Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ЛЕКЦІЇ по международке (ВСЕ!).doc
Скачиваний:
10
Добавлен:
13.11.2018
Размер:
927.23 Кб
Скачать

Структура платіжного балансу:

  • Торговельний баланс

  • Баланс послуг та некомерційних платежів

  • Баланс руху капіталів і кредитів

Торговельний баланс — це співвідношення вартості експорту та імпорту.

Економічний зміст активу чи дефіциту торговельного балансу щодо конкретної країни залежить від її положення в світовому господарстві, характеру її зв’язків із партнерами та загальної економічної політики.

Баланс послуг та некомерційних платежів включає:

  • платежі та надходження за транспортні перевезення, страхування, електронний, телекосмічний та інші види зв’язку, міжнародний туризм, обмін науково-технічним і виробничим досвідом, експортні послуги, утримання дипломатичних, торговельних та інших представництв за кордоном, передачу інформації, культурні та наукові обміни, різні комісійні збори, рекламу, організацію виставок, ярмарків, торгівлю ліцензіями, лізингові операції тощо;

  • за прийнятими у світовій статистиці правилами у розділ “Послуги” входять, як не дивно, виплати прибутків від інвестицій за кордоном та процентів за міжнародними кредитами, хоча за економічним змістом вони звичайно ближчі до руху капіталу;

  • за методикою МВФ показують односторонні перекази :

  • державні операції – субсидії іншим країнам по лінії економічної допомоги, державні пенсії, внески в міжнародні організації;

  • приватні перекази – перекази іноземних робітників, фахівців, родичів на батьківщину.

Три перелічені вище групи операцій – послуги, надходження від інвестицій, односторонні перекази – називають невидимими операціями на противагу експорту та імпорту реальних цінностей (товарів).

Баланс руху капіталів і кредитів – виражає співвідношення вивозу та ввозу державних і приватних капіталів, наданих і одержаних міжнародних кредитів.

За економічним змістом ці операції поділяються на дві категорії:

міжнародний рух підприємницького капіталу;

міжнародний рух позикового капіталу.

Міжнародний рух підприємницького капіталу включає:

Вивіз капіталу:

Прямі інвестиції за рубіж, проведені національними фірмами.

Придбання національними інвесторами зарубіжних акцій та облігацій.

Придбання національними резидентами банківських депозитів в зарубіжних банках.

Приток капіталу :

Прямі інвестиції в економіку країни, що здійснюються зарубіжними фірмами.

Придбання зарубіжними інвесторами акцій та облігацій іншої країни.

Придбання нерезидентами депозитів банків країни.

Помилки і пропуски – включає дані як статистичних похибок так і неврахованих операцій. Показники різко зростають в кризових ситуаціях.

Операції з ліквідними валютними активами – заключна стаття платіжного балансу, відображає операції з ліквідними валютними активами, в яких беруть участь державні валютні органи й у результаті яких відбуваються зміни як величини, так і складу центральних офіційних золотовалютних резервів.

Сучасна класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ:

А. Поточні операції

Товари

Послуги

Доходи від інвестицій

Інші послуги та доходи

Приватні односторонні перекази

Офіційні односторонні перекази

В. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал

Прямі інвестиції

Портфельні інвестиції

Інший довгостроковий капітал

Підсумок А+В відповідає концепції базисного балансу в США

С. Короткостроковий капітал

D. Помилки та пропуски

Підсумок: А + В + С + D відповідає концепції ліквідності в США

Е. Компенсуючі статті

F. Надзвичайне фінансування

G. Зобов’язання, що складають валютні резерви іноземних офіційних органів.

Підсумок А + В + С + D + Е + F + G відповідає концепції офіційних розрахунків в США

Н. Підсумкова зміна резервів

Резервна позиція в МВФ

Інші вимоги

Кредити МВФ

4

Методологія складання платіжного балансу визначається за допомогою міжнародного стандарту – «Керівництво з платіжного балансу», що розробляється і періодично публікується МВФ. Останнє, п’яте видання Керівництва опубліковано у 1993 р. Прийнята МВФ система класифікацій статей платіжного балансу використовується країнами-членами Фонду як основа національних методів класифікації. Однак платіжні баланси промислово розвинутих країн і країн, що розвиваються, суттєво відрізняються як за методикою складання, так і за змістом. Схеми платіжних балансів, прийнятих сьогодні МВФ і ОЕСР, враховують спільні риси, притаманні всім розвинутим країнам, і водночас дають змогу кожній країна вносити свої корективи.

Фактори, що впливають на стан платіжного балансу.

  • Нерівномірність економічного і політичного розвитку країн, міжнародна конкуренція.

  • Циклічні коливання економіки.

  • Зростання закордонних державних витрат, пов’язаних із мілітаризацією економіки і військовими витратами.

  • Посилення міжнародної фінансової взаємозалежності.

  • Зміни в міжнародній торгівлі.

  • Вплив валютно-фінансових факторів.

  • Негативний вплив інфляції.

  • Торгівельно-політична дискримінація певних країн.

  • Надзвичайні обставини – неврожай, стихійні лиха, катастрофи.

Економічні фактори, що впливають на платіжний баланс держави

Таблиця 9.2 – Характеристика економічних факторів

Економічні фактори

Спосіб впливу

Темп інфляції

В результаті надмірного підвищення цін товари та послуги, що виробляються в середині в країні, стають надмірно дорогими для покупців – нерезидентів. В силу цього підвищення скорочується рівень експорту. Одночасно із-за підвищення рівня цін імпортні товари стають все більш принадливими для покупців в порівнянні з товарами, що виробляються в цій країні. Це сприяє збільшенню обсягу імпортних операцій.

Реальний ріст ВВП

Високі темпи росту ВВП ведуть до збільшення обсягів імпорту товарів та послуг, Ця тенденція пояснюється тим, що високі темпи росту ВВП означають, що підвищується рівень прибутків в середині країни, частина яких може бути використана на імпорт. Низькі темпи росту ВВП, навпаки, приведуть до зниження рівня імпорту товарів та послуг.

Процентні ставки

Рівні процентних ставок впливають на потоки капіталу, що вливаються в ринок облігацій і використовуються для інвестицій в грошовий ринок. Якщо в країні підвищуються процентні ставки, то можна чекати збільшення притоку капіталу для інвестицій в облігації з високою прибутковістю та в інші інструменти грошового ринку. І навпаки, якщо процентні ставки знижуються, то можна чекати відтоку капіталу, тому що фінансові центри інших країн стають більш принадливими для інвесторів.

Валютний курс “спот”

Валютний курс “спот” впливає на :

  • Відносну вартість імпортних товарів в порівнянні з вартістю товарів, що вироблені в середині в країні.

  • На відносну вартість експортних товарів в порівнянні з товарами інших країн (в країнах – імпортерах). Високий курс іноземної валюти перешкоджає проведенню імпортних операцій та сприяє проведенню експортних операцій. І навпаки, низький курс іноземної валюти створює сприятливі умови для імпорту та перешкоджає експорту.

ЛЕКЦІЯ 10. Глобалізація економічного розвитку

Анотація

Сутність глобалізації. Суперечливість глобалізаційного процесу. Фінансова глобалізація. Світові фінансові кризи.

Система міжнародних організацій. Класифікація міжнародних організацій за напрямками їх діяльності та об’єктами регулювання. Міжнародні організації системи ООН. Внутрішня структура міжнародних економічних організацій в системі ООН. Генеральна асамблея ООН. Економічна і соціальна рада ООН. Секретаріат ООН. Основні напрямки економічної діяльності ООН. Спеціалізовані установи та спеціальні програми структури ООН. Міжнародні фінансові організації. МВФ. Група Світового банку.

Інтеграція України в світову економіку. Проблеми інтеграції України у світове господарство. Участь України у регіональних інтеграційних угрупованнях. Взаємодія України з Європейським Союзом. Проблеми та перспективи співпраці України з Російською Федерацією.

План лекції

  1. Сутність, причини та основні ознаки процесу глобалізації.

  2. Фінансова глобалізація.

  3. Глобальні проблеми: причини виникнення та шляхи вирішення.

  4. Міжнародне регулювання глобальних проблем.

  5. Інтеграція України в світову економіку: проблеми інтеграції.

1

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.

Глобалізація (від англ. “globe” – земна куля) – складний, багатогранний процес, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме це робить проблематичним дати єдине, однозначно сформульоване визначення глобалізації, яке б охопило всі сторони цього вкрай складного явища, що має планетарні масштаби. Існують такі визначення:

Глобалізація – тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розв’язання глобальних проблем людства.

Глобалізація – складне явище взаємозалежності економік, що виникає у зв’язку з обміном товарів і послуг та потоками капіталів.

Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.

Сутність глобалізації.

Причини формування глобалізаційних процесів:

  • процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

  • науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);

  • загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації.

Основні ознаки процесу глобалізації:

  • взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

  • фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;

  • послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

  • розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;

  • створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

  • тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

На рівні галузі глобалізація визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від внесеної технології, виробничого процесу, фабричної марки. Глобалізовані галузі промисловості мають тенденцію домінувати на кожному ринку одним і тим самим набором глобальних компаній, які координують між собою стратегічні дії в усіх країнах своєї активності.

Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв’язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи на зростання глобалізації світової економіки, не всі країни в однаковій мірі інтегровані до неї. Існують декілька головних показників, що визначають ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну економіку, серед яких:

  • співвідношення зовнішньоторговельного обороту і ВВП;

  • прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і з країни, та портфельні інвестиції;

  • потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням технології.

Глобалізація на світовому рівні визначається економічними взаємозв’язками між країнами, який зростає та відбивається на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу та ноу-хау, що постійно збільшуються.

Основною рисою процесу глобалізації є формування глобально функціонуючого виробничого процесу, серцевиною якого є сформовані інтернаціоналізовані відтворювальні цикли – ядра, які виступають своєрідним локомотивом світового господарства. В межах цих циклів формується світовий дохід, перерозподіл якого є головним стратегічним орієнтиром і основою зовнішньої політики будь-якої держави.

У сучасному світі глобалізація справляє домінуючий вплив на розвиток будь-якої держави. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями вона сприяє підвищенню ефективності функціонування національних економік, а з іншого – посилює нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку.

На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни – глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток “людського капіталу”.

На іншому полюсі світової економіки – більшість країн, для котрих економічна глобалізація проявляється як якісно нові умови розвитку, на які практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, який не є еквівалентним.

Глобалізація тісно пов’язана з регіоналізацією світового господарства. З одного боку, це дві суперечливі, різнонаправлені за характером дії та практичними наслідками тенденції, а з іншого - консолідація глобального ринку посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які, маючи, перш за все, спільні економічні інтереси, об’єднують свої зусилля з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для реалізації міжнародного співробітництва в регіональному масштабі, що дозволяє їм досягати мультиплікативного ефекту від співробітництва з іншими членами угруповання та ефективно реалізовувати на міжнародній арені широкий спектр стратегічних інтересів. Найбільш інтенсивна господарська взаємодія спостерігається в межах таких потужних інтеграційних угруповань, як: ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР. Так, на долю НАФТА, ЄС і АТЕС приходиться приблизно 80% світового ВВП, 82% всіх державних бюджетів країн світу і 85% експорту.

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного боку, зняття бар’єрів у рухові товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об’єднань виступає каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі. А з іншого боку, позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними кордонами регіонального інтеграційного об’єднання та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які не є членами даного регіонального інтеграційного угруповання. Регіональна інтеграція розвивається на сучасному етапі більш динамічно, ніж процеси глобальної інтеграції.

Суперечливість процесу глобалізації.

Глобалізація – це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як прогресивні наслідки, так і негативні. До позитивних ми можемо віднести: поширення нових інформаційних технологій та пов’язаних з ними переваг (скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя); перехід на ресурсозаощаджуючі технології; посилення уваги до важливих проблем людства та інші.

Однак, глобалізація економіки – це не лише вигоди від зростанні участі країни в світових економічних процесах, але й висока ймовірність втрат, зростання ризиків. Глобалізація передбачає, що країни стають не просто взаємозалежними з причини формування системи міжнародного інтегрованого виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, інтенсифікації руху технологічних нововведень тощо, але й більш вразливими щодо негативного впливу світогосподарських зв’язків. Світова практика доводить, що виграш від глобалізації розподіляється далеко не рівномірно між країнами та суб’єктами економічної діяльності.

Отже, до негативних наслідків глобалізації відносяться: посилення нерівномірності розвитку країн світу; нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної залежності.

Саме тому, глобалізація як суперечливий процес, потребує регулювання на національному та міждержавному рівнях.

Головне протиріччя глобальної економічної системи пов’язане з формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками: 1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав; 3) замикання інвестиційних потоків та 4) спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети.

Перший напрямок є найбільш очевидний. До 1990 р. країни “Великої сімки” контролювали 87% всіх зареєстрованих у світі патентів, а за таким показником як вкладення у розвиток наукоємких технологій, США в 36 разів випереджали Росію. Протягом 90-х років країни-члени ОЕСР витрачали на наукові дослідження і розробки в середньому близько 400 млрд. дол. США щорічно, з яких 44% припадало на США. Ці тенденції виражаються передусім у зростанні технологічної могутності постіндустріального світу. Вони проявляються і у їх все зростаючій інвестиційній привабливості, яка забезпечує притік іноземних капіталовкладень.

Другий напрямок пов’язаний з випереджаючими темпами зростання світової торгівлі порівняно з темпами зростання обсягів виробництва більшості розвинених країн. Так, з 1870 до 1913 р. обсяги експорту європейських країн збільшилися на 43% порівняно зі зростанням їх ВВП, а в 50-60-ті роки ХХ ст. – уже на 89%.

Третій напрямок пов’язаний з новою якістю інвестиційної активності в розвинених країнах. Зростання інвестиційних потоків і їх зосередження в межах постіндустріального світу на сьогодні помітні як ніколи раніше.

Четвертий напрямок пов’язаний з відчутним зменшенням міграційних потоків всередині постіндустріального світу з постійним зростанням кількості нелегальних іммігрантів з країн “третього світу” з одночасним зростанням. Якщо в 50-ті роки в США 68% легальних іммігрантів прибувало з Європи або Канади і належали вони в основному до середнього класу, то у 80-90-ті роки більше 83% їх чисельності були азійського або латиноамериканського походження і як правило не мали достатнього рівня освіченості.

За умов глобалізації значно посилюється не лише економічна, але і політична та соціальна нерівність між країнами. Розрив у доходах між 1/5 частиною народонаселення, що проживає в найбільш заможних країнах і 1/5, що проживає в найбідніших країнах у 1997 р. виражався співвідношенням 74/1, порівняно з 60/1 в 1990 р. і 30/1 – в 1960 р. для порівняння – в 1900 р. цей розрив становив 3/1, у 1913 р. – 11/1.

У країнах, що відстали у своєму соціально-економічному розвитку, щорічні втрати від невигідних умов торгівлі, а також різниці в доступі до праці і фінансів становлять 500 млрд. дол.. США, що в 10 разів перевищує обсяг державної іноземної допомоги.

Таким чином, глобальної економіки на сьогодні не існує: має місце господарська система, в якій економічний і соціальний розвиток більшої частини людства знаходиться в жорсткій залежності від прогресу постіндустріального світу і від його можливості впливати на події в решті регіонів планети. Безумовно, господарські і інформаційні зв’язки стають все більш інтенсивними, проте їх значення в рамках різних соціально-економічних систем залишаються діаметрально протилежними. Всередині постіндустріального світу глобальні тенденції призводять в кінцевому результаті до зближення рівнів розвитку окремих країн і їх жорсткого протистояння з рештою світу. У всепланетарному масштабі кожен новий прояв глобалізації каталізує формування однополюсного світу, в якому глобального значення може набувати лише його центр, як постіндустріальна складова.

2

В другій половині ХХ століття відбуваються певні зміни в основних формах міжнародних економічних відносин між країнами світу, які обслуговує світова валютна система:

Постійне зростання міжнародного товарообміну; обсяг світового експорту щорічно збільшується на 5-6%; розвиток міжнародної торгівлі супроводжується нарощуванням світового багатства;

Відбувається посилення міграції робочої сили ; наприкінці XX ст. значно підвищився рівень легальної та підпільної міграції робочої сили, особливо між розвинутими країнами, з одного боку, та країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою – з іншого; міграція населення супроводжується міжнародним рухом грошових коштів; у 1980 —90-х роках спостерігається щорічне збільшення переказів грошових коштів робітниками пересічно на 27%;

З кінця 1960-х — на початку 70-х років внаслідок поступового пом’якшення валютного контролю полегшується доступ на національні фінансові ринки для іноземних інвесторів та емітентів з промислово розвинутих країн; розмір фінансових потоків між країнами, основну частину яких становлять портфельні інвестиції, наприкінці 90-х років сягнув понад 1 трлн. дол. США.

Все це сприяє розвитку системи фінансових послуг у світовому масштабі. Зміна напрямків і обсягів світових валютно-фінансових потоків відбувалася на підґрунті загальносвітової тенденції глобалізації економічного розвитку, у тому числі глобалізації міжнародних валютно-фінансових відносин.

Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною системою фінансово-економічних відносин.

Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків. Якщо в 1978 р. щоденний обсяг операцій з купівлі-продажу іноземних валют становив 15 млрд. дол. США, у 1992 р. — 880 млрд.. то в 2001 р. цей показник збільшився до 1,2 трлн. американських доларів. Зарубіжні операції американських, німецьких та японських інвесторів з цінними паперами зросли з менш ніж 10% у ВВП у 1980 р. до відповідно 135,170 та 80% у ВВП у 1993 р. Головними суб’єктами міжнародного фінансового ринку виступають пенсійні та спільні фонди, страхові компанії і трасти , транснаціональні банки.

Поштовхом для такого бурхливого розвитку міжнародних фінансових потоків стала суттєва лібералізація валютних ринків, валютного регулювання. Уже наприкінці 40-х – на початку 50-х років виник ринок євродоларів на базі доларових авуарів колишнього СРСР, що розміщувались, зокрема, в Московському народному банку в Лондоні й тому не підлягали правилам валютного регулювання згідно з законодавством США та Великої Британії. В подальшому зміст поняття “євродоларовий ринок” розширився, і нині воно охоплює будь-які операції з національною валютою за межами країни.

До початку 1980 р. у світовій економічній системі сформувалася світова фінансова мережа, що поєднала провідні фінансові центри різних країн через їх головні фінансові центри: Нью-Йорк та Чикаго в Америці, Лондон, Цюріх, Франкфурт, Париж, Амстердам в Європі, Гонконг, Токіо, Багамські та Кайманові острови, Сінгапур, Бахрейн в Азії. Ці центри оперують з космополітизованими фінансовими активами, які втратили національну належність і прямують до районів сприятливої господарчої кон’юнктури.

Ключові елементи фінансової революції

поглиблення міжнародної фінансової інтеграції,

формування системи міжнародних фінансових інститутів.

швидкий розвиток фінансових інновацій .

1. Провідні країни світу – США, Великобританія, Японія значно послабили державний контроль щодо руху капіталу. Великобританія зняла цей контроль у 1979р., а у 1986р. у країні було проведено реформування ринку акцій – так званий “великий шок”. США у 80-ті роки, а Японія у 1986 р. розпочала лібералізацію внутрішніх фінансових ринків. Наслідком стало значне розширення фінансових ринків цих країн, посилення взаємопроникнення та взаємопереплетіння національних фінансових капіталів, які почали більш вільно пересуватися з внутрішніх ринків на світові і навпаки.

2. Особливого значення набуло формування системи міжнародних фінансових інститутів, серед яких організаціями світового рівня є спеціалізовані інститути ООН – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), регіональні фінансові інститути, що виникли внаслідок завоювання політичної незалежності країнами “третього світу” і необхідністю вирішення їх економічних проблем.

3. Міжнародна фінансова інтеграція спричинила глибокі якісні зміни у фінансових технологіях. З’явились нові фінансові інструменти. Прискорення потоків капіталів відбувається також завдяки запровадженню новітніх технологій у галузі телекомунікацій.

Фінансова інновація — це створення нових фінансових інструментів та технологій.

Нові фінансові технології — це інвестиційні фонди відкритого типу, що вкладають кошти тільки в короткострокові зобов’язання грошового ринку; банківські автомати (автомати, що виконують різні банківські операції); похідні цінні папери і т п.

Нові (відносно) фінансові інструменти - це євродоларові депозитні сертифікати, єврооблігації з нульовим купоном, синдиковані кредити в євровалюті, ставка проценту, квоти та короткострокові зобов’язання зі змінним процентом.

Фінансовий інжиніринг (близько 1991р. з’явився цей термін) – це розвиток та творче застосування фінансових технологій для розв’язання фінансових проблем та використання фінансових можливостей.

Формування світового фінансового ринку стало основою колосальної експансії глобального капіталу, і особливо – спекулятивного капіталу. Це створює загрозу світових фінансових криз, що охоплюють більшість країн світу. Події останнього часу, а саме європейська валютна криза 1992-1993 рр., мексиканська фінансова криза 1994 р. й особливо загострення фінансових проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. та р. Росії й Бразилії в 1998 р., з новою силою привернули увагу до міжнародних фінансових проблем.

Фінансова криза показала, що ситуацію ускладнюють небезпеки подальшого порушення макроекономічного балансу, які висувають інші принципове в регулятивному відношенні питання: що з негативних факторів є первісним. Або це — вибухонебезпечні зовнішні боргові нагромадження, експортна незабезпеченість фінансових зобов’язань по відношенню до валютних інструментів та інститутів, або навпаки, скоріше — це порушення балансу на валютних біржах, які можуть спричинитися до погіршення стану на біржах фондових, в реальному векторі взагалі, об’єктивно унеможливлюючи таким чином своєчасне повернення боргів закордонним кредиторам та підриваючи довіру потенційних прямих інвесторів до країни.

Суперечливість, неоднозначність розгортання процесу глобалізації взагалі й міжнародних фінансових відносин зокрема підтверджуються нерівномірним розвитком окремих сегментів світового фінансового ринку, з одного боку, і далеко не однаковим впливом міжнародної фінансової складової на економічний розвиток окремих груп країн — з іншого.

3

Глобалізація світогосподарських зв’язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами і соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії.

Класифікація глобальних проблем:

  1. Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).

  2. Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).

  3. Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).

  4. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).

Кожна з названих глобальних проблем породжена специфічними причинами, які зумовлені, з одного боку, особливостями розвитку продуктивних сил, географічним положенням країн, рівня прогресу техніки, природно - кліматичними умовами, тобто матеріальним змістом суспільного способу виробництва, а з іншого боку, - специфічною суспільною формою, особливостями розвитку відносин власності. При численності глобальних проблем їм притаманні причинно-наслідкові зв’язки, які визначають розвиток технологічного способу виробництва.

4

Міжнародні організації можна поділити за декількома принципами на:

Міждержавні (міжурядові) та недержавні. Переважна більшість міжнародних організацій – недержавні. Серед них велика кількість різноманітних асоціацій, союзів і фондів.

Універсальні, відкриті для всіх держав, і спеціалізовані, наприклад, регіональні чи галузеві міжнародні організації.

Організації загальної компетенції, що охоплюють всі сфери політичних, економічних, соціальних та культурних відносин (ООН, Рада Європи, Ліга арабських держав), і спеціальної компетенції, які здійснюють співробітництво в будь-якій визначеній сфері (Всесвітній поштовий союз, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я).

Міждержавні та наддержавні організації, рішення яких на відміну від рішень міждержавних організацій, безпосередньо поширюються на фізичних і юридичних осіб держав-членів організацій (наприклад, Рішення ЄС обов'язкові для всіх осіб в країнах ЄС).

Відкриті організації, до яких можна вільно вступати, і закриті, вступ до яких відбувається по запрошенню першозасновники (наприклад, НАТО).

Класифікація міжнародних організацій за напрямками їх діяльності та об'єктами регулювання. У відповідності з такими класифікаційними ознаками економічні міжнародні організації можна поділити на:

а) організації, призначені для рішення комплексних політичних, економічних, соціальних і екологічних проблем. Сюди відносять організації системи ООН, ОЕСР, Рада Європи й ін.;

б) організації, які регулюють світові фінансові ринки і міжнародні валютно-фінансові відносини (МВФ, група Світового банку та ін.);

в) організації, що регулюють товарні ринки і міжнародні торгівельні відносини (СОТ, ОПЕК та ін.);

г) регіональні міжнародні організації (НАФТА, ЄС та ін.).

Міжнародні організації системи ООН.

Система ООН складається з головних і допоміжних органів, спеціалізованих організацій та установ і автономних організацій, які є складовою частиною в системі ООН.

До числа головних органів відносять: Генеральна асамблея (ГА); Рада безпеки (РБ); Міжнародний суд і Секретаріат. Допоміжні органи, що виявляться необхідними, засновуються у відповідності до Статуту.

Розглянемо внутрішню структуру міжнародних економічних організацій в системі ООН.

Генеральна асамблея є її головним органом. Вона уповноважена вирішувати будь-які питання в рамках Статуту організації. Генеральна асамблея виносить резолюції, які, хоч і не є обов'язковими для її членів, все ж спричиняють помітний вплив на світову політику та розвиток міжнародного права. За весь час існування прийнято 10 тис. різноманітних резолюцій. Генеральна асамблея остаточно затверджує всі міжнародні конвенції з економічних питань. В її структурі економічними проблемами займаються:

Комітет з економічних і фінансових питань, який продукує резолюції до пленарних засідань Генеральної асамблеї.

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі – ЮНСІТРАЛ, яка займається гармонізацією та уніфікацією правових норм у міжнародній торгівлі.

Комісія з міжнародного права, котра працює над розвитком і кодифікацією міжнародного права.

Комітет з інвестицій, що сприяє розміщенню інвестицій із коштів фондів, які знаходяться під контролем ООН.

Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР) є важливішим органом ООН, що відповідає за економічні, соціальні, культурні та гуманітарні аспекти політики ООН.

Крім безпосередніх органів ООН до системи входять спеціалізовані установи та міжурядові організації.

Організації системи ОЕСР та інші МО загальної компетенції.

Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) заснована у 1961 р. на базі Організації європейського економічного співробітництва, правонаступницею якої вона є.

Членами ОЕСР є 28 промислово розвинутих країн: Австралія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Республіка Корея, США, Туреччина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Японія.

Основною функцією ОЕСР є координація економічної політики країн-учасниць з метою пом'якшення протиріч, що виникають у світовій системі господарювання. Серед найбільш важливих напрямків діяльності ОЕСР – питання регулювання міжнародної торгівлі, стабілізації валютно-кредитної системи, проблеми взаємовідносин з країнами, що розвиваються. Проте рішення, прийняті з цих питань, носять рекомендаційний характер і рідко призводять до узгоджених дій.

Група семи” або “Велика сімка”, “G7”, є організацією самих економічно потужних країн ОЕСР. Вона була заснована у 1975 р. для вирішення глобальних фінансових і валютних питань, але згодом функції групи постійно розширювались, і зараз на щорічних зустрічах глав урядів обговорюється весь спектр глобальних проблем. Великобританія, Німеччина, Італія, Канада, США, Франція та Японія, що входять до групи, забезпечують зараз близько 60% світового ВВП, і цей факт пояснює і визначає великий вплив “Великої сімки” на розвиток світової економіки. В 1997 р. до “Групи семи” увійшла Росія, і тепер її часто називають “Групою восьми”. Хоча “де-факто” Росія ще не стала повноправним членом цього елітного клубу, і його, скоріш за все, правильніше було б називати “Групою семи з половиною”. Проте на зустрічі 2000 р. на японському острові Окінава Росія показала, що вона вже набуває певного впливу.

Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) є автономним органом в рамках ОЕСР. Основними напрямками діяльності МЕА є: сприяння країнам-членам на основі довгострокового співробітництва у розвитку різноманітних джерел енергії шляхом заохочення ефективного використання вугілля, природного газу, гідроенергії, ядерної енергії, відновлених джерел енергії з урахуванням екологічних факторів; здійснення заходів з подолання надзвичайних ситуацій шляхом створення резервних запасів; скорочення споживання нафти; можливості швидкого переключення з нафти на інші види палива; збільшення місцевого виробництва енергії; підтримка на постійній основі системи розподілу нафти у надзвичайних ситуаціях; проведення аналізу політики країн-членів в області енергетики з метою сприяння ефективному використанню та збереженню енергоресурсів, аналізу використання джерел, альтернативних нафті.

Агентство з ядерної енергії (АЯЕ) також діє в рамках ОЕСР. Основними напрямками діяльності агентства є координація політики країн-членів АЯЕ в області ядерної енергетики і здійснення програм з безпеки реакторів і розвитку ядерної енергетики. На долю членів АЯЕ доводиться 80% світового виробництва ядерної енергетики.

Крім міжнародних організацій систем ООН і ОЕСР є цілий ряд організацій загальної компетенції, тобто, що займаються всім спектром соціально-економічних проблем (табл. 10.1).

Таблиця 10.1 – Міжнародні організації загальної компетенції

Назва організації

Кількість країн-членів

Рік створення

Рада Європи

40

1949

Співдружність націй

53

1931

Північна співдружність

5

1971

Ліга арабських держав (ЛАД)

22

1945

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЕ)

55

1975

Організація Ісламська конференція (ОІК)

50

1969

Міжнародні фінансові організації

Центральне місце серед міжнародних фінансових організації займає група Світового банку (World Bank).

До групи Світового банку входять:

1.Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), створений в 1944 р. з метою надання кредитів відносно багатим країнам, що розвиваються.

2.Міжнародна асоціація розвитку (МАР), заснована в 1960 р. з метою надання кредитів на особливо пільгових умовах країнам, що розвиваються.

3.Міжнародна фінансова корпорація (МФК), створена у 1956 р. з метою сприяння економічному розвитку в країнах, що розвиваються, шляхом надання підтримки приватному сектору.

4.Багатостороннє агентство з інвестиційних гарантій (МАІГ), основане у 1988 р. з метою заохочення іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, шляхом надання гарантій іноземним інвесторам від втрат, викликаних комерційними ризиками.

5.Міжнародний центр з урегулювання іноземних спорів (МЦУІС), створений у 1966 р. з метою сприяння збільшенню потоків міжнародних інвестицій шляхом надання послуг по арбітражному провадженню та врегулюванню спорів між урядами й іноземними інвесторами.

5

Інтеграція України потребує проведення багатовекторної зовнішньоекономічної діяльності з урахуванням національних інтересів. Це стосується ,по-перше, геополітичних напрямів цієї діяльності і , по-друге, входження до міжнародних інституційних структур.

Стратегічні параметри політики „Україна-ЄС”.

1.Розширення ЄС та виникнення спільного українсько-європейського кордону об’єктивно має зумовити для України сприятливу ситуацію, відкриваючи для неї додаткові інтеграційні можливості як на регіональному й міжрегіональному, так і на загальноєвропейському рівнях.

2.Одним із наслідків розширення ЄС стало внесення важливих змін у його зовнішню політику. Це знайшло свій прояв в оприлюдненні засадничих принципів Європейської політики сусідства (ЄПС), в основу якої покладено розв’язання спільних проблем: від торгівлі до культурного обміну, від міграції до охорони навколишнього середовища. Для України ЄПС є кроком до нових тісніших стосунків, але не передбачає жодних політичних наслідків.

3.Європейська політика сусідства пропонує перспективи поступового переходу від традиційної торгівлі та співробітництва до тіснішої інтеграції між ЄС та Україною. Важливою віхою на шляху досягнення чотирьох свобод (вільний рух людей, капіталів, товарів та послуг) стане створення між ЄС та Україною зони вільної торгівлі.

4.Актуальним завданням для України виступає започаткування конструктивного діалогу з ЄС щодо лібералізації та наступного спрощення візового режиму.

5.ЄПС передбачає можливість участі в єдиному європейському ринку усіх держав за умови проведення необхідних реформ. для України цей процес насамперед залежить від приведення стратегії національного розвитку у відповідність до її міжнародних зобов’язань.

6.Україна стала першою державою, яку відвідали представники Євро комісії після старту ЄПС з метою розпочати переговори про спільний план дій щодо заходів добросусідства. Отож Європейська комісія затвердила „План дій Україна-ЄС”.

7.На сьогодні визначено чіткі терміни укладання нової Угоди про заміну УПС, створення зони вільної торгівлі, а також запровадження преференційного режиму пересування для українських громадян.

Участь України в економічній інтеграції країн СНД та інших інтеграційних угрупованнях

Інтеграція України в західну економіку вкрай проблематична, оскільки яскраво простежується відносна відокремленість країн з розвинутою ринковою економікою від інших. Розвинуті країни дедалі більше "замикаються" одна на одну. Низка чинників стимулює їх внутрішньогрупове співробітництво, ввійти в яке непросто.

Характер розвитку інтеграційних процесів у рамках СНД теж не може задовольнити Україну. Сукупний товарообіг між країнами СНД відчутно скорочується. І справа тут не стільки у відцентрових тенденціях, скільки в техніко-економічній непідготовленості більшості країн СНД до реінтегрування на новій, ринковій основі. Виявилася нежиттєздатною значна частина колишньої системи науково-виробничої спеціалізації і кооперування. Відбувається переоцінка ставлення до СНД як до інтеграційної структури, переглядаються колишні економічні зв'язки з погляду доцільності, вигоди і зиску і на мікрорівні - підприємствами. Інтеграційний процес на макрорівні обумовлюється узгодженням на міждержавному рівні структурної, науково-технічної, соціальної та зовнішньоекономічної політики, чого досі не спостерігається в рамках СНД.

Члени Співдружності підписали понад 800 міждержавних документів - угод, конвенцій, меморандумів тощо, тобто основа договірно-правової бази розвитку співробітництва вже створена. Проте й досі ця інтеграційна якість не отримала практичного відображення в організаційній структурі та механізмах роботи Співдружності. Свідчення цьому - зниження зовнішньоторговельного обороту країн СНД .

Основними зовнішніми економічними загрозами для існування України є прихований диктат міжнародних фінансово-кредитних організацій (передусім МВФ) та окремих країн (насамперед США) у проведенні зовнішньої та внутрішньої економічної політики, а отже відсутність власної моделі соціально-економічного розвитку, політика лібералізму, що призвела до втрати значної частини внутрішнього ринку.