1. Дати відповідь на питання:

1. За яких обставин доступився до влади М. Горбачов?

2. Чим було викликане прийняття 1985 р. нового політичного курсу?

3. Що таке «гласність»?

4. Які події відбулися 19—21 серпня 1991 р. у Москві?

5. Визнайте причини розпаду СРСР.

6. Визначте етапи розпаду СРСР.

2. Вміти аналізувати: Хід та наслідки економічних реформ, причини невдач.

Порівняти економічні реформи в СРСР та економічну політику в ФРН часів реформ.

Чи справедливе, на вашу думку, твердження деяких західних політологів Про «перебудову» як про «революцію в СРСР»?

Яке значення для світового співтовариства має розпад СРСР?

Як могли б розвиватися події в країні у разі перемоги заколоту в серпні 1991 р.?

3. Підготувати доповіді:

«Розпад СРСР: передумови, причини, наслідки».

«М. Горбачов – реформатор СРСР».

Література Основна: Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Додаткова: Гісем О. Всесвітня історія XX ст. (кінець XIX - початок XXI ст.). Повний курс. - Кам'янець-Подільський: Абетка. - 2003.

Гренвилл Дж. История XX века. Люди. События. Факты.- М.: Аквариум, 1999.

Розділ: Країни Азії та Африки в другій половині XX – на початку XXI ст.

Тема: Розпад світової колоніальної системи.

Основні поняття: деколонізація, митрополія.

План:

1. Причини та процес деколонізації.

2. Шляхи розвитку нових держав.

1. У XX ст. колоніалізм вичерпав себе. По-перше, економічно - європейським державам стало зрозуміло, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки оскільки тут велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносії, а також не існує необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища, як у країнах Європи

Друга причина була політичною - рух до демократії виявився несумісними з існуванням колоній. Водночас у самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху: прагнення національної буржуазії посісти панівне становище у своїх країнах, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових політичних партій та організацій.

Процес деколонізації - ліквідації колоніального володарювання й надання політичної незалежності народам, можна переділити на три етапи.

1-й етап (1945—1955 рр.) розпочався революціями у Індокитаї та Індонезії. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1946 р. — в Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці.

2-й етап (середина 50 — кінець 60-х рр.) був більш організованим і планомірним. Велика Британія подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, аби не допустити хаосу в нових державах і зберегти свій вплив. Незалежність дістали 7 країн Азії, 37 — Північної та Екваторіальної Африки. 1960 р. ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам.

На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр., було ліквідовано залишки колоніальних імперій. У 1975 р. остання з них — португальська, надала незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. 11 країн Південної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських країн зберегла тісні зв'язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй. 1990 р. незалежності Намібії.

2. Перед країнами, що звільнилися, постали завдання становлення і зміцнення політичної незалежності, завоювання економічної самостійності, проведення соціальних реформ, розвитку освіти і культури.

Низка країн Азії та Африки, зазнаючи тиску з боку СРСР обрали «соціалістичну орієнтацію» — Ангола, Алжир, Гвінея-Бісау, Ефіопія, Мозамбік, Народно-Демократична Республіка Ємен та ін. На зламі 80— 90-х рр. вони ступили на шлях економічної та політичної лібералізації, відмовилися від ідеології марксизму-ленінізму.

В перші роки незалежності більшість країн Сходу переживали економічні труднощі, пов'язані як із слабкістю національних економік, зорієнтованих на видобуток сировини та виробництво напівфабрикатів, демографічним бумом, нерозвиненістю інфраструктури, так і з нерівноправним міжнародним розподілом праці. Попри ці проблеми, більшість країн Азії та деякі країни Африки у другій половині XX ст. перетворилися з переважно аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали передовими індустріальними державами.

Вихід на передові позиції у світовій економіці нових індустріальних країн Сходу — Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни. Основу їх успіху складали ринкові реформи і відкрита економіка, пріоритет інформатики, освіти, наукомістких галузей виробництва, певний протекціонізм США та Японії, велика частка державного регулювання, орієнтація на кон'юнктуру світового ринку, пошук нових ринків збуту. Швидким темпам розвитку сприяли інвестиції капіталу, а також працьовитість, дисциплінованість, ощадливість населення.

Закріплення вивченого матеріалу