3. Відродження національного та духовного життя

Відродження суверенної держави та її розбудова супроводжувалися пожвавленням усього національного, духовного і культурного будівництва в Україні. При цьому воно набуло статусу державного і власне такого, що працювало у свою чергу і на розбудову самої держави та її утвердження. Хоча, звичайно, сфера духовно–культурного і, особливо, національного - це сфера інтересів і буття власне самої людини. У демократичних і правових суспільствах держави створюють умови для реалізації духовно-культурних потреб людини, але тотального контролю над цією складовою людського буття вони не здійснюють. Зовсім по-іншому було в радянську добу. Та вже в перші роки перебудови передова інтелігенція, молодь, науковці, колишні в’язні–дисиденти рішуче виступили проти тоталітарного контролю держави над духовністю і культурою. Ініціаторами їх рішучого оновлення в Україні були акад. І. Дзюба, філософ і культуролог М. Попович, поети Л. Костенко і Б.Олійник, письменники О. Гончар та Ів. Драч, колишні політв’язні Л.Лук’яненко, В. Чорновіл, Є. Сверстюк та ін. Гасло “Так далі жити не можна!” в їх потрактуванні стосувалось усіх сфер життя України – від політики й економіки аж до духовного і приватного життя. А стосовно України це ще означало й відродження національної складової в культурі (власне її української складової) і повернення до своїх історичних і духовних витоків. Такі кроки були вкрай важливими, бо за роки радянської влади під гаслом інтернаціоналізації і формування нової спільноти “радянський народ” стерлося майже все національне: воно пригнічувалося, а то й переслідувалося – і особливо в Україні. Такі руйнівні для націокультурного і духовного життя явища призвели до неймовірного – до втрати значною частиною корінного населення почуття національної ідентичності. Бути українцем в УРСР стало почасти навіть небезпечно: ярлик “буржуазного націоналіста” - що звучало як судовий вирок! – отримати було легко, довести зворотне – важко. Не випадково навіть щирі слова “Любіть Україну…” В.Сосюри витлумачили як прояв буржуазного націоналізму...

Ось чому на етапі державотворення кінця ХХ - початку ХХІ століть відродженню усього українського - від мови до побутових звичаїв - приділялась така велика увага. Цей чинник відіграв особливу роль у державотворчих процесах України. За оцінками окремих фахівців, він в окремих республіках СРСР навіть мав вирішальну роль у завоюванні незалежності. Принаймні, у республіках Прибалтики, у Молдові та Україні (це абсолютно точно) пробудження національного почуття відіграло величезну роль на етапі боротьби за незалежність.

Лідери перебудови й оновлення особливу увагу в духовно–культурному житті України приділяли не лише українській складовій, але й питанням національного відродження усіх інших народів, які проживають на теренах України. А до того ж вони намагалися виробити ще й концепцію та заходи для адаптації (тобто пристосування) суспільства до загальнолюдських цінностей, здобутків світової культури.

З 1991 р. в Україні розпочався справжній ренесанс духовно–культурного життя. Найгострішим і, як виявилось, найболючішим стало мовне питання, а точніше – відродження мови корінного населення. І цьому є певні пояснення: за роки радянської влади, особливо в 50–80–ті роки ХХ ст., Україна стала майже повністю зрусифікованою.

Отже прийняття Закону про мови в Українській РСР (жовтень 1989 р.) стало першою перемогою: українській мові в республіці було надано статус державної. Конституція (1996 р.) закріпила його, але одночасно гарантувала вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. Це стало фундаментом для усього національного і духовного відродження. Втілюючи в життя наданий українській мові статус державної, в Україні протягом 90–х років ХХ ст. відбувався процес приведення у відповідність мови навчання до етнічного складу населення. Так, якщо відповідно до перепису 1989 р. серед населення УРСР було 72,6% українців, то і шкіл навчання з українською мовою в 2000 р. стало майже 70% (у 1991 р. таких було 49%). Було відкрито і школи з навчанням російською, кримськотатарською, молдавською, польською, угорською та іншими мовами народів, які проживають в Україні.

Відродження духовності значною мірою пов’язане і з залученням до цього процесу усіх без винятку національних меншин, які проживають в Україні. Етно-національна політика усіх урядів незалежної України спрямовувалася на залучення їх до суспільно–громадського, культурного і духовного життя країни та на відродження духовного і культурного життя цих народів. Йдеться про розвиток мов, культур і загалом духовних потреб тих, хто становить майже 27% населення нашої держави. Згідно з результатами перепису 2001 р. громадянами України було майже 10 млн росіян; поряд з ними компактно проживали білоруси, поляки, угорці, молдовани, кримські татари та ін. Декларація прав національностей України (1991 р.) та Закон “Про національні меншини в Україні” (1992 р.), а також Конституція України надали їм гарантоване право на розвиток національно–культурних традицій, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів тощо. Станом на 2009 р. в Україні діє (офіційно зареєстровано) понад 300 організацій нацменшин, які й задовольняють духовні і культурні потреби цих народів.

Загалом можна констатувати, що в Україні національні меншини мають усі, у тому числі і законодавчі, основи для всебічного розвитку, що допомагає державі утримувати стабільні міжнаціональні відносини та консолідувати народ України. Тим паче, що ця проблема для держави всі роки її існування була і є актуальною. Україна ще й досі зустрічається з деструктивними процесами аж до проявів сепаратизму; йдеться про вимоги, наприклад, певних політичних кіл Криму щодо повернення цієї автономії Росії та про певний тиск на корінне населення півострова – кримських татар та караїмів; рух русинів на Закарпатті; претензії румунів щодо Північної Буковини та їх заяви про возз’єднання або автономію тощо. Такі вимоги потенційно небезпечні і загрожують стабільності держави та протирічать її Конституції. Вони не сприяють духовному відродженню, більше того - шкодять намаганням України розбудувати суверенну й незалежну державу та ввійти до європейського співтовариства, для якого сепаратизм і міжнаціональні чвари є проявом нецивілізованості держави.

У контексті питання про розбудову держави, духовне і національне відродження не можна оминути і проблему патріотизму, історичної пам’яті та національної самосвідомості. Українська держава чимало зробила в цій царині: переважну більшість навчальних закладів переведено на українську мову навчання (на державну мову), історію України, як навчальну дисципліну, поставлено в ранг обов’язкових і нормативних, із небуття повернуто та реабілітовано сотні і сотні національних героїв, незаслужено викинутих з контексту історії України. Одночасно реабілітовано і введено до рангу державних низку суто релігійних свят (Великдень, Різдво Христове), з’явились і нові державні свята (День Незалежності – 24 серпня, День Конституції – 28 червня). У цьому ж державотворчому річищі лежить і перейменування вулиць: все частіше їм дають імена українських діячів та історичних постатей – М.Грушевського, С. Наливайка, В. Винниченка, В.Чорновіла та ін.

З метою ушанування видатних будівничих незалежної України та для відзначення їх праці і внеску в розбудову власне української держави, починаючи з 1991 р., було впроваджено систему державних українських нагород, серед яких - ордени Ярослава Мудрого і княгині Ольги, гетьмана Б.Хмельницького, медаль князя Данила Галицького та інші. Найвищою нагородою є звання Герой України, а в галузі культури найпочеснішим є звання лауреата Національної премії ім Т.Г. Шевченка. За всю історію існування цієї премії лауреатами стали близько 600 осіб, серед яких і криворізький письменник Гр. Гусейнов, котрий був удостоєний цієї премії в 2006 р., та художник Гр. Синиця (1992 р.).

Справі відродження духовності та національної історії сприяє і той факт, що в березні 2003 р. Верховна Рада України прийняла текст державного гімну на слова Павла Чубинського. Відредаговано і видозмінено було лише перший рядок цього вірша. Тепер він звучить так: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”, а далі текст збережено повністю, що свідчить про тяглість історичної пам’яті українського народу і пошану до тих, хто душу й тіло положив “за нашу свободу”.

Музику до гімну зберегли Михайла Вербицького. Отож гімн, що кличе “братися за діло”, є предметним свідченням пошани держави до історичного минулого, яке вона намагається залучити для розбудови і відродження незалежної України.

Проте не все так безхмарно на ниві духовного життя й особливо відродження українського в Україні. Парадоксальне словосполучення. Але, між іншим, воно до певної міри точно відбиває суть і парадоксальність “сущого в Україні”, яка нині швидше русифікується, аніж українізується; особливо це добре видно по виданню в Україні періодики і книг; тут на 80% друкована продукція російськомовна; те ж саме на телебаченні і радіо, у тому числі і на найбільш поширених FM-хвилях; музичний ринок заповнений далеко не україномовною продукцією, про це ж свідчать гастрольні афіші та мова спілкування населення, оголошення тощо. Є й інші приклади непослідовності в цій царині життя сучасної України. Та попри все це, можна впевнено стверджувати: в Україні в 90-ті роки ХХ ст. - на початку ХХІ ст. було чимало зроблено для відродження духовності і культури, залучення цих складових для розбудови суверенної держави та її зміцнення.