2. Учасники міжнародного фінансового ринку

3. Інструменти світового фінансового ринку

4. Сучасні світові фінансові центри

1

Ринки світової економіки можна поділити на: а) ринки матеріальних (реальних) активів - нафта, газ, кава, пшениця тощо; б) ринок фінансових активів (фінансовий ринок). Ці ринки тісно взаємодіють між собою.

В процесі кругообігу капіталу формується капітал у грошовій формі (фінансові активи), що являє собою фінансові ресурси.

Фінансові ресурси світу - це сукупність фінансових ресурсів усіх країн, міжнародних організацій та міжнародних центрів світу.

Міжнародні фінансові активи - це специфічні неречові активи (акції, облігації, векселі, казначейські зобов’язання), що обертаються на світовому фінансовому ринку і являють собою законні вимоги їх власників на отримання грошового доходу у майбутньому.

Світовий фінансовий ринок - це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл міжнародних фінансових потоків. Світовий фінансовий ринок можна розглядати під різним кутом зору. За функціональною ознакою головними елементами світового фінансового ринку є:

валютний ринок;

ринок боргових зобов’язань;

ринок титулів (або прав) власності;

ринок похідних фінансових інструментів (деривативів).

За строками обігу фінансових активів світовий фінансовий ринок можна поділити на дві частини: грошовий ринок (коротокостроковий) і ринок капіталу (довгостроковий). Крім того, існують фінансові активи, які націлені на перебування на грошовому ринку з однією тільки метою - отримання максимального прибутку, в тому числі за рахунок цілеспрямованих спекулятивних операцій на грошовому ринку. Подібні фінансові кошти часто називають гарячими грішми.

Світовий фінансовий ринок з інституціональної точки зору - це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами і позичальниками, продавцями та покупцями фінансових ресурсів.

Головною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових ресурсів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні. Характерні риси світового фінансового ринку:

• величезний обсяг фінансових ресурсів та операцій;

• глобальність, тобто відсутність територіальних обмежень;

• цілодобовий режим операцій;

• залучення до операцій суб’єктів з високою репутацією;

• широкий діапазон фінансових інструментів, що використовуються;

• уніфікація правил та стандартів операцій;

• високий рівень використання інформаційних технологій.

Найбільш помітним сегментом світового фінансового ринку є Євроринок (або єврофінансовий ринок). Корінь «євро» стосовно до світових фінансів свідчить не про географічну належність ринку, а лише про те, що папери, які на ньому обертаються, номіновані у євровалютах, тобто вони вийшли з під контролю національної грошової влади США, Великобританії, Японії та інших країн.

2

Головними агентами світового фінансового ринку є транснаціональні банки, транснаціональні компанії і так звані інституціональні інвестори. До числа останніх включають такі фінансові інститути, як пенсійні фонди і страхові компанії, а також інвестиційні фонди, особливо взаємні (спільні фонди).

Одним із головних інституціональних інвесторів в світі є спільні (взаємні) фонди (mutual funds), особливо американські. Акумулюючи внески своїх пайовиків, переважно фізичних осіб середнього достатку, подібні фонди у США досягли величезних розмірів. Наприкінці 90-х років XX ст. величина їх активів, за оцінкою дорівнювала біля 4 трлн.дол. і біля половини цієї суми було вкладено в акції, в тому числі зарубіжних компаній.

Значну роль на світовому фінансовому ринку відіграють і державні органи влади та міжнародні організації, які здійснюють розміщення або надання своїх позик за кордоном. На світових ринках капіталу діють також фізичні особи, але в основному опосередковано, переважно через інституціональних інвесторів.

В цілому учасників фінансового ринку можна поділити на чотири класи:

• інвестори - власники вільних коштів, які вкладають ці кошти у відповідні активи. Домінують в цьому класі (за обсягом акумульованих грошей) інвестиційні інститути, такі як пенсійні фонди і страхові компанії;

• фінансові інститути - (банки, брокери, дилери, тому числі маркет-мейкери та ін.), які виконують роль посередників між кредиторами і позичальниками на любому із перерахованих вище ринків;

• уряди, що регулюють фінансові ринки, впливаючи на механізм обмінних курсів і контролюючи стан економіки своєї країни через фіскальні і монетарні важелі (в першу чергу через відсоткову ставку);

• корпорації, які часто виступають в ролі позичальників капіталу з метою покращити чи розширити свою (виробничу) діяльність.

Учасників міжнародного фінансового ринку можна також класифікувати за такими ознаками:

За характером участі суб’єктів в операціях: безпосередні (прямі) учасники (маркет-мейкери); опосередковані (непрямі) учасники (маркет-юзери).

За метою та мотивами участі на ринку: хеджери; спекулянти; арбітажери.

За типами емітентів: міжнародні і міжнаціональні агентства (Світовий банк, МБРР, ЄБРР); національні уряди і суверенні позичальники; провінціальні і регіональні уряди; муніципалітети; корпорації, банки та інші організації.

За країнами походження: розвинуті країни; країни, що розвиваються; міжнародні інститути; офшорні центри.

За типами інвесторів: приватні; інституційні.

3

Операції на міжнародному фінансовому ринку поділяються на дві великі групи – кредитні та інвестиційні. Відповідно, весь фінансовий ринок складається з двох частин:

–кредитний ринок – де грошові ресурси рухаються на принципах поверненості, терміновості, платності і гарантованості;

–ринок цінних паперів – на якому відбувається купівля і продаж фінансових зобовязань і таким чином здійснюється процес інвестування.

Критерієм їх виділення виступає тип фінансових зобовязань чи інструментів, що використовуються. Якщо вільна купівля-продаж неможлива, то ми маємо справу з кредитним ринком. Там же, де зобовязання чи інструменти купуються і продаються, покупці і продавці виступають учасниками ринку цінних паперів.

З іншого боку, залежно від термінів реалізації майнових прав – короткі (до року) і більш тривалі – розрізняють:

• грошовий ринок – система відносин попиту і пропозиції фінансових ресурсів, що надаються на короткостроковий термін. Грошовий ринок в свою чергу складається з:

• облікового ринку, на якому основними інструментами є казначейські й комерційні векселі та інші види короткострокових зобовязань

• міжбанківського ринку, на якому залучаються тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів і розміщуються у формі міжбанківських депозитів на короткі строки (1,3,6 місяців, до 1-2 років);

• валютного ринку, який обслуговує міжнародний платіжний обіг, пов’язаний з оплатою грошових зобов’язань юридичних і фізичних осіб різних країн;

• фондовий ринок (ринок капіталів) – система довгострокових позик на міжнародному рівні, коли капітал використовується позичальниками для фінансування капіталовкладень. Фондовий ринок в свою чергу складається з:

• ринку середньо- та довгострокових кредитів;

• ринку цінних паперів – інвестиційний сектор міжнародного фінансового ринку, сфера наднаціонального обігу цінних паперів.

На міжнародному ринку цінних паперів представлені такі види зобовязань:

Єврооблігації – боргові зобовязання, що випускаються позичальником при отриманні довгострокової позики на євроринку. Вони розміщуються одночасно на ринках декількох країн і номіновані у валюті, яка є для кредитора іноземною. Наприклад, позика компанії ФРГ в доларах США, отримана через розміщення облігацій у Франції, Великій Британії і Швейцарії. Єврооблігації випускаються на тривалі строки: від 4-7 до 15 років, 30 та 40 років. Розмір єврооблігаційної позики становить 20 та 30 млн. дол., а іноді – до 300-500 млн. дол.

Іноземні облігації – цінні папери, які розміщуються позичальником в іншій країні, але в своїй національній валюті.

Єврооблігації бувають різних типів: звичайні (прямі), з плаваючою процентною ставкою, з нульовим відсотком (купоном), з індексованим відсотком, конвертовані, облігації з опціоном. Зараз 60% всіх єврооблігацій є звичайними, тобто прямими облігаціями, власники яких отримують фіксований відсоток у вигляді річних купонів.

Облігації з плаваючою процентною ставкою – ставка за облігаціями змінюється залежно від зміни відсотка на ринку.

Облігації з індексованим відсотком – ставка прив’язується не до позичкового відсотка, а до індексу цін на відповідні товари.

Облігації з нульовим відсотком – доход за облігацією отримується не щорічно, а лише один раз, при викупі облігацій.

Конвертовані облігації – вид облігацій, які за певних умов можна обміняти на акції компанії-боржника за попередньо встановленим курсом.

Акції – інтернаціональні розміщення свідоцтв про власність. Обсяг угод про купівлю-продаж акцій постійно зростає, але залишається невисоким: від 1% до 2,1%. Це пов’язано, по-перше, з тим, що інвестори тяжіють до акцій відомих національних підприємств, і, по-друге, з відсутністю справжнього міжнародного вторинного ринку перепродажу акцій.

Євроноти – цінні папери, які випускають корпорації на строк від трьох до шести місяців зі змінною ставкою, яка базується на ЛІБОР. Євроноти використовуються для надання середньострокового кредиту. Вони можуть продаватися банками іншим покупцям і таким чином виступають одночасно в ролі банківського кредиту й облігаційної позики. Ринок євронот почав активно розвиватися з кінця 70-х років.

Єврокомерційні папери - зобов’язання комерційних корпорацій, які випускаються на 3-6 місяців з невисокою маржею до базової ставки.

Новою тенденцією в розвитку світового фінансового ринку стало розмиття меж між традиційними секторами – кредитним та інвестиційним. Міжнародною банківською системою був ініційований процес сек’юритизації кредитів (“securities” по англ. – цінні папери), основною метою якою було зменшення кредитних ризиків. На суму виданого клієнту кредиту банки випускають цінні папери типу облігацій, що вільно обертаються на ринку. Продаючи їх, банки повертають гроші набагато раніше строку погашення кредиту. Крім цього, банки можуть об’єднувати свої кредити з різними строками, різною мірою ризику, в різних валютах і в різних країнах в один кредитний пул і на цій основі випускати єдині облігації. Інвестори, що купують ці цінні папери, не знають, які саме кредити складають їх основу. Таким чином страхуються навіть самі проблематичні кредити.

Похідні фінансові інструменти (деривативи):

Форвардний контракт – це контракт між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору. Форвардний контракт – це тверда угода, тобто угода, обов’язкова до виконання. Предметом угоди можуть бути різні активи, наприклад акції, облігації, валюта та ін.. Цей контракт укладається для реального продажу чи купівлі відповідного активу, в тому числі з метою страхування постачальника або покупця від можливої несприятливої зміни ціни. Цей контракт також може бути укладений з метою гри на різниці курсової вартості активів. Форвардна ціна – це ціна поставки, яка фіксується в контракті на момент його укладання.

Ф’ючерсний контракт – це контракт, який укладається на біржі між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору. Ці контракти укладаються з метою хеджування, гри на курсовій різниці і, як правило, рідко мають своєю метою виконання реальної поставки активу. Ф’ючерсні контракти високоліквідні, для них існує широкий вторинний ринок. Ф’ючерсні ціна – ціна, яка фіксується при укладанні ф’ючерсного контракту, вона відображає сподівання інвесторів відносно майбутньої ціни спот відповідного активу.

Своп – це угода між двома контрагентами про обмін у майбутньому платежами відповідно до визначених у контракті умов. Зараз свопи укладаються здебільшого за допомогою фінансових посередників, які беруть на себе кредитний та ринковий ризики.

Опціон – це угода між двома сторонами про передання права (для покупця) та зобов’язання (для продавця) купити або продати відповідний актив (цінні папери, валюту та ін.) за відповідною (фіксованою) ціною у заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого строку. Опціон дає одній із сторін угоди право вибору виконати контракт або відмовитися від його виконання.

Варанти – це опціон на придбання певної кількості акцій (варант акцій) або облігацій (варант облігацій) за ціною виконання в будь-який момент часу до закінчення строку дії варанту. Варанти звичайно випускаються як додаток до якогось боргового інструменту, наприклад облігації, щоб зробити його привабливішим для інвестора.

4

Міжнародний фінансовий центр - це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-фінансових установ, що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції з цінними паперами та золотом.

В останні роки у світі з’явилося багато нових фінансових центрів. Не дивлячись на це провідними залишаються Нью-Йорк і Лондон, які є, власне глобальними фінансовими центрами. Головними причинами домінування цих міст як міжнародних фінансових центрів є: сприятливий клімат для роботи фінансових фірм, добре розвинута фінансова інфраструктура, велика кількість високо-кваліфікованих працівників, сучасна телекомунікаційна мережа, прозора юридична система, сприятливий для інвесторів податковий клімат, ефективно діючі фінансові біржі, низький рівень корупції, тощо.

Однак, ці два провідні фінансові центри світу відрізняються один від одного не тільки історією та стилем роботи, а й тим, що їх діяльність побудована на різних видах капіталу. В той час, як Нью-Йорк, як провідний фінансовий центр, спирається на крупний американський фінансовий ринок, Лондон черпає фінансові стимули для свого розвитку за кордоном. Ці фінансові центри відрізняються також набором фінансових послуг, які пропонуються клієнтам. Так, в Нью-Йорку багато уваги приділяється торгівлі акціями, тоді як Лондон намагається отримати прибуток від врахування різниці в законодавчій, юридичній, податковій сферах в країнах Європи та інших регіонах. Лондон є також провідним світовим фінансовим центром для страхового бізнесу.

В Лондоні здійснюється 2/3 загального обсягу торгівлі країн ЄС іноземною валютою, деривативами і 42% торгівлі акціями. Лондонська фондова біржа є однією із самих інтернаціональних в світі. В середині 2006 року на її основному ринку було зареєстровано 320 міжнародних компаній і 480 компаній на альтернативному інвестиційному ринку.

Серед європейських фінансових центрів одним із найбільш важливих є Франкфурт-на-Майні, який спеціалізується на банківській торгівлі і торгівлі деривативами через "Eurex" і німецько-швейцарську біржу. Основні напрямки діяльності двох крупних швейцарських фінансових центрів - Женеви і Цюріха - надання приватних банківських послуг, обслуговування заможних клієнтів і страхування.

В останні роки швидко зростають фінансові центри в країнах Азії. Одним із найбільших азійських фінансових центрів є Шанхай. Значна частина торгівлі акціями в Азії здійснюється через Токіо, Гонконг і Сінгапур. Токіо обслуговує в основному внутрішній ринок, хоча Токійська фондова біржа займає друге місце в світі за обсягом продажів акцій недивлячись на те, що в Японії - високі податки, система регулювання є несприятливою для іноземних інвесторів, правила звітності відрізняються від міжнародних стандартів.

На Близькому і Середньому Сході світовим фінансовим центром, який швидко розвивається є Дубай. Дубайський міжнародний фінансовий центр ("Dubai International Financial Centre" - "DIFC") - це зона вільна від податків на оптову торгівлю фінансовими послугами. Свої фінансові центри розвивають Катар, Бахрейн і Абу-Дабі.

Офшорний фінансовий центр (ОФЦ) - це частина території держави (а в окремих випадках вся територія держави), в межах якої реєструються компанії іноземних резидентів, яким надається право ведення на пільгових (і не тільки податкових) умовах торгових, фінансових та інших комерційних операцій. Компанії зареєстровані у офшорних фінансових центрах, сплачують, як правило, мінімальні податки або ж повністю звільняються від оподаткування і сплачують лише реєстраційні і щорічні мита.

ЛЕКЦІЯ 5. Прямі інвестиції та міжнародне виробництво

Анотація

Економічна доцільність експорту та імпорту капіталу. Показники руху капіталу. Характерні риси сучасного етапу міжнародного руху капіталу.

Інвестиції в системі міжнародного руху капіталу. Мотивація міжнародної інвестиційної діяльності. Форми іноземних інвестицій. Міжнародний інвестиційний ринок, його структура та особливості розвитку. Формування сприятливого інвестиційного клімату. Мотивація та стратегія залучення іноземних інвестицій у глобальному середовищі.

Офшорні зони та компанії: особливості функціонування. Прямі іноземні інвестиції та їх причини. Економічні та соціальні наслідки для країн - донорів та реципієнтів міжнародних інвестицій. Масштаби міжнародних прямих інвестицій ті їх розподіл у світовому господарстві. Методи здійснення прямого іноземного інвестування.

План лекції

1. Інвестиції в системі міжнародного руху капіталу.

2. Прямі та портфельні іноземні інвестиції та їх причини.

3. ТНК та їх роль у сучасному розвитку міжнародних економічних відносин.

4. Проблеми і шляхи активізації інвестиційної діяльності в Україні

1

В межах світової економічної системи між національними ринками та їх суб’єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, пов’язана з вивозом капіталу.

Капітал є одним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу, ресурсів, робочої сили) регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори переміщуються в ті країни, де за них більше платять (вище процентна ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо).

Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв у насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні та нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо.

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих і високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії:

Теорія ринкової влади С.Хаймера - субєкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані “захисні інвестиції”: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.

Теорія інтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати “внутрішнього характеру”, тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації трансакцій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція конкурентоспроможності галузі - пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між субєктами ринку капіталів.

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.

Концепція оборони національного суверенітету грунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.

Концепція валютного простору – головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається з:

• кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;

• кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів на біржах;

• інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;

• великих підприємств, що виступають на міжнародному ринку в якості самостійних суб’єктів;

• страхових компаній;

• громадських емітентів;

• інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.

Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій залишається невеликою.

Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій припадає на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),- Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій вважалися США, то тепер – країни Європейського Союзу, Японія.

Зазнають змін і форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).

Форми міжнародного руху капіталу:

За джерелами походження –

1) офіційний (державний);

2) приватний (недержавний) капітал.

За характером використання коштів:

1. підприємницький;

2. позичковий (міжнародний кредит);

3. міжнародна економічна допомога.

За термінами вивезення капіталу:

1. короткостроковий (до одного року);

2. середньостроковий (більше одного року);

3. довгостроковий (більше 3 років).

За типом фінансових зобов’язань:

1. кредитні операції;

2. інвестиційні операції.

За цілями використання:

1. прямі інвестиції;

2. портфельні інвестиції.

2

Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.

Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:

• прямі іноземні інвестиції;

• портфельні іноземні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над об’єктом розміщення капіталу і відповідний доход. За міжнародними нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за американськими – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому - компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

Прямі інвестиції за міжнародною класифікацією поділяються на :

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобов’язання; інструменти грошового ринку та інші).

Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас, характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій. Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%. Частка є портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%:

Слід розрізняти поняття “ввезення капіталу” та “іноземні інвестиції”. Ввезення капіталу – періодичний приплив іноземного капіталу; іноземні інвестиції – загальна сума накопиченого іноземного капіталу в національній економіці за певний період. Ця сума може зростати незалежно від того, ввозиться новий капітал чи ні. В першу чергу це стосується прямих інвестицій.

Інвестування може здійснюватися різними методами:

• через розвиток контрактних форм співробітництва;

• злиття і придбання підприємств;

• створення власних філій, дочірніх компаній, спільних підприємств.

Контрактні (неакціонерні) форми інвестування:

• Експорт-імпорт – торгівля товарами та послугами - найпростіша форма проникнення на міжнародні ринки.

• Ліцензування – купівля-продаж права на нематеріальну власність (патенти, авторські права, програми, торгові марки, ноу-хау) на певний період. Цей спосіб організації виробництва за кордоном, котрий зводить до мінімуму капітальні витрати, забезпечує одержання в обмін на ліцензію активів інших фірм або доходів з ринків, недоступних для експорту або інвестицій. Плата за ліцензію може бути у формі: роялті – періодичних платежів у вигляді фіксованих ставок (3-5%) від доходу, пов’язаного з комерційним використанням ліцензії, або паушальних платежів – одноразових платежів за ліцензію.

• франчайзинг – це передача продавцем (франшизером) права на використання своєї торгової марки покупцю (франшизі). Торгова марка для бізнесу покупця є найбільш важливим активом, завдяки чому продавець надає постійну допомогу покупцю в його бізнесі

• контракти на управління – є засобом, за допомогою якого фірми можуть надіслати частину свого управлінського персоналу для надання підтримки фірмі в іншій країні або надання спеціалізованих управлінських функцій на певний період за встановлену плату. Талановиті менеджери – найважливіший актив фірми.

• підрядне виробництво - зв’язки на основі внутрішньогалузевої спеціалізації. В його основі лежить поглиблення міжнародного поділу праці та внутрішньогалузевої спеціалізації (не за кінцевою продукцією, а деталями, вузлами, комплектуючими виробами, технологічними процесами).

• проекти під ключ – це укладання контрактів на будівництво підприємств, які передаються власникові для експлуатації у стані їх повної готовності. Це можуть бути фірми-виробники промислового устаткування, будівельні фірми, консалтингові фірми, державні установи по виробництву певного виду продукції.

Власні зарубіжні фірми створюються за кордоном у вигляді:

• дочірньої компанії (subsidiary) – реєструється як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Контролює її батьківська компанія, яка володіє частиною акцій або всім капіталом;

• асоційованої(змішаної) компанії (associate) – відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому – компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

• відділення (branch) – не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100% належать батьківській фірмі. Відділення можуть мати форму представництва головної компанії за кордоном, партнерства, у тому числі і з місцевими підприємцями, рухомого майна (кораблі, літаки, нафтові платформи), що належить головній компанії і функціонує за кордоном не менше 1 року.

Країна, у якій розташовується головна компанія, називається країною базування, а країни, де знаходяться компанії-філії – приймаючими країнами.

Спільне підприємництво – це діяльність, заснована на співробітництві з підприємцями, підприємствами і організаціями країни-партнера та їхньому спільному розподілі доходів і ризиків від здійснення цієї діяльності.

Спільне підприємство – це організаційно-правова форма поєднання зусиль партнерів різних країн з метою здійснення спільної підприємницької діяльності.

З метою активізації інвестиційної діяльності, притоку інвестиційних ресурсів в країну в світовій практиці застосовуються різні засоби, одним з основним з яких виступає створення вільних економічних зон.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) – це територія однієї країни, на якій товари не підлягають звичайному митному контролю та відповідному оподаткуванню. В літературі існує багато визначень ВЕЗ, що пояснюється різноманітністю їх різновидів, кожен з яких має свої особливості функціонування та відіграє свою роль в економіці країни.

Типи ВЕЗ:

• безмитні торгові зони – зони прикордонної торгівлі, порти, склади, транзитні зогни, митні зони на підприємствах;

• експортно-промислові зони, туристсько-рекреаційні – орієнтовані на зовнішню торгівлю;

• імпортно-промислові зони або імпортозамінні – їх мета – забезпечити споживачів імпортною продукцією або стимулювати виробництво по заміщенню імпорту;

• парки технологічного розвитку – створюються на основі існуючого науково-технічного потенціалу для залучення іноземного капіталу з використанням устаткування, ноу-хау, іноземного управлінського, комерційного чи маркетингового досвіду;

• банківські і страхові безмитні зони – створений пільговий режим здійснення банківських і страхових операцій;

• комплексні зони – великі за територією, мають ознаки різних ВЕЗ.

За розмірами ВЕЗ бувають:

великотериторіальні – співпадають з адміністративно-територіальною одиницею;

точкові – створюються на невеликій території і мають чітко виражений функціональний характер: місто, невеликий район, підприємство, склад, порт тощо.

Деякі ВЕЗ часто називають “офшорні зони”, в яких уряди з метою створення сприятливого підприємницького клімату надають компаніям ряд пільг. Офшорні компанії практично мають необмежену свободу в розпорядженні заробленими коштами, можуть здійснювати будь-які торговельні та фінансові операції по всьому світу без обмежень, до них застосовується спрощений митний режим та зведений до мінімуму режим реєстрації. Пільги, що надаються урядом компаніям в офшорних зонах:

• низький рівень податкових ставок та спрощена схема їх нарахування і сплати;

• прості процедури укладення торговельних контрактів на пільгових умовах;

• прості процедури трансферту вимог при здійсненні торговельних операцій;

• спрощений порядок списання витрат, пов’язаних з укладанням угод;

• анонімність власників, що значно спрощує видачу різних дозволів та ліцензій;

• надання ексклюзивних прав, що передбачають пільговий порядок продажу продукції як у країні, де функціонує офшорна компанія, так і в інших країнах;

• право ведення спрощеного бухгалтерського обліку та звітності.

З країн, які реєструють офшорні компанії, можна назвати: Ліберію, Ліхтенштейн, Панаму, Гонконг, Швейцарію, Ірландію тощо. Ці компанії тут або взагалі не оподатковуються, наприклад, у Ліберії чи Ірландії, або оподатковуються невеликим паушальним податком, як у Ліхтенштейні, Панамі чи Антильських островах. Паушальний податок – це загальна сума податку без диференціації його на складові частини. У деяких країнах податки офшорної компанії мають таку саму структуру, як і звичайних фірм, але ставки податків значно зменшені, наприклад у Швейцарії.

Офшорні компанії можуть мати найрізноманітніші структуру та статутні види діяльності. Так, вони можуть бути представлені власниками вкладів і рахунків у банках, комерційними організаціями, інкасаторськими фірмами для збору роялті, відсоткових відрахувань та комісійних винагород, компаніями з торгівлі нерухомістю, фінансово-кредитними організаціями, інвестиційними компаніями тощо. Через офшорні компанії здійснюють виробничу діяльність, транспортні перевезення. Відомо, що значна частка морських перевезень припадає на компанії, які працюють під прапором Ліберії.

3

Міжнародна корпорація – форма структурної організації великої корпорації, що здійснює прямі іноземні інвестиції в різні країни світу.

Міжнародні корпорації бувають двох основних видів:

Транснаціональні корпорації – корпорація, в якій головна компанія належить капіталу однієї країни, а філії знаходяться в багатьох країнах.

Багатонаціональні корпорації – їх головна компанія належить капіталу двох і більше країн, а філії також знаходяться в різних країнах.

Цей поділ є дещо умовним, оскільки в сучасних умовах більше значення має не те, капіталу скількох країн належить головна компанія корпорації, а глобальний характер її діяльності, інвестування і отримання прибутку.

Кількість ТНК сягає 40 тис., а філій за межами країн базування – 206 тис. Річний обсяг продажів закордонних філій ТНК зріс до 14 трлн. дол. наприкінці 90-х років ХХ століття (для порівняння: у 1980 р. він складав лише 3 трлн. дол.). Транснаціональними корпораціями контролюється 50-60% світової торгівлі, 80% патентів на нову техніку і технологію, 70% валютних і ліквідних ресурсів на ринку розвинених країн. На внутрішньофірмові операції ТНК приходиться близько 1/3 усієї світової торгівлі. На їх підприємствах зайнято близько 50 млн. чоловік, або кожний десятий зайнятий у розвинених країнах та країнах, що розвиваються.

На приблизно 100 самих великих ТНК приходиться третина всіх прямих іноземних інвестицій, 80% обміну науково-технічною продукцією. Серед них: 26% працюють в галузі електронної промисловості, 24% - гірничо- та нафтодобувній, 19% - автомобільній, 15% - хімічній і фармацевтичній, 9% - харчовій, 4% - торгівлі, 4% - металургійній.

Транснаціональні банки – це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових установ.

ТНК характеризуються такими основними рисами:

• інтернаціональний характер функціонування і застосування капіталу;

• величезний матеріальний і фінансовий потенціал;

• можливість здійснювати значні витрати на НДДКР;

• це багатономенклатурні фірми, діяльність яких сильно диверсифікована;

• притаманна висока незалежність руху власного капіталу порівняно з процесами, що відбуваються в національних межах.

Критеріями, за якими судять про міжнародний статус компанії, є питома вага продажів, реалізованих за межами країни базування, розміри закордонних активів та їх частка в загальних активах. Однак в економічній літературі усі великі компанії, що володіють значними потужностями, здійснюють прямі капіталовкладення і стратегічні інтереси за кордоном, називають ТНК. Основними рисами ТНК виступають територіальна і галузева диверсифікованість діяльність, що сприяє мінімізації податків і витрат виробництва, максимізації прибутку і збільшення впливу ТНК на світовій арені. Розширення діяльності дозволяє їм мати ряд переваг:

–одержати доступ до додаткових джерел засобів виробництва.

–уникнути митних бар’єрів країн застосування капіталу.

–подолати обмеженість внутрішнього ринку країни базування, збільшуючи розміри підприємств і масштаби виробленої продукції до найбільш прибуткового рівня.

–використовувати відмінності в економічному становищі країн використання за рахунок:

–здійснення швидких господарських маневрів із зосередженням виробництва в країнах з дешевою сировиною і низькою оплатою праці;

–одержання більш високого прибутку в країнах з низьким рівнем оподаткування;

–оптимізації виробничих і збутових програм до специфічних умов національних ринків;

–маніпулювання балансами закордонних філій з підпорядкуванням їхньої політики доходів і витрат інтересам центральної штаб-квартири.

Сучасні тенденції в розвитку ТНК:

–втрата панування американських ТНК і посилення позицій японських і західноєвропейських ТНК;

–посилення взаємозалежності, економічних зв’язків та інтересів розвинених країн;

–набирають сили нові індустріальні країни (НІК), їх нові ТНК, і – відповідно – посилюється конкурентна боротьба у світі транснаціонального бізнесу.

Позитивні наслідки діяльності ТНК:

• приток капіталу;

• залучення технологій;

• розвиток виробництва;

• забезпечення зайнятості.

Негативні наслідки:

• можлива однобічна спеціалізація національного виробництва, спеціалізація на добувних галузях промисловості, екологічно шкідливому виробництві;

• вивіз капіталів і прибутків з країни, що приймає.

4

Країни Центральної і Східної Європи поступово залучаються в міжнародний оборот капіталу. На жаль, участь України залишається досить незначною.

За деякими розрахунками, потреба української економіки в іноземних інвестиціях становить близько 40 млрд дол. В галузевому розрізі іноземні інвестиції спрямовуються в першу чергу у: харчову промисловість (21%), внутрішню торгівлю (16%), фінансову сферу (8,5%), машинобудування і металообробку (8%), хімічну промисловість (7%), будівництво (4%). Найбільші обсяги інвестицій в Україну припадають на США, Кіпр, Нідерланди, Росію.

Іноземні інвестиції з України спрямовуються у Панаму (46,8 млн дол.), В’єтнам (16,4 млн дол.), Росію (15,9 млн дол.). Основними інвесторами України є підприємства транспорту, охорони здоров’я, фізичної культури і соціального забезпечення, будівництва, машинобудування і металообробки.

Особливістю останніх років є масовий наплив російського капіталу. Російські компанії цікавляться не стільки інтеграційними намірами України, скільки інвестиційно привабливими та стратегічно важливими українськими підприємствами.

Важливим каналом притоку іноземних інвестицій є створення спільних підприємств (СП) та вільних економічних зон (ВЕЗ).

За формою власності і правовою організацією – лише невелика частка СП є акціонерними компаніями, кооперативами, більшість СП – товариства з обмеженою відповідальністю. Галузева структура: промисловість (виробництво продуктів харчування, тканин, одягу, шкіряних виробів, комп’ютерів), будівництво, сільське господарство, сфера послуг (готельний бізнес, громадське харчування, торгівля, ділові послуги).

Виробництвом продукції зайняті, як правило, дрібні й великі підприємства. Перші постачають її на експорт, заробляючи валюту, другі – більше реалізують на внутрішньому ринку. Середні СП зайняті переважно посередницькими операціями, торгівлею. Оскільки 85% СП – це підприємства середні, то відповідно чітко спостерігається тенденція до збільшення обсягу в Україні посередницьких операцій.

З огляду на географічне розміщення СП провідними регіонами стали: м. Київ, Одеська, Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Харківська області. Так, на шість областей України припадає майже 74% загальної кількості СП, створених в Україні.

Підприємство з іноземними інвестиціями – це підприємство будь-якої організаційної форми, створене за законами України, якщо впродовж календарного року в його статутному фонді є кваліфікаційна іноземна інвестиція.

Позитивними моментами у залученні іноземних інвестицій в Україну виступають: вигідне географічне розташування, потенційно великий ринок, висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна; низький курс національної валюти; правове забезпечення сприятливого інвестиційного клімату; захист інвестицій; можливість вивезення прибутку; система компенсації збитків тощо.

Головні чинники, що стримують створення СП (особливо виробничої орієнтації) та приплив іноземних інвестицій в Україну, є такі:

відсутність надійного законодавства, яке б захищало права приватних інвесторів;

відсутність механізму реалізації наявних нормативних актів;

неточність податкового регулювання і його непередбачуваність навіть протягом року;

відсутність ефективної інфраструктури для іноземного підприємництва.

ЛЕКЦІЯ 6. Міжнародний кредит

Анотація

Міжнародний кредит та його функції в сучасній економіці. Теорії кредиту. Принципи міжнародного кредитування. Фактори розвитку міжнародних кредитних відносин. Позитивна та негативна роль міжнародного кредиту. Форми міжнародного кредитування, їх класифікація. Сучасні різновиди форм міжнародного кредитування. Єврокредити. Лізинг. Факторинг. Форфейтинг.

Інституціональна структура міжнародного кредиту. Міжнародний кредитний ринок. Міжнародна заборгованість. Міжнародні кредитно-фінансові інститути та їх діяльність. Лондонський клуб кредиторів. Паризький клуб кредиторів. Особливості діяльності Міжнародного валютного фонду. Група Світового Банку: принципи та напрями діяльності. Україна в міжнародних кредитних відносинах.

План лекції

1. Сутність і форми міжнародного кредиту

2. Умови надання міжнародного банківського кредиту

3. Інституціональна структура міжнародного кредитування.

1

Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб’єкти різних країн. Суб’єктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.

Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах: повернення; терміновості; платності; гарантованості.

Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу пов’язаний з наданням суб’єктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.

На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як суб’єкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.

Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні – ті, що пов’язані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.)

Функції міжнародного кредиту:

• забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню;

• збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах;

• прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.

Фактори поширення кредитних відносин у міжнародній сфері:

• інтернаціоналізація виробництва і капіталу;

• активізація міжнародних економічних зв’язків;

• зміцнення позицій ТНК;

• НТР, досягнення у сфері комунікаційних технологій.

Форми міжнародного кредиту:

1. За цільовим призначенням:

Зв’язані кредити – надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угоді. Вони можуть бути:

• комерційні – які надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;

• інвестиційні – для будівництва конкретних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів;

• проміжкові – для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт (інжиніринг).

Фінансові кредити – це кредити, які не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі.

2. За загальними джерелами:

Внутрішні кредити – це кредити, що надаються національними суб’єктами для здійснення зовнішньоекономічної діяльності іншим національним суб’єктам.

Іноземні (зовнішні) кредити – це кредити, що надаються іноземними кредиторами національним позичальникам для здійснення зовнішньоекономічних операцій.

Змішані кредити – це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.

3. За формою кредитування:

Товарні кредити – міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі.

Валютні (грошові) кредити – кредити, надані у грошовій формі: у національній або іноземній валюті.

4. За формою забезпечення:

Забезпечені кредити – кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою.

Застава товару для одержання кредиту здійснюється в трьох формах:

тверда застава (певна товарна маса закладається на користь банку);

застава товару в обігу (враховується залишок товару відповідного асортименту на певну суму);

застава товару в переробці (із заставою товару можна виробляти вироби, не передаючи їх до застави в банк).

Застава є засобом забезпечення зобов’язань за кредитною угодою, тому кредитор має право у разі невиконання боржником зобов’язань отримати компенсацію, розмір якої дорівнює вартості застави.

Бланкові кредити – кредити, надані просто під зобов’язання боржника вчасно погасити, документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника. Різновидами бланкових кредитів є контокорент та овердрафт. Контокорент – одна з найстаріших форм банківських операцій. Вона є особливою формою кредитної угоди, згідно з якою кредитна операція передбачає відстрочку платежу, який мав би бути здійсненим за відсутності контокорентної угоди. Це здійснюється з метою збереження у клієнтів певних коштів, які вони повинні сплачувати для вирішення інших проблем, що дає змогу прискорити обіг їх коштів, розширити операції.

1. За строками:

Надстрокові – добові, тижневі, до трьох місяців.

Короткострокові – до 1 року.

Середньострокові – від 1 до 5 років.

Довгострокові – понад 5-7 років.

2. За валютою позики:

• у валюті країни-позичальника;

• у валюті країни-кредитора;

• у валюті третьої країни;

• у міжнародній грошовій одиниці (СПЗ, ЕКЮ та ін.).

3. За формою надання розрізняють:

• фінансові (готівкові) кредити – зараховуються на рахунок боржника та надходять в його розпорядження;

• акцептні кредити – застосовуються у формі акцепта тратти імпортером або банком;

• депозитні сертифікати – документи, які свідчать про вкладення грошових коштів, поміщення їх на депозитний рахунок у банк під оголошену ставку відсотка;

• облігаційні позики та ін.

8. За кредиторами:

Приватні кредити – надаються приватними особами.

Фірмові (комерційні) кредити – кредити, що надаються фірмами.

Банківські кредити – кредити, які надаються банками, іноді посередниками (брокерами).

Урядові (державні) кредити – кредити, надані урядовими установами від імені держави.

Кредити міжнародних фінансово–кредитних організацій.

Змішані кредити – в яких беруть участь приватні підприємства та держава, державні та міжнародні установи.

Фірмовий (комерційний) кредит є однією з найстаріших форм зовнішньоторговельного кредиту. Він є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки платежу, або, іншими словами, це не що інше, як комерційний кредит у зовнішній торгівлі. Фірмовий кредит, строки якого коливаються в межах від 1 до 7 років, має декілька різновидів: вексельний кредит; аванс покупця; кредит за відкритим рахунком. Частіше всього фірмові кредити реалізують з допомогою векселя або за відкритим рахунком.

Вексельний кредит передбачає, що експортер укладає договір про продаж товару, а потім виставляє перевідний вексель на імпортера. Останній, одержавши комерційні документи, акцептує його, тобто дає згоду на оплату в строк, який на ньому вказано.

Кредит за відкритим рахунком проводять через відповідні рахунки банків імпортера та експортера. Зокрема, згідно з борговою угодою експортер записує на рахунок імпортера його борг у сумі, еквівалентній загальній вартості відвантажених товарів із заліком відсотків, що нараховуються. Імпортер, у свою чергу, зобов’язується в термін, який вказано в угоді, погасити суму кредиту та сплатити відсотки.

За фірмового кредиту імпортер часто сплачує так званий аванс покупця експортеру у розмірі найчастіше 10-20% вартості поставки у кредит. У такий спосіб аванс покупця виступає як свого роду зобов’язання останнього прийняти товари, які поставляються у кредит.

До початку 60-х років ХХ століття фірмові кредити були переважною формою зовнішньоторговельного кредиту. Вони за своїм вартісним обсягом більше ніж у 2 рази переважали банківський експортний кредит. Але швидкий розвиток міжнародної торгівлі, необхідність імпорту взаємопов’язаної продукції одночасно у декількох постачальників, збільшення термінів кредиту виявили недоліки фірмового кредиту. Серед них, з точки зору імпортера, найсуттєвішими є: обмежені строки кредиту, порівняно невеликі обсяги кредитування, прив’язаність імпортера до продукції фірми постачальника тощо. Тому із зростанням масштабів міжнародної торгівлі та її диверсифікацією частка фірмових кредитів у загальній сумі зовнішньоторговельного кредиту почала поступово зменшуватися.

2

Банківський зовнішньоторговельний кредит має для імпортера певні переваги перед фірмовим. Зокрема, вони полягають у тому, що цей вид кредитування надає більше можливостей для маневрування при виборі постачальника певної продукції, а окрім того, забезпечує довші терміни кредиту, більші обсяги поставок за кредитом, порівняно нижчою є і вартість кредиту.

Банківські кредити за цільовим призначенням поділяють на: експортні та фінансові; за технікою надання на: акцептні та акцептно-рамбурсні кредити.

Експортний кредит полягає у тому, що він надається банком країни-експортера банку країни-імпортера (чи безпосередньо імпортеру) для кредитування поставок машин, устаткування і т.п. Ці кредити надаються в грошовій формі та мають зв’язаний характер (тобто боржник зобов’язаний використовувати кредит тільки для купівлі товарів у країни кредитора).

Фінансовий кредит дає змогу здійснювати купівлю товарів на будь-якому ринку, і таким чином виникають умови для вибору варіантів комерційних угод. Досить часто фінансовий кредит не пов’язаний з товарними поставками, і він може бути призначений, наприклад, для погашення зовнішньої заборгованості, підтримання валютного курсу, поповнення авуарів (рахунків) в іноземній валюті тощо. Основними споживачами фінансових кредитів виступають ТНК та ТНБ, які часто використовують їх для разного роду спекуляцій та фінансових маніпуляцій. Фінансові кредити можуть брати також центральні банки промислово розвинених країн, які використовують їх для погашення дефіциту платіжного балансу та здійснення валютних інтервенцій.

Акцептний кредит видається, якщо імпортер згоден оплатити тратту експортера. Перед настанням терміну оплати імпортер вносить в банк суму боргу, а банк в цей термін погашає його зобов’язання перед експортером.

Акцептно-рамбурсний кредит – банк імпортера в межах узгоджених лімітів кредитування виставляє безвідкличні акредитиви на банк експортера, котрий зобовязується акцептувати трати й оплатити їх з настанням терміну. Після відвантаження товару експортер скеровує платіжні й товарні документи до свого банку. Останній акцептує переказний вексель і виплачує експортерові вартість товару. Потрібні для цього кошти банк експортера отримує через переоблік трати на світовому грошовому ринку. Коли настане термін оплати, останній тримач трати пред’являє її до оплати банкові експортера, який здійснює платіж за рахунок відшкодування отриманого від банку імпортера.

Кредитування зовнішньої торгівлі охоплює кредитування експорту та кредитування імпорту. Кредитування експорту може здійснюватися у таких формах:

• авансові платежі, які надають країни-експортери іноземним виробникам;

• банківського кредитування: надання кредитів в дорозі; відкриття кредитних ліній; надання кредитів під товари або товарні документи в країні імпортера; бланкові кредити;

• факторинг (від англ. Factor – агент, посередник) – придбання банком або спеціалізованою факторинговою компанією права вимоги щодо виплат за фінансовими зобов’язаннями здебільшого у формі дебіторських рахунків за поставлені товари чи послуги.

Експортер поступається факторинговій фірмі правом отримання платежів від платників за поставлені товари. Остання в свою чергу зобов’язується повертати йому гроші у міру їх надходження від боржників або оплатити йому всю суму відразу. За здійснення факторингових операцій експортер вносить передбачену угодою плату, яка може бути дещо вищою від відсотків за кредит. Якщо факторинг зручніший для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредитування від 90 до 180 днів, то такий вид кредитування, як форфейтинг використовується при фінансуванні експорту товарів виробничого призначення з терміном кредитування до кількох років.

Водночас, факторинг, як правило, не покриває всіх політичних та перевідних ризиків, тоді як форфейтер при форфейтуванні будь-якої вимоги за ці ризики несе відповідальність.

Форфейтинг (від франц. “a forfait” – відмова від прав) – кредитування експортера шляхом придбання векселів, акцептованих імпортером, або інших боргових вимог. В обмін на придбані цінні папери банк виплачує експортеру еквівалент їх вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, премії за ризик неоплати зобов’язань та разового збору за зобов’язання купити векселі експортера. Форфейтинг – одна з нових форм кредитування зовнішньої торгівлі. Її поява зумовлена швидким зростанням експорту дорогого устаткування з тривалим терміном виробництва, посиленням конкурентної боротьби на світових ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світової торгівлі;

Лізинг (від англ. Leasing – довгострокова оренда) – кредитування купівлі машин, обладнання, споруд виробничого призначення на основі укладання орендної угоди, за якої орендар сплачує орендну плату частинами та орендодавець зберігає право власності на товари до кінця терміну. Лізинг передбачає відносини купівлі – продажу та оренди, але основою відносин є кредитна операція – лізингова компанія надає орендатору фінансову послугу;

Компенсаційні угоди – форма довгострокового кредитування, за якої в рахунок погашення кредиту здійснюються зустрічні поставки продукції, виробленої на обладнанні, під купівлю якого був наданий кредит.

По суті, міжнародні кредити, які надаються у валюті, це форма трансформації комерційного кредиту у банківський, внаслідок якої експортер отримує ряд переваг. Насамперед, прискорюється одержання ним коштів за товар, що експортовано, а значить і обіг всього капіталу. Експортер звільняється від ризику неплатежу та валютного ризику, а також ризику, пов’язаного з коливанням ставок відсотків. Спрощується баланс підприємства за рахунок часткового звільнення від дебіторської заборгованості.

Єврокредити – кредити, що надаються у валюті, яка є іноземною для банку - євровалюті, єврокредити видаються на євроринку. Цей ринок вільний від національної системи державного регулювання, його особливістю є пільговий (реєстраційний, податковий, валютний) режим для банківських операцій.

Поява євроринку відноситься до 60-х років, коли банківські депозити у великих європейських банках значною мірою біли представлені в доларах – так званих євродоларах, що було пов’язано з масовим відливом доларів з США. На депозитах багатьох європейських банків знаходилися й інші валюти, що були іноземними для країни розташування банку. Ці депозити отримали назву євровалюти.

Банки почали використовувати ці кошти для кредитування клієнтів з різних країн. Банки США, розвиваючи мережу філій за кордоном, взяли активну участь у становленні цих ринків. До 90-х років обсяг євродолларового ринку перевищив 2 трлн дол., а зараз за різними оцінками складає 7-8 і навіть 10 трлн дол. Приблизно 75% цих коштів знаходиться на банківських депозитах. Банки, що мають такі депозити і надають кредити в євродоларах і євровалютах, називаються євробанки.

Євровалютні ринки не обов’язково пов’язані з європейськими країнами. Окрім фінансових центрів в Європі (Лондон, Париж, Франкфурт-на-Майні, Люксембург), такі операції ведуться в Н’ю-Йорку, Гонконзі, Сінгапурі, Бахрейні тощо.

Основна частка операцій на ринку євровалют здійснюється з головними вільноконвертованими валютами: євродоларами (60%), євромарками (14%), євройєнами (6%), євро (3%), єврошвейцарськими франками (1%).

Самі великі банки мають широку мережу закордонних філій і відділень, через яку вони контролюють фінансові операції на міжнародному рівні. Це – транснаціональні банки (ТНБ), серед яких лідирують американські. В 1960 р. тільки 8 банків США мали філії за кордоном, їх активи складали не менш 4 млрд дол. В 90-ті роки закордонні філії вже мали більше 100 американських банків із загальними активами більше 500 млрд дол. Основна клієнтура ТНБ – промислові ТНК, які самі беруть активну участь в світових фінансових операціях.

Єврокредити, як правило, надаються на умовах “рол овер” (роловерний кредит) на строк 5-10 років. Весь договірний строк ділиться на періоди по 3-6 місяців, а тверда відсоткова ставка встановлюється лише для першого періоду. Для кожного наступного вона коректується з врахуванням зміни цін та валютних курсів на міжнародному грошову ринку. До основних форм роловерного кредиту відносять: роловерні європозики, відновлювані роловерні кредити та роловер-стенд-бай єврокредити (роловерний кредит підтримки).

Роловерні європозики на початку свого використання мали фіксовані ставки відсотка. Внаслідок краху Бреттон-Вудської системи при їх наданні почали використовувати “плаваючі” ставки відсотка.

Відновлювані роловерні кредити не мають встановленого загального розміру суми кредиту. При його одержанні обговорюється лише дата зміни “ціни” та обсягу кредиту в межах терміну надання, що, як правило, збігається з часом зміни ставки відсотка. Базою для їх виникнення слугували національні револьверні, або контокорентні, кредити, в яких практикують використання овердрафту.

Роловер стенд-бай єврокредит (роловерний кредит підтримки) має характер підстрахувального. При укладенні договору на його отримання позика фактично не надається. Банк лише бере на себе зобовязання надати впродовж дії договору єврокредит за першою вимогою позичальника.

Відсоткова ставка за роловерними кредитами складається з двох частин – базової ставки і маржі. За базу приймаються відсоткові ставки за три- або шестимісячними міжбанківськими депозитами на відповідному ринку, наприклад ЛІБОР (LIBOR) у Лондоні.

ЛІБОР – ставка, запропонована на Лондонському міжбанківському ринку депозитів. Це відсоткова ставка, за якою провідні банки Лондона надають позиковий капітал у певній валюті іншим банкам. Вона служить базовою ставкою для багатьох операцій на міжбанківському ринку позикових капіталів. Маржа коливається від 0,25 до 2% залежно від стану ринку та надійності (рейтингу) позичальника.

По аналогії з ЛІБОР в інших фінансових центрах останнім часом стали формуватися свої базові ставки: ФІБОР – у Франкфурті-на-Майні, СІБОР – в Сінгапурі, БІБОР – в Бахрейні тощо.

В міжнародному кредитуванні широко застосовуються синдиковані кредити, які надаються декількома банками одному позичальнику. Створення синдикату банків дозволяє об’єднати ресурси його учасників для проведення великих кредитних операцій. Обсяги синдикованого кредиту, як правило, сягають декількох мільярдів доларів, а строки досить тривалі – в середньому 7-10 років. Такі умови кредитування дозволяють з одного боку, зібрати таку суму кредиту, яка не під силу одному банку, а з іншого - розподілити кредитний ризик між всіма його учасниками пропорційно їхньої частки в сумі кредиту.

3

У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС – Європейський інвестиційний банк ЄІБ), Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – це міжурядова валютно-кредитна організація, яка виконує функції регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин. Створений на міжнародній конференції в м. Бреттон-Вудсі (США) в 1944 р., а розпочав працювати з 1947 р. Має статус спеціалізованого закладу ООН. У 1959 р. членами Фонду були 49 держав, у 1970 р. - 116, 1992 р. – 157, 1997 р. – 182 держава, на листопад 2004 р. – 179 країн.

МВФ – це організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі в світовій економіці й міжнародній торгівлі. Квота переглядається кожні 5 років. Квота України у 2004 р. становила 0,64% (разом з 10 іншими країнами своєї групи - 4,88; в групі головують Нідерланди з 2,42%). Для порівняння (у % від загальної кількості): США – 17,46, Великої Британії – 5,05, Німеччини – 6,11, Японії – 6,26, Франції – 5,05. Залежно від розмірів квот розподіляються голоси між країнами під час прийняття рішень в керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СПЗ її квоти. Величина квоти визначає можливості країни впливати на політику МВФ. Україна має 13970 голосів, США – 371743, Велика Британія – 107635.

Основними завданнями МВФ є:

• сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;

• сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;

• надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;

• організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Кредитні операції МВФ здійснює лише з офіційними органами країн-членів – казначействами, центральними банками, валютними стабілізаційними фондами. Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, а погашають їх, викуповуючи національну валюту за іноземну.

МВФ надає кредити декількох видів:

1. Резервні кредити (“стенд-бай”) – для стабілізації платіжного балансу, дефіцит якого має тимчасовий або циклічний характер, в межах одного-двох років з можливим його продовженням до 4-5 років, за середньою ставкою 3,25%.

2. Розширене кредитування (ЕФФ) – для підтримки середньострокових програм (3-4 роки) подолання труднощів платіжного балансу, причиною яких є макроекономічні та структурні проблеми, звичайно за ставкою 4,5% річних.

3. Компенсаційні та надзвичайні кредити (ССФФ) – для компенсації скорочення експортного виторгу за незалежними від країни-позичальника причинами (на 3-5 років). Викуп національної валюти здійснюється у строк до 5 років, звичайно - на умовах 3,25% річних.

4. Фінансування системних перетворень (СТФ) – цей механізм запроваджений у 1993-1995 рр. для країн з перехідною економікою, які мали значні проблеми з платіжним балансом внаслідок переходу від торгівлі на базу неринкових цін до торгівлі на ринковій основі.

5. Стабілізаційний (“буферний”) кредит (БСФФ) – для фінансування запасів сировини в звязку з несприятливою конюнктурою на світових ринках (на 3-5 років). Починаючи з 1984 р. цей механізм не використовувався.

6. Фінансування структурної перебудови (САФ) – для надання пільгової допомоги найменш забезпеченим країнам-членам Фонду. Сума, яка може бути надана країні, становить не більше 50% квоти з річними лімітами 15, 20 та 15% для першого, другого та третього року відповідно. Кредити надаються за 0,5% річних на строк до 10 років.

7. Розширене фінансування (ЕСАФ) – для структурної перебудови зовнішніх розрахунків, якщо наявні серйозні порушення платіжного балансу (до 3 років), відсоткова ставка 0,5%.

Кредити МВФ надає лише з дотриманням певних економічних і політичних вимог у формі програми стабілізації економіки. Країни-члени зобовязані надавати МВФ інформацію про офіційні запаси золота і валютні резерви, стан економіки, платіжний баланс, іноземні інвестиції та грошовий обіг тощо.

Група Світового банку – багатостороння неурядова кредитно-фінансова установа, яка об’єднує чотири окремі фінансові установи:

Міжнародний банк реконструкції та розвитку;

Міжнародну фінансову корпорацію;

Міжнародну асоціацію розвитку;

Багатостороннє агентство гарантії інвестицій.

Офіційні цілі усіх членів Групи Світового банку – зменшення бідності і підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинених країн до країн, що розвиваються. Кожна з установ Групи Світового банку має свої функції і відіграє самостійну, якісно відмінну роль.

Україна стала членом МБРР з вересня 1992 р., у жовтні 1993 р. вона стала 162 країною – учасницею МФК, а у 1995 р. – повним членом БАГІ.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку, який часто називають Світовим банком, було засновано одночасно з МВФ як частину нової структури в системі організації міжнародного співробітництва на Бреттон-Вудській конференції в 1944 р. МБРР розпочав свою діяльність 25 червня 1946 р.

Мета Світового банку – сприяння економічному прогресові на користь найбідніших верств населення в країнах, що розвиваються, і фінансування інвестицій, які сприятимуть економічному зростанню. Інвестиції спрямовуються як на будівництво доріг, електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, так і на сприяння розвитку сільськогосподарських структур, перекваліфікацію вчителів, програми поліпшення харчування дітей та вагітних жінок. Крім того, важливе місце у кредитній політиці МБРР посідає так зване стабілізаційне кредитування – фінансування програм структурної перебудови і галузевої адаптації – галузевих реформ, не пов’язаних з конкретними проектами. Загалом структурне регулювання пропонується МВФ у вигляді певної макроекономічної програми, а пізніше стає головною умовою надання позик з боку МБРР. Програми структурної перебудови включають підтримку окремих реформ економічної політики і господарської реорганізації, передусім тих, що спрямовані на зменшення диспропорцій у зовнішній торгівлі, скорочення бюджетних дефіцитів або зменшення інфляції. Такі заходи, як приватизація державних підприємств, скорочення державних видатків, девальвація національної валюти, а також експортно-орієнтована політика, яку відстоює МБРР, в цілому сприяють залученню іноземних інвестицій, розвитку приватного підприємництва, зростанню сукупного доходу в країні. Однак, як правило, сплачують за такі програми скороченням субсидій для бідних верств населення. Їх результатом стає падіння доходів населення, зростаюча нерівність у суспільстві.

Характерною особливістю МБРР як міжурядової організації є залучення значної частини коштів на ринках приватного капіталу. Банк продає облігації, векселі та інші гарантії заборгованості безпосередньо урядам, їхнім представництвам і центральним банкам, пенсійним фондам, страховим компаніям, корпораціям, комерційним банкам та індивідуальним особам у більше ніж 100 країнах світу. Одним з основних інструментів запозичення коштів виступають єврооблігації, які почали випускатися МБРР з 1980 р.

Позики банку надаються лише урядам країн або під їхню гарантію державним та приватним організаціям і корпораціям. Чим бідніша країна, тим сприятливіші умови, на яких вона може отримати кредит у МБРР. Позики надаються здебільшого на 15-20 років і мають 5-рінчий пільговий період, протягом якого сплачуються тільки відсоткова ставка та кошти для резервування для клієнта кредитної лінії. Відсоткові ставки по позиках Світового банку змінюються кожні 6 місяців.

Зараз до системи МБРР входить 184 країни.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) – заснована у 1960 р. з метою доповнити діяльність МБРР в напрямі довгострокового фінансування найбідніших країн світу. Офіційними цілями діяльності МАР в найбідніших країнах світу є: скорочення бідності; стабілізація і економічне зростання; захист навколишнього середовища. МАР надає фінансову допомогу країнам, що розвиваються у вигляді кредитування конкретних проектів. Кредити мають 10-ти річний період відстрочки і підлягають сплаті протягом 35-40- річного періоду (згідно з кредитоспроможністю країни-позичальниці). Членами МАР є 163 країни.

Міжнародна фінансова корпорація була заснована в 1956 р. для сприяння розвитку приватного підприємництва в країнах, що розвиваються. В 2004 р. членами МФК були 175 країн. Акціонерний капітал МФК формується шляхом підписки країнами-членами на акції і становить 2,45 млрд. дол. США.

Основні види діяльності МФК:

• фінансування проектів приватного сектора економіки країн, розвиваються шляхом надання позик або прямих інвестицій;

• сприяння приватним компаніям країн, що розвиваються, в мобілізації фінансових коштів на міжнародних фінансових ринках;

• надання технічної допомоги, дорадчих та консультаційних послуг урядам і підприємцям країн-членів.

Інвестиції МФК мають прибутково орієнтований характер, тобто МФК фінансує лише рентабельні проекти, які мають добрі перспективи з точки зору одержання прибутку. На відміну від МБРР, ця установа надає позики без урядових гарантій.

Багатостороннє агентство гарантії інвестицій – створене в 1988 р. і почало свою діяльність з 1990 р. Входить 158 країн-членів. Діяльність БАГІ спрямована на розповсюдження потоку прямих іноземних інвестицій серед країн-членів. БАГІ забезпечує гарантії інвестицій, захищаючи інвесторів від таких некомерційних ризиків, як 1) неконвертованість валюти або неможливість репатріації капіталу; 2) експропріація; 3) війна та громадянська непокора; 4) розрив контракту. Ця установа надає консультативні послуги на рівні урядів, допомагаючи останнім залучати приватні інвестиції в економіку.

В Європі функціонують такі регіональні валютно-кредитні організації:

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) – створений у 1958 р. як фінансова організація ЄС, яка забезпечує довгострокові позики для сприяння збалансованого і рівномірного розвитку країн Союзу. Метою ЄІБ є спрощене фінансування інвестицій в інфраструктуру чи промислових інвестицій за проектами, які викликають регіональний, галузевий чи загальноєвропейський інтерес. Проекти, підтримані позикою ЄІБ, мають найнижчу з можливих відсоткових ставок. Кредити надаються на 20-25 років.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) – функціонує з 1991 р. з метою сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи та колишнього СРСР. Основними об’єктами кредитування ЄБРР є приватні фірми і державні підприємства, що приватизуються, а також знову створювані компанії, включаючи спільні підприємства з міжнародними інвестиціями. 60% його ресурсів спрямовано на розвиток у цих країнах приватного сектора, а 40% - на розвиток інфраструктури.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) – створений у 1973 р. в межах європейської валютної системи. Він надає кредити країнам –членам ЄС для покриття дефіциту платіжного балансу за умови використання ними програми стабілізації економіки, а також виконує функції кредитно-розрахункового обслуговування.

ЛЕКЦІЯ 7 – Світовий ринок праці і міжнародна трудова міграція

Анотація

Особливості формування та розвитку світового ринку праці. Попит і пропозиція на світовому ринку праці. Сутність і види міжнародної трудової міграції. Кількісні показники міжнародної трудової міграції. Напрями міграції робочої сили. Світові центри тяжіння робочої сили. Характеристика видів міграції. Причини міжнародної трудової міграції. Наслідки міжнародної міграції для мігрантів, приймаючих країн та країн донорів. Регулювання міжнародних міграційних процесів. Дво- та багатостороннє регулювання міграції. Шенгенська угода.

Міжнародна організація праці, її завдання і напрями діяльності. Міжнародна організація з міграції, її завдання і напрями діяльності. Демографічні чинники міжнародної міграції. Боротьба з торгівлею людьми. Нелегальна міграція. «Відплив умів» у міжнародних міграційних процесах.

Україна у світових міграційних процесах. Еволюція міграцій українців.

План лекції

1.Сутність, структура та основні риси світового ринку праці

2.Масштаби, форми, напрямки сучасних міграційних процесів

3. Економічні та соціальні наслідки трудової міграції

4. Державне регулювання міжнародної трудової міграції

1

Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною мобільністю сукупної робочої сили.

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалеж­ності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість.

Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжна­родної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг).

Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна приєднати також «еколо­гічних біженців», котрі через катастрофічні природні умови (на­приклад, посуха) змушені покидати свої насаджені місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах.

Працівники, що пересуваються між країнами нелегально, по суті не мають юридичних і політичних прав. За необхідності приватні компанії легко можуть позбавитись їх, вдаючись до депортації.

Економічна функція нелегального ринку праці зводиться пере­важно до обслуговування потреб величезної маси дрібних та се­редніх підприємств в індустріальних країнах, які, на відміну від великих підприємств, неспроможні застосовувати в широких мас­штабах дорогі працезбережувальні технології. Ці підприємства не можуть також за потреби переводити свої капітали у країни з дешевою робочою силою, як це часто роблять гігантські ТНК. Держава, як правило, мовчазно сприяє використанню праці нелегалів.

На ринку праці можна вирізнити ще дрібніші сегменти, класи­фікуючи робочу силу за віковими й професійними особливостями, ознаками тієї або іншої культури, традиції, а також національними, расовими та статевими ознаками. Такий поділ чималою мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робочої сили.

Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмен­та, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спе­ціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д.

Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послу­гами. Специфіка цього сектора ринку праці полягає в тому, що завдяки розвинутій мережі телекомунікацій певна частина інте­лектуальної робочої сили може брати участь у виробничому про­цесі, що здійснюється на будь-якій відстані від місця її перебування.

Виникає попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.).

Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається пара­лельно з глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину світового ринку. Процес розширеного відтворення капі­талу відбувається тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з відтворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних масштабів (так званий відкритий тип відтворювального процесу). Одним з регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу.

Поряд з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу. Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови життя працюючих у країнах — експортерах та імпортерах робочої сили.

Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість пере­нести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індуст­ріальні держави» – Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили.

90-ті роки позначилися появою якісно нових рис міжнародного ринку праці:

по-перше, суттєво збільшився лаг між проходженням еконо­мікою промислове розвинутих країн нижчої кризової точки і початком поліпшення ситуації на ринку робочої сили. Цей розрив для США в останньому циклі першої половини 90-х років склав одинадцять місяців, тоді як у період криз 1974—1975 рр. і 1980—1982 рр. скорочення безробіття йшло практично слідом за поліп­шенням економічної кон'юнктури;

по-друге, нетиповою для фази пожвавлення є мляве зниження таких показників використання робочої сили, як чисельність змушених працювати неповний робочий тиждень, а також чисельність тих, хто претендують на робочі місця, але припинили активні пошуки роботи. В попередні цикли чисельність цих категорій робітників у міру виходу економіки з кризи швидко знижувалась;

по-третє, ситуація на ринку праці впродовж останнього десятиліття характеризується різким звуженням можливостей для звільнених повернутися на попереднє місце роботи.

Для західних країн характерний інтенсивний процес перероз­поділу робочих місць на користь більш кваліфікованої праці за одночасного «вимивання» місць для низькокваліфікованих працівників. За розрахунками експертів ОЕСР, у цих країнах щорічно оновлюється 10—15% усіх робочих місць Сектор кваліфікованої праці постійно зростає.

Вирішення проблеми безробіття лідери західних країн пов'язують із підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав підприємців у питаннях наймання і звільнення робочої сили. Підприємець, який має можливість у будь-який час звільнити зайву робочу силу, буде з більшим бажанням наймати додаткових працівників за появи перших ознак поліпшення еко­номічної кон'юнктури.

На відміну від циклічного фактора, який стимулює попит на додаткову робочу силу, більш суперечливим є вплив різноманітних довгострокових факторів, таких як упровадження нових інформаційних технологій, структурні зміни в економіці, посилення міждержавної та міжфірмової конкуренції. Раціоналізація і технічне переозброєння виробництва приводять до того, що еко­номічне зростання досягається головним чином за рахунок збіль­шення продуктивності праці, тим самим звужуються можливості використання додаткової робочої сили. Про це, зокрема, свідчить той факт, що темпи зростання зайнятості в останній період у фазі піднесення нижчі, ніж у попередніх циклах.

Щодо країн з перехідною економікою, то проблема довгостро­кового безробіття є для них ще гострішою, ніж для розвинутих країн. Особливо серйозна ситуація склалася тут із зайнятістю жінок. Серед інших груп населення, які вразило безробіття, — малокваліфіковані робітники та молодь, особливо з початковою освітою. Зростання безробіття на тлі падіння виробництва й ви­соких темпів інфляції призвело у 90-ті роки до різкого зниження реальної зарплати у всіх цих країнах.

У формуванні міжнародного ринку праці втілилися такі характерні тенденції сучасного етапу розвитку людської цивілізації, як посилення соціальної орієнтації світової економіки, демократизація трудових відносин, інтернаціоналізація вимог до відтворення робочої сили, стандартизація умов життя і праці людей у різних частинах планети, розвиток та вдосконалення особистості на основі загальнолюдських цінностей. Крім того, об'єднання національних ринків праці в один – світовий - істотно позначається на макроекономічній політиці окремих держав у галузі праці та соціально-трудових відносин, знімаючи обмеження, спричинені національними особливостями, та надаючи їй більш універсального характеру.

На сьогодні сформувалися й активно функціонують кілька регіональних ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський, Близькосхідний, Африканський), які являють собою арену масових міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими ресурсами. До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов'язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах.

2

Міжнародна міграція робочої сили в історичному аспекті пройшла наступні етапи (табл. 7.1).

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальні­шого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африкансь­кого материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.

Таблиця 7.1 – Основні історичні віхи міграційних процесів

Стародавні цивілізації	Економічна могутність усіх стародавніх цивілізацій була створена за рахунок праці примусово переміщених великих мас людей
Середні віки	Найбільш популярною формою міграції в Європі була наймана військова служба
Кінець XV – початок XVІ віків до другої половини ХІХ віку, первісна або “стара” міграція	Великі географічні відкриття. Чітка спрямованість двох основних міграційних потоків: із Старого Світу до Нового (Північна та Південна Америка, Вест-Індія); примусовий вивіз рабів з Африки до Америки.
60-ті роки ХІХ століття до ІІ світової війни	Зниження кількості емігрантів з Англії, Іспанії, Нідерландів, Португалії і стрімке зростання – з Австро-Угорщини, Росії, Німеччини, Італії. Наприкінці ХІХ століття відбувалась масова еміграція нацменшин (фінів, поляків, прибалтів, українців) з Росії до США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки і Аргентини. Масова еміграція солдат і офіцерів Білої Армії, дворян, інтелігенції, промисловців, чиновників після більшовицької революції 1917 року і громадянської війни в Росії.
ІІ світова війна	Насильницьке переміщення військовополонених і остарбайтерів, численні потоки біженців.
Сучасний етап: 1945 рік по сьогоднішній день	Характерні риси: масовість (35 млн. робітників-мігрантів); виникнення більш менш стабільних центрів привабливості; зростання кількості нелегальних мігрантів; посилення адміністративно-правового регулювання міграційних процесів; зростання кількості мігрантів серед наукової інтелігенції і творчої молоді (“brain-drain” – англ.); диверсифікація міграційних потоків.

Масова міграція стала характерною рисою життя світового співтовариства. Причинами міграції стали фактори як економічного, так і неекономічного характеру:

нерівномірність процесу накопичення капіталу в окремих країнах, що призводить до відносного перенаселення в одних країнах і нестачі робочої сили в інших;

невідповідність структурних зрушень в економіці та структурі сукупної робочої сили певних країн, що призводить до структурної безробіття, і відповідно, до надлишку робочої сили певної кваліфікації в одних країнах і нестачі в інших;

істотна різниця в оплаті однорідної за якісними і кількісними показниками праці в різних країнах;

прагнення до реалізації за допомогою еміграції потреб у розвитку особистості;

соціальні та етнічні причини еміграції.

Класифікація міжнародної трудової міграції:

1. за просторовими параметрами:

зовнішня міграція - переміщення населення за межі своєї країни;

внутрішньоконтинентальних міграція - переміщення населення в межах одного континенту;

міжконтинентальна міграція - переміщення населення за межі континентів.

2) за тимчасовими параметрами:

сезонна (кочова) - виїзд робочої сили з однієї країни в іншу на певний період часу з поверненням на батьківщину;

тимчасова (поворотна) - виїзд населення з однієї країни в іншу на певний період часу, як правило, не більше одного року;

маятникова - періодично або часто повторюваний виїзд населення з країни, де вона постійно проживає, на роботу в іншу, як правило, сусідню країну. Вона характерна для населення прикордонних районів;

постійна (безповоротна) - виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання.

2. за характером організації міграційних потоків:

добровільна - невимушене переміщення робочої сили;

примушена - виселення громадян із своєї країни на підставі рішення суднових організацій;

організована - переміщення населення згідно з національним законодавством (наприклад, щодо візового режиму);

нелегальна - самовільне переміщення населення за межі своїх країн. 4) за професійним складом:

міграція робітників;

міграція фахівців;

міграція представників гуманітарних професій.

5) за якісним складом:

міграція робочої сили низької кваліфікації (наприклад, прислуги); міграція робочої сили високої кваліфікації (наприклад, інженерів і конструкторів); міграція вчених або «відплив мізків» (наприклад, щорічно з Україною виїжджає близько 150 вчених).

5. у напрямку руху:

еміграція - виїзд населення за межі своєї країни; імміграція - в'їзд іноземців у країну з метою проживання протягом певного строку;

рееміграція - повернення емігрантів в свою країну (Батьківщину). Форми міжнародної трудової міграції постійно схильні до змін в залежності від змін в міжнародному середовищі.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку.

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до ім­порту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Єв­ропи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коли­вається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу.

Узагальнено, основні центри тяжіння робочої сили можна представити наступним чином.

Таблиця 7.2 - Сучасні центри тяжіння робочої сили

Західна Європа	Загальна кількість зайнятих щорічно коливається в межах 4-7,5 млн. чоловік. Їх питома вага в загальній чисельності працюючих в деяких країнах становить: Люксембург – 33%; Швейцарія – 20%; Австрія – 9%; Бельгія – 9%; Німеччина – 8%; Франція – 8%; Нідерланди – 5%; Данія – 4%; Італія – 2%.
США	Іноземці складають більше 7% від загальної чисельності, причому 75% від загальної чисельності іноземців-резидентів, які народжені за межами США (близько 26 млн. осіб), мешкають у семи штатах: Каліфорнії, Нью-Йорку, Техасі, Флориді, Нью-Джерсі, Іллінойсі, Массачусетсі. В Каліфорнії на них припадає 22% населення. Серед країн-експортерів робочої сили до США слід назвати Мексику, на яку припадає 12% прибулих, а також Китай, Філіппіни, В’єтнам, Індію, колишні республіки СРСР і Домініканську Республіку.
Нафтодобувні країни Близького Сходу	В регіон щорічно прибуває близько 4 млн. іноземців, в основному з Індії, Пакистану, Бангладеш, Філіппін та деяких інших країн. Питома вага іммігрантів: Катар – 95%; Саудівська Аравія – 48%; Бахрейн – 46%; Оман – 40%; ОАЕ – 37%.
Латинська Америка	Загальна чисельність прибулих дорівнює 7-8,5 млн. чоловік. Найбільше притягує до себе Аргентина. Серед інших країн, з точки зору тяжіння, можна також виділити Венесуелу.
Австралія	Країна стає все більш привабливою для іноземців. Сьогодні одна чверть населення Австралії – іммігранти з більше ніж 100 країн світу.
Азіатсько-Тихоокеанський регіон	Головними країнами-реципієнтами виступають Південна Корея, Японія, Бруней, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, в які прибувають вихідці з Китаю, Таїланду, Лаосу, В’єтнаму, Індії та Філіппін.
Африка	В Північній Африці центром тяжіння виступає Лівія, що приймає, насамперед, єгиптян, а на півдні – Південно-Африканська республіка, яка притягує вихідців з Мозамбіку та деяких інших сусідніх країн. Певну привабливість має також Нігерія, здебільшого для вихідців з Гани, Чаду та Беніну.

Особливості сучасного етапу міграційних процесів

Період 1945-1973 рр.

1. Стрімке зростання прибулих в метрополії з колишніх колоній і домініонів. Так, до 1970 року у Францію емігрували 600 тис. алжирців, 140 тис. марокканців, 90 тис. тунісців та сотні тисяч із Сенегалу, Малі, Того, Нігеру та багатьох інших країн. До Англії, наприклад, з 1946 року по 1959 рік прибуло тільки з Ірландії 350 тисяч осіб.

2. Згаданий період – це час створення, становлення і ліквідації так званої “системи гостьових робітників” (“guestworker system”), яка в найбільш організованому класичному вигляді була впроваджена у Німеччині (ФРН): Федеральний Офіс Праці здійснював організований набір (вербування) робочої сили, перевіряв виробничі навички робітників, здійснював медичні експертизи тощо. Підприємці компенсували всі фінансові витрати Федерального Офісу і використовували робітників у виробництві. Умови найму були юридично закріплені у двосторонніх угодах між ФРН та країнами-експортерами: спочатку з Італією, пізніше – з Грецією, Туреччиною, Марокко, Португалією, Тунісом і Югославією. Це сприяло масовому збільшенню числа мігрантів. В ФРН їх кількість становила: 1956 рік – 95 тис.; 1966 рік – 1 млн. 300 тис.; 1973 рік – 2 млн. 600 тис. осіб. Аналогічні явища спостерігалися і в інших країнах. Так, з 1950 по 1970 рік кількість емігрантів у Франції, Великій Британії та Швейцарії зросла відповідно з 2 млн. 128 тис. до 3 млн. 339 тис., з 1 млн. 573 тис. до 3 млн. 968 тис. і з 279 тис. до 983 тисяч. Загострення соціально-економічних проблем, політичні та деякі інші чинники призвели до ліквідації “guestworker system” в 1973 році.

3. Виникнення незалежних держав внаслідок краху колоніальної системи зумовили появу зворотних потоків мігрантів, насамперед, з числа інтелігенції з метрополій до колишніх колоній і домініонів.

4. Серед причин міграції цього періоду переважають економічні, що пов’язані з пошуком забезпеченого, заможного життя.

5. Диверсифікація потоків як за географічним походженням мігрантів, так і країн-реципієнтів. К 70-м рокам в загальній кількості іммігрантів поступово зростає доля прибулих з Африки, Азії та Латинської Америки і відповідно знижується доля європейців.

Період з 1973 року по теперішній час

1. Поступово скорочується міграція робочої сили у Західну Європу і збільшується у країни Північної і Південної Америки, Австралії та деякі інші, і відбувається одночасна трансформація країн Південної Європи з еміграційних в імміграційні.

2. Стрімко зростає кількість іммігрантів у нафтодобувних країнах Близького Сходу.

3. Посилюються масові потоки біженців внаслідок політичних, релігійних та різних форс-мажорних обставин. Ще в 1956 році європейці вперше з часів ІІ світової війни знов зіткнулись з таким явищем, як біженці з Угорщини, а в 1968 році – з Чехословаччини. 90-ті роки увійшли в історію як драматичні для громадян колишньої Югославії, Албанії, жителів Ефіопії і Еритерії, деяких країн Африки і курдів, а з жовтня цього року – Афганістан.

4. Нова геополітична ситуація в Європі, викликана колапсом Радянського Союзу, появою нових незалежних країн, крахом комуністичних режимів в країнах Східної Європи і Балтії і утворення СНД призвели в 90-і роки до нової хвилі мігрантів у різні країни світу, насамперед, до Західної Європи, а також до США, Ізраїлю, Аргентини, Австралії, Канади та в деякі інші.

3

Міграція робочої сили - явище складне і неоднозначне, так як може мати як позитивний, так і негативний вплив на економічний і соціальний розвиток країн, які приймають робочу силу і країн-донорів.

Позитивні наслідки міграції робочої сили для економіки країн, що її приймають:

–полегшується внаслідок надходження іноземних робітників, структурні, галузеві та інші зміни в національній економіці;

–іміграція сприяє омолодженню нації;

–приймаючі країни економлять на витратах, які були вкладені в освіту і професійну підготовку робітників;

–розширюється ємкість внутрішнього ринку, у зв’язку із збільшенням попиту на товари і послуги;

–іноземна робоча сила оплачується, як правило, нижче, чим національна;

–імігранти покращують демографічну ситуацію, особливо в промислово розвинутих країнах.

Негативні наслідки для країн-реципієнтів робочої сили:

–погіршується ситуація на ринку праці у зв’язку із збільшенням пропозиції робочих рук;

–відбувається зниження ціни на національну робочу силу;

–провокуються конфлікти між корінним населенням і імігрантами;

–інколи цілі галузі економіки (сфера послуг, торгівля, будівництво) при тривалому використанні іноземних робітників потрапляють в залежність від їх праці.

Наслідки міграції робочої сили для економіки країн-донорів (країни, з яких виїжджає робоча сила). Позитивний вплив для економіки:

–еміграція покращує становище на національному ринку праці;

–із-за кордону повертаються більш навчені та більш кваліфіковані робітники;

–при поверненні на батьківщину мігранти привозять з собою матеріальні цінності і заощадження;

–експорт робочої сили - важливе джерело надходжень в країни еміграції через перекази мігрантами валютних коштів.

Негативні наслідки для країн-донорів:

–країна втрачає частину трудових ресурсів у найбільш працездатному віці, в результаті чого відбувається старіння трудових ресурсів;

–країни-донори втрачають кошти, пов’язані із загальноосвітньою і професійною підготовкою емігрантів;

–змінюється національна структура населення, погіршується демографічна ситуація та ін.

Таким чином, неоднозначність наслідків міжнародної міграції робочої сили як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів, вимагає розроблення заходів, що дозволяють забезпечити нормальне функціонування національної економіки цих країн, тобто державної міграційної політики.

4

Міжнародні міграційні процеси потребують регулю­вання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресур­сами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного роз­поділу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внут­рішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомо­гою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, квалі­фікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, за­кріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законо­давствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політич­них прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспіл­ковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Фран­цузький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іно­земних працівників у цілому.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми уго­дами, відповідними національними законодавчими актами та уря­довими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою си­лою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відпо­відно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропей­ських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В ме­жах цього проекту здійснюється експериментальний проект забез­печення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перс­пектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень на­полягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолют­ну більшість серед іммігрантів.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумов­но, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масо­вого припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й викорис­танню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Дек­ларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжна­родними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.