цей перiод стає очевидною i незаперечною. Так відбувається циклiчний розвиток права i суспiльства.

Але в даному процесi є ще один момент, який на теперiшньому етапi вже не доз­воляє розв'язувати соцiально-правову антиномiю тими ж методами, на основi тих же пiдходiв i настанов, як це робилося ранiше. Поступово змiнюються ак­центи у розумiннi соцiальної природи права. Ранiше основною функцiєю права було забезпечення цiлiсностi суспiльства. Адже право й виникало як механiзм самоорганiзацiї суспiльства, ефективний спосiб самозбереження його i ста­бiлiзацiї. Тобто право має родове походження, воно є своєрiдною формою соцiального iнстинкту самозбереження роду.¹²⁷ Без права суспiльство б не вижило. Право є формою соцiального iнстинкту самозбереження. А виживання роду було й умовою виживання окремого iндивiда. Але в разі необхiдностi iндивiдом легко жертвували задля збереження роду. Рiд, суспiльство завжди були первинними, iндивiд, особистiсть - лише функцiєю суспiльства. Зазначений соцiальний iнстинкт самозбереження є вiчною характеристикою суспiльства, i сьогоднi вiн реально зумовлює життєдiяльнiсть окремих держав (нацiональне право) i людства у цiлому (мiжнародне право). Але спiввiдношення елементiв цiнностi "рiд - iндивiд" поступово змiнюється.

У свiтi вiдбувається своєрідна персоналiстична революцiя, зумовлена всiм ходом соцiального розвитку захiдної цивiлазацiї та значною мiрою пiдштовхнута кризою комунiстичного табору з його колективiстськими настановами. На перший план виходить особистiсть, конкретна жива людина. Її життя є вищою цiннiстю i критерiєм полiтики держави, осмисленостi соцiальних програм i дiйсної справедливостi права. Право, соцiальне за своїм походженням, тепер стає настiльки соцiальним, наскiльки воно є персоналiстичним, екзистенцiальним. Державнi програми, якщо їх реалiзацiя здiйснюватиметься за рахунок конкретної живої людини, не приймаються, засуджуються, на їх перешкодi стає громадянське суспiльство. Людина, особистiсть поступово стає головним орiєнтиром функцiонування соцiуму.

Але це означає докорiнну змiну й основних правових орiєнтирiв. Коли головною метою постає забезпечення цiлiсностi й стабiльностi суспiльства, право не може не бути тоталiтарним, не може не нав'язувати всiм однакових норм і правил поведiнки. Коли ж вищою цiннiстю визнається особистiсть, право має стати персоналiстичним. Соцiльний вектор права змiнюється на протилежний персоналiстичний вектор. Iндивiд завжди був засобом суспiльства, тепер суспiльство має стати засобом дiйсного розвитку iндивiда. Ранiше сутнiсть права розкривала категорiя загального, тепер - категорiя конкретного та iндивiдуального. Звичайно, загальне, конкретне тiсно пов'язанi мiж собо, взаємозумовлюють одне одного, але взаємозумовленість ця тепер має дещо iнший характер.¹²⁸ Первинним було загальне, тепер - конкретне й iндивiдуальне. Це не означає, що ранiше нiхто не ставав на захист особистостi перед суспiльством, навпаки, вся iсторiя переповнена прикладами трагiчної боротьби i протистояння особистостi й суспiльства. "Чи випадкова ситуацiя боротьби, в якiй здiйснюється встановлення держави i права? - ставив запитання класик екзистенцiалiзму К.Ясперс i сам же вiдповiдав на нього - Нi, ця боротьба не випадкова, це неминуча сумiжна ситуацiя, що визначає сутнiсть держави i права, у цiй боротьбi я протистою iншому буттю вже тому, що я є".¹²⁹ Саме суперечливiсть iндивiда i роду, суспiльства й особистостi завжди було рушiйною силою соцiального розвитку. Особливiстю сучасного етапу є те, що тiльки через особистiсть можна прийти до справді цiлiсного суспiльства. Особистiсть не засiб, а вища цiннiсть i реальна сила суспiльства. Тiльки безсила держава застосовує силу, жертвами якої сьогоднi стають конкретнi люди, а завтра - сама держава. Нехтуючи iндивiдуальнiстю, держава розписується в своїй безпорадностi й безперспективностi. Соцiальна полiтика, в основу якої не кладеться особистiсть як умова i мета її реалiзацiї, заздалегідь пiдписує собi вирок. Тiльки людина як мета здатна реалiзувати цiлi суспiльства як цiлого. Але тодi й право має перетворитися з права суспiльства на право людини.

Iдея правової держави тiльки наполовину виконує це завдання. Правова держава - це держава, “зв'язана” правом, обмежена ним. Обмеження, однак, це не змiна настанови. Де обмеження, там i його порушення. Людина правовою державою захищається вiд держави реальної, але страх бути розчавленою залiзними лещатами Левiафану завжди залишається. Потрiбна змiна природи держави i, вiдповiдно, природи права. I змiна ця вже поступово вiдбувається, важко, з вiдхиленнями i вiдступами, але вiдбувається. Вимальовується тенденцiя. Це проявляється саме в змiнi орiєнтирiв соцiальної стратегiї, в оберненнi векторiв розвитку соцiуму, а саме: людина стає метою суспiльства, а не суспiльство – метою людини. У цьому сутнiсть персоналiстичної революцiї та революцiї, яка має вудбутися в правi. "Правова держава" це лише промiжний, перехiдний етап до держави i права нового типу, в яких не держава буде визначати сутнiсть людини i не право буде визначати життя людини, а людина буде визначати сутнiсть держави i життя права. Ми йдемо до персоналiстичної держави i персоналiстичного права, i елементи їх уже сьогоднi присутнi в нашому життi, визначають його. Це не завжди вигiдно помiчати, враховувати й використовувати. Безпосередня вигода завжди була оманою бiльшостi та найпоширенiшою причиною злочину, але це не повинно загороджувати реальнi цiлi i цiнностi. Час усе розставляє на свої мiсця. Наш час тим i цiкавий, що, з одного боку, вимальовуються справжні цiнностi розвитку суспiльства, а з iншого - зростає опiр їхній реалiзацiї незацiкавленими у переорiєнтацiї i змiнi настанов, оскільки це пов’язане з духовною концентрацiєю, iнтелектуальною напругою, що не завжди приємно, а найчастiше - не вигiдно. Проте вигода - поняття вiдносне. Людина ж – цiннiсть абсолютна.

Якого характеру набуває право, зорiєнтоване на людину як абсолютну цiннiсть? Право стає людяним. Це означає, що основною метою будь-якого акту правореалiзацiї є не формальне дотримання норм i процедур, а розумiння людини як людини, прийняття людини як цiнностi, а не як "правового м'яса". "Ми потребуємо права, яке не ставить норму над людиною i людину над нормою, але яке знає, що норми i суспiльнi iнститути спiввiдносяться з екзистенцiальним становленням людини", - зауважував вiдомий нiмецький кримiналiст Р.Ланде.¹³⁰ Злочинець має бути покараний - це аксiома. Але вiн повинен бути i зрозумiлий. Не зрозумiлий злочинець не перестає бути злочинцем. Зовнiшнє ж застосування права нiколи не досягає своїх основних цiлей - справедливого покарання i перевиховання того, хто переступив. Тiльки навпаки. Глибинна сутнiсть права – внутрiшньої природи, i саме таке право може сягти справедливостi. Це означає, що право має бути психоаналiтичним i психотерапевтичним, а в кiнцевому підсумку – гносеологічно екзистенцiальним. Розумiння злочинця є водночас розумiнням самих себе. Не тiльки вiн винен перед нами, а й ми виннi перед ним. Ми приймаємо частину його вини на себе, i тiльки це може зробити нас хоча б вiдносно справедливими. Розумiння його є й наше саморозумiння. Без розумiння немає справедливостi, а отже - немає й права.

Однак є розумiння й розумiння. Аналiзом структурованих юридичних фактiв i логiчною процедурою квалiфiкацiї, як правило, пiдмiнюється внутрiшнє розумiння ситуацiї i людини, яка в нiй опинилася. Вмикається сухий механiзм правореалiзацiї, релейно пов'язаний з автоматичним вiдлученням живої людини від цього процесу, людина, суб'єкт перетворюється на предмет, об'єкт правореалiзацiї. Аналiз пiдмiняє розумiння i претендує на статус праворозумiння, що досить віддалено нагадує автентичне право. Натомість персоналiстична переорiєнтацiя права змiнює акценти правореалiзацiйного процесу, а згодом неминуче призведе до еволюцiї його механiзму. Адже очевидно, що "презумпцiя винуватості" є більш поширеною основою сучасного механiзму правореалiзацiї, який тiльки, як за ширмою, лицемiрно приховується за "презумпцiєю невинуватості". Юридичнi процедури й аналiз фактiв не вичерпують пiзнання правової ситуацiї, а точнiше, пiдмiнюють її. Вичерпує пiзнання правової ситуацiї людина, пов'язана з нею. Факти без людини не мають нiякого смислу i значення. Людина – основний факт, первинний i кiнцевий факт правової ситуацiї. “Вся наша культура, вся наша історія грунтуються на розпізнанні та оцінці істинного значення окремого людського існування для цілей суспільства”,¹³¹ - зазначав Р.Ієринг. Тому основною метою правового пiзнання є людина. Право стає людяним, тому що людина є основною метою, засобом i смислом права. Право стає гносеологiчним, тому що людина як екзистенцiя є пiзнання.

(Козловський А.А. Екзистенціальна гносеологія права // Науковий вісник Чернівецького університету.- Збірник наукових праць. - Сер. «Правознавство». - Вип. 1. - Чернівці: Рута, 1996. - С. 11-19.)

А.А.Козловський

Екзистенцiальна антиномiя норми

Суперечливість юридичного позитивізму як типу праворозуміння з погляду прийнятих ним основних цінностей проявляється не тільки в гносеологічному, як зазначалось, а й в екзистенційному плані. Це видно з абсолютизації ролі тієї ж догми, норми в структурі законодавства, в житті суспільства і окремої людини.

Людина справді не може існувати без норми. Водночас норма - це те, що суперечить самій природі людини як творчої істоти. Причому мається на увазі не тільки норма у вузькому розумінні - норма права,¹³² а норма взагалі, моральна норма, естетична, релігійна, норма як порядок, правило поведінки, спосіб життя, як циклічність, закономірність, як необхідність узагалі.¹³³ Норма - це основа, “дім” людського існування, але вона ж і “в’язниця”, гальмо людського розвитку. В цьому проявляється антиномічна природа нормативності взагалі та права, як найбільш аутентичної її реалізації, зокрема.

Людина має екзистенційну потребу в нормі.¹³⁴ Через норму людина рятується від самотності, від чужого середовища, в якому вона опинилася фактом свого народження. Сприймаючи норми зовнішнього світу, роблячи їх своїми, людина зливається з цим світом, живе тепер не тільки в ньому, але й разом з ним. Чим більше сприйнятих норм, тим більша адаптація до світу, тим вищий ступінь онтологічної заангажованості. Анормативність - шлях до самотності. Норма це спосіб залучення людини до соціального життя, спосіб включення її в роботу суспільного організму. Тому норма - це запорука стабільності, надійності існування – саме на цьому наполягяють позитивісти. Норма - це захист людини. Особливо правова норма, як захист уже в безпосередньому розумінні, в емпіричному бутті людини. А звідси норма - це спокій, точніше, момент відносного спокою в абсолютному потоці руху. Більше того, коли всі ці аспекти норми реалізуються, вона починає сприйматись як велике благо, як радість, починає приносити насолоду. Тоді норма усвідомлюється як шлях до радості. Сама норма тепер є радість.

Але радість ця не безхмарна. За нею завжди приховується страждання. Людина інтуїтивно відчуває цю загрозу страждання і в самій нормі. Так норма починає плутати людину, часто стає її пасткою. Спочатку норма стає засобом, за допомогою якого людина приєднується до суспільства і починає користуватись його благами. Поступово складається помилкова настанова: чим краще і сумлінніше виконуєш прийняті в суспільстві норми, тим більше отримаєш. Однак виходить зовсім навпаки - абсолютне дотримання норм тільки збільшує страждання. Ще з римськіх часів відомо, що summa jus перетворюється в summa injuria. Людина не може зрозуміти, що є причиною її страждань, адже вона нормальна, правильна, відповідальна, виконує закон, а їй “не воздається”. Покинути ж норму страшно.

Так більшість людей починаються й закінчуються нормою. Вони залишаються задоволені тим, що дає їм норма, і перестають претендувати на більше, ніби інтуїтивно передчуваючи, що за межею норми лежить страждання, осуд, критика, заздрість і протидія.

Але разом з тим за межею норми відкривається і світ свободи. І треба вирішувати, що дорожче - законне, надійне матеріальне благо чи насолода (і страждання) позанормованої свободи? Фроммівська “втеча від свободи” має не тільки екзистенційний, але і юридичний зміст - це страх порушити загальноприйняту норму, визнану догму права, що з необхідністю тягне за собою осуд, а потім уже страх “чистого повітря свободи”, від якого, “п’яніючи”, можна втратити свідомість.¹³⁵ І людина залишається в межах норми, зраджуючи своїй власній творчій природі.¹³⁶ Проте, відомо, що справами закону неможливо сягнути Духу. “Жодна людина справами Закону не буде виправдана!” (Гал. 2:16).

Людина починається поза нормою. Але тільки тоді, коли вона сприйняла і подолала її в собі, а не відкинула, коли переросла, а не зневажила норму. На певному етапі норма починає “зв’язувати” людину, протистояти прояву її особистості. Адже норма підводить усіх, таких різних, під одне загальне правило. Норма хоча й зближує з іншими людьми, але вона й нівелює людину і цим пригнічує її особистісну природу. Особистість завжди позанормована, позамежна. Вона тому й особистість, що через творчу самореалізацію трансцендує себе, виходить за межі сталого й тим відрізняється від загального рівня. Творчість можлива тільки через свободу.¹³⁷ Творчість є породженням нового, того, що не було ще ніколи, не зв’язаного ще ніякими нормами. Норма ж заперечує цю свободу і тому протистоїть творчості та розвитку особистості.

Норма захищає людину для того, щоб забезпечити її свободу і створити умови для творчої самореалізації, і водночас протистоїть її намаганням вийти за межі норми в процесі створення принципово нового і позанормативного, яке складає саму сутність творчості та самореалізації.

(Козловський А.А. Екзистенцiальна антиномiя норми // Теоретичнi та практичнi проблеми розбудови правової держави в Українi. Матеріали доповідей і тези виступів наукової конференції викладачів, аспірантів та студентів юридичного фак-ту ЧДУ ім. Ю.Федьковича 29-30 квітня 1994 р.- Вип. 1. - Чернiвцi, 1994.- С. 8-9.)

1 Первой работой в советской литературе, где критически осмыс­лены эти попытки, была статья М. Д. Шар­го-родского «Экзистенциалистская философия права». (См.: «Советское государство и право», 1958, №6). В 1962 г. была переведена на русский язык статья венгерского ученого В. Пешки с таким же названием (См.: Против современной правовой идеологии империализма М., 1962).

2 Archiv für Recht und Sozialphilosophie. Berlin — Bern, 1955, Hf. 3, S. 307.

3 Archiv für Recht und Sozialphilosophie, 1954, Hf. 1, S. 3.

4 Heidegger M. Sein und Zeit. Halle, 1931, S. 126-127.

5 По мнению Киркегора, не только право, но и всякая принадлежность к общедействующим нормам, рег­ла­ментациям, ограничениям мешает человеку найти свою «самость», погружает его в фальшиво размеренную жизнь социального мира, в общественность, чудовищную абстракцию, всеохватывающее нечто, которое есть ничто, эфемерное явление.

6 Heidegger M. Was ist Metaphysik? Frankfurt a/M., 1955, S. 36.

7 Heidegger M. Sein und Zeit. S. 180.

8 «Как нельзя отрицать природу, без которой человек погибнет, так не может человек отвергнуть общество, профессию, госу­дарство, семью, брак без того, чтобы жизнь его не поблекла. Лишь в этих институтах человек может осуществить себя». (Jaspers K. Philosophie, Bd. II. Berlin, 1956, S. 838).

9 Heidegger M. Vom Wesen des Grundes. Frankfurt a/M., 1955, S. 21.

10 Heidegger M. Sein und Zeit, S. 113.

11 Современный экзистенциализм. М., 1966, с. 150.

12 Fechner E. Rechtsphilosophie. Tübingen, 1956, S. 232.

13 Jaspers K. Philosophie, Bd. I, S. 607.

14 Archiv für Recht und Sozialphilosophie, 1955, Hf. 3, S. 360.

15 См.: Müller M. Die ontologische Problematik des Naturrechts. – “Die ontologiche Begüngung des Rechts”, 1965, S. 462.

16 Fechner E. Rechtsphilosophie, S. 232.

17 Один из теоретиков экзистенциального права, западногерманский криминалист Р. Ланде пишет по этому поводу: «Мы не даемся в праве, которое соответствует нашей сегодняшней идее права и человека. Мы нуждаемся в праве, которое не знает норму над человеком и человека над нормой, но которое знает, что нормы и общественные институты соотносятся с экзистенциальным становлением человека». («Universitas”, Stuttgart, 1965, 20 jg, Hf.9).

18 «Институты, которые всегда характеризуются как чисто правовые, — писал Рейнах, — обладают своим собственным бытием, та­ким же, как деревья, дома и т.д. Углубление в сущность этих институтов показывает нам, что они строго закономерны, и мы можем углубляться в их сущность так же, как в сущность чисел или геометрических фигур. Но эта априорность, ведет не в темноту мистики, она просто ориентирует факты; наряду с чистой математикой и чистым естествознанием есть также чистая наука права, состоящая из строго априорных и синтетических суждений». (Reinach A. Phänomenologie des Rechts. München, 1961, S. 14-15).

19 Fechner E. Rechtsphilosophie, S. 317-318.

20 Ibid., S. 321.

21 Ibidem.

22 Ibidem.

23 Ibid., S. 322.

24 Ibidem.

25 Kaufmann A. Das Schuldprinzip. Heidelberg, 1960, S.32.

26 Müller M. Existenzphilosophie im geistigen Leben der Gegenwart. Heidelberg. 1958, S. 34.

27 Kaufmann A.Op. cit., S.32.

28 Маркс К. и Энгельс Ф. Соч., т. 13, с. 6.

29 Maihofer W. Sein und Recht. Frankfurt a/M, 1957. S. 34.

30 Heidegger M. Sein und Zeit. S. 9.

31 Ibid., S. 27.

32 Ibid., S. 6.

33 Maihofer W. Sein und Recht. S. 50.

34 Archiv für Recht und Sozialphilosophie, 1958, Hf. 2, S. 159.

35 Maihofer W. Von Sinn menschliche Ordnung. Tübingen, 1958, S. 11.

36 Maihofer W. Sein und Recht. S. 114.

37 Ibit., S.34.

38 Maihofer W. Sein und Recht. S. 164.

39 Если я как Als-Sein живу сообразно моему предрасположению, как разумная сущность, я осуществляю правила долга, того долга, который соответствует моей сущности. Когда я, пишет Майхофер, как врач вхожу в контакт с «другим в себе», я понимаю, что этот другой как пациент ожидает от меня. «Он не приказывает, он просто ждет «естественного» выполнения обязанностей по отношению к нему». (Maihofer W. Sein und Recht. S. 116).

40 Maihofer W. Die Natur der Sache. - Archiv für Recht und Sozialphilosophie, 1958, Hf. 2, S. 171.

41 Archiv für Recht und Sozialphilosophie, 1957, Hf. 1.

42 Маркс К. и Энгельс Ф. Соч., т.4, с.125.

43 См. Маркс К. и Энгельс Ф. Соч., т.20, с.24, 27,35.

44 Jaspers K. Allgemeine Psychologie. München, 1955, S. 95.

45 Kierkegaard S. Werke, Bd.II. Düsseldorf, 1949, S. 339.

46 Jaspers K. Philosophie, Bd. II, S. 233.

47 Jaspers K. Philosophie Logik. München, 1958, S. 493.

48 Ibid., S.248.

49 Желая избежать крайнего субъективизма, Кант объявил самозаконную волю общим разумом человека. Но если нормы нрав­ственных действий коренятся по всеобщем субъекте разума, если они общи для всех людей и поэтому могут стать основой для права, морали, вины и т.д., то, по мнению экзистенциалиста, ответственность человека снижается. «Этика Канта убаю­кивает ответственность,— пишет Л. Кауфман,— это безответст­венная этика» (Kaufmann A. Das Schuldprinzip. S.14). Экзи­стенциализм, напротив, хочет в полной мере наделить личность ответственностью как чувством чисто субъективным. Почти ана­логичное обоснование ответственности дал Шопенгауэр. Ни один преступник, писал он и статье «О свободе воли», но крайней море наедине с самим собой, не пытается переложить свою вину на внешние обстоятельства и мотивы. Он ясно видит, что под влиянием тех же самих мотивов, которые привели к преступ­лению, возможны были совсем другие решения, и если бы он сам был другим, то другими были бы и его действия. Поэтому у Шопенгауэра ответственность выступает как последствие характера преступника. В раскаянии преступников Шопенгауэр видит лучшее доказательство своей мысли.

В отличие от экзистенциальных толкователей права Шопенгауэр утверждал, что само действие обязательно должно быть налицо. «Только действие есть зеркало нашей воли». (Шопенгауэр. Мир как воля и представление, т. 1, 1900, с. 390).

Учения Шопенгауэра, Зиммеля, Бергсона явились основой для экзистенциалистского толкования виновности. Но здесь лич­ность предстает не как продукт своих способностей, а как про­дукт того, что она сама создает из этих способностей. Таким образом, социальное становится в каком-то смысле трансцендентальным, априорным, а историческая жизнь человека пред­ставляется как развертывание заложенного в ней трансценден­тального.

50 Jaspers K. Die Schuldfrage. Zürich, 1946, S. 10-11.

51 Welzel H. Das neue Bild des Strafrechtssystem. Götingen, 1957, S. 42.

52 Ibidem.

53 Ibid., S. 130.

54 Welzel H. Op. Cit., S. 42.

55 Одним из самых распространенных доводов защиты на Нюрн­бергском процессе главных военных немецких преступников и на других процессах была ссылка на то, что они действовали «по приказу». Латернзер, адвокат по делам о военных престу­плениях, утверждал, что «почти все, кто с 1945 г. обвинялся в военном преступлении правовыми органами победивших наций, на самом деле совершали их либо по приказу своего начальни­ка, либо на основании распоряжения своего правительства. Со­гласно законам своего собственного государства он не смел от­казываться от выполнения приказов, поступавших сверху, и согласно «международному уголовному праву» должен был те­перь подвергнуться наказанию, потому что совершил нечто та­кое, от чего не мог отказаться.

Уже одно это исключало всякую возможность справедливо разрешить судебным порядком проблему определения ответственности за военные преступления». (Итоги второй мировой войны. М., 1957, с. 549).

56 Archiv für Recht und Sozialphilosophie, 1954, XLI/1, S. 3

57 Маркс К. и Энгельс Ф. Из ранних произведений. М., 1956, с.565.

58 Зивс С.Л. Кризис буржуазной законности в современных империалистических государствах. М., 1958, с.4.

59 Cohn G. Existenzialismus und Rechtswissenschaft. Basel, 1955, S.39.

60 Ibid., S. 13.

Для подтверждения своего тезиса о примате судебного ре­шения над законодательной нормой Кон и Майхофер часто ссы­лаются на Фому Аквинского.

Говоря о правилах и нормах, благодаря которым действие определяется как плохое или хорошее, Фома Аквинский делит эти правила на «близко лежащие», скроенные «родственно» по отношению к человеку, так называемые «recta ratio», со­отнесенные с человеческой природой, и нормы, лежащие вне человека. Эти последние даны человеку в форме вечных законов бога, в которых он лишь различным образом принимает уча­стие. Но так как конечное всегда находится в зависимости от бесконечного, то и естественный закон находится в зависимости от вечного закона бога.

Каждый закон направлен на конечную цель. Это происходит потому, что закон направляется разумом, а разум не может действовать вслепую. С другой стороны, положение человека как члена общества определено тем, что и общество есть только часть необъятного целого, универсума. Поэтому упорядоченные человеческие действия есть ступень общего порядка, иначе действие будет противоправно. Так как направленность на всеобщее благо указывает на общий характер законов, а отдельный законодатель представляет интересы общества, то отсюда делается вывод: закон вырастает из конкретной ситуации и действителен для нее одной. Сам Фома Аквинский этого вывода не делал, но учение его подробно интерпретируется экзистенциалистским и неотомистским течениями в праве (Гомес, Марчич и др.).

61 Cohn G. Op. Cit., S.27, 35.

62 Ibid., S. 51.

63 Эта точка зрения далеко не нова. В полной мере эта мысль была развита Ницше, который настаивал на автономии воли, пол­ностью отбрасывая всеобщность ее материального содержания. Понятия добра, добродетели, долга и т.д. он объявлял вредны­ми и ненужными; все это, по его мнению, упадок, вздор, «кенигсбергская китайщина». Нравственные ценности создаются только личностью, и поэтому личность сама устанавливает для себя понятая добра и зла. «Когда я пришел к людям, — пишет Ницше, — я нашел их сидящими на старом предубеждении; все они верили, что давно уже знают, что для человека добро и что для него зло. Эту сопливость стряхнул я, когда стал учить: никто не знает еще, что добро и что зло, если сам он не есть создающий». (Ницше Ф. Так говорил Заратустра. СПб., 1902, с.78). Эти понятия неустойчивы, неопределенны, зыбки, ибо «бывали другие времена и иное считалось злом и добром». (Там же, с. 84).

64 В самом начале XX столетия буржуазная философия выступи­ла с декларацией о том, что природа и история непримиримы с точки зрения условий познания; образование понятии в нау­ках о природе и в пауках о культуре происходит, как утверж­дали, например, Риккерт и Виндельбанд, по прямо противопо­ложным направлениям: естествознание – генерализирует, исто­рия – индивидуализирует.

Западногерманский криминалист М. Мауэр, следуя Риккерту, разделяет науки на естественные и исторические. Каждая наука должна быть отнесена в первую или вторую группу, в зависимости от того, занята ли она преимущественно изучением общего или частного. Указывая, что уголовное право всегда обра­щено на индивидуальное, Мауэр приходит к выводу, что уголовно-правовая наука не натуралистическая, а историческая. (Mauer M. Das Schuldhafte Handlung. Tübingen, S.6-11).

В современной буржуазной философии конфликт между науч­ным знанием и мировоззрением все обостряется. Технически подчиняя себе природу, капитализм в то же время порождает противодействие общему процессу «генерализации». Методы по­знания мира разбиваются на два непримиримых лагеря (собст­венно, они не враждуют, но требуют окончательного «раздела имущества» и в этом смысле непримиримы). Наука оперирует понятиями, не заботясь о том, что «все многообразие мира ос­тается вне их». Философия, в частности экзистенциалистская, полагается в качестве орудия познания на «прорыв и неизвест­ность», озарение, вдохновение. На самом деле, освобожденное от мистического налета «озарение», безусловно, является одним из путей познания мира, и в действительности наука и фило­софия пользуются и тем и другим методами.

65 Cohn G. Op. cit., S.51.

66 Ibit., S. 159.

67 Маркс К. и Энгельс Ф. Соч., т.6, с.140.

68 Цит.по: Пергамент Л. Новейшее гражданское уложение. «Право», 1909, №5

69 Отрицая юриспруденцию понятий, школа «свободного права», видит задачу юриста и том, чтобы выявить эволюцию правовых положений, вне зависимости от созданных наукой понятий. Но метод выявления эволюции здесь, как и во всех точных пауках, заключается в наблюдении, собирании фактов, их анализе и т.д.

70 Ленин В. И. Полн. собр. соч., т.33, с.100.

71 Лекшас И. Вина как субъективная сторона преступного деяния. М., 1958, с.40.

72 «Немецкий дух, — писал Т. Манн, — так желавший эмансипироваться от политики, гибнет под гнетом политического террора. Парадоксальность его гибели довершается чудовищным итогом: бюргера-антиреволюционера, всегда признававшего революцию только в сферах религии и духа, ненавидевшего и презиравшего ее в сфере политики, насильственно принудили стать санкюлотом – участником самой необузданной революции, какую когда-либо видел мир, ... которая направлена против всего того, что история Запада учила понимать под культурой и гуманизмом... Он отказывался признать политику составной частью пробле­мы гуманизма, и теперь эта его позиция привела к диктатуре политического террора, к бесконтрольной власти, грубой силе над рабами, к тотальному государству» (Манн Т. Соч., т. 10, с. 295).

73 Материалы XXV съезда КПСС. М., 1976, с.29.

74 Див. праці західних авторів: Cohn G. Existentialism and Legal Sciens. - N.Y., 1967; Maihofer W. Sein und Recht. - Frankfurt a/M, 1954; Müller M. Die ontologische Problematik des Naturrechts // Die ontologische Bergündung des Rechts / Hrsg. von Arth. Kaufmann. – Bad Homburg von der Höhe, 1965; Idem. Existenzphilosophie im geistigen Leben der Gegenwart. Geidelberg, 1958; Fechner E. Rechtsphilosophie. Tübingen, 1956; Kelsen H. Existenzialismus in der Rehtswissenschaft? // Archiv für Rechts und Sozialphilosophie. – 1957. – XLII. - № 2; Thyssen J. Staat und Recht in der Existenzphilosophie // Archiv für Rechts- und Sozialphilosophie. - 1954. - XLI. - N 1.

У радянський період критиці екзистенціального розуміння права спеціально були присвячені такі праці: Желтова В.П. Экзистенциализм и кризис буржуазной философии права // Вопросы философии. - 1968. - № 12; її ж: Философия и буржуазное правосознание. - Москва, 1977; Литковский А. Вопросы законности в свете экзистенциализма // Советское право. - К., 1968. - № 9.- С. 92-95; Пешка В. Экзистенциалистская философия права // Против современной правовой идеологии империализма. - Москва, 1962; Туманов В.А. Буржуазная правовая идеология. К критике учений о праве. - М.: Hаука, 1971. - Гл. V, § 6 "Экзистенциализм в праве". - С. 360-366; Четвернин В.А. Современные концепции естественного права. - М.: Hаука, 1988. - Гл. 2, § 4 "Экзистенционалистское направление". - С. 71-85; Шаргородский М.Д. Философия экзистенциализма и буржуазная теория права // Советское государство и право. - 1958. - № 6.

75 Див.: Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. - Москва: Международные отношения, 1996. - С. 9-10, 18-28.

76 Гроф С. За пределами мозга. Рождение, смерть и трансценденция в психотерапии. – М.. 1992. – С. 78-101.

77 Феноменологічний аналіз “права буття” здійснено у працях відомого західного дослідника Р.Марчича. Див.: Marcic R. Rechtsphilosophie. - Freiburg i. Br., 1969. - S. 114, 128 ff.

78 Хоча категорії буття-в-собі, буття-для-себе, буття-для-інших досить грунтовно розроблялись у філософських конструкціях Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Гайдеггера, Сартра, проте Д. Лукач констатує: “Поставивши завдання правильного опису та оцінки ролі та функції категорій буття-в-собі та буття-для-нас у дезантропоморфічному та антропоморфічному відображенні дійсності, передусім не слід забувати, що їх історико-монографічна характеристика… в теперішній час ще повністю відсутня. До цієї складності додається й інша, а саме особливе місце цих категорій. Вони належать до числа первинних елементів будь-якої картини світу, так що ні в житті, ні в науці чи мистецтві неможливо уявити собі ніякого акту, змістом котрого слугувало б практичне чи теоретичне ставлення людини до зовнішнього світу і котрий не грунтувався б мисленно чи чуттєво на тій чи іншій концепції буття-в-собі і буття-для-нас (хоча, можливо, і не усвідомлюваній)”. (Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4-х т. Т.3. - М.: Прогресс, 1986. – С.239. Див. гл.13 цієї праці: “Бытие-в-себе, бытие-для-нас, бытие-для-себя”. - Там само. - С. 239-263, 284-291).

79 “Різні види буття, - вказує Гегель, - вимагають або містять кожен свій особливий вид опосередкування” (Гегель. Наука логики. В 3-х т. Т. 2. - Москва: Мысль, 1971. - С. 113).

80 Звідси знаменитий принцип римського права “Summum jus, summa injuria” (Вище право - вища несправедливість).

81 Сартр Ж.-П. Бытие и ничто // Философские науки. - 1989. - № 3. - С. 90. Див. також: Аббаньяно Н. - Экзистенция как свобода // Вопросы философии. – 1992. - № 8. - С. 146-157.

82 Сартр Ж.-П. Там само. - С. 95.

83 Простежуючи “яким чином виникає правова проблема”, П. Рикер зазначає: “Виникає вона в основному через втручання іншого. Адже як тільки з’являється зв’язок з іншим, виникає проблема рівноправ’я”. (Рикёр П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопросы философии. – 1996. - № 4. – С. 28).

84 Jaspers K. Philosophie. Bd. II. - Berlin, 1956. - S. 233.

85 Ясперс К. Смысл и назначение истории. - Москва: ИПЛ, 1991. - С. 442.

86 Jaspers K. Philosophie. Bd. II. - Berlin, 1956. - S. 838.

87 Вказаний екзистенціал вперше сформульований В.Майгофером у його праці “Буття і право”. Див.: Maihofer W. Sein und Recht. - Frankfurt a/M, 1954. - S. 34.

88 Хайдеггер М. Бытие и время. – М.: Ad Marginem, 1997. – С. 126.

89 Там само. – С. 53.

90 Див.: Фромм Э. Бегство от свободы. – М.: Прогресс, 1990.

91 Див.: Фромм Э. Иметь или быть. – М.: Прогресс, 1986.

92 “Рухом екзистенціалізації” Е.Муньє перейменував поняття неантизації, яка у Сартра, на відміну від нерухомого буття, озачає рух як своєрідну хворобу буття. Див.: Э.Мунье. Надежда отчаявшихся. - Москва: Искусство, 1995. - С. 146-147.

93 Див.: Гайденко П.П. Прорыв к трансцендентному: Новая онтология XX века. – М.: Республика, 1997. – С. 6-7.

94 Хайдеггер М. Феноменология и трансцендентальная философия ценности. - К.: “Cartel”, 1996. - С. 7.

95 Хайдеггер М. Время и бытие. Москва: Республика, 1993. - С. 25.

96 Ясперс К. Смысл и назначение истории. - Москва: ИПЛ, 1991. - С. 426.

97 Там само. - С. 436.

98 Там само . - С. 451.

99 Там само. - С. 433.

100 Бердяев Н. Трагедия и обыденность // Бердяев Н. Филосоофия творчества, культуры и искусства. В 2-х т. Т. 2. - Москва: Искусство, 1994. - С. 245.

101 Бердяев Н. Трагедия и обыденность // Бердяев Н. Филосоофия творчества, культуры и искусства. В 2-х т. Т. 2. - Москва: Искусство, 1994. - С. 69.

102 Там само. - С. 10.

103 Там само.

104 Ясперс. К. Смысл и назначение истории. - Москва: ИПЛ, 1991. - С. 437.

105 Там само . - С. 425.

106 Хайдеггер М. Время и бытие. Москва: Республика, 1993. - С.32.

107 Хайдеггер М. Бытие и время. – С. 47.

108 Скептично ставився до “«суб’єкт-об’єктного відношення», приховуючого в собі скільки «істини», стільки порожнечі”, М.Хайдеггер. “Суб’єкт і об’єкт не співпадають і з присутністю і світом”, - констатував він. (Хайдеггер М. Бытие и время. – С. 60).

109 Про екзистенціальну антиномію норми див. у гл. 8 даної роботи.

110 Цит. за: Желтова В.П. Философия и буржуазное правосознание. - Москва: Наука, 1977. - С. 56-57.

111 Fechner E. Rechtsphilophie. Tübingen, 1956. - S. 321.

112 Хайдеггер М. Бытие и время. – С. 61; його ж: Введение в метафизику. – СПб., 1998. – С. 89. Див. також: Бинсвангер Л. Бытие-в-мире. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1999. – С. 79-94, 312-326.

113 Див.: Барбежкина З.А. Справедливость как социально-философская категория. - М.: Мысль, 1983; Мальцев Г.В. Социальная справедливость и право.- М.,1978; Экимов А.И. Справедливость и социалистическое право. - Ленинград: ЛГУ, 1980.

114 Про зв’язок справедливості й правового пізнання писав ще в XIX ст. відомий російський юрист І. Наумов. Див.: Наумов И. Друзьям Отечества. О справедливости и несправедливости, и изложение юридических предметов, для руководства к познанию практического правоведения. - СПб.: В типографии вдовы Байковой, 1832.

115 Основні положення екзистенціального розуміння права див. у підрозділі 9.1. даної роботи.

116 Див.: Фромм Э. Бегство от свободы. - М.: Прогресс, 1990; його ж: Иметь или быть? – М.: Прогресс, 1986.

117 Иеринг Р. Борьба за право. - СПб.: Типо-Литография А.Е.Ландау, 1904. - С. 6, 19, 85.

118 Див.: Сперанский М.М. Руководство к познанию законов. - СПб.,1845.

119 Див.: Кудрявцев В.H. Теоретические основы квалификации преступлений. - М.,1963; Hаумов А.В., Hовиченко А.С. Законы логики при квалификации преступлений. - Москва: Юридическая литература, 1978.

120 Cohn G. Existentialism and Legal Science. - New York, 1967. - P. 32-33.

121 Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. - М.: Юр. изд-во HКЮ СССР, 1939. - С. 273; Див. також: Бентам И. Введение в основание нравственности и законодательства. Основные начала гражданского кодекса. Основные начала уголовного кодекса. - СПб., 1867. - С. 543.

122 Див.: Gronowska B. Idea pojednania sprawcy przestepstwa z jego ofiara - uwagina tle doswiadczen amerykanskich i angielskich // Problemy praworzadnosci. - W-wa, 1989. - R. 40, N 5. - S. 52-59; Schadler W. Den Geschadigten nicht nochmals schadigen // Ztschr. fur Rechtspolitik. - Frankfurt a. M., 1990. - Jg. 23, H. 4. - S. 150-154; Mrvic N. Kriminoloski znacaj poremecaja bliskih odnosa izmedu ucinioca i zrtve kod krivicnog dela ubistva // JRKK : Jugosl. rev. za kriminologiju i krivicno pravo. - Beograd, 1990. - Vol. 28, br.1. - S. 81-89.

123 Див.: Сифиуллин Ф. Преступник - жертва: социологический анализ // Рос. юстиция. - М., 1996. - № 6. - С. 40-41.

124 Кропоткин П.А. Этика. - М.: ИПЛ, 1991. - С. 341.

125 Тихомиров Ю.А. Теория закона. - М.: Наука, 1982. - Гл. YП; Керимов Д.А. Культура и техника законотворчества. - М.: Юридическая литература, 1991. - С. 104-120.

126 Гроций Г. О праве войны и мира. - М.: Ладомир, 1994. - Пролег. ХХХ. - С. 52.

127 Див.: Пост А.Г. Зачатки государственных и правовых отношений. - М., 1901; Рулан Н. Юридическая антропология. - М.: Норма, 1999.

128 Аюева Е.И. Взаимодействие единичного, общего и особенного в правовых явлениях // Сов. государство и право. – 1969. - № 3. – С.10-17.

129 Jaspers K. Philosophie, Bd. П. - Berlin, 1956. - S. 233.

130 Цит. по: Желтова В.П. Философия и буржуазное правосознание. - М.: Hаука, 1977. - С. 56-57.

131 Иеринг Р. Цель в праве. Том 1. – СПб., 1881. – С. 62.

132 Gizbert-Studnicki T. Konflikt dobr i kolizja norm // Ruch praw., ekon. i socjol. - W-wa, 1989. - R. 51, z. 1. - S. 1-15.

133 Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. - М.,1978; Пеньков Е.М. Социальные нормы – регуляторы поведения личности. Некоторые вопросы методологии и теории. - М.,1972; Плахов В.Д. Социальные нормы: философские основания общей теории. – М.: Мысль, 1985.

134 Санстейн К.С. Об экспрессивной функции права // Конституц. право: восточноевроп. обозрение. - М.; Чикаго, 1996. - № 2. - С. 36-42.

135 Бычко И.В. Познание и свобода. – М.: ИПЛ, 1969. - С. 140-158.

136 Сперанский М.М. О свободе и рабстве // Русская философия права: филосо­фия веры и нравственности. (Антология). - СПб.:Алетейя,1997. - С. 43-45; Левицкий С.А. Трагедия свободы.- М.: Канон, 1995; Kowalski J. Prawo a wolność indywidualna i społeczna // Roczniki nauk społęcznych. - Lublin, 1994/1995. - T.22/23. - S. 117-126; White M. The question of free will: a holistic view. – Princeton Univ. Press,1994.

137 Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. - М.: Правда, 1989.

44