Світова інтерпретація ідеї університету

 

Своїм походженням термін “університет” завдячує латинському universum – всесвіт. В іншому трактуванні – це однослівна форма скорочення виразу universitas litterarum (сукупність наук). В академічному контексті поняття “університет” вказує на корпус викладачів і студентів, об’єднаних залежністю від організованого типу конкретного університету, universitas magistrorym et scolarium – співтовариство викладачів і учнів, яке отримало інституціональне оформлення.

Класичний університет як соціальний інститут залишався цілісним упродовж століть, незважаючи на зміни структури, напрямків діяльності, зумовлені як національно-історичними особливостями, так і вимогами часу. Сучасні світові глобалізаційні процеси спонукали освітньо-інтеграційнітенденції, де визначальна роль належить знову-таки університетові. Зокрема, складовою Болонського реформування виступає Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum). Вона стверджує університети методологічними центрами розвитку як національних систем освіти, так і новаторами змін, до яких має йти увесь світ. Отже, на часі – урізноманітнення типів і форм організації університету, а звідси – оновлення змісту університетської освіти, впровадження інноваційних педагогічних технологій, спрямованих на формування інтелектуального потенціалу суспільства,фундаменталізація університетських наукових досліджень з провідних напрямків науки, техніки, технологій та ін. Усе це закономірно вмотивовує зростання інтересу до історичних витоків університету, дослідження світової ідеї його творення.

Первинні підходи у визначенні ідеї вищої освіти слід шукати в працях Ксенофонта, Платона, Аристотеля. Зокрема, “високі ступені освіти” мали перебувати під патронатом держави, передбачати сувору селекцію, у відборі на навчання враховувати як розумові й фізичні здібності, так і статус особи. Вважалося, що опанування основ елементарної граматики, літератури, музики і арифметики є підготовкою до подальшого вивчення математики і філософії. Початком реалізації ідея вищої освіти завдячує трьом центрам: Афінам – місту Сократа і Платона, котрі, обгрунтувавши ідеї “правильної”освіти, встановили технічні й моральні основи освітньої діяльності; Олександрії, де на базі Мусейона і Бібліотеки готувалися викладачі різних рівнів; Риму, який започаткував професійну освіту, увів у європейський культурний обіг вищу юридичну школу. Надалі захистом від повного знищення варварськими германськими племенами греко-римської цивілізації, її культури став новий центр у Константинополі.

Перший досвід практичного втілення ідеї університету належить саме Візантії. Висхідною позицією стало твердження про вплив системи вищої освіти на зміцнення владних структур. Відповідно імператором Феодосієм ІІ було створено державну вищу школу і розроблено своєрідний кодекс (відомий як Кодекс Феодосія), згідно з яким вища освіта вважалася виключно державною справою. Вона базувалася на єдності “закону, вченості йхристиянства”. Умовно датою відкриття університету (“Аудиторіуму”) в Константинополі можна вважати 425 р. Викладалися: тривіум – трипуття до мудрості (граматика, риторика, діалектика), квадривіум – чотирипуття (арифметика, геометрія, астрономія, музика) та Богослов’я, що поволі стало стійкою тенденцією розвитку європейської університетської освіти. В ХІ ст. відбувся перший поділ Аудиторіуму на факультети, а при Костянтині Мономахові виокремилося філософське відділення і юридичний ліцей. У ХІІ ст. вищий навчальний заклад втрачає світський характер. Розгром Константинополя хрестоносцями остаточно припинив його існування     (1204 р.).

Відомо, що перші класичні університети виникають у Європі в добу Середньовіччя. Підвалини європейської університетської освіти було закладено Болонським університетом (1119 р.). Наступними стали: Неапольський (1224 р.), Римський (1303 р.), в Англії Оксфордський (ХІІ ст.),Кембріджський (1202 р.), у Франції Монпельє (1180 р.), Паризький (Сорбонна, 1257 р.), в Іспанії – Сієнський (1240 р.) університети.

Від початку визначилося декілька типів університетів. З організаційної точки зору, а також щодо світської чи релігійної орієнтації змісту навчання традиційно розрізняють болонську і паризьку моделі. Перша (переважно світська) характеризувалася домінуванням студентської гільдії, що впливала на зміст навчальних дисциплін і вибори професорів на контрактній основі. Паризька (теологічної спрямованості) відзначалася переважанням магістерської гільдії.

У цілому в історії вищої освіти відомі різні моделі організації університетського життя – від найширшої автономії до прямого правління з боку державних або інших патронуючих органів. Класична модель університету передбачала широку автономію і самоврядування. У найзагальнішому трактуванні під університетською автономією мається на увазі “самоврядування університету”. До основних принципів університетського самоврядування належали: виборність ректора, деканів, керівників кафедр, професорів, викладачів; колегіальний характер вищих органів управління і прийняття найважливіших рішень; представництво в органах управління всіх категорій викладачів, студентів, підрозділів університету; вирішення проблем зв’язку університету з суспільством, державою через піклувальні та їм подібні ради; визнання вищим нормативним документом організації університетського життя його Статуту.

Середньовічні університети, як правило, мали чотири факультети: “вільних мистецтв”, медицини, права і теології. Перший був підготовчим. Його завершення дозволяло вступ на теологічний, медичний чи юридичний факультети. До середини ХІV ст. Париж і, дещо меншою мірою, Оксфорд та Кембридж були монополістами в галузі теології; праву і медицині надавалася перевага в університетах Південної Франції, Італії та Іспанії. Термін навчання визначався тривалістю у 6 (Париж) – 7 (Оксфорд) років. Спостерігалася загальна тенденція до його скорочення. Прийом на навчання допускався з 14-15 років, а мінімальний вік особи для отримання ступеня магістра, наприклад у Парижі, становив 20 років. І в Парижі, і в Оксфорді ступінь бакалавра можна було отримати через чотири роки навчання, з яких перші два відводилися на слухання лекцій і відвідування диспутів. Упродовж наступних двох передбачалася безпосередня участь у диспутах під керівництвом магістра, до якого студент прикріплювався на навчання і в будинку якого міг жити. Отже, офіційними формами навчання вважалися лекції (поділялися на магістерські (звичайні) й бакалаврські (оглядові), диспути і репетиції. Останні виконували контрольні функції. Серед неофіційних – класи для повторення матеріалу, приватне викладання тощо.

Наприкінці ХІІ – у ХІV ст. в університетах виникають коледжі, на той час як релігійні центри для проживання бідних студентів. Перші з’явилися у Парижі (коледж Наварри), згодом – в Оксфорді, Кембриджі. Характерною для них була інтелектуальна орієнтація на гуманізм, посилення уваги до граматики і риторики, не відмовлялися вони і від предметів філософського характеру. Великі коледжі наймали персонал з магістрів-регентів, унаслідок чого відвідування університетських лекцій втрачало значення. Крім того, коледжам біла притаманна чітка організація навчального процесу, відповідно до якої студенти ділилися на класи. Відтак, традиційні факультети все помітніше демонстрували тенденцію до перетворення лише на інститути присудження ступенів. Серед загальних тенденцій цього періоду: організація середньовічних університетів подібно єдиній школі, де різні викладачі навчали “сумі всезагального людського знання”; реалізація ідеї університету в триєдності навчання, наукового дослідження і виховання; становлення університетської системи освіти як багаторівневої (бакалаврат – магістратура; схема “первинність факультету вільних мистецтв – подальшапрофесіоналізація”); початок розведення університетами меж ліберальної і професійної освіти. Ліберальна освіта, базуючись на вивченні “семи вільнихмистецтв”, передбачала виховання вільної особистості (моральної, доброчинної, самостійної в судженнях тощо); професійна оформлюється як “спеціалізована, фрагментарна” з чітким виокремленням “умінь і навиків”.

За доби Відродження значно посилився вплив університетів на розвиток суспільних ідей, філософської думки, науки й культури. Цей період позначився найбільшою кількістю новозаснованих у Європі вищих шкіл: Празького (1348 р.), Краківського (1364 р.), Віденського (1365 р.), Гейдельберзького (1386 р.), Ляйпцігського (1409 р.), Віттенберзького      (1502 р.), Кьонігсберзького (1544 р.), Страсбурзького (1567 р.) та ін. університетів.

З початком Нового часу (ХVІ ст.) поширюється паризька модель організації університету, однак тепер вона набуває трьох форм: університет викладачів, базований на системі факультетів із централізованим навчанням, де викладачі групувалися за дисциплінами і присуджуваними ступенями, а структура була зорієнтована на підготовку спеціалістів; колегіальний або тьюторський університет, що виходив із оксфордської моделі, де навчаннядецентралізовувалося, існували численні об’єднання магістрів і студентів, організовані в тому числі й для повсякденного проживання. І хоча наявною була й система факультетів, цей вид університету більше спрямовувався на засвоєння загальних знань; проміжна модель (коледж-університет) – поєднувала переваги централізованої організації і системи коледжів, як правило невеликих, що спрощувало контроль за студентами і навчальним процесом. Порівняно із середньовічним університет Нового часу став більшою мірою навчальним, ніж науковим центром, котрий здійснював підготовку в галузях права і медицини. Кількість університетів невпинно збільшувалася. Усього від ХІІІ до ХVІІІ ст. було відкрито близько 50 нових університетів. Один з них засновано у Львові (1661 р.).

На основі європейських університетів з’явилися організаційні форми, в яких функціонувала і розвивалася європейська наука. У ХVІІ ст. засновано Лондонське королівське товариство, відкрито Паризьку академію наук. Європейська традиція, таким чином, йшла від університетів до специфічних організаційних форм наукового співтовариства.

У період ХІХ – початку ХХ ст. світовий досвід демонструє тенденцію до зближення в структурі університету навчального і наукового процесів. Зокрема, у першій половині ХІХ ст. еволюція ідеї університету відобразилася у виникненні дослідницької та інтелектуальної моделей. На початку ХХ ст. локалізувалися три основні: французька (наполеонівська), орієнтована на підготовку професіоналів, здатних обслуговувати потреби уряду і держави; англосаксонська, спрямована на виховання еліти; німецька (гумбольдтівська), яка основою університету проголошувала єдність навчального процесу і наукового дослідження, що забезпечувало вдосконалення змісту і методів навчання, формування творчої індивідуальності майбутніх дослідників. Вони знайшли продовження у ряді концепцій університету середини ХХ ст. Наприклад, видатний німецький філософ, професор Гейдельберзького університету К. Ясперс виокремив чотири основні завдання університету:

1)    дослідження, навчання і здобуття певних професій;

2)    освіта і виховання;

3)    базоване на спілкуванні інтелектуальне життя;

4)    космос наук.

Перші класичні університети Центральної, Східної і Південної України виникли як Російські імператорські – внаслідок перебування на той час згаданих регіонів України в складі Російської імперії. Формування інституту російської науки базувалося на рішенні Петра І, котрий підписав Положення про створення Санкт-Петербурзької Імператорської академії наук (1724 р.). “Протекторат” вищої влади зазначався в самій назві нової установи. Академіки йшли на “государєву службу” і отримували досить високу “академічну винагороду” за свою роботу. Петровський сценарій розвитку академії передбачав три основні сфери діяльності: нарощування знань, навчання молоді, різного роду експертизу. Поєднання дослідницької і педагогічної роботи було необхідним для відтворення вітчизняних кадрів (заміни у перспективі ними іноземців). У проекті Петра І зазначалася також необхідність створення академічного університету і гімназії. Академічний університет не відповідав європейським зразкам, бо готував в основному для просування академічними сходами. Студентів набирали як рекрутів, у будь-який момент могли відкликати і відрядити в інше місце державної служби. Про “академічні свободи”, гарантії прав, “університетську корпорацію” не йшлося.

Першою установою, що відповідала духу “університетської ідеї”, став Московський імператорський університет (1755 р.), відкритий під протекторатом Єлизавети. Специфіка Московського, а згодом Харківського (1804 р.), Київського Св. Володимира (1834 р.), Новоросійського (1865 р.) університетів полягала в тому, що вони були суто світськими навчальними закладами (відсутнім був теологічний факультет). Намагаючись обгрунтуватиавтономію університету, М. Ломоносов, спираючись на досвід управління академічним університетом, наголошував на дотриманні таких обов’язкових умов: свободі самоврядування (обранні ректорів і деканів), наданні законодавчих повноважень “професорським конференціям” права присуджувати вчені ступені, високому статусі носіїв університетських ступенів (що означало в даному разі включення відповідного положення до Табеля про ранги). Слід зазначити, що ці умови впродовж усієї подальшої історії перебували в стані повного або часткового невиконання, що, власне, засвідчується змістом основних документів, які регламентували розвиток університетської освіти, – статутів Російських імператорських університетів. Не можна заперечувати лише того, що однією з головних заслуг перших університетів стало створення атмосфери, спрямованої на виховання особистості, індивідуальності.

Коригування завдань університету проходило в усі періоди його розвитку. Зокрема, у ХХ ст. відбулося розширення функцій університету і водночас поглиблення професіоналізації змісту навчання, орієнтація на формування не лише носіїв ідей, а професіоналів, здатних на прийняття практичних рішень, корисних суспільству, дискутувалася проблема місця наукових досліджень в структурі університету.

Слід констатувати, що на сьогодні ідея університету суттєво трансформувалася. Пройшовши етап визначення його як місця передачі й поширення знань, пошуку істини, формування наукового пізнання, обгрунтування й підтримки єдності навчання, наукового дослідження і виховання, вона перетнулася з ідеєю організації університету як освітньо-науково-промислового конгломерату, своєрідного мегаоб’єднання, реалізації як простору для бізнесу і підприємництва. Провідними стали тенденції створення корпоративних університетів, продукування прикладних знань, приєднання до промислових консорціумів, а отже, девальвації академічних цінностей, що в свою чергу потребує ретельного обдумування шляхів подальшого розвитку ідеї університетської освіти у ІІІ тисячолітті.