Тема 13. Україна в роки незалежності : 90–ті роки

ХХ СТ. – ПОЧАТОК XXI СТ.

1. Політичні трансформації і процеси в Україні та розбудова незалежної держави

2. Стан, проблеми росту та перспективи соціально-економічного розвитку незалежної України

3. Відродження національного та духовного життя

4. Україна на початку ХХІ століття: від помаранчової революції до сьогодення

1. Політичні трансформації і процеси в Україні та розбудова незалежної держави

Вже перші роки “горбачовської” перебудови показали, що СРСР є штучним соціально-політичним і економічним організмом, відмінним від навколишнього світу; він носив тоталітарні й антидемократичні риси, в якому – всупереч усьому - жили і пульсували відцентрові сили (за радянською термінологією - “сепаратистські”). Практично в усіх колишніх союзних республіках з настанням перших паростків “гласності” і демократії ці сили активізувалися, і під їх тиском ситуація стала набирати ознак революції. Її гаслом стали крилаті слова: “Так далі жити не можна!”. Вже перші демократичні вибори 1989 р. показали: радянська держава стоїть на порозі радикальних змін. КПРС явно втрачала важелі керівництва і, що особливо важливо, авторитет та довіру у народу.

Національно-державна конструкція й уся політична система СРСР захиталися і дали тріщину вже після перших рішучих дій прибалтів: у 1990 р. Литва, а згодом Латвія і Естонія прийняли закони про відновлення незалежності. Причому, усе це було зроблено у суворій відповідності до норм чінної Конституції СРСР, яка гарантувала кожній з 15 союзних республік право на самовизначення, аж до відокремлення (те, про що говорили партійні лідери СРСР - «Канарейка, якщо вона народилася в клітці, з неї ніколи не вилетить», – виявилося неправдою. Лиш дверці її бодай трошки відчинили, - і найсміливіші вилетіли! Такими піонерами в колишньому СРСР були республіки Балтії).

Україна теж активно включилась у перебудовчі процеси, головною метою яких була суверенізація і незалежність.

16 липня 1990 р. в Україні було схвалено Декларацію про державний суверенітет. Група депутатів, об’єднаних у блок “239”, проголосувала за неї, а також обрала Головою Верховної Ради УРСР другого секретаря ЦК КП України Л.М.Кравчука. І хоча в цьому історичному документі ще не було зафіксовано факт повної незалежності України, та всі розуміли, що це перший сигнал майбутньої епохальної події, а саме: народження нової держави.

Декларації про Державний суверенітет групи союзних республік, по суті, підірвали легітимність і правовий фундамент існування СРСР. Тому у Верховній Раді СРСР було створено групу “Союз”, яка готувала референдум про подальшу долю СРСР. “Союзники” прагнули реанімувати і зберегти СРСР. Національно–патріотичні сили були проти і готували населення до референдуму, активно пропагуючи ідеї незалежності. У березні 1991 р. на референдумі 80% опитаних в Україні підтримали Декларацію про державний суверенітет. Це була переконлива перемога і вагомий чинник подальшої суверенізації та демократизації України.

У цій ситуації все більшої ваги в політичному житті суспільства набирали національно-патріотичні сили: Рух (перший його голова - І. Драч); “Народна рада” (опозиційна комуністичній фракції група у Верховній Раді СРСР в 1990-1991 рр.); Українська республіканська партія; Демплатформа в КПРС та ін.

Після референдуму в Україні в Москві стали виношувати план щодо підписання нового союзного договору. Проте в Києві виступили рішуче проти нього, бо його новий варіант практично перекреслював зміст Декларації про державний суверенітет України. Л.М. Кравчук, як глава парламенту, різко розкритикував новий Союзний договір. Від цього моменту стала сходити зоря Л.М. Кравчука. Його дипломатія “хитрого лиса” особливо яскраво проявилася під час путчу 24 серпня 1991 р. Путчисти створили Державний комітет з надзвичайного стану і намагалися повернути країну до нової комуністичної диктатури. Демократичні сили Росії і союзних республік організували рішучий опір. Путч зрештою ганебно провалився. Проте ці події не пройшли безслідно: вони потужно активізували демократичні і національно–патріотичні сили в Україні. Саме останні, за наполегливими вимогами їх лідерів, рішуче виступили проти вичікувальної позиції “обережних” противників путчистів та їх таємних прихильників. Частина членів Президії Верховної Ради УРСР (В. Гриньов, О.Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, І. Юхновський та В. Яворівський) підготували заяву, в якій однозначно засудили дії путчистів, охарактеризувавши їх як антиконституційні, та закликали народ України до непокори. По-іншому повели себе комуністи: керівництво КП України вимагало від партійних осередків підтримувати дії путчистів; у Дніпропетровській області жоден партійний комітет не засудив дії ДКНС (у тому числі і в Кривому Розі) – усі вичікували. Ці події стали своєрідним тестом на випробування для компартійних структур і для більшості комуністів на демократизм. Три дні путчу - 19-21 серпня - “приголомшили” Компартію України і повністю її дискредитували, а демократичні сили - й особливо ту її частину, яка була зосереджена у Верховній Раді УРСР, - підштовхнули до рішучих дій: до останнього кроку на шляху від декларування суверенітету до проголошення повної незалежності і розбудови суверенної держави - України.

У цих умовах 24 серпня 1991 р. розпочала роботу позачергова сесія Верховної Ради УРСР: 346 голосами «за» і 1 – «проти» прийняла історичні рішення – Постанову та Акт проголошення незалежності України. УРСР як союзна республіка колишнього СРСР перестала існувати. Від цієї дати в українській історії відкрилася нова сторінка: почалася розбудова нової суверенної незалежної держави, в розбудові якої її лідери прагнули спиратися на історичні традиції українського державотворення.

З метою надання цьому Акту повноцінної легітимності 1 грудня 1991 року пройшов всенародний референдум на підтвердження Постанови й Акта проголошення незалежності. З 32 млн громадян майже 29 млн (90,35%) підтвердили своїми голосами ці історичні документи. Отже Україна, як незалежна держава, стала цілком легітимною державою (тобто створеною законним шляхом, за згодою і підтримкою власного народу) 1 грудня 1991 р., що дало право і світовій спільності сприймати та визнавати її як повноправного члена світового співтовариства; поступово новоутворена держава буде визнана 167 країнами світу.

Розбудова суверенної держави. Процес державного будівництва в Україні мав усі ознаки оновлення всіх інституцій влади, що залишилися від радянських часів. Вони, а разом з ними і все правове поле України, адаптувалися до нових умов шляхом реорганізації, внесення змін до низки законів тощо. Перш за все, в Україні було: а)запроваджено чітку систему розподілу усіх гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову; б) здійснено кроки, що забезпечували суверенне існування нової держави.

Найважливішою державотворчою подією 1991 р. після проголошення незалежності стало введення інституту Президента України. Кампанія з обрання першого Президента розпочалася влітку 1991 р. і продемонструвала демократичність цього процесу. Перемогу на виборах отримав Голова Верховної Ради - Л.М. Кравчук. Він набрав майже 20 млн голосів (62%) - і став першим в історії незалежної України всенародно обраним Президентом.

Суттєвими кроками на шляху до розбудови незалежної держави стало прийняття Верховною Радою низки першочергових Законів України. І серед них “Закон про військові формування в Україні” (24.08.1991), згідно з яким усі військові формування, що були розташовані на території нової держави, переходили в її цілковите і повне підпорядкування. Одночасно було створено в Україні Національну Гвардію (04.11.1991) та Службу Національної Безпеки (20.09.1991), прийнято Закони “Про державний кордон України” (04.11.1991), “Про прикордонні війська України” та видано Указ Президента “Про утворення державного митного комітету України” тощо. Символічним серед державотворчих заходів став і Закон “Про громадянство України” (08.10.1991), за яким, виходячи з реалій того часу, в Україні було запроваджено так званий нульовий варіант. Іншими словами, громадянство в Україні надавалось усім, хто на момент прийняття цього Закону постійно проживав на її території, не заперечував проти його отримання та не мав громадянства інших держав і самоусвідомлював себе громадянином новоствореної держави. Всі інші чинники – майнові, расові, національні, релігійні, політичні, соціальні тощо – значення для набуття громадянства не мали, що свідчило про дійсно демократичні процеси творення українського громадянського суспільства.

Помітним внеском у ці процеси став і Закон “Про національні меншини в Україні”. Він не лише надавав право кожному народу України на розвиток своєї національної культури, але й гарантував його. Одночасно Україна визначилась і з органами державного управління та влади - від центральних до місцевих. Проте такі й інші реорганізації відчутних змін у житті республіки не принесли. Вони хоч і носили державотворчий характер, але часто–густо були формальними, тим паче, що кадрового оновлення в цих структурах не відбувалося: при владі залишалися ті ж управлінці, які працювали в тих же кабінетах і до 1991 року. Нового припливу кадрів - з виразно демократичним способом мислення і державотворчою спрямованістю - до правлячого прошарку практично не було, особливо це спостерігалося в першій половині 90–х років ХХ ст.

Усе це сповільнювало державне будівництво. Та особливо помітно його гальмували старе (ще часів радянської влади) законодавство та відсутність нової Конституції. І хоча Верховна Рада намагалася приймати нові Закони, - протягом 1992-1994 рр. вона прийняла майже 450 нових Законів! - але вони не встигали за динамічними процесами, які охопили усі сфери життя, і не забезпечували їх правові основи. Більше того, деякі з них не узгоджувалися зі старим законодавством, яке залишалось і ще діяло в Україні. До речі, це відкривало певні можливості для окремих категорій населення: вдаватися до маніпуляцій з державним майном, а то й привласненя його.

Поглиблювали нестабільність у державі і неузгоджені дії між Верховною Радою, Президентом і Урядом України. Особливо виразним було протистояння в 1992–1993 рр. між Президентом Л.М.Кравчуком і главою Кабміну Л.Д. Кучмою. Це призвело до того, що Президент Л.М.Кравчук і Верховна Рада (голова - Плющ І.С.) прийняли рішення про дострокове припинення своїх повноважень і призначення нових виборів. У країні склалася типова політична криза. Вибори 1994 р. до Верховної Ради вперше в Україні проводилися на багатопартійній основі. Із 450 парламентських місць було заповнено лише - 394. У 44 округах народних депутатів не обрали: це були своєрідний протест виборців (які масово не з’являлися на виборчі дільниці) проти бездіяльності депутатів та демонстрація недовіри до них. Очолив новообраний парламент України О.О. Мороз - голова Соцпартії.

26 червня 1994 р. із семи кандидатів на посаду Президента - Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Бабич, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П.Таланчук - перемогу здобув Л.Кучма (52% голосів).

Із завершенням виборів пожвавився конституційний процес. Комісію з підготовки Конституції очолили Л. Кучма та О. Мороз. Для виходу з протистояння між гілками влади і, перш за все, між Президентом та Верховною Радою в 1995 р. було підписано тимчасову конституційну угоду терміном на один рік. Одночасно припинялася дія тих положень Конституції 1978 р., що суперечили цій угоді. Це дозволило зняти певне політичне напруження та прискорити розроблення нової Конституції. Шлях до її прийняття був неймовірно складним. Проте, шляхом компромісів та поступок, Конституційна комісія в червні 1996 р. завершила роботу над текстом Конституції.

В історично знамениту “конституційну ніч” (з 27 на 28 червня 1996 р.) було прийнято Основний Закон України. Так завершився період правового оформлення незалежності України, остаточне формування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Головні положення Конституції України.

Україна визначається як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава.

За формою правління Україна є республікою, а точніше - президентсько-парламентською республікою. Її офіційна назва - Україна.

Народовладдя є головним принципом існування та життєдіяльності держави, і в цьому полягає її демократична суть.

Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади. Народ має право брати участь в управлінні справами держави та одночасно чинити опір будь-кому, хто намагатиметься ліквідувати Українську державу, конституційний лад або чинитиме дії, спрямовані на захоплення державної влади.

Україна є унітарною державою, територія якої є цілісною і недоторканою; у державі існує єдине громадянство.

Главою держави є всенародно обраний на 5 років Президент - гарант державного суверенітету та територіальної цілісності України; законодавча влада належить Верховній Раді (її 450 депутатів обираються терміном на 4 роки). Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів; органами державної влади на місцях є обласні, районні держадміністрації.

В Україні гарантується місцеве самоврядування як форма участі населення (територіальних громад міст, селищ та сіл) у вирішенні питань місцевого значення. Основний закон гарантує свободу політичної діяльності, у тому числі і політичних партій, але лише тих, програмні дії яких не несуть загрози національній безпеці, громадському порядку; вона забезпечує також діяльність профспілок та інших громадських об’єднань.

Конституція визначає Україну як п р а в о в у державу, тобто таку, в якій гарантовано діє принцип верховенства права; виходячи з цього, Конституція визначає порядок регулювання, захисту та практичного здійснення прав і свобод громадян держави.

Конституція визначила різноманітні форми власності, у т.ч. і приватну. Адміністративно-територіальний устрій України складають: Автономна Республіка Крим, 24 області, райони, міста, райони в містах, селища і села (всього в Україні 30184 населених пункти – станом на 2008 р.).

Державною мовою Конституція закріпила українську мову та визначила основні напрямки розвитку етнічної та культурної політики держави, яка сприяє консолідації та розвитку титульної (української) нації, її історичної свідомості, традицій, культури й одночасно дбає про розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України тощо.

Містить Конституція відповідні положення і про формування (шляхом всенародних виборів) та межі компетенції вищого законодавчого органу влади – Верховної Ради, інституту Президентства та виконавчих органів влади – від Кабінету Міністрів до місцевих держадміністрацій, прокуратури, органів судочинства тощо.

Прийняття Конституції України мало історичне значення, адже воно завершило стадію невизначеності в будівництві держави і заклало фундамент для подальшого розвитку та становлення її як демократичної, соціальної та правової держави. Одночасно вона відкрила реальні перспективи для вироблення і прийняття Верховною Радою відповідного законодавства, а громадянам України - гарантувала реалізацію їх прав і свобод. За оцінками Венеціанської комісії, українська Конституція 1996 р. визнавалася як одна з найдосконаліших в Європі і така, що відкривала широкі можливості для поступу і розбудови суверенної держави.

Конституція 1996 р. не лише не заборонила, але й закріпила право на діяльність в Україні різноманітних політичних партій, що сприяло створенню багатопартійної системи. Її витоки сягають ще початку 90-х років минулого століття, а історичні традиції і корені йдуть ще глибше – у XIX століття.

Станом на 2009 р. в Україні зареєстровано понад 140 політичних партій. Проте таких, що найбільш реально діють і мають вплив на виборців й органи влади, – не більше 10–15. За своїми програмними положеннями усі вони можуть бути поділені на 3 типи:

1. Партії лівої орієнтації: Компартія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України та, напевне, “найортодоксальніша” (за заявами її лідерів) – Прогресивна Соцпартія України. За своїми програмними положеннями – це партії, які сповідують комуністичну і соціалістичну ідеологію та декларують свої намагання виражати інтереси простих громадян: робітників, селян та пенсіонерів.

2. Центристські партії об’єднують прихильників найширшого електорального спектра: від соціал–демократів до націонал–патріотів. Ось чому серед цих партій є ще внутрішня градація: а) центристи (Соціал–демократична партія (об’єднана), Партія Зелених України, Демпартія); б) лівоцентристи (Трудовий конгрес України, аграрна партія); в) правоцентристи (Народний рух України, “Батьківщина”, Партія регіонів та ін.). У переважній більшості усі центристські партії – прокапіталістичні, реформаторські; вони об’єднують нові соціальні верстви населення – підприємців різних рангів, малих, середніх і великих власників, “нових” українців – від банкірів до можновладців, тобто ті прошарки, які виступають за розвиток ринкової економіки та відповідне до цього законодавче і політичне реформування України. Державницька і націонал–патріотична складова в цих партіях, за винятком хіба що Руху, – розмита.

3. Праві партії вирізняються виразною націонал–патріотичною - аж до радикальної - орієнтацією. До них належить Організація Українських націоналістів (ОУН), Українська Національна Асамблея – Українська Народна Самооборона (УНА–УНСО), Українська республіканська партія та ін.

Загалом можна констатувати, що вже в 90–х роках ХХ ст. в Україні склалася багатопартійна система. Разом з громадськими організаціями, а це - профспілки, спілка українських студентів, Червоний Хрест, “Меморіал”, Український Союз промисловців і підприємців та інші - вони об’єднують певні прошарки населення і декларують наміри захищати інтереси різних верств населення України. Але, враховуючи той факт, що станом на 2009 р. у державі зареєстровано понад 140 партій і понад 500 громадських об’єднань, можна стверджувати: в Україні ще не завершився процес становлення громадянського суспільства, бо, скажімо, існуюча багатопартійність – це свідчення скоріше слабкості і розпорошення політико-ідеологічних орієнтацій та інтересів виборців, аніж сили і згуртованості суспільства. Світова практика демократичних держав переконує, що наявність лише декількох (2–х – 4–х) великих політичних партій дає змогу більш консолідовано і реально відстоювати інтереси усіх прошарків суспільства.

Отже, на початку 90-х років ХХ ст. Україна мирним шляхом здійснила перехід до незалежності. Реалізувавши волю народу на грудневому референдумі 1991 р., вона вийшла із союзної держави СРСР і утвердила свою самостійність. Усе державне будівництво в 90–ті роки ХХ ст. та перші роки вже нового тисячоліття засвідчили: на політичній карті світу постала не лише суверенна Україна, але в цій країні пройшли фундаментальні державотворчі і конституційні процеси, спрямовані на розбудову політичної системи нової держави – від її владних структур до створення партій і громадських організацій – та утвердження засад демократії. Прийняття Конституції незалежної України стало тим правовим фундаментом, на якому розбудовується громадське суспільство та вся політична структура держави, а усе законодавство – приводиться у відповідність до нових реалій і курсу, який вона обрала, себто до курсу на розбудову державності, ринкової економіки та демократизації усього суспільства. Але остаточно цей процес ще не завершився. Потреби життя вимагають нових змін, удосконалень і організацій, у тому числі, і у сфері політичної організації українського суспільства.