10. Проблема гуманітаризації науково-технічного знання і соціальна відповідальність вченого.

Ідеї гуманізму й виховання ідеальної людини-гуманіста вже кілька століть привертають увагу представників людинознавчих наук. Проте, у сприйнятті зазначених ідей траплялися періоди їх високого піднесення та повного забуття.

Наприкінці ХХ століття у країнах європейської цивілізації знову виступили на перший план проблеми гуманізації освіти. Це пояснюється насамперед соціокультурними процесами, які відбуваються в усьому світі, Європі, зміною парадигми освіти від технократичної до гуманістичної, а також новими вимогами до професійної підготовки в аспекті формування особистості спеціаліста.

Соціально потрібний фахівець – діалогова особистість, готова до дії, здатна підходити до розв’язання завдань з позицій власного сумління, співпричетності, відповідальності за свою професійну готовність до саморозвитку й самовдосконалення.

Провідним напрямом гуманізації освіти стало розширення спектру соціально-гуманітарних дисциплін (гуманізація через гуманітаризацію): відкриття факультетів для підготовки соціальних педагогів, запровадження додаткових спеціальностей із соціальною спрямованістю. До навчальних планів і програм усе частіше включаються літературознавчі дисципліни, збільшується кількість годин для вивчення іноземних мов, філософії, історії мистецтв, теорії комунікації тощо. Причому особлива роль у підготовці спеціалістів відводиться виробленню в них умінь особистісно-ділового спілкування, категорія якого зводиться до рангу соціокультурної.

Гуманізація вищої технічної освіти передбачає не лише збільшення в навчальному плані блоку гуманітарних дисциплін, але й проникнення гуманістичних ідей у природничі й технічні науки. Не слід протиставляти гуманітарні й технічні науки – треба шукати шляхи покращання обох в їх єдності і взаємопроникненні.

Надзвичайно перспективною є практика інтегрованих спецкурсів, розширення контексту предметного змісту за рахунок гуманітарних знань. Усе це сприяє поглибленню гуманітарної культури майбутнього фахівця, ознайомленню його з широким спектром історико-культурних ідей, наповненню його діяльності особистісним смислом.

Відповідальність вченого

1.Учений повинен усвідомлювати, що ефективність науки оцінює суспільство.

2.Учений несе моральну відповідальність за наслідки своєї діяльності, що можуть впливати на розвиток людства або природи.

3.Учений зобов’язаний брати активну участь у процесах атестації наукових кадрів, протидіяти присудженню наукових ступенів і звань за роботи, які не відповідають сучасним досягненням світової науки або виконані з порушенням норм етики, зокрема рішуче викривати факти плагіату й інших форм порушень авторського права.

4.Учений несе відповідальність за виникнення небезпеки для окремої людини, суспільства, економіки або шкоди для природи, які може заподіяти застосування неперевірених нових наукових знань.

5.Учений не чинить дій, які можуть завдати шкоду професійній репутації іншого вченого. Проте, за наявності неспростовних доказів неетичної поведінки чи непрофесійних дій ученого, наукове співтовариство має у відкритій неупередженій дискусії дати їм відповідну оцінку.