4. Галицько- Волинське князівство – спадкоємиця державницьких традицій України-Русі

Галицька земля відокремилася від Києва у ХІ ст. За заповітом вона дісталася онукові Ярослава Мудрого – Ростиславу. З часом цю землю було поділено між його синами: Рюриком, Володарем та Васильком. Це стало початком історії Галичини як окремого князівства. Ростиславовичі правили тут понад 100 років - з 1087р. по 1198 р. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за князя Ярослава Осмомисла. Йому вдалося розширити князівство до узбережжя Чорного моря, він оволодів землями Бессарабії, частково валаськими і деякими придунайськими містами. Галичина за його князювання ще більше економічно зміцнилася. Він проводив активну зовнішню політику, мав дружні стосунки з Угорщиною, Німеччиною, встановив дипломатичні відносини з Візантією, Священною Римською імперією.

Найтісніший зв’язок економічного і культурного характеру був з Волинською землею, що в подальшому сприяло їх об’єднанню. На думку деяких вчених, саме з Волині почалося об’єднання східнослов’янських племен у воєнно-політичні союзи. Тут починалося відродження України-Русі і продовження її державотворчих традицій.

Волинь мала вигідне розташування, знаходилася на торгівельних шляхах, що вели до Західної Європи. З 1173 р. на Волині почав княжити князь Роман Мстиславович, який об’єднав під своєю владою два князівства: Волинське і Галицьке. У 1202 р. він здійснив похід на Київ і завоював Київське князівство. З часом йому вдалося зібрати українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра (за винятком Чернігівського князівства). Відтак виникла нова велика держава.

Роман Мстиславович користувався великим авторитетом і повагою. Це був хоробрий і сміливий князь. Під його проводом відбулися походи проти половців та литовців, які виявилися успішними. Підсилився авторитет країни, встановилися дипломатичні відносини з рядом країн Західної Європи, з Візантією та ін. Історичні джерела доносять відомості навіть про те, що сам Папа Римський пропонував Романові корону, якщо той прийме католицтво. Але ця пропозиція була відхилена князем.

Роман прагнув створити власну модель державного управління з сильною княжою владою, яка б не залежала від земельної аристократії.

Галицько-Волинська держава стала новим політичним центром східних слов’ян. Це було економічно і політично розвинуте державницьке об’єднання. В останні роки свого життя, щоб зміцнити державу, князь Роман розробив новий порядок формування центральної влади, за яким великий князь обирався шістьма найвпливовішими удільними князями, а на місцях влада повинна була переходити від батька до сина. Але нововведення виявилися нежиттєздатними й не дали йому можливості об’єднати всі землі колишньої Київської Русі та консолідувати державу. У 1205 р. князь Роман загинув.

У давньоруських літописах міститься характеристика князя Романа Мстиславовича. Один з літописців титулує його «царем і самодержцем всієї Русі». Галицько-Волинський літопис засвідчує хоробрість Романа, який кидався на «поганих, як лев, сердитий був, як рись, нищив ворогів, як крокодил, переходив ворожі землі, як орел, а був хоробрий, як тур».

Після смерті князя Романа Мстиславовича протягом 40 років тривала жорстка боротьба за престол, яку очолювали різні групи боярства. Фактично це була громадянська війна. У неї втрутилися деякі країни ( Польща, Угорщина) й висунули претензії на галицько-волинські землі.

Державну єдність Галицько-Волинської держави відновив син Романа Мстиславовича – Данило. Він подолав опозиційний рух галицьких і волинських бояр і упродовж 1237-1238 рр. остаточно закріпився в Галичині. Волинь він залишив молодшому братові - Василькові. Навесні 1238 р. князь Данило розгромив тевтонських рицарів під Дорогочином, а у 1239 р. заволодів Києвом, де посадив свого намісника Дмитра. Столицею держави Данило Галицький проголосив місто Холм. Велику увагу він надавав внутрішній розбудові держави: зводив нові міста (Данилів, Кременець, Угровськ, Львів та ін.), замки, фортеці, будував церкви. Після перемоги Данила над представником чернігівської династії - Ростиславом Михайловичем (1245 р.) - йому вдалося остаточно приборкати боярську опозицію і покласти край 40-річній боротьбі за престол. Починається процес внутрішнього зміцнення Галицько-Волинської держави, яка проіснувала майже 100 років.

У 1245 р. Данило поїхав до Золотої Орди, щоб отримати ярлик на управління землями , і у 1246 р. вимушений був визнати васальну залежність від неї. Тим самим він намагався виграти час, щоб зібрати сили для боротьби з монголо-татарами. З цією метою він укріплює старі міста, зводить нові, проводить реорганізацію війська. Немало зусиль Данило Галицький доклав, щоб створити антиординську коаліцію, до якої хотів залучити Польщу, Литву, Володимиро-Суздальське князівство, Папу Римського Інокентія ІУ. Він звернувся до останнього з пропозицією: підняти християнські народи на хрестовий похід проти монголо-татар. Зі свого боку князь погоджувався на унію православної церкви з католицькою. У 1253 р. представник Папи Римського коронував Данила. Відтоді Галицько-Волинське князівство стали йменувати «королівською Руссю». Князь Данило єдиний з правителів Східнослов’янських держав отримав титул короля. Проте ця угода не дала галицько-волинському князеві реальних результатів, оскільки європейські монархи не підтримали ідею хрестового походу, тому вона з часом була розірвана. Подальші спроби створити коаліцію держав для боротьби з монголо-татарами не увінчалися успіхом. У 1259 р. після чергового нападу хана Бурундая Данило змушений був підкоритися Орді, знищити побудовані укріплення і відмовитися від антитатарських планів.

За часи свого князювання Данилові Галицькому вдалося перетворити своє князівство на міцну загальноруську державу, яку було визнано у Європі та яка мала високий міжнародний статус.

Князь Данило проявив себе як здібний державний діяч. Він здійснив військову реформу, почав широко використовувати ополчення – селян і міщан, реформував державний апарат, замінив князівське боярство на своїх прибічників з нижчих верств. Так формувалося дворянство – шляхта.

Після смерті князя Данила (1264 р.) Галицько-Волинській державі вдавалося ще деякий час зберігати єдність, але тенденції до децентралізації тут, як свого часу в Київській Русі, ставали дедалі сильнішими. Відновити колишню єдність галицько-волинської землі вдалося синові князя Данила – Леву ( 1264 – 1301 рр.), а потім і його онукові – князю Юрію І (1301-1315 рр.) Однак ці процеси не мали стабільності.

Добу князювання Юрія І можна назвати розквітом Галицько-Волинської держави, що характеризувалося економічним піднесенням та політичною стабільністю.

Державна влада в Галицько-Волинському князівстві належала великому князеві, який спирався на бояр-землевласників та міський патриціат – заможний міський люд. Галицько-волинські володарі розглядали князівство як свою «отчину». Нерідко вони титулувалися «великими князями» і мали такі атрибути влади: «вінець» (корону), герб, державну печатку, прапор. Під впливом зв’язків із західними державами ці ознаки влади набули в Галицько-Волинському князівстві особливого значення і розвитку. З початку ХІУ ст. гербом Галицько-Волинської держави утверджується зображення золотого лева на синьому щиті, яке водночас було і на печатці князя Юрія Львовича, і на синьому полотнищі князівської корогви.

Усі функції державної влади належали великому князеві, тому його часто називали « самодержцем». Стародавнє віче в Галицько-Волинській державі в ХІІ-ХІІІ ст. втратило своє значення, проте князь за традицією нерідко скликав народні збори для вирішення найважливіших питань.

При князеві існувала рада бояр, без згоди якої не можна було проводити в життя важливі рішення. Відбувалися також князівські з’їзди, на яких укладалися різні угоди, зокрема договори (ряди) про мир. Для здійснення внутрішнього управління князівством існувала розгалужена система княжих управителів. Вся князівська адміністрація утримувалася за рахунок княжих земельних подарувань.

Галичина і Волинь територіально-адміністративно поділялися на ряд князівств-земель, а останні – на волості, центрами яких були міста-городи. Управителів волостей призначав князь з числа великих бояр.

У містах Галицько-Волинської землі правила боярсько-патриціанська верхівка. Міста поділялися на сотні й вулиці. З першої половини ХІУ ст. у містах князівства починає поширюватися Магдебурзьке право, яке відкривало шлях до міського самоврядування. Поява його на східнослов’янських теренах стало ознакою запозичення європейських форм самоуправління, які несли певні елементи демократії. Першим це право отримало м. Сянок у 1334 р. У судівництві Галицько-Волинської держави застосовувалася «Руська правда».

Наступниками Юрія І стали його сини – Андрій та Лев ІІ (1315-1323рр.). Територію князівства вони поділили на сфери впливу і правили разом – дуумвіратом. Продовжуючи традиції свого батька, князі зміцнювали державу, сприяли зростанню її міжнародного авторитету, налагоджували союзницькі відносини з тевтонським орденом, Польщею, продовжили боротьбу з Золотою Ордою, яка для них закінчилася трагічно. Їх загибель 1323 р. у битві з монголо-татарами поклала кінець династії Романовичів.

Після смерті Андрія та Лева знов поновлюється вплив галицького боярства, починаються суперечки і міжусобиці. У 1325 р., внаслідок компромісу між галицьким боярством і правителями Польщі, Литви й Угорщини, на престол було посаджено князя Болеслава, племінника Андрія та Лева. Молодий князь прийняв православ’я та ім’я Юрія ІІ Болеслава, намагався проводити самостійну внутрішню і зовнішню політику та повернути колишню славу Галицько-Волинської держави, але здійснити свої плани Юрієві ІІ не вдалося. Незадоволене його політикою боярство активізувало опозиційні дії і у 1340 р. отруїло князя. З цього моменту починається стрімкий занепад і розпад держави, яка з часом опинилася під владою іноземних держав: Польщі, Литви та Молдавського князівства.

В історії українського державотворення Галицько-Волинська держава відіграла надзвичайно важливу роль. Вона стала спадкоємицею державотворчих національно - культурних традицій України - Русі (Київська Русь) і новим політичним, економічним та культурним центром після занепаду Києва, сприяла консолідації східнослов’янського етносу та усвідомленню його самобутності. Це дало підставу історикові І. Лисяку-Рудницькому назвати Галицько-Волинське князівство « суто українською державою». Завдяки їй, українські землі було збережено від окупації з боку Польщі; південне і західне слов’янство - від завоювання та асиміляції. Ще довгий час Галицько-Волинська держава являла собою східнослов’янську державність на міжнародній арені.

Давньоруська держава ІХ-ХІІІ ст. залишила яскравий слід в українській історії. І перш за все тим, що наочно було засвідчено державотворчі генетичні потенції і спроможність східнослов’янського етносу, який ще в добу князювання Київичів створив свою власну державу з центром у Києві, що і поклало початок історії українського (руського) державотворення. Подальший розвиток цієї феодальної середньовічної держави, розбудова і входження в міждержавну європейську спільність вже були пов’язані з варягами-Рюриковичами. Втім, попри те, що на київському престолі «сиділи» прибулі, які все ж таки згодом асимілювалися й «ослов’янилися», ця перша держава за суттю і самобутністю була виразно слов’янською. Усе це свідчило про державну дієздатність східних слов’ян і результативність їх зусиль у цій царині. І хоча східні слов’яни дещо пізніше створили свою державу, аніж, скажімо, греки-еліни чи римляни, чи деякі інші європейці, втім вони не випали із загальноєвропейського державотворчого історичного процесу, адже Русь-Україна (Київська Русь) постала на карті світу як середньовічна держава практично одночасно з іншими утвореннями; так Польща як суверенна країна з’явилася в Х ст., Чехія –у кінці ІХ ст., Угорщина – у кінці Х ст., Хорватське королівство – у середині ІХ ст., перше Болгарське царство – у кінці УІІ ст. Протягом тривалого часу Київ був центром східнослов’янської державності, господарства і культури. Україна-Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, відігравала вагому роль у міжнародній політиці, впродовж тривалого часу стримувала полчища кочівників, тим самим захищаючи Європу від їх навали, але ще й сприяла власне українському націотворенню. Традиції існування давньоруської державності продовжило Галицько-Волинське князівство, яке після розпаду Київської Русі було головним політичним центром українських земель аж до середини ХІУ ст.

Отже, східнослов’янська історія державотворення в добу середньовіччя хронологічно охоплює ІХ – ХІУ століття. Саме в межах цього часу в силу внутрішніх процесів і потреб з’явилися та утвердилися дві держави: давньоруська (княжа) Україна-Русь (Київська Русь) і Галицько-Волинське князівство, з падінням якого завершився перший етап українського державотворення, що тривав майже 500 років.

Загальновідомо, що перші держави народів світу частіше за все були моноетнічними, їх творили певні етноси чи споріднені союзи родів і племен. Створення таких держав – це прерогатива сильних і міцних етносів, спроможних, у тому числі і силою зброї, об’єднати навколо свого ядра інших та побудувати спочатку примітивні протодержави, а згодом і повноцінні за функціями, з атрибутами та інституціями влади держави. Згодом ( вже в кінці ХУІІІ ст. – на початку ХІХ ст. ) науковці назвали такі етноси державотворчими, або історичними націями.

Втім, часто –густо останні інтегрували у свої держави й інші, переважно слабші етноси; завоювання, упокорення й обкладання податтю чужих земель було нормою й узвичаєним явищем довгі століття.

Не була винятком з цього ряду й середньовічна Русь (Київська Русь), ядро якої складали східнослов’янські племена, етноси. Ініціатива її утворення належить саме останнім, де роль лідера – локомотива взяло на себе плем’я полян( а не варягів), яке володіло землями навколо Києва. Саме це дає підстави сучасним українським історикам говорити, що східні слов’яни - у тому числі і, найперш за все, українці та білоруси, а не лише росіяни – це державотворчі (історичні) народи. Принагідно акцентовано зауважимо й таке: 1) ще на початку ХХ ст. частина науковців, а надто політиків, розглядали українців як не державотворчий етнос, а відтак і відмовляли йому у праві на свою суверенну державу. Проте вже історія праукраїнців доби України-Русі свідчить про незаперечне: вони були спроможні на державотворення, в процес якого, щоправда, втрутився і зовнішній чинник у вигляді войовничих варягів;

2) попри те, що витоки держави Русі східнослов’янські, проте в ході розбудови цієї держави, її експансії на північ і особливо на Північний Схід у лоні її володінь, а отже і в зоні її впливів, опинилася велика армія інших етносів; і перш за все йдеться про угро-фінські племінні об’єднання (весь, мурома, мещера, мордва, комі, меря, угра, чудь і багато інших). Все це дає підстави вважати середньовічну державу Русь імперією.