50

Тема 1

1. Предмет політичної економії

Сама назва "політична економія" вказує на те, що вона є результатом по­єднання понять "політична" й "економія", причому перше з них було визначене приблизно на дві тисячі років раніше за спільну назву науки Ксенофонтом.

Поступово поняття "економіка" поповнюється новим змістом. Так, уже найвидатніший давньогрецький філософ Арістотель (364—322 до н. е.) розділив науку про багатство на економіку (під якою розумів виробництво благ для задоволення потреб лю­дей і яку вважав природною нормою господарського життя) і хремастику ("хрема" — майно, володіння: мистецтво наживати ста­ток або діяльність, спрямована на накопичення багатства, вважав її протиприродною, оскільки в мистецтві нагромадження немає меж).

Таке розуміння економіки лише частково відображало реалії тих часів, оскільки воно не враховувало економічну діяльність держави. Таке тлумачення терміна "економіка" утримувалося до 1615 року — часу запровадження в науковий обіг поняття "полі­тична економія" французьким економістом А. Монкретьєном.

З урахуванням цього найлогічнішим варіантом перекладу терміну "політична економія" є мистецтво державного управління економікою. Проте таке втручання держави в економіку (зокрема, регулювання тривалості робочого дня, наявність державних підприємств тощо) стає на заваді, передусім, монополістичному капіталу на шляху до максимального збагачення. Виражаючи такі інтереси панівного класу, було запроваджено у науковий обіг поняття "економікс", тобто відкинуто категорію "політична".

А. Сміт визначав предмет політичної економії як науку про багатство.

Швейцарський економіст С. Сісмонді (1773—1842) під полі­тичною економією розумів науку про управління народним ба­гатством, що є значним наближенням до визначення А. Монкретьєна.

Д. Рікардо стверджував, що політична економія має вивчати закони, що керують розподілом суспільного продукту, оскільки у формах цього розподілу.

К. Маркс у своєму головному творі "Капітал" (1867) предметом дослідження назвав капіталістичний спосіб виробництва та відпо­відні йому відносини виробництва й обміну (ці відносини він називав виробничими або економічними), а кінцевою метою дослі­дження — відкриття економічного закону руху капіталістичного суспільства. Аналогічним є визначення політичної економії у вузь­кому значенні Ф. Енгельсом. У широкому значенні він називав предметом цієї науки закони, що керують виробництвом та обмі­ном матеріальних життєвих благ у людському суспільстві.

У. Джевонс (1835—1882) стверджував, що сферою вивчення економіки є чиста теорія, метою якої має стати обґрунтування універсальних закономірностей. Тому він відмовився від самого поняття "політична економія", замінивши його більш нейтраль­ним "економікс" (економічна теорія).

Представники інституціоналізму продовжили традиції істо­ричної школи у визначенні предмета політичної економії. Т. Веблен предметом цієї науки називав поведінку людини у її відно­шенні до матеріальних засобів існування, водночас вивчення еко­номіки для нього означало дослідження розвитку інститутів. Дж. Гелбрейт стверджував, що в економічній науці вирішальна роль належить проблемі влади.

Водночас окремі представники історичної школи, маржиналізму та інституціоналізму вважали політекономію наукою про природу людського духу, енергійність нації, проблеми мотивації та економічної поведінки людей.

Предметом вивчення політичної економії український еко­номіст М. Туган-Барановський вважав науку про суспільні відно­сини людей у межах їхньої господарської діяльності, а також сучасний господарський лад у його історичному розвиткові.

Якщо синтезувати позитивні аспекти наведених визначень, то найкоротшим визначенням предмета політичної економії без урахування суб'єктивно-об'єктивних відносин є таке: вивчення законів, що регулюють виробництво, обмін, розподіл і споживан­ня матеріальних життєвих благ у людському суспільстві. Проте з погляду сьогодення (історичний підхід) недостатньо досліджу­вати закони, що керують виробництвом, обміном, розподілом і споживанням лише матеріальних життєвих благ. Адже у розви­нених країнах світу до 75 % працівників зайняті виробництвом послуг (так звана олюднююча діяльність). Тому доцільно гово­рити про закони, що керують виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних та нематеріальних благ (послуг).

З урахуванням суб'єктно-об'єктних відносин найкоротше ви­значення політичної економії таке: це наука, що вивчає закони виробничих відносин між людьми у процесі виробництва, розпо­ділу, обміну та споживання матеріальних та нематеріальних благ та у взаємодії з розвитком продуктивних сил.

Найдоцільніше замість категорії "виробничі відносини" вжива­ти "відносини економічної власності" або "економічна власність". Категорія "економічна власність" розкриває системну сутність виробничих відносин і дозволяє уникнути певних вад, притаман­них категорії "виробничі відносини", про що буде сказано далі. Із урахуванням сказаного, можна дати таке розгорнуте ви­значення предмета політичної економи: це наука, що вивчає закони еволюції відносин економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил і, насамперед, людини (її потреб, інтересів, цілей) в усіх сферах суспільного відтворення (безпосе­редньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні).

Повне визначення поряд із політико-економічними аспекта­ми включає окремі сторони суспільних відносин, що опосеред­ковано впливають на економічну власність, та її взаємодії з розвитком продуктивних сил. У цьому випадку політична еко­номія вивчає відносини економічної власності та влади у взаємо­дії з розвитком продуктивних сил, притаманні їм закони і супе­речності, а також соціальні закономірності, економічну політику держави, природу людського духу, енергійність нації, розвиток основих інститутів суспільства, які впливають на розвиток еконо­мічної теорії.

Серед багатьох визначень економічної теорії західними вченими, найпопулярнішим є дане П. Самуельсоном у підруч­нику "Економікс": "Це наука, що вивчає, як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх для споживання".

2. Закони і категорії політичної економії.

У загаль­ному вигляді відносини власності в економічному значенні, як уже зазначалося, виражають сутність виробничих відносин. Водночас сутність відносин економічної власності найглибше роз­кривається в системі економічних законів. Це сутність глибшо­го порядку.

Закон — внутрішньо необхідні, сталі й істотні зв'язки між протилежними сторонами, властивостями явищ, процесів, еле­ментів економічної системи.

Економічні закони, як і закони природи, мають об'єктивний характер. Проте вони істотно різняться від законів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише у процесі еконо­мічної діяльності людей — виробництві, розподілі, обміні та спо­живанні. Крім того, економічні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них тимчасові, минущі.

На початкових етапах розвитку капіталістичного суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльність лю­дей, через конкурентну боротьбу подібно до непізнаних сил при­роди. На сучасному етапі розвитку капіталізму, коли основною формою капіталістичної власності є колективна (акціонерна, ко­оперативна, державна та ін.), стихійна дія економічних законів доповнюється елементами їх свідомого використання через ме­ханізм державного та наднаціонального регулювання економі­ки, розширення масштабів планомірності в межах гігантських монополістичних об'єднань тощо.

Держава не може скасувати об'єктивні економічні закони, але може створювати передумови для розвитку цих законів, зміню­ючи умови. Це досягається, по-перше, вдосконаленням права власності, господарського механізму, по-друге, за допомогою дер­жавного управління. Отже, економічні закони не залежать від волі та свідомості людей, але залежать від їхньої свідомої ді­яльності.

Залежно від терміну дії економічних законів до першої групи слід віднести закони, що діють упродовж різних історичних періодів. Серед них розрізня­ють закони чотирьох типів. До першого типу належать всезагальні економічні закони, тобто закони, притаманні всім су­спільно-економічним формаціям. До них належать закон еконо­мії часу, закон зростання продуктивності праці, закон адекват­ності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продук­тивних сил та ін.

До другого типу економічних законів належать загальні еко­номічні закони, тобто закони, що діють у декількох формаціях: це закон вартості, закон грошового обігу, закон попиту і пропо­зиції та ін. До третього типу належать закони, що діють у межах лише однієї суспільно-економічної формації, тобто специфічні еко­номічні закони. До них належать, передусім, основний економіч­ний закон, закон концентрації окремих форм власності та капі­талу (наприклад, за умов капіталізму — закони концентрації промислового, торговельного, індивідуального, позичкового капі­талу та ін.).

До четвертого типу належать економічні закони, що діють на одній із вищих стадій або ступеней розвинутої суспільно-еко­номічної формації, тобто стадійні та ступеневі закони. Так, на вищій стадії капіталізму діє закон монополізації капіталі­стичного виробництва, закон зрощування промислового капі­талу з банківським та ін.; на вищому ступені цієї стадії діє за­кон одержавлення капіталістичної економіки, закон планомірнос­ті тощо.

До другої групи економічних законів доцільно віднести зако­ни розвитку та функціонування окремих економічних підсис­тем. Визначальними з-поміж них є закони розвитку продуктив­них сил. До них за сучасних умов належать закон поступового переходу функцій працівника до засобів праці, закон зростання екологічних витрат та ін.

Найтісніше пов'язані з продуктивними силами техніко-економічні відносини. До законів розвитку цієї підсистеми нале­жить закон усуспільнення виробництва і праці, закон суспільно­го поділу праці, закон концентрації виробництва тощо. Законами розвитку та функціонування відносин економічної власності керують основний економічний закон, а також закон концен­трації власності, закони розвитку окремих форм капіталу тощо. До законів, які відображають розвиток господарського механіз­му, належать закони конкуренції, закон пропорційного розвитку, закон посилення державного регулювання та ін.

Економічні категорії. Якщо економічні закони, передусім специфічні, розкривають найглибшу (або внутрішню) сутність певної економічної системи, то менш глибока її сутність вира­жається у певних економічних категоріях.

Економічні категорії — теоретичне вираження, мислені форми економічних відносин у взаємодії з розвитком продук­тивних сил, економічних явищ і процесів, які реально існують.

Вони теоретично відображають не лише окрему сторону си­стеми економічних відносин, а її зв'язок із відповідною стороною системи продуктивних сил. Змістом продуктивних сил є став­лення людини до природи, їх взаємодія. Речовим змістом еко­номічної категорії є окрема сторона такого ставлення до приро­ди. У кожній економічній категорії відображається діалектична взаємодія соціально-економічних зв'язків і відносин між людь­ми (відносин економічної власності, суспільної форми праці) із техніко-економічними зв'язками і відносинами, з речовою фор­мою процесу праці, з відносинами людини і природи. Ігноруван­ня продуктивних сил, процесу праці означало б, що поза колом питань економічної теорії лишився розгляд категорій "зміст праці", "робоча сила", "споживча вартість", "процес праці" тощо.

Відповідно до різних типів економічних категорій розрізня­ють різні види економічних категорій.

Економічні категорії рухливіші, мінливіші, ніж економічні закони. Для економічних законів характерний вищий ступінь пізнання людиною єдності та зв'язку явищ і процесів, вони відо­бражають глибокі, приховані зв'язки та відносини, охоплюють явища і процеси, що виражаються у низці категорій. Кожний закон наче групує навколо себе певну кількість (залежно від його складності) економічних категорій.

3. Метод політичної економії.

Сутність методу та його структурні елементи. У найзагальнішому філософському значенні метод означає засіб пізнання як певну сукупність або систему прийомів і операцій для мисленного відтворення предмета, що вивчається. Така сукупність об'єд­нується загальним поняттям "діалектичний метод".

Метод економічної теорії, як і предмет цієї науки, складаєть­ся з елементів, головними з яких є:

1) філософські і загальнонаукові принципи;

2) закони діалектики;

3) категорії філософії;

4) закони і категорії економічної теорії.

До філософських належать принципи матеріалізму, розвитку, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо. До загальнонаукових принципів і методів — принцип системності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо. Основні закони діалектики — закон єдності та боротьби протилежностей, закон кількісно-якісних змін і закон заперечення заперечень.

Інструментом економічного дослідження є такі категорії філо­софії, як кількість і якість, сутність і явище, зміст і форма тощо.

Три перших групи структурних елементів діалектичного ме­тоду не механічно накладаються на економічні явища і процеси, що вивчаються, а відображаються через метод економічної тео­рії (як окремої науки). При цьому вони набувають специфіч­них форм застосування, органічно вплітаються в економічне до­слідження.

Політико-економічні методи пізнання. Найбільш елементар­ною, найпростішою клітиною у системі теоретичного пізнання, а разом із тим — вихідним елементом у системі діалектики є

метод абстракції.

Метод абстракції означає відмову від поверхневих, несуттє­вих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, дійсної тенденції руху. Наслідком абстракції (поряд із використанням інших елементів діалекти­ки) є обґрунтування економічних категорій. Абстракція лише відображає у формі думки зміст, закладений у речах.

Оскільки в кожній економічній категорії є різні сторони, лан­ки тощо, необхідно за допомогою методу аналізу розчленувати її на складові частини, окремі сторони.

Синтез — поєднання розрізнених раніше частин і сторін у цілісність із урахуванням взаємозв'язків між ними.

Абстракція є однією із граней конкретного, а також способом переходу процесу пізнання від простого до складного і тому стано­вить його протилежність. Конкретним є цілісний об'єкт у єдності його властивостей, рис. Наприклад, у грошах окремими сторона­ми є їхні функції, а гроші в цілому є складнішою категорією, ніж товар, єдністю всіх функцій. Стосовно пізнання суспільного спо­собу виробництва принцип матеріалізму передбачає необхідність визначення причин виникнення і розвитку виробничих відносин, виділення у способі виробництва його первісних рушійних сил — продуктивних сил.

Подальша конкретизація цього принципу здійснюється ок­ремо стосовно виробничих відносин і продуктивних сил. Щодо суспільної форми, тобто виробничих відносин, це передбачає виді­лення як основоположних відносин безпосередньо виробництва, що знаходить вираження у формулюванні принципу примату виробництва. Виробничі відносини між людьми у процесі без­посереднього виробництва детермінують економічні зв'язки і відносини в інших сферах суспільного відтворення (у розподілі, обміні та споживанні).

Основним елементом діалектичного методу дослідження в економічній теорії, його ядром є закон єдності і боротьби про­тилежностей у його гносеологічній функції, або принцип су­перечності. Найважливіша специфічна форма його конкретизації — боротьба між речовим змістом і суспільною формою. Речо­вий зміст, способу виробництва — це процес розвитку продук­тивних сил, що виражають процес праці, ставлення людини до природи, техніко-економічні зв'язки та відносини між людьми.

Суспільна форма — це виробничі відносини або відносини економічної власності, соціально-економічні зв'язки і відносини між людьми з приводу привласнення робочої сили, засобів ви­робництва, предметів споживання, об'єктів інтелектуальної влас­ності, інформації та послуг. Тому кожна окрема категорія або закон відображає лише одну зі сторін цього зв'язку, є діалектич­ною єдністю суспільної форми та речового змісту.

Історичне — спосіб пізнання конкретних умов розвитку еко­номічних явищ і процесів, самої економічної системи в їхній історичній послідовності від простих і абстрактних категорій до складніших і конкретних. Логічне — це спосіб пізнання еконо­мічної системи, окремих її елементів у період досягнення повної зрілості найбільш розвинених форм. Взаємозв'язок історичного та логічного полягає в тому, що логічне — це разом із тим й істо­ричне, але очищене (звільнене) від випадковостей, що заважають, стримують безперервний розвиток по висхідній. Основою логіч­ного завжди є історичне, надаючи першому (логічному) визна­ченість абстрактної категорії.

Систему економічних відносин у взаємодії з розвитком про­дуктивних сил можна вивчити лише за допомогою всієї сукуп­ності елементів діалектичного дослідження.

Завершальним елементом діалектичного методу досліджен­ня в економічній теорії є єдність наукової теорії та суспільної практики. Остання є основою та критерієм правильності економіч­ної теорії. Важливою ланкою суспільної практики є економічний експеримент, перевірка ефективності запровадження нових форм управління спочатку на окремих підприємствах, у групі підпри­ємств, або у декількох галузях.

4. Функції політичної економії та її місце в системі економічних наук

Основні функції політичної економії. Такими функціями є теоретико-пізнавальна, практична, світоглядна (ідеологічна) та методологічна.

Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів та категорій, а отже — сутнісні, при-чинно-наслідкові зв'язки економічних явищ і процесів, форм їх вияву, притаманні їм внутрішні суперечності, розвиток яких за­безпечує поступальний економічний прогрес суспільства, а також механізм дії законів. Теоретико-пізнавальна функція політичної економії є методологічною основою, передусім, для економічної теорії та інших майже 50 економічних дисциплін.

Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб комплексно обґрунтувати конкретні шляхи використання економічних законів та подолання тих форм суперечностей (кон­фліктних, антагоністичних), які гальмують розвиток народного господарства, а отже — сформувати наукову основу економічної політики держави. Конкретніше ця функція полягає у всебічно­му обґрунтуванні необхідності та шляхів удосконалення прогре­сивних типів і форм власності, що найбільше відповідають узгодженим інтересам людини, трудового колективу і суспільства.

Світоглядна функція покликана формувати новий тип політ-економічного мислення, насамперед, у керівників різних ланок уряду. Щодо реалій України на початку XXI ст., такий тип мис­лення передбачає глибоке усвідомлення і вміння втілити на прак­тиці ідеї доцільності раціонального поєднання державних ва­желів регулювання економіки (в оптимальному співвідношенні економічних, правових та адміністративних) з ринковими важе­лями саморегулювання, різних типів (приватної, колективної та державної) і форм власності тощо.

Методологічна функція політичної економії полягає, по-пер­ше, в тому, що вона служить основою використання загальнонаукових та філософських принципів, законів і категорій діалектики для більшості конкретних економічних дисциплін, а також для економічної теорії. По-друге, вона обґрунтовує базові економічні категорії для цих дисциплін із урахуванням вимог принципу історизму. По-третє, політична економія озброює знанням най­важливіших шляхів засобів розвитку та вдосконалення економіч­ної системи і внаслідок цього опосередковано впливає на пізнан­ня напрямів та засобів розвитку окремих сфер і галузей економіки, а отже, на вдосконалення конкретних економічних дисциплін.

Остання означає свідомо організований, цілеспрямований і ак­тивний вплив різних суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу виробництва, економіч­ної системи, їх окремих ланок та елементів.

Ядро системи управління в економіці — цілеспрямований вплив на потреби, інтереси та цілі окремих індивідів, колективів людей, верств і прошарків населення для досягнення поставле­ної мети.

Мета, напрями і методи такого управління на рівні народного господарства визначаються економічною політикою держави. Адже саме слово "політика" означає, передусім, діяльність органів державної влади і державного управління залежно від суспіль­ного устрою та структури економічної системи країни, а також спосіб дій, спрямованих на досягнення певної мети.

Виходячи з цього, економічну політику можна визначити як цілісну систему науково обґрунтованих ідей, положень і основну лінію цілеспрямованих дій та відповідний комплекс заходів дер­жави на коротко-, середньо- і довготерміновий періоди, спрямова­них на стабільний розвиток економічної системи у всіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні) для досягнення стратегічної мети. Така мета визначається соціально-економічною структурою суспіль­ства і, насамперед, типом існуючих відносин власності на засоби виробництва.

Обґрунтована економічна політика включає, з одного боку, чітке формулювання основної мети та похідних від неї завдань, а з другого — комплекс засобів, важелів, необхідних для досягнен­ня такої мети.

Найважливішими елементами економічної політики держави є фінансова, податкова, грошова, цінова, кредитна, структурна, про­мислова, наукова, інвестиційна, інноваційна, амортизаційна, еколо­гічна, аграрна, зовнішньоекономічна політика. Наукове обґрунту­вання такого спектра основних елементів економічної політики є завданням економічної науки в цілому.

Якщо виходити з того, що політична економія є ядром еконо­мічної науки, то її (політекономії) завданням, що випливає з прак­тичної функції, є, передусім, обґрунтування наукової основи еко­номічної політики.

Тема 2

1. Безпосереднє виробництво та його основні фактори.

Матеріальне виробництво — основа життя людського су­спільства. Для життя людей необхідно мати такі найважливіші блага, як їжу, одяг, взуття, житло. Все необхідне для їхнього вироб­ництва вони беруть у природі. Щоб пристосувати багатство приро­ди для задоволення своїх потреб, люди повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського суспільства є виробництво.

Процес пристосування багатств природи до потреб людей озна­чає взаємодію людини з природою і навколишнім середовищем. Так, людина обробляє землю, вирощує різноманітні сільськогос­подарські культури, видобуває корисні копалини.

Природа — це активно діюча система, представлена силами природи (енергія морів, річок, сонця, вітру тощо). Цей аспект слід враховувати при визначенні сутності виробництва.

Виробництво — це процес дії людини на предмети (речовину) із використанням сил природи та пристосування їх для задово­лення певних потреб. Здійснення постійного обміну речовин між людиною і природою К. Маркс називав законом, що регулює су­спільне виробництво.

Взаємодія людини з природою означає процес праці, що скла­дається із трьох основних моментів: 1) праці людини; 2) пред­метів праці; 3) засобів праці.

Праця — свідома, доцільна діяльність людей, у процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регу­люють і контролюють обмін речовин і, водночас, змінюють влас­ну природу.

При цьому людина досягає і своєї свідомої мети, що визначає спосіб і характер її дій і якій вона підкоряє свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинктивних дій і операцій тварин.

Предмети праці — речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці.

Предмети "праці бувають двох видів: 1) дані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке рубають); 2) ті, що підля­гають попередній обробці (наприклад, видобута руда обробляється на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці — річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Вирішальна роль з-поміж них належить механічним засо­бам праці (машини, устаткування), що є кістковою та м'язовою системою виробництва. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця. До засобів праці також нале­жать усі матеріальні умови процесу праці: робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім м'язової системи виробництва, слід виділяти й судинну систему — труби, діжки, посудини тощо. Залежно від функцій, які виконуються у процесі праці, певна річ може бути і предметом, і засобом праці. Так, функціонуючий товарний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває в ремонті, — до предметів праці.

Засоби праці в єдності з предметами праці утворюють засоби виробництва.

Така характеристика виробництва та процесу праці дана лише з боку речового змісту, а, отже, без урахування суспільної форми, тобто відносин економічної власності.

Якщо врахувати таку форму за умов капіталізму, то процес праці стає процесом капіталістичного виробництва, засоби вироб­ництва перетворюються на постійний капітал, засоби праці — на основний капітал, предмети праці — на оборотний капітал (одну зі складових). Працівник із урахуванням капіталістичної су­спільної форми (тобто відносин капіталістичної власності) пере­творюється на найманого працівника, або робочу силу, позбавлену засобів виробництва.

Власник засобів виробництва за умов капіталізму стає капітал. Якщо він керує підприємством (фірмою), то стає функціонуючим капіталістом, або капіталістом-підприємцем. Якщо він не виконує таку функцію, то стає капіталістом-рантьє — отримує доходи, створені найманими працівниками і менеджерами, і, зде­більшого, паразитичне споживає їх.

Позитивна економічна теорія ігнорує суспільну форму капіта­лістичного виробництва, тому замість понять "капіталіст" вона вживає "роботодавець", замість "найманий працівник" — "праців­ник", "робітник", "службовець"; замість поняття "постійний капі­тал" — "капітальні блага", що відображають лише матеріально-речові елементи продуктивного капіталу тощо.

Засоби виробництва і працівники в їх єдності і взаємодії утво­рюють продуктивні сили, що за умов капіталістичного способу виробництва набувають форми продуктивних сил капіталу, тобто використовуються як засіб для досягнення основної мети ка­піталістів.

Продуктивні сили у складі засобів виробництва і працівника є найпростішими за своєю структурою (будовою) і виникли ще за умов первіснообщинного ладу. У процесі розвитку суспільства вони збагачувалися новими елементами, про що буде сказано у наступній темі.

Суспільне виробництво. В межах матеріального виробницт­ва відбуваються постійні зміни. Так, у XVIII ст. у сфері матері­ального виробництва (промисловості і сільському господарстві) у нині розвинених країнах світу було зайнято понад 95 % праце­здатного населення. На початку 2000 р. в США та деяких інших найрозвиненіших країнах у сфері матеріального виробництва було зайнято лише близько 25 % працівників, тоді як в Україні — приблизно 72 %, що свідчить про низький рівень розвитку матері­ального виробництва у нашій країні, зокрема про низьку про­дуктивність праці.

Процес виробництва, що здійснюється за межами матеріаль­ного виробництва, отримав назву нематеріального виробництва, або сфери послуг. Єдність і взаємодія матеріального і нематері­ального виробництва формує суспільне виробництво.

Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв'язку, страху­вання товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі послуги та ін.) і нетрадиційні (маркетингові, інженерно-консультаційні та інженерно-будівельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) послуги. Розмежовують також матеріальні (транспорт, торгівля та ін.) і нематеріальні (освіта, охорона здо­ров'я тощо) послуги, а в межах останніх виділяють внутрішні блага (дані людині самою природою — здібності до науки, мистецтва та ін.) і зовнішні (дані їй зовнішнім світом — ділові зв'язки, репутація тощо).

Продукт виробництва та його форми. Результатом вироб­ництва у сфері матеріального виробництва є сукупний суспіль­ний продукт, про сутність якого йтиме мова в одній із наступних тем. За допомогою цього узагальнюючого показника вимірюються результати суспільного виробництва у сферах матеріального і нематеріального виробництва. Його основними формами є ВВП та ВНП.

Необхідний продукт — це частина суспільного продукту, не­обхідна для відтворення робочої сили нормальної якості, тобто для підтримки її працездатності (на задоволення потреб в їжі, одязі, житлі, послугах, освіті та охороні здоров'я, культурних по­треб тощо), включаючи підготовку нового покоління працівників, які прийдуть на зміну тим, що пішли на пенсію (а, отже, май­бутніх працездатних членів сім'ї). Мінімальна величина необхід­ного продукту визначається мінімумом життєвих засобів, необ­хідних працівникові для відтворення його робочої сили. У бага­тьох країнах світу встановлюється державою у формі мінімаль­ного прожиткового мінімуму на одну особу.

Необхідний продукт є категорією безпосереднього виробниц­тва, яка в інших сферах суспільного відтворення втілюється в інших формах. Так, за умов капіталістичного способу виробництва у сфері обміну він набуває форми вартості товару робочої сили, у сфері розподілу — заробітної плати, у сфері споживання — спо­живання працівником та членами його сім'ї певної сукупності матеріальних благ і послуг.

На макроекономічному рівні величина необхідного продукту з боку речового змісту залежить від обсягів національного дохо­ду, до якого, крім необхідного, входить іще додатковий про­дукт. Останній є частиною суспільного продукту, створеного працівниками різних сфер суспільного виробництва понад необ­хідний продукт.

Додатковий продукт виникає в період розпаду первіснообщин­ного ладу на основі нових знарядь праці, першого суспільного її поділу. Поява додаткового продукту звільнила частину людей від створення засобів фізичного існування і дала їм змогу займа­тися мистецтвом, наукою, державними справами, сформувала не­обхідні умови для розвитку людської цивілізації. Водночас вона створила умови для виникнення і посилення майнової нерівності та приватної власності, що базується на чужій праці, тобто поділу суспільства на класи, експлуатації людини людиною.

Так, у феодальному суспільстві додатковий продукт набуває форми феодальної ренти (відробіткової, продуктивної та грошової).

За умов капіталізму додатковий продукт як категорія безпо­середнього виробництва у сфері обміну набуває форми додатко­вої вартості, у сфері розподілу — прибутку (в таких різновидах, як середній прибуток, підприємницький дохід, торговий прибу­ток, відсоток та ін.). У сфері споживання — капіталістичних інвестицій (якщо йдеться, насамперед, про виробниче споживан­ня), паразитичного споживання капіталістів-рантьє та ін.

2. Виробничі можливості і потреби суспільства

Ресурси та їхні особливості. Для того, щоб створити необхідну для життя суспільства кількість матеріальних і нематеріальних благ, потрібно затратити величезну кількість різних ресурсів (при­родних, трудових, фінансових та ін.), які називають економічними ресурсами (від фр. resource — цінність, запас, джерело засобів).

Економічні ресурси — сукупність речових та особистих фак­торів виробництва, що використовують для виробництва товарів і послуг. Для вивчення економічних ресурсів вживають різні критерії кваліфікації. Крім особистого і речового чинників, мож­на вирізняти також відтворювані та невідтворювані чинники. До відтворюваних належать ті, що створюються і відтворюються природою (ґрунт, водні басейни тощо) та суспільством (засоби виробництва, наука, інформація), до невідтворюваних — корисні копалини, що використовуються як сировина. Водночас існують чинники, які спільно відновлюються у процесі взаємодії людини з природою (наприклад, трудові ресурси).

Ще одним варіантом класифікації ресурсів є їх поділ на при­родні, трудові, інвестиційні (грошові ресурси), наукові та ін­формаційні.

Суспільною формою різних видів ресурсів є певний тип власно­сті на них.

У процесі матеріального виробництва надзвичайно важливу роль відіграють природні ресурси. Так, на виготовлення продукції вартістю 1 дол. США людство витрачає в середньому до 1 т при­родних ресурсів, а з надр планети щорічно видобувають майже 25 т рудних корисних копалин і будівельних матеріалів на кож­ного жителя земної кулі.

Обмеженість ресурсів. У певній країні або у масштабі плане­ти обсяги окремих економічних ресурсів природно обмежені. Так, із загальної площі земної кулі майже 510 млн м2 (понад 75 %) припадає на моря; неоднаковими є природні умови господарю­вання, обсяги природних копалин тощо.

Проте, за підрахунками учених, наявні сільськогосподарські угіддя за умови їх ефективного використання можуть забезпечити необхідними життєвими благами близько 12 млрд осіб, тобто вдвоє більше, ніж існує на планеті. Наприклад, українські чорноземи спроможні прогодувати не менше 1 млрд осіб. Це означає, що обмеженість цього виду ресурсів має відносний характер.

Водночас є немало країн, у яких відсутня значна частина одних ресурсів, але вони мають у наявності інші, обмін якими може задовольнити потреби більшості країн світу. Проте цьому пере­шкоджає дискримінаційний характер міжнародного поділу праці і світової торгівлі.

Тому межа виробничих можливостей залежить не стільки від обмеженості ресурсів, скільки від наявного соціально-еконо­мічного устрою у більшості країн світу, зокрема від розподілу багатства і власності, величезних витрат на гонку озброєнь, вели­чини платоспроможного попиту населення.

Водночас справді обмеженими є лише окремі види природних ресурсів (нафта, газ та ін.). Така обмеженість є абсолютною, про що йтиметься в останній темі. Крім того, про абсолютну та відносну обмеженість ресурсів можна говорити і з погляду на постійно зро­стаючі потреби людей, зростання яких випереджає виробничі мож­ливості суспільства.

Враховуючи відносну рідкісність переважної кількості ресурсів, можна стверджувати про дію відповідного закону. Закон віднос­ної рідкісності ресурсів виражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв'язки між зростаючими й випереджаючими потребами людини та відносною обмеженістю ресурсів і їх нерівномірним і несправедливим розподілом.

3. Економічні потреби та закони їхнього розвитку

Сутність економічних потреб. Найпростішим визначенням економічних потреб є необхідність людей у життєвих благах. Повніше економічні потреби можна визначити як ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає її до економічної ді­яльності для забезпечення власного добробуту та добробуту чле­нів родини.

Економічні потреби тісно пов'язані з виробництвом, розподі­лом, обміном, споживанням. Необхідність задоволення цих по­треб спонукає до виробництва необхідних життєвих благ. У свою чергу, виробництво, створюючи нові товари та послуги, стимулює розвиток потреб людини. Задоволення економічних потреб здійснюється у процесі споживання. Спожитий продукт або по­слуга народжує нові потреби. Таким чином відбувається відтво­рення економічних потреб.

Завдяки економічним потребам здійснюється взаємозв'язок інтересів, цілей людей, з одного боку, та засобів і умов життя людей — з другого. Потребами і прагненнями для їх задоволен­ня зумовлені економічні відносини між людьми, країнами.

Класифікація потреб. За ступенем задоволення розрізняють абсолютні, дійсні та платоспроможні (фактичні) потреби. Абсо­лютні економічні потреби визначаються максимально мож­ливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг за най­сприятливіших умов, які могли б бути спожиті суспільством. Так, у розвинених країнах світу незавантажені майже 25 % вироб­ничих потужностей, є мільйони безробітних та десятки мільйонів тих, що живуть у бідності й злиденності. Тому там існує мож­ливість значно збільшити виробництво матеріальних благ і по­слуг та обсяги їх споживання. Дійсні економічні потреби — це потреби, що задовольняються за оптимальних розмірів виробниц­тва, у даному випадку — за значного недовантаження виробни­чих потужностей та армії безробітних. Фактичні економічні потреби виявляються у формі задоволення платоспроможного попиту. Вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення.

Розрізняють також економічні потреби суспільства, класів, соціа­льних верств, прошарків і груп, економічні потреби окремих лю­дей. З-поміж останніх виокремлюють фізіологічні, соціальні та

духовні потреби. До фізіологічних потреб належать основні потре­би в товарах і послугах, без яких неможливе існування людини. Це певний набір продовольчих товарів (споживання яких забез­печує певну калорійність для працюючих та непрацюючих осіб) і товарів широкого вжитку. До соціальних належать потреби в освіті, медичних послугах, соціальному страхуванні, вихованні дітей тощо. До духовних відносять потреби людини у відвідуванні кіно, театру, картинних галерей, читанні художньої літератури, розвитку осо­бистості.

До середини 50-х років, тобто до початку формування тех­нологічного способу виробництва, що базується на автоматизо­ваній праці, у розвинених країнах світу переважали потреби в товарах повсякденного побуту та товарах тривалого користуван­ня. Тому на їх задоволення витрачалася більша частина сімей­ного бюджету. З кінця 50-х років починають переважати потреби в послугах (у побутовому обслуговуванні, спорті, відпочинку, освіті, медицині тощо).

З середини 70-х років, тобто від початку інформаційної рево­люції, все помітнішу роль для сучасного працівника починають відігравати духовні потреби — потреби в розвитку творчих здібно­стей та обдарувань людини тощо.

Закон зростання потреб. Логічним завершенням залежності потреб від рівня розвитку продуктивних сил, відносин економіч­ної власності, здібностей, споживання та інших чинників є всеза-гальний закон зростання потреб, що діє в усіх суспільно-еконо-мічних формаціях.

Закон зростання потреб — закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між розвитком продуктивних сил, відносин економічної власності, з одного боку, і досягнутим рівнем задоволення потреб (або особистим споживанням), а та­кож зростанням потреб суспільства, їх кількісно-якісним зрос­танням і вдосконаленням — з другого.

Підтвердженням цього є подвоєння за сучасних умов у роз­винених країнах світу кількості різних видів споживчих товарів і послуг за кожних десять років. Дія цього закону зумовлена прогресом продуктивних сил, і, насамперед, основної продуктивної сили — всього технологічного способу виробництва.

Дія закону зростання потреб із боку соціально-економічної форми зумовлена еволюцією відносин економічної власності, появою но­вих типів і форм власності, конкуренцією, зростанням згуртова­ності робітників, а відтак — й інших загонів найманих працівни­ків, розвитком почуття людської гідності та іншими чинниками У багатьох країнах світу розробляються раціональні норми споживання матеріальних благ, насамперед продуктів харчуван­ня, які задовольняють фізіологічні потреби. Порівняння фактич­ного споживання з раціональними нормами споживання дозво­ляє визначити ступінь задоволення потреб, виявити структуру незадоволеного попиту і скоригувати на цій основі економічну політику у цій сфері.

Шляхи подолання суперечності між безмежними потреба­ми й обмеженістю ресурсів. Такі шляхи слід розрізняти стосов­но матеріально-речового змісту і соціально-економічної форми, стосовно потреб і ресурсів.

Щодо матеріально-речового змісту (технологічного способу виробництва) та ресурсів, то до них належать розвиток продуктив­них сил (в т. ч. засобів і предметів праці, науки та ін.), техніко-економічних відносин (спеціалізації, кооперування на національ­ному та інтернаціональному рівнях), планомірне і стабільно ви­соке зростання виробництва, обмін ресурсами між країнами шля­хом купівлі-продажу, економія ресурсів, створення замінників ресурсів, альтернативних джерел ресурсів тощо.

Сутність економічних інтересів. При з'ясуванні економіч­них потреб йшлося про їх нерозривний зв'язок з економічними інтересами. Тому Гегель справедливо стверджував, що дії людей випливають із їхніх потреб та інтересів.

З урахуванням сказаного економічні інтереси — це усві­домлені економічні потреби окремих людей, соціальних верств, груп та класів, що є формою відносин економічної власності, і, у

свою чергу, знаходять свій вияв у поставлених цілях, конкрет­них завданнях та діях щодо їх досягнення.

Рівень розвитку економічних інтересів, які органічно взаємо­пов'язані з економічними законами, зумовлений тим, що для як­найповнішого задоволення своїх економічних потреб люди по­винні у своїй господарській діяльності керуватися вимогами об'єктивних економічних законів. Крім того, економічні інтере­си зумовлені, насамперед, розвитком їхніх матеріальних потреб. Як форма вияву економічних відносин економічні інтереси є вод­ночас формою вияву та реалізації економічних законів.

З усієї сукупності економічних відносин економічні інтереси взаємопов'язані, передусім, із такими підсистемами, як продук­тивні сили і відносини економічної власності, притаманними їм економічними законами. Зв'язок економічних інтересів із роз­витком продуктивних сил виявляється у тому, що основною про­дуктивною силою є сама людина зі своїми потребами, інтересами, цілями та волею. Це означає, що прогрес продуктивних сил най­швидше відбувається за умови, що їх розвиток здійснюється відпо­відно до потреб та інтересів людей, насамперед людей праці. Зв'я­зок економічних інтересів із відносинами економічної власності виражається в тому, що економічна власність є відносинами між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності тощо в усіх сфе­рах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, роз­поділі, обміні та споживанні). Тому прогрес економічної влас­ності найшвидше здійснюється тоді, коли типи власності (а отже, й форми привласнення) найповніше забезпечують задоволення потреб та інтересів людей.

Структура економічних інтересів та їх взаємодія. Оскільки економічні інтереси — найконкретніша форма вияву відносин економічної власності, то відповідно до існування у сучасній структурі таких відносин трьох основних типів власності (при­ватної, колективної, суспільної, — у випадку розвитку державної власності в інтересах всіх членів суспільства) виділяють індиві­дуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси. Водночас економічні інтереси є формою вияву відповідних видів економічних потреб, їх усвідомлення окремими індивідами, тру­довим колективом та суспільством. Тому разом з економічни­ми потребами економічні інтереси — це рушійна сила розвитку суспільного способу виробництва.

У західній економічній літературі, а останніми роками й у віт­чизняній, визначається поділ економічних інтересів лише на суспільні та приватні, а колективні інтереси нерідко ігнорують або розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів.

Невизнання колективних економічних інтересів означає, по-перше, полярне (в чорно-білих тонах) бачення проблеми, всього спектра відносин економічної власності, зокрема, заперечення плюралізму, форм власності, оскільки фіксуються лише форми власності, які були притаманні суспільству вже кілька століть тому. Це не тільки суперечить реаліям дійсності, а й не відпові­дає вимогам діалектики, однією з яких є визначення проміжних ланок між двома протилежними сторонами. Колективний тип власності є проміжною між приватною (що належить окремій особі, або, як максимум, сім'ї) та державною власністю.

По-друге, ігнорується окремий, відносно самостійний тип еконо­мічних інтересів у сучасному суспільстві, до того ж домінуючий, оскільки серед типів власності переважаючим є колективний.

По-третє, в такому випадку ні в теорії, ні на практиці не сти­мулюється пошук мотивів і механізмів посилення ролі колек­тивних інтересів у підвищенні ефективності виробництва, про­дуктивності праці тощо, тобто як вагомої рушійної сили соці­ально-економічних перетворень.

Особисті інтереси виражають необхідність задоволення різно­манітних потреб окремої людини; колективні потреби (передусім, матеріальні) — трудових колективів, а суспільні — сукупних потреб суспільства. Інтенсивний розвиток інтегрованої капіта­лістичної власності протягом останніх десятиліть у країнах За­хідної Європи формує новий тип економічних інтересів — інте­граційних, в яких усвідомлюються спільні потреби країн ЄС.

Колективні інтереси також існують у двох основних формах: 1) трудові колективні інтереси, тобто інтереси працівників, які викупили підприємство. Таких підприємств у США налічується майже 11 тис. Значна їх кількість формально існує і в Україні після переходу частини державної власності до рук трудових колективів через створення закритих акціонерних підприємств або викуп за приватизаційні сертифікати; 2) колективні капіта­лістичні інтереси.

Економічні інтереси стають могутньою рушійною силою соці­ально-економічного прогресу, коли оптимально поєднуються осо­бисті (у тому числі приватні), колективні та суспільні інтереси. Таке поєднання необхідне на рівні окремого підприємства, галузі та держави.

Тема 3

1. Сутність економічної системи та її матеріальна основа

Зміст та структура економічної системи. В політекономічному аспекті економічна система представляє взаємодію відносин економічної власності і продуктивних сил та елементів цих підсис­тем (законів розвитку останніх) у процесі виробництва та при­власнення матеріальних і нематеріальних благ у всіх сферах су­спільного відтворення, внаслідок чого виникають закони суспіль­ного способу виробництва, передусім, основний економічний за­кон (що втілює в собі основну мету суспільства).

З урахуванням повного визначення політичної економії фор­мується соціально-економічна система.

Така система — це комплекс взаємодіючих суспільних підсис­тем, базисних і надбудовних відносин та їхніх елементів і зв'язків між ними, внаслідок взаємодії яких виникають закони суспіль­ного розвитку, які безпосередньо або опосередковано регулюють виробництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних і нема­теріальних благ у певній країні, надають цілісності та організо­ваності такій системі, підпорядковують її розвиток спільній меті.

Структура економічної системи — це сукупність стійких зв'язків і відносин (а, отже, і взаємодія), інтегруючу роль серед яких відіграють відносини економічної власності та господар­ський механізм, серед яких вирішальне значення, в т. ч. у визна­ченні сутності господарського механізму, належить відносинам власності на засоби виробництва.

У структурі соціально-економічної системи інтегруюча роль закріплюється за власністю на засоби виробництва і владою (еко­номічною та політичною), оскільки між власністю і владою існує органічний взаємозв'язок, що передбачає перехід власності у владу і навпаки.

Внаслідок закономірних зв'язків (а отже, взаємодії) між окре­мими економічними підсистемами виникають складніші метасистеми. Так, внаслідок взаємодії між продуктивними силами і техні­ко-економічними відносинами формується технологічний спосіб виробництва; внаслідок взаємодії продуктивних сил і відносин економічної власності утворюється суспільний спосіб виробниц­тва; внаслідок взаємодії техніко-економічних, організаційно-еко­номічних відносин та відносин економічної власності утворю­ються економічні відносини; взаємодія останніх із продуктив­ними силами приводить до виникнення економічного способу виробництва.

Цілісність, а отже й висока організованість і ефективність сучасних розвинених економічних систем, залежить від того, на­скільки сильна її гуманістична, демократична та екологічна спря­мованість. Гуманістична спрямованість означає підпорядко­ваність розвитку економічних систем найвищим моральним, культурним, гуманістичнім цінностям людей праці (зокрема, цінностям християнської економіки), розвитку їхніх творчих, організаційних, розумових і фізичних здібностей, тобто всіх сутнісних сил людини.

Демократична спрямованість найбільше залежить від двох основних чинників: від ступеня демократизації економічних відносин і, насамперед — відносин економічної власності; від ступеня участі працівників в управлінні виробництвом і влас­ністю, їхнього впливу на господарський механізм.

Екологічна спрямованість економічної системи передбачає формування такої еколого-економічної системи, яка б зберігала природу, сприяла задоволенню зростаючих екологічних потреб суспільства (у чистому повітрі, екологічно чистих продуктах тощо), сприяла впровадженню у виробництво техніки і технології, яка б оберігала навколишнє середовище та ін.

2. Суспільний поділ праці й технологічний спосіб виробництва.

Сутність та форми суспільного поділу праці. Впродовж майже 3 млн. років існування первіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці.

Лише у III—II тис. до н. е. відбувається відокремлення пас­туших племен від землеробських, що поклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливим регу­лярний обмін між общинами. У цьому ж суспільстві пізніше відбувся другий великий поділ праці — ремесло відокремилося від землеробства, що означало виникнення товарного виробниц­тва, спеціально розрахованого на обмін. Розвиток обміну зумо­вив виникнення металевих грошей, виділення класу купців, по­яву торгового капіталу. Це був третій великий поділ праці, що відбувся у рабовласницькому суспільстві і визначив надалі роз­виток товарного виробництва.

Отже, суспільний поділ праці — це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній вироб­ничій діяльності.

Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах. "Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробниц­тва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, — писав К. Маркс, — назвати загальним поділом праці, розпад цих видів виробництва на види і підвиди — частковим поділом праці, а поділ праці всередині майстерні — одиничним поділом праці". Аналогічні три основні форми суспільного поді­лу праці існують у межах світового господарства за функціону­вання міжнародного поділу праці.

Після третього поділу праці, тобто приблизно через 65 століть, у XX ст. у розвинених країнах світу відбувся четвертий великий поділ праці — відокремлення нематеріального виробництва (нау­ки, освіти, охорони здоров'я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилась тенденція до розширення товарного виробниц­тва.

Розвиток основних форм суспільного поділу праці, особливо у частковій та одиничній формах, свідчить про дію закону су­спільного поділу праці. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між рівнем розвитку продуктивних сил, еконо­мічною могутністю країни, з одного боку, та об'єктивно немину­чим процесом поглиблення поділу праці у межах окремих країн та в інтернаціональному масштабі з другого, та зростанням на цій основі продуктивності праці.

Одним із різновидів поділу праці є обмін діяльністю, що означає взаємообмін результатами виробничої діяльності у формі продуктів праці (товарів або послуг) однієї або декількох галу­зей народного господарства. Так, для підприємств машинобудів­них галузей промисловості використовують метал підприємств металургійної промисловості та водночас виготовляють устатку­вання для металургійних заводів.

Процесу суспільного поділу праці протистоїть кооперація праці, комбінування виробництва. Так, кооперація праці означає таку форму організації праці, виконання робіт, при якій знач­на кількість людей планомірно та спільно бере участь в одному трудовому процесі, або в різних пов'язаних між собою трудових процесах.

Комбінування виробництва — форма організації виробниц­тва, за якої на одному підприємстві поєднуються і функціону­ють різні виробництва, продукція яких є сировиною, напівфабри­катами, допоміжними матеріалами для інших виробництв. Одним із різновидів такої кооперації є поєднання послідовних стадій обробки продукції. Так, у чорній металургії із руди виплавля­ють чавун, відтак переплавляють його на сталь, зі сталі роблять різні види прокату.

Техніко-економічні відносини в їхній взаємодії з розвитком продуктивних сил, як уже зазначалося, формують технологіч­ний спосіб виробництва. Ця категорія також відображає техніко-економічний характер поєднання речових і особистісних факторів виробництва.

Суб'єкти економічних відносин. Найчисленнішим суб'єктом відносин економічної власності є домашні господарства; до них належать господарства, що скла­даються з однієї або кількох осіб, які мають спільне житло з метою відтворення робочої сили та розвитку особистості на основі кінцевого споживання продуктів сфери матеріального та нема­теріального виробництва.

Другим за чисельністю суб'єктом усіх форм економічних відносин є підприємства. Відповідно до типів власності розрізня­ють приватні (індивідуальні), колективні, державні та наддер­жавні типи підприємств, а також спільні, які утворюються вна­слідок злиття окремих типів підприємств.

Третім важливим суб'єктом економічних відносин у межах окремих національних країн є держава. Сучасна держава висту­пає в ролі підприємця (на підприємствах державного сектору), фінансиста (перерозподіляє до 55 % національного доходу через державний бюджет), кредитора (надає кредити підприємствам, іншим державам), інвестора (здійснює значні капіталовкладення).

3. Економічні відносини як форма та спосіб економічної системи

Зміст і форма економічної системи. Змістом економічної системи є, по-перше, комплекс усіх її метасистем, підсистем та елементів; по-друге, сукупність процесів, а отже, відносин і зв'язків між ними (тобто всі види внутрішніх взаємодій); по-третє, сталі зв'язки, з яких виникають закономірності, закони і тенденції розвитку системи. У такому узагальненому розумінні зміст еконо­мічної системи включає в себе форму, співвідноситься з нею. Форма економічної системи є також багатоаспектною категорією. Вона є, по-перше, внутрішньою організацією економічної систе­ми, тобто трактується як її внутрішня упорядкованість (поря­док), узгодженість взаємодії між підсистемами, насамперед, між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно до структури всієї системи (передусім її законами), а також діяльність щодо налагодження таких зв'язків, їх коор­динації з боку відповідних органів, інститутів (корпорацій, дер­жави та ін.); по-друге, це структура економічної системи, яка в даному випадку виступає як її (форми) конкретизація.

Найпростішими формами організації підсистеми та елементів економічної системи є підприємства. Адже в межах окремих сучасних підприємств функціонує більшість елементів продук­тивних сил, встановлюються певні організаційно-економічні відно­сини та відносини економічної власності, а також одиничний поділ праці, відносини спеціалізації, кооперації з іншими підпри­ємствами — техніко-економічні відносини.

Економічні відносини і, передусім відносини економічної влас­ності в їхній взаємодії з соціальними, політичними (владою) фор­мують соціально-економічну форму розвитку продуктивних сил.

Взаємодія економічної форми зі змістом. Зміст і форма еконо­мічної системи перебувають між собою в органічному зв'язку і взаємозалежності. Це означає змістовність форми та оформленість змісту, неможливість існування однієї сторони без іншої.

Проте у цій взаємозалежності та співвідношенні визначаль­ним є зміст. Це передбачає, що форма виникає під впливом змісту, що останній розвивається більш динамічно й активно, а, отже, в ньому переважає тенденція до змін.

Проте суспільна форма (в даному випадку — приватна капіта­лістична власність) не була пасивною, а здійснювала певний вплив на розвиток продуктивних сил. Водночас, форма і зміст, незва­жаючи на їхню суперечливість, здебільшого, відповідали одне од­ному, переважаючою у їхній взаємодії була єдність, а тому вони сприяли взаємному зміцненню, зокрема індивідуальна капіталіс­тична власність стимулювала розвиток продуктивних сил. Суб'єк­том цієї форми власності були власники здебільшого малих капі­талістичних підприємств.

Внаслідок цих процесів відбувається злам попередньої віднос­но стійкої структури, її підпорядкування досконалішій системі зв'язків. На практиці це означає, передусім, підпорядкування малих капіталістичних підприємств крупним акціонерним ком­паніям, витіснення дрібних підприємств у ті сфери і галузі, у розвитку яких не зацікавлений акціонерний капітал, а також об'єднання капіталів малих і середніх підприємств у акціонерні товариства (найвиразніша форма зламу попередньої структури власності) та ін.

4. Суспільний спосіб виробництва

Сутність суспільного способу виробництва. Суспільний спосіб, як уже зазначалось — єдність продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності). Якщо розглядати його з боку змісту, то він складається, по-перше, з двох підсистем (про­дуктивних сил і відносин економічної власності), кожна з яких формується з певної кількості елементів; по-друге, із відносин і зв'язків між ними (а отже, усіх видів внутрішніх взаємодій), серед яких виділяють сталі і суттєві зв'язки, що є законами його розвитку).

Форма суспільного способу виробництва, будучи складовою змісту, реалізується, по-перше, як його внутрішня організація, тобто узгоджує взаємодію між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно до вимог законів кожної із під­систем та спільних для них законів, а також забезпечує їх коорди­націю з боку певних інститутів; по-друге, як структура суспільного способу виробництва.

Якщо йдеться про сутність суспільного способу виробництва, то слід розкривати закони її розвитку, оскільки сутність є комп­лексом необхідних, постійних та глибоких зв'язків і відносин, що визначають основні риси, особливості та тенденції розвитку даної системи. Таким законом є передусім закон відповідності виробничих відносин (відносин економічної власності) рівню, характеру та структурі розвитку продуктивних сил, закон єдності праці і власності та ін.

З урахуванням сказаного суспільний спосіб виробницт­ва можна визначити як суперечливу єдність відносин економіч­ної власності і продуктивних сил та соціально-економічну фор­му поєднання безпосередніх виробників із засобами виробниц­тва. Таке розуміння суспільного способу виробництва є, в ос­новному, синонімічним із категорією "економічний устрій держави".

Типи суспільних способів виробництва. У процесі еволюції людського суспільства існували первіснообщинний, рабовласниць­кий, феодальний, капіталістичний спосіб виробництва, а нині у розвинених країнах світу інтенсивно формується соціалістич­ний спосіб виробництва.

За умов первіснообщинного ладу окрема особа не могла ви­жити у боротьбі з природою. Тому об'єднання людей у первісну общину було спрямоване на спільне збирання дарів природи, полювання, рибальство, а праця була обов'язковою. Тому людина не вступала в активну взаємодію з природою, а такий тип ведення господарства називався привласнюючим. Він існував майже упро­довж 3 млн років до 40—35 тис. років тому. Йому була властива суспільна (общинна) власність на засоби виробництва і виготов­лений продукт. Община регулювала споживання кожного її члена на основі рівності, отже, була наявною єдність колективної праці і відповідного типу власності.

Рабовласницький спосіб виробництва виник наприкінці IV — на початку III тис. до н. е. й існував до І ст. н. е. Основними галузями господарства буди землеробство і тваринництво. Домі­нувала ручна праця. Засоби праці виготовляли з міді, бронзи, заліза. Виникають ремісничі міста. Відбувається третій вели­кий суспільний поділ праці, вперше з'являються гроші, лихвар­ський капітал.

Феодальний спосіб виробництва виник у V ст. й існував до кінця XV — початку XVI ст., головною його галуззю було сільське господарство. Рівень землеробської техніки був низьким, перева­жала ручна праця. Відносини власності характеризувалися наді­ленням селян землею та іншими засобами виробництва, їхньою особистою залежністю від поміщика (юридичний аспект влас­ності), привласненням додаткового і частини необхідного про­дукту методами позаекономічного примусу. Це знаходило вияв у панщині (відробній ренті), тобто примусовій праці селянина (до трьох днів на тиждень у XVI ст. і до 4—5 днів — наприкінці XVII ст. в Україні та Росії) на полі феодала зі своїми знаряддями і тягловою силою.

Капіталістичний спосіб виробництва. У його межах від середини 60-х років почав поступово формуватися соціалістичний спосіб виробництва.

Кожний наступний суспільний спосіб виробництва був склад­нішим за попередній. Виявом цього в межах капіталізму є те, що суспільний спосіб виробництва проходить у своєму розвитку дві стадії, а в межах вищої стадії виділяються певні ступені, функціонують різні моделі.

5. Типи та моделі економічних систем.

Ринкова економіка - характеризується приватною фор­мою власності на економічні ресурси та використанням рин­кового механізму для регулювання економіки. В такій системі кожен суб'єкт прагне досягти максимального прибутку на ос­нові індивідуального прийняття рішень. Але приватний інте­рес - це одночасно й носій суспільного інтересу. Кожний еко­номічний суб'єкт здатний реалізовувати свій приватний інте­рес лише в тому випадку, якщо він є носієм суспільного інте­ресу. Таке поєднання приватного інтересу із суспільним здійснюється на ринку.

Командно-адміністративна (або планова) економіка є прямо протилежною ринковій. Вона заснована на суспільній (державній) власності, а регулювання здійснюється за допо­могою централізованого державного планування. Ринок у цій системі самостійно не функціонує, а також є об'єктом планування.

Змішана економіка поєднує у собі різні форми власності й два механізми макроекономічного регулювання: ринковий і державний. Співвідношення між державним і ринковим регу­люванням у різних країнах неоднакове.

Трьома найтиповішими моделями змішаної економіки є: американська, японська та шведська моделі.

Американська модель змішаної економіки. Основу американської моделі становить система всілякого заохочення підприємства, досягнення особистого успіху, збагачення най­активнішої частини населення. Завдання соціальної рівноваги громадян при цьому гостро не ставляться, а пряме державне втручання в економіку є незначним і охоплює такі питання, як визначення правил гри на ринку, використання бюджетної си­стеми, перерозподіл доходів через податкові механізми та ін.

Японська модель змішаної економіки. Для цієї моделі характерним є активне втручання держави в економіку для створення такого макросередовища, в якому прогресивні га­лузі зростають найшвидше. Розвиток економіки підпорядко­ваний загальним національним завданням, велику роль відіграє економічне планування. Розв'язанням соціальних за­вдань безпосередньо займаються корпорації та об'єднання. Цій моделі притаманне певне відставання темпів зростання заробітної плати порівняно зі зростанням продуктивності праці.

Шведська модель змішаної економіки. Характерною особливістю цієї моделі є її соціальна спрямованість на рівні державної політики. Шведська модель є своєрідним поєднан­ням ринкової економіки та соціалістичної ідеології, її часто на­зивають розподільчим соціалізмом. Основний принцип цієї моделі полягає в розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розподілу. Перша функція ре­алізується в конкурентній ринковій економіці приватним сек­тором, другу виконує уряд, який перерозподіляє доходи. Ско­рочення майнової нерівності досягається за рахунок перероз­поділу доходу через бюджет на користь менш забезпечених верств населення. Більше половини державних видатків спря­мовані на соціальні потреби: забезпечення доступності освіти, охорону здоров'я, страхування на випадок безробіття, пенсійне страхування.

Тема 4

1. Власність як економічна категорія

Сутність економічної власності. Власність у цілому є склад­ною і багатоплановою соціологічною категорією, в якій виді­ляють економічний, соціальний, правовий, політичний та інші аспекти. Тому власність вивчають різні науки: політична еко­номія, економічна теорія, юриспруденція, філософські науки, соціо­логія та ін.

Двома найважливішими аспектами категорії "власність" є економічний і юридичний.

Як економічна категорія, власність, у свою чергу, характери­зується єдністю двох аспектів: кількісного та якісного.

Кількісний аспект власності — різноманітні об'єкти: заводи, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії та ін. Найважливішим об'єктом власності є засоби виробництва. За­лежно від того, у чиїх руках вони зосереджені (рабовласника, феодала чи капіталіста), формується відповідний суспільний спосіб виробництва.

Якісний аспект власності — відносини між людьми, підприєм­ствами, державою, між державою та іншими суб'єктами з приводу привласнення засобів виробництва, створеного продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення. Теоретичним вираженням відносин економічної власності є сукупність таких економічних категорій, як "вартість", "ціна", "гроші", "капітал", "за­робітна плата", "прибуток", "податок" та ін.

Відносини між людьми з приводу привласнення засобів ви­робництва або відносини власності на засоби виробництва станов­лять основу виробничих відносин, формують їхній тип, а з погляду системного підходу — це важлива підсистема виробничих відно­син, що розкривається та функціонує у всіх сферах суспільного відтворення.

Економічна власність розкриває сутність виробничих відно­син, надає останнім цілісність, є їх системною, комплексною ха­рактеристикою. Якщо у відносинах економічної власності пода­ні лише внутрішні, необхідні, сталі, визначальні, сутнісні зв'язки і відносини, то у виробничих відносинах, крім таких форм зв'яз­ку, містяться відповідно не тільки внутрішні, але й зовнішні, не тільки необхідні, але й випадкові, не тільки сутнісні, але й такі, що утримуються на рівні зовнішніх форм, поверхневих зв'язків та відносин і т. д.

Важливість визначення власності як системної сутності ви­робничих відносин для практика полягає насамперед у тому, що для здійснення докорінного трансформування власності в Україні недостатньо лише провести роздержавлення економіки, істотно знизити питому вагу державної власності (з 92 % до, приблизно, 35 %), і на цій основі забезпечити формування інших типів і форм власності (приватної, акціонерної, муніципальної, коопера­тивної тощо) та їх плюралізм — треба також радикально рефор­мувати кожний елемент цієї системи виробничих відносин, тобто привласнення кожного об'єкта власності. Інакше кажучи, йдеться про радикальну зміну цін, заробітної плати, розподілу прибутку та інших конкретних економічних форм (виражених у тих чи інших категоріях), за допомогою яких привласнюються засоби виробництва, робоча сила, предмети споживання тощо в кожній зі сфер суспільного відтворення. Такі самі радикальні перетво­рення необхідні і в межах кожного з типів і форм власності.

Власність як категорія надбудовчих відносин. Найтісніше пов'язана з економічною власністю юридична сторона соціоло­гічного поняття власність.

Юридична власність — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Оскільки юридична власність є вираженням вольових відносин між людьми, пов'язаних із пев­ним видом матеріальних або нематеріальних благ, або з речами, то вона, як і економічна власність, має також дві сторони: 1) вольове ставлення людини до іншої людини, або групи людей до іншої групи; 2) ставлення людини до речі. В останньому випадку речі (засоби праці, предмети споживання та ін.) належать пев­ним особам, перетворюючись при цьому на сферу вияву люд­ської волі і становлять об'єкт їхнього володіння, їхнє майно, а люди — це власники цього майна.

Коли людина вкладає свою волю у певну річ, юридична влас­ність означає ставлення індивіда до речей як до своїх, тобто як до самого себе, або поширення самого себе на зовнішні предмети, їх втягування у свою орбіту, владу над речами, коли власник може розпоряджатися ними на свій розсуд. Вільний доступ до таких речей інших членів суспільства не допускається. Певні речі як об'єкти володіння становлять майно конкретної особи, стають мо­нопольною сферою вияву виключно волі їхнього власника. Най­важливіші категорії юридичної власності — володіння, розпоря­дження, користування.

Крім економічного та юридичного аспектів, у власності слід виділяти й інші аспекти.

Так, соціальний аспект власності розкриває процес форму­вання і розвитку класів, соціальних верств і груп та взаємодію між ними залежно від ставлення до засобів виробництва, спо­собів отримання певної частки національного багатства. Так, в Україні у 90-х роках активно формується клас буржуазії, так званих "нових українців", які збагатилися переважно за раху­нок державної власності, ухиляючись від сплати податків та інши­ми незаконними методами.

Політичний аспект власності характеризує вплив на полі­тику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства. Скажімо, клас "нових українців" формується і внаслідок "надмірного роз­дування" державного апарату, розкрадання державної власності, отримання чиновниками хабарів, фешенебельних квартир за за­ниженими цінами тощо.

Психологічний аспект власності відображає наявність по­чуття господаря у людини-працівника або його відсутність, став­лення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Внаслідок тотального одержавлення власності в колишньому СРСР пере­важна більшість працівників ставилася до неї як до чужої, що виявлялося у масовому розкраданні цієї власності. У процесі роздержавлення і приватизації в Україні масштаби розкрадан­ня значно зросли.

2. Структура економічної власності.

Основні критерії класифікації економічної власності. Такими критеріями класифікації системи економічної власності є її роз­межування за такими ознаками: по-перше, з боку суб'єктів влас­ності; по-друге, з боку об'єктів власності; по-третє, за сферами суспільного відтворення; по-четверте, за інтегральним критерієм, який враховує перші три критерії у цілому або поєднує суб'єктно-об'єктний підхід та розвиток економічної власності за сферами відтворення.

Якщо розглядати відносини економічної власності за умов сучасного капіталізму, то основними підсистемами є приватна, колективна і державна. Ці підсистеми в політико-економічному аспекті найлогічніше назвати типами власності, а в межах кож­ної з них виділяти форми. Ще один тип власності може виник­нути внаслідок поєднання окремих із трьох названих типів — це змішаний тип.

З боку об'єктів власності розрізняють власність на засоби праці, предмети праці (а в сукупності — на засоби виробництва), робочу силу, використовувані сили природи, науку (засоби наукових до­сліджень та їх результати), інформацію. Якщо об'єднати ці об'єкти в одне ціле, то отримаємо власність на продуктивні сили або на умови виробництва.

Але в такій класифікації не врахована власність на резуль­тати виробництва, зокрема на створений національний дохід, формами якого є власність на необхідний і додатковий продукт. Якщо йдеться про макроекономічний рівень, то розвиток сучас­ної економічної системи неможливий без одержавлення значної частки (в середньому до 55 %) національного доходу, в процесі якого формується державна власність на національний дохід, з одержавленого національного доходу направляються кошти на розвиток освіти, охорони здоров'я, науки, управління народним господарством тощо. Власність на окремі об'єкти власності є . видами власності.

Основними суб'єктами власності, в руках яких зосереджуєть­ся більшість названих об'єктів власності та виникають різні форми підприємств, є дрібний товаровиробник, що не наймає ро­бочої сили, індивідуальний капіталіст, колективний капіталіст, трудовий колектив та держава. На інтернаціональному рівні можна виділити міжнародні монополії та транснаціональні кор­порації. Якщо об'єктом власності є здебільшого національний дохід, то ще одним суб'єктом власності є наднаціональні органи, зокрема у рамках ЄС.

За сферами суспільного відтворення виділяють відносини еко­номічної власності у безпосередньому виробництві, обміні, розпо­ділі та споживанні. Визначальними з-поміж них є економічна власність у сфері безпосереднього виробництва. По відношенню до такого привласнення — привласнення у сфері обміну, розподілу і споживання — це вторинне привласнення. Крім того, у сфері безпосереднього виробництва відбувається соціально-економіч­не поєднання працівників із засобами виробництва, що визначає тип суспільного способу виробництва і відповідне поєднання особистісних і речових факторів виробництва в інших сферах.

Основні типи та форми власності. Історично першим типом власності була колективна (або общинна), яка існувала за умов первіснообщинного ладу.

Наступним в історичному аспекті був приватний тип влас­ності. Приватна власність — це процес привласнення різних об'єктів власності окремою особою (максимум сім'єю) у різних сферах суспільного відтворення. Розрізняють приватну власність, засновану на власній та на чужій праці.

До першої належить власність дрібних виробників (реміс­ників, селян тощо), які не наймають робочої сили, а отже, не екс­плуатують найманої праці. Ця форма власності існує в усіх су­спільно-економічних формаціях (крім первіснообщинного ладу), що вже зазначалось.

За капіталізму приватна трудова власність була представлена фермерськими господарствами, що не наймали робочої сили, дрібни­ми ремісниками, торгівцями.

Приватна власність, що базується на чужій праці, за своїм еко­номічним потенціалом значно переважала приватну трудову власність в усіх формаціях, де вони існували. В останній третині XIX ст. її замінила колективна капіталістична власність — акціонерна форма капіталістичної власності, що є найадекватнішою формою існування монополій (у т. ч. колективних монополій — олігополій).

Оскільки колективна капіталістична власність заперечує інди­відуальну капіталістичну власність не цілком, а діалектичне, тобто з урахуванням позитивних сторін розвитку, то малі і середні капіталістичні підприємства, що перебувають у приватній влас­ності, не зникають, а доповнюють розвиток гігантських монопо­лістичних об'єднань, інших форм власності, підпорядковуючись їм.

Колективна власність — це процес привласнення різних об'єктів власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного відтворення. Колективну власність поді­ляють на дві основні форми — трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичній або розумовій) усіх членів трудового колективу, нетрудова колективна влас­ність — на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема їхній праці з управління та кон­тролю за виробничим процесом.

Формами колективного типу економічної власності у США є також кооперативна власність, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій.

Незважаючи на такі переваги колективної власності, вона не­спроможна забезпечити розвиток стратегічно важливих об'єктів національної економіки: побудову залізниць, трубопровідного транспорту, єдиної енергетичної системи, фундаментальних нау­кових досліджень, освоєння космосу та ін. Це означає процес пере­ростання продуктивними силами меж колективної власності, що зумовлює одержавлення продуктивних сил, інтенсивний розви­ток державної власності.

Державна власність — привласнення державою (як суб'єк­том власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення. Виникає з появою самої держави, про що вже йшлося раніше.

За феодалізму державна власність поширювалася на монетні двори, майстерні для виготовлення зброї, соляні, горілчані моно­полії тощо. Держава була також великим землевласником. На державних підприємствах працювали кріпаки.

Широкого розвитку державна власність набуває за капіталіз­му, оскільки у XVII ст. виникають державні та змішані (з участю держави) компанії для управління й торгівлі з колоніями, встанов­люється власність держави на землю, арсенали, підприєм­ства з добування міді, залізної руди, виготовлення пороху та ін. Об'єктами державної власності стають також пошта, телеграф, комунальне господарство, адміністративні будинки тощо, що ма­ють загальнонаціональне значення.

Власність на фактори виробництва та способи їх поєднання.

Оскільки основним елементом продуктивних сил є людина, то серед об'єктів, а отже, видів власності, найважливішу роль відіграє власність на робочу силу.

Власність на робочу силу — це певна сукупність відносин економічної власності між найманими працівниками, підприєм­цем і державою з приводу привласнення робочої сили в усіх сферах суспільного відтворення. Оскільки робоча сила — це су­купність фізичних і духовних властивостей людини, які вона застосовує у процесі виробництва, то власність на робочу силу конкретизується у певній сукупності відносин економічної влас­ності з приводу привласнення фізичних, з одного боку, духовних (до складу яких входять розумові, організаційні, творчі якості та здібності) властивостей людини — з другого.

Економічний аспект власності на робочу силу розкривається у процесі привласнення цього специфічного товару в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Привлас­нення робочої сили капіталістом у процесі безпосереднього ви­робництва виражається у тривалості робочого дня, тижня, місяця, в інтенсивності праці тощо. Найтриваліший робочий час — в японського найманого працівника: він у середньому працює приблизно на 250 годин на рік більше, ніж його американський чи західноєвропейський колега. Вищою є і його інтенсивність праці. Це означає, що у сфері безпосереднього виробництва в Японії здійснюється найбільше привласнення робочої сили, фізичних і духовних здібностей найманого працівника. Крім того, у цій країні найповніше привласнюються інтелектуальні здібності робітників і службовців, зокрема в гуртках якості.

Крім найманої робочої сили об'єктом привласнення є робоча сила підприємця, вищого менеджера. На відміну від робочої сили найманого працівника, їхня робоча сила не відчужується, і результати їхньої праці привласнюють вони самі та частково держава.

Держава бере участь у привласненні частини необхідного й додаткового продукту у формі механізму оподаткування. Відно­сини власності на робочу силу у цій сфері можуть послаблювати або посилювати процес привласнення робочої сили у сфері без­посереднього виробництва.

Власність на засоби виробництва — це привласнення різни­ми економічними суб'єктами (індивідом, групою капіталістів, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення. У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється у процесі праці й ви­ражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, орга­нічна будова капіталу та ін.

Залежно від форми власності на засоби виробництва та робочу силу відбувається певний тип їх з'єднання. Відповідно до вимог принципу суперечності, слід розрізняти техніко-економічне (відо­бражає речовий зміст суспільного способу виробництва) та соці­ально-економічне поєднання (відображає суспільну форму даного способу виробництва) особистісних і речових факторів ви­робництва.

За умов рабовласницького способу виробництва раб не мав власності на свою робочу силу, тому його поєднання з засобами виробництва мало характер позаекономічного примусу.

За умов феодалізму позаекономічний примус до праці мав місце на полі феодала (де треба було працювати до 4 днів на тиждень), що поєднувався з економічним примусом на власно­му полі.

Найповніше економічний примус до праці розвинений за умов капіталізму. Найманого працівника ніхто не змушує трудитися примусово. Але він змушений продавати свою робочу силу, щоб прогодувати себе і членів своєї сім'ї.

У процесі техніко-економічного поєднання, за умов доміну­вання технологічного способу виробництва, що базувався на ма­шинній праці, робітник мав, здебільшого, одну вузьку професію, ритм його праці визначався рухом машин і тому мало місце технологічне підкорення праці капіталом, яке значно послаб­люється за умов автоматизованого виробництва. Загалом тех­ніко-економічне поєднання означає безпосереднє використання робітником певних засобів і предметів праці незалежно від того, чи є він їх власником.

Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засо­бами виробництва на народних, кооперативних, частково акціо­нерних, а також на приватних підприємствах, де не використо­вується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у тру­довій колективній власності, здійснюється прямо, безпосередньо. У цьому випадку робітники та службовці є і власниками засобів виробництва та створеного ними продукту, і працівниками.

Але все докорінно змінюється, коли знаряддя та предмети праці належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим). За таких умов безпосередні працівники відчужуються від влас­ності на засоби виробництва і на виготовлений продукт, від управління власністю, від самого процесу праці, а їхня робоча сила перетворюється на товар. Соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх використання під контролем капіталіста.

Сучасна система продуктивних сил, як зазначалось, формується у процесі взаємодії різних елементів: різних засобів праці, нау­ки, Інформації та ін. Для їхнього прогресу необхідний розвиток різних типів власності (приватної, колективної, державної) та різних форм їх поєднання. Тому пріоритетною формою власності для розвитку певного елементу системи на різних етапах еволюції може бути як одна із названих форм, так і їх комбінація. Зміст продуктивних сил — активне ставлення людини до природи та відносини між людьми у процесі праці, тому для гармонійного їх співвідношення необхідні типи і фор­ми власності, які б забезпечували нормальне відтворення індиві­да як біологічного виду, задовольняли його екологічні потреби, були спроможні подолати екологічну кризу.

Розвиток людини як головної продуктивної сили (високого рівня освіти, кваліфікації, культури і насамперед техніко-технологічної культури, здорового фізичного стану тощо) забезпечує раціональне поєднання суспільної, колективної та приватної власності. Для розвитку освіти у загальнонаціональному мас­штабі, тобто для отримання належного рівня освіти сукупним працівником, найбільш придатна суспільна власність; розвиток фундаментальних наукових досліджень — державна власність, а взірцево-конструкторські розробки найефективніше здійснюють дрібні та середні фірми, особливо ризикові (венчурні) компанії в межах, передусім, індивідуальної капіталістичної власності.

Форми власності та форми господарювання. Поняття "фор­ма власності" є більш ємною економічною категорією, ніж "форма господарювання". Це виявляється в тому, що одна форма влас­ності може мати декілька форм господарювання. Тому останню можна розглядати як один із методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб'єктом за певну винаго­роду. Так, приватна форма власності може бути реалізована че­рез такі форми господарювання, як оренда, сімейний підряд, вен­чурний бізнес та ін., отже, форма господарювання у сфері ма­теріального виробництва — це комплекс конкретних способів, які використовує господарський суб'єкт для привласнення пред­метів природи у процесі праці з метою створення певного блага або його доведення до конкретного споживача і отримання за це частини доходу.

Водночас одна і та ж форма господарювання може викорис­товуватися для реалізації двох і більше форм власності. Це сто­сується, передусім, оренди.

3. Особливості розвитку відносин власності в Україні

З погляду власності в юридичному аспекті у процесі рефор­мування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної час­тини державної власності, що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загальнонародною. Близько 35—40 % стра­тегічних об'єктів власності (залізниці, порти, пошта, зв'язок, кос­мос, ВПК та ін.) мали залишитись у власності держави й рефор­муватися щодо нових умов насамперед у бік подолання відчу­ження найманих працівників від засобів виробництва.

Формально такі права надавалися будь-якому громадянину країни шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифі­ката. Номінальна вартість останнього, за підрахунками деяких науковців, мала становити в Україні не менше 10 тис. дол. США, у Росії близько 250 тис. руб. в цінах 1990 р. Згідно із законом України, майновий сертифікат мав випускати Національний банк України в купонній формі (як це мало місце в Чехії), завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною зне­цінення майнового сертифіката.

Наступною основною правовою причиною цього процесу був випуск державою в обіг інвестиційних сертифікатів як цінного папера та його обмін на майновий сертифікат. Проте згідно із законом України "Про приватизаційні папери" майновий серти­фікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а отже, на акцію роздержавленого підпри­ємства. По-третє, інвестиційні сертифікати були втрачені знач­ною частиною громадян при їх вкладанні в різні фіктивні довір­чі товариства. Завдяки цим діям приватизаційний сертифікат сильно знецінився, а соціальна спрямованість роздержавлення приватизації набула внаслідок цього значного антинародного ха­рактеру.

Вона ще більше посилилася внаслідок інфляційних процесів у першій половині 90-х років, штучного зниження вартості май­на підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації. Сумарна дія економічних та правових причин призвела до ката­строфічного знецінення майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90-х років приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населен­ня були створені своєрідні "рівні стартові умови" для входження в ринок — їх перетворення на безправних найманих працівників, продавців своєї робочої сили, до того ж за умов зростаючого ма­сового безробіття.

З другого боку, в Україні, Росії та деяких інших країнах СНД відбувалось активне формування так званого "ефективного влас­ника". Цей процес здійснювався внаслідок масового розкрадання державної власності представниками тіньового капіталу, вищи­ми чиновниками державного апарату, номенклатурним дирек­торським корпусом. Якщо у Чехії процес приватизації отримав назву "народної", то в Росії та Україні — "чорної приватизації".

За оцінками провідних спеціалістів, награбовані кошти від процесу "чорної приватизації" здебільшого опинились у сейфах іноземних банків.

За 1992—2001 рр. в Україні змінили форму власності понад 600 тис. об'єктів, частка державної власності скоротилась з понад 90 % до майже 25 %, налічується 17,5 млн акціонерів.

Тема 5

1. Натуральна форма організації виробництва.

Поняття "організація суспільного виробництва" та його форми.

Організацію продуктивних сил на націо­нальному рівні можна визначити як процес координації дій усіх елементів цієї сторони суспільного виробництва шляхом коопе­рації, поділу праці та обміну діяльністю, з одного боку, та його регулювання з другого. Об'єктивна сторона координації означає дію законів технологічного способу виробництва (суспільного поді­лу праці, усуспільнення виробництва та праці та ін.), що управля­ють цими процесами. У свою чергу, таке регулювання здійснюєть­ся стихійно через механізм ринкового саморегулювання, цілеспрямовано з боку держави або шляхом поєднання ринкових ва­желів із державними.

На мікрорівні організація продуктивних сил здійснюється у процесі одиничного поділу праці, кооперації праці, запровадження певних форм і методів організації виробництва і праці підприєм­ницької діяльності, дії законів концентрації виробництва та ін.

Організація відносин економічної власності на мікрорівні здійснюється через механізм управління власністю, дії законів концентрації власності, централізації власності тощо. На макрорівні така організація відбувається через механізм конкуренції, переливу капіталу, розвитку акціонерної власності (коли голов­не підприємство продає частину акцій підприємствам-постачаль-никам), державне регулювання відносин власності, дії специфіч­них, стадійних економічних законів.

Якщо врахувати лише об'єктивну сторону поняття "органі­зація виробництва", то слід виділити натуральну, товарну та без­посередньо суспільну форми виробництва.

Історично першим виникло нату­ральне виробництво. Натуральне виробництво — виробниц­тво, за якого продукти праці призначаються для задоволення влас­них потреб виробництва, для споживання всередині господар­ства, що їх виробило.

У первіснообщинному ладі впродовж майже трьох мільйонів років єдиною формою суспільного виробництва було натуральне виробництво. У процесі розпаду цього ладу виникає товарне ви­робництво, але натуральна форма залишається панівною ще впро­довж майже шести тисячоліть, поєднуючись із товарною формою. Загалом в усіх докапіталістичних формаціях господарство пе-реважно було натуральним (господарство первісних общин і па­тріархальних сімей, середньовічні феодальні маєтки). Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших як у виробництві, так і у споживанні. Рівень споживання господарюючих суб'єктів (влас­ників) залежав тільки від рівня власного виробництва.

Суспільний поділ праці в натуральному господарстві був роз­винений ще слабо.

Натуральне виробництво було малоефективним, консерватив­ним, а пануючі в ньому відносини економічної власності забез­печували дуже повільний розвиток продуктивних сил.

2. Товарна форма організації суспільного виробництва.

Матеріальною основою виникнення товарних відносин, їх речо­вим вмістом є суспільний поділ праці, що відбувається під дією закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів.

З погляду суспільної форми відокремленість виробників зу­мовлена їхнім прагненням привласнити результати своєї праці (за умов простого товарного виробництва) і чужої праці (в екс­плуататорських формаціях, насамперед за капіталізму).

У сучасних умовах формами вияву економічної відокремле­ності товаровиробників є: 1) самостійне встановлення обсягів виробництва, цін, розподілу отриманих прибутків тощо; 2) неза­лежність в управлінні виробництвом і збутом продукції; 3) самостійність у виборі постачальників сировини, електроенергії, комплектуючих виробів, відповідальність за виконання кон­трактів, договорів; 4) самофінансування, економічний ризик, са­моокупність тощо.

Товарне виробництво — така організація суспільного госпо­дарства, коли окремі продукти виготовляють відокремлені ви­робники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж цих продуктів, що стають товарами на ринку.

Проста форма товарного виробництва існує за умов рабовласницького і феодального способів виробництва, розвинена — при капіталізмі. Просте товарне виробництво характеризується поєднанням безпосередніх виробників із засобами виробництва. Просте товарне виробництво базується на власній праці, капіталістичне — на експлуатації чужої праці. Продукт праці в простому товарному виробництві належить то­варовиробникові, у капіталістичному — власникові засобів ви­робництва, тобто капіталістові. Просте товарне виробництво є дрібним, розпорошеним, у ньому не існує одиничного поділу праці, а кінцева мета — задоволення особистих потреб товаровиробника. Капіталістичне товарне виробництво передбачає спільну працю багатьох найманих працівників, розвинений одиничний поділ праці. Його мета — отримання прибутку капіталістом.

Зі сказаного випливає висновок про те, що просте товарне виробництво — це, здебільшого, процес виробництва продукції для обміну відокремленими дрібними товаровиробниками (селя­нами і ремісниками), які не використовують найманої праці.

Капіталістичне товарне виробництво означає процес виробництва продукції на малих, середніх та крупних капіталіс­тичних підприємствах для обміну з метою отримання прибутку та його використання для розширення виробництва і для спо­живання.

3. Товар та його властивості.

Споживча вартість і корисність товару. З погляду спожив­чої вартості товар є насамперед предметом, річчю, що завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних властивостей речей (на­приклад, м'ясо містить білки та інші корисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку.

Споживча вартість може бути не тільки певним предметом (одягом, їжею тощо), а й послугою (наприклад, послуги лікаря, педагога та ін.). Проте споживча вартість послуги не має речової форми свого вираження, а є корисним ефектом живої праці, ви­користання якої водночас задовольняє певні потреби інших лю­дей. Тому споживчу вартість можна визначити як певну річ або послугу, що завдяки своїм корисним властивостям задоволь­няє різноманітні людські потреби.

У зв'язку з цим постає питання про співвідношення спожив­чої вартості і корисності, яке по-різному тлумачиться в сучасній літературі.

Корисність речі або послуги, зумовлена їх властивостями, створює їхню споживчу вартість і виражає відношення таких властивостей до потреб людей. При купівлі товару або послуги індивід "оцінює" споживчі вартості, "досліджує" їхню якість, зіставляє споживчу вартість різних товарів і послуг. У корисності відображається зіставлення об'єктивної і суб'єктивної сторін. Отже, споживча вартість більш містка категорія, ніж корисність.

Роль споживчої вартості за умов товарного виробництва по­лягає в тому, що вона, по-перше, є речовою основою, матеріальним носієм суспільних відносин і мети виробництва; по-друге, її слід вивчати як споживчу вартість для інших, як суспільну спожив­чу вартість (за умов суспільного поділу праці продукт виробля­ється не для споживання самим виробником, а для інших осіб). По-третє, споживча вартість як суспільна є проміжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер споживчої вартості має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чергу, свідчить про її органічний зв'язок із якістю продукції, а отже, і з ефективністю виробництва.

Цінність блага є єдністю споживчої вартості і витрат на її виробництво, а тому існує за умов будь-якого суспільного способу виробництва. І лише за умов товарного виробництва цінність продукта набуває форми вартості.

Вартість і мінова вартість. У процесі обміну товарів має місце елемент випадковості, зумовлений, передусім, співвідношенням попиту та пропозиції на певний товар у даний момент. Але загалом у процесі обміну встановлюється певна закономірність, що полягає в тому, що саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Міно­ва вартість — властивість товару обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

В усіх товарах, що обмінюються на інші, спільним є те, що вони — втілення суспільної праці, витраченої на їх виробництво, що робить їх кількісно зіставлюваними, отже, формує їхню вартість. Крім того, вони мають суспільну споживчу вартість, що виражає суспільні виробничі відносини між людьми, але по­в'язані із процесом праці, виробничою діяльністю людини. Тому у вартості виражається не просто кількість суспільне необхідної праці, а і якість продукції, її корисний ефект.

Вартість має якісну та кількісну сторони. У першому випадку вартість виражає відносини економічної власності між товарови­робниками, у другому — величину втіленої в товарі суспільне необхідної праці товаровиробника та суспільну корисність товару.

Діалектична єдність споживчої вартості і вартості формує то­вар. Товар — суспільна форма продукту праці, що завдяки своїм корисним властивостям задовольняє потреби людей, вироблений для обміну на основі суспільно необхідних витрат.

Купуючи товар, споживачі платять за нього певну суму гро­шей, яка є його ціною. Найпростішим визначенням ціни є те, що вона є грошовим вираженням вартості.

Водночас глибинною внутрішньою сутністю товару або сут­ністю другого порядку є єдність і взаємодія конкретної й абс­трактної праці, що лежать в основі відповідно споживчої вар­тості і вартості.

Конкретна й абстрактна праця. Конкретна праця має певну мету, характер операцій, предмет, засоби і результати. Конкрет­на праця — суспільна праця, що витрачається в особливо доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці, характеризується метою і створює специфічну споживчу вартість.

Абстрактна праця є суспільною формою витрат фізичних та розумових сил людини, загальною економічною категорією товар­ного виробництва. При визначенні цієї праці слід абстрагувати­ся від якісних відмінностей багатьох конкретних видів праці, від її корисних форм. Тоді можна сказати, що абстрактна праця являє собою працю взагалі, тобто містить у собі загальне, притаманне багатьом (десяткам тисяч) видам конкретної праці. В абстрактній праці мають значення витрати людської робочої сили з фізіоло­гічного погляду, витрати людської енергії (м'язів, мозку, нервів).

Тому в політекономічному аспекті абстрактна праця — спе­цифічна економічна категорія товарного виробництва, що відо­бражає відносини економічної власності між товаровиробника­ми у процесі порівнювання (через обмін) різних видів праці без­відносно до їхньої конкретної форми.

Суперечності товару і товарного виробництва. Двоїста при­рода вартості розкривається в суперечливій єдності (що передба­чає боротьбу її сторін) індивідуальної та суспільної вартостей (внаслідок різниці індивідуальних і суспільно необхідних ви­трат). Робочий час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво товару, є індивідуальним робочим часом. Час, по­трібний для виготовлення певної споживчої вартості для задово­лення потреб суспільства за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і за середнього в даному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці — це суспільно необхідний робочий час. Він тяжіє до індивідуального робочого часу на тих підприєм­ствах, що виробляють основну масу продукції.

Співвідношення суспільно необхідного та індивідуального ро­бочого часу залежить від суспільних потреб, сукупного платоспро­можного попиту на певні види продукції; якщо товарів вироб­ляється більше чи менше, рівень регулюючих витрат змінюєть­ся. Важливо й те, що вартість товарів визначається умовами їх відтворення. Це означає, що з появою товарів такої ж якості, але таких, що виробляються через певний період часу з меншими витратами суспільно необхідного робочого часу, вартість поперед­ніх товарів знижується і зменшується до вартості останньої пар­тії товарів.

Формування суспільно необхідних витрат відбувається у про­цесі конкуренції товаровиробників. Витрати, більші за суспіль­но необхідний робочий час за умов конкуренції не створюють вартості, не визнаються суспільством. На ринку, коли попит відпо­відає пропозиції, покупець не платитиме більше грошей за одна­ковий за якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального, ніж суспільне необхідного робочого часу.

4. Розвиток товару і товарного виробництва за сучасних умов

Еволюція товару у розвинутих країнах світу у XX ст. Впро­довж XX століття відбувалася еволюція товару, в діалектиці відно­син конкретної та абстрактної, приватної і суспільної праці з'я­вилися якісно нові аспекти.

Уявлення про ці процеси може дати виробництво сучасного автомобіля, який нині став звичайним товаром. США, напри­клад, щороку виробляють до 17 млн автомобілів, Японія — до 15 млн. Сучасний автомобіль складається у середньому з 15 тис. деталей (у тому числі майже 1500 основних), виробництвом яких зайняті як гігантські компанії, так і величезна кількість дрібних підприємств-постачальників. У створенні споживчої вартості автомобіля беруть участь де­кілька тисяч видів конкретної праці. У цьому разі конкретна пра­ця все менше виявляється як приватна праця незалежного, еконо­мічно відокремленого товаровиробника. У наймогутнішої амери­канської монополії, що виробляє автомобілі "Дженерал моторз", на початку 90-х років налічувалося майже 40 тис. постачальників, а частка закупівель у сумі обігу становила приблизно 48 %. За цих умов зведення конкретних видів праці до абстрактної праці, а спо­живчої вартості до вартості, визначення конкретної праці як суспіль­ної відбувається через систему замовлень, контрактів, субпідрядів. "Дженерал моторз" встановлює з постачальниками тривалі вироб­ничі зв'язки і перетворення окремої деталі, вузла автомобіля на товар відбувається не звичайним шляхом повної та вільної кон­куренції на ринку, а планується заздалегідь, набуває форми договору. Це означає підрив товарного виробництва за сучасних умов.

Один із важливих принципів організації ринку в розвинутих країнах полягає в тому, що потенційний виробник, перш ніж по­чати виробляти товар, знаходить покупця, попередньо укладає з ним письмову або усну угоду чи контракт. У них обумовлюють­ся якість товарів, ціни, термін поставок, платежі тощо. Завдяки цьому сфера ринкових відносин, по суті, перетворюється на сферу прямих зв'язків між виробниками і споживачами.

Ще сильніше підривається товарне виробництво з посиленням втручання держави в економіку. Це втручання відбу­вається через укладання державних контрактів, закупівлю дер­жавою більшої частини виготовленої продукції, що означає га­рантований державний попит на неї.

У процесі поглиблення міжнародного поділу праці конкрет­на праця є формою рівних видів міжнародної праці, а її (кон­кретної праці) зведення до абстрактної відбувається у процесі формування інтернаціональної вартості.

Ці процеси на мікрорівні формують основу безпосередньо су­спільного виробництва.

Водночас встановлення контрактних, субпідрядних відносин великої компанії з малими та середніми підприємствами супро­воджується привласненням створеного на них найманими праців­никами частини необхідного і додаткового продукту, певним управлінням власністю цих підприємств із боку великих ком­паній тощо.

Основні тенденції розвитку капіталістичного товарного гос­подарства. У межах сучасного товарного виробництва діють дві протилежні тенденції: до його розширення та до його підриву. Тенденція до розширення зумовлена поглибленням суспільного поділу праці (кількість машинобудівних галузей і виробництв у розвинених країнах світу становить понад 200, тоді як у слабо-розвинених — лише 15), спеціалізації суспільної праці (відгалу­ження окремих виробничих функцій у самостійні виробництва), збільшенням кількості економічно відокремлених виробників (у США у 1947—1995 pp. кількість підприємств зросла майже на 15 млн, що з погляду відносин власності означає відокремлення товаровиробників, які, виготовляючи товари чи надаючи послуги, вступають у відносини з іншими товаровиробниками і спожи­вачами) та ін.

Дія тенденції до підриву товарного виробництва, а також ринкових відносин зумовлена, передусім, розвитком масштабів одиничного поділу праці, в основі якого лежить подетальна та поопераційна спеціалізація всередині окремих виробничих оди­ниць. Тенденція до підриву товарного виробництва зумовлена й розширенням масштабів організованості та планомірності в межах окремих компаній, дія цієї тенденції спричинена також розвитком контрактних відносин між монополіями, з одного боку, дрібними й середніми капіталістичними підприємствами — з другого.

Певний підрив товарного виробництва має місце й тоді, коли створюються міжнародні та транснаціональні корпорації, спільні підприємства, коли держава укладає контракти на національному та міжнародному рівнях, централізовано регулює економіку. Таку ж роль значною мірою виконують наднаціональне регулювання економіки, гігантські банки, що створюють апарат для суспільного регулювання процесу виробництва й розподілу продуктів, перехід від індивідуальної до колективної форми власності та ін.

5. Закони розвитку товарного виробництва.

Економічний зміст закону вартості. Закон вартості — особ­ливий економічний закон (діє у деяких суспільних способах ви­робництва), що виражає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки між суспільне необхідною працею (витраченою на виробниц­тво товару з урахуванням умов її відтворення) і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції.

Закон вартості виражає, по-перше, внутрішньо необхідні суттєві й сталі зв'язки між індивідуальним і суспільне необхідним ро­бочим часом. У такому аспекті він набуває вигляду закону сфе­ри безпосереднього виробництва. Змушуючи товаровиробників знижувати індивідуальну вартість їхніх товарів (через поліп­шення організації виробництва, впровадження нової техніки, зростання обсягів виробництва тощо), зменшуючи при цьому вар­тість корисних благ, цей закон є рушійною силою розвитку про­дуктивних сил.

Друга риса закону вартості — наявність сталих зв'язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, за якої здійснюється взаємний тиск одного підприємця на іншого. Роль рушійної сили розвитку виробництва закон вартості у цьому випадку виконує в нерозривній єдності сфер безпосереднього виробництва й обміну.

Третьою важливою рисою цього закону є наявність сталого зв'язку між попитом і пропозицією. Якщо їх відносна рівність порушується, то обмін товарів здійснюється не відповідно до кількості витраченого на них суспільного робочого часу. Так, за недостатньої кількості товарів ринкову вартість завжди регулю­ють товари, вироблені за гірших умов, а за надлишкової їх кількості — виготовлені за найкращих умов. Якщо кількість праці відповідає розмірам суспільної потреби, товар продається за його вартістю. Таким чином, закон вартості стихійно регулює пропорції розподілу суспільної праці між галузями.

Цей закон, по-четверте, виражає внутрішньо необхідні зв'яз­ки між працею виробника товарів у минулому (суспільне необхід­ним робочим часом у момент їх безпосереднього виробництва) і теперішніми умовами виробництва. Тому вартість товарів зумов­люється не тим робочим часом, який витрачено на їх виробниц­тво, а тим, який витрачено на їх відтворення.

По-п'яте, закон вартості виражає внутрішньо необхідні й сталі зв'язки між вартістю й цінами товарів. Тому він керує рухом цін так, що зменшення або збільшення необхідного робочого часу зумовлює зниження або підвищення цін виробництва.

У класичному вигляді (коли ціни товарів коливаються на­вколо вартості) закон вартості діяв лише за простого товарного виробництва. В епоху домонополістичного капіталізму з пере­творенням вартості товарів на ціни виробництва закон вартості. діяв у формі коливання цін навколо цін виробництва, на вищій стадії капіталізму — у формі коливання цін навколо монопольних цін виробництва, про що детальніше йтиметься у наступних темах.

Основні функції закону вартості. Закон вартості є: 1) сти­хійним регулятором товарного виробництва (простого, капіта­лістичного), але не відокремлено, а в поєднанні з іншими еконо­мічними законами (законами відповідності виробничих відно­син рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростанню продуктивності праці тощо — у період існування товарного ви­робництва; законами додаткової вартості, середньої норми при­бутку тощо — у період розвитку капіталістичного товарного ви­робництва); 2) рушійною силою стихійного розвитку продуктив­них сил; 3) основою диференціації товаровиробників.

За товарної форми виробництва товаровиробники постійно змушені вдосконалювати нову техніку, технологію, поліпшувати якість продукції, підвищувати продуктивність праці, знижувати індивідуальні витрати виробництва. Хто цього не робить, може швидко збанкрутувати; тому за цієї форми організації суспіль­ного виробництва значно прискорюється прогрес у розвитку про­дуктивних сил. Водночас постійне коливання цін, зміни в рин­ковій кон'юнктурі призводять до розорення й витіснення з рин­ку маси дрібних виробників.

За сучасних умов цей процес торкається дрібних, середніх і навіть великих фірм. Поступово посилюється їхня майнова ди­ференціація.

З боку відносин економічної власності дія закону вартості виявляється у зростанні інтенсивності та продуктивності праці окремого найманого працівника, трудового колективу (тобто в посиленні активної взаємодії між людиною і природою у про­цесі праці та привласнення природних речовин), у зростанні вар­тості робочої сили, величини необхідного продукту і насамперед додаткової вартості (розходження у темпах зростання цих вели­чин є основою посилення класової нерівності), посиленні ступеня експлуатації, концентрації та централізації власності, її моно­полізації, одержавлення тощо.

Тема 6

1. Підприємство та його функції.

Підприємство - це самостійний, господарський суб'єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку. Воно є основною первинною ланкою економіки. Від рівня діяльності підприємства залежать процес виробництва матеріальних благ, задоволення потреб населення та його життєвий рівень, науково-технічний прогрес.

З економічної точки зору, підприємство самостійно здійснює індивідуальне відтворення, тобто організує виробництво, для чого наймає робочу силу, купує сировину, матеріали та напівфабрикати в інших підприємств, платить за це готівково або безготівково, свої товари продає або тимчасово складає.

Поряд з організаційною формою господарювання підприємство є певним майновим комплексом, що складається з основного та оборотного капіталу. Факторами виробництва підприємства є робоча сила і засоби виробництва.

Існує багато правових форм підприємств. Причому при їх класифікації застосовують різні критерії. Однак найперше підприємства класифікують за типами і формами власності, поділяючи їх на приватні, державні, комунальні, колективні (кооперативні) та змішані. Формою організації державних, комунальних, приватних, колективних і змішаних підприємств може бути акціонерне товариство.

Акціонерне товариство - це об'єднання, що засноване на залученні грошових коштів шляхом продажу акцій і має статутний капітал, поділений на частини, рівні номінальній вартості акцій.

Залежно від характеру соціально-економічного поєднання безпосередніх працівників із засобами виробництва, в Україні та багатьох інших країнах функціонують такі основні види підприємств:

1. Державні - засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно, розрізняють загальнодержавні та комунальні підприємства.

2. Колективні трудові - засновані на власності трудового колективу, їх поділяють на колективні трудові підприємства (народні підприємства), кооперативні, підприємства громадських організацій тощо.

3. Приватнокапіталістичні - засновані на власності окремої особи (капіталіста), яка наймає робочу силу.

4. Колективні (або акціонерні) капіталістичні підприємства - засновані на власності декількох власників капіталу, які наймають робочу силу.

5. Індивідуальні (приватні) - засновані на приватній трудовій власності фізичної особи.

6. Сімейні - засновані на праці однієї сім'ї.

7. Спільні (або змішані) - засновані на поєднанні різних форм власності, в тому числі із залученням іноземного капіталу.

Підприємства, незалежно від типу та форми власності, виконують такі функції:

виробничу функцію, суть якої полягає у створенні товарів чи послуг для задоволення потреб споживачів;

виробничо-технологічну функцію, суть якої полягає у забезпеченні виробництва необхідними ресурсами та їх належному використанні;

- економічну функцію, що полягає в управлінні процесами виробництва та збуту товарів, укладанні контрактів, найманні працівників, розподілі доходів, забезпеченні ефективності, здійсненні ціноутворення, вивченні ринку тощо;

соціальну функцію, зміст якої зводиться до поліпшення умов праці та відпочинку працівників, створення сприятливого психологічного клімату в колективі, надання допомоги та пільг працівникам і членам їх сімей, благодійна діяльність тощо;

зовнішньоекономічну функцію. Незважаючи на те, що підприємства, є самостійними ланками економіки, діють вони у тісному зв'язку між собою. Ті з них, що виробляють однорідну продукцію, об'єднуються у галузь. Разом з тим, значна частина підприємств однієї галузі вступає у зв'язки з підприємствами інших галузей, утворюючи міжгалузеві зв'язки і формуючи національну економіку як ціле.

2. Продукція підприємства та складові її вартості

Підприємство виступає у ролі товаровиробника, оскільки вироблений ним продукт, перед тим як бути використаним для задоволення суспільних потреб, проходить стадію обміну, купівлі-продажу. Тобто реалізації споживної вартості товару передує реалізація його вартості.

Вироблена підприємством продукція виступає у двох формах: у натурально-речовій та у вартісній (грошовій). За натурально-речовою формою вона включає в себе різноманітні засоби виробництва і предмети споживання. За вартісною формою вироблену на підприємстві продукцію поділяють на фонд заміщення (ФЗ), необхідний продукт (НП) і додатковий продукт (ДП). Тобто вартість виробленої продукції (В) = ФЗ+НП+ДП.

Цю структуру вартості можна розглядати з двох точок зору. З точки зору створення вартості, можна говорити, що вартість виробленої продукції включає в себе стару вартість (ФЗ) і новостворену вартість (НП+ДП), тобто валову додану вартість, яка включає в себе відтворену вартість необхідного продукту (заробітну плату) і вартість додаткового продукту (додаткову вартість). За таких умов вартість виробленого продукту можна виразити такою формулою;

В = ФЗ + (НП + ДП)

Структуру вартості виробленого продукту можна розглядати і з точки зору зростання старої вартості, зростання капіталу. За таких умов прийнято говорити про авансований капітал, тобто витрати виробництва (собівартість продукції) і чисту додану вартість, тобто додатковий продукт. В цьому випадку вартість виробленого продукту можна виразити формулою;

В = (ФЗ + НП) + ДП

Таким чином, повна вартість товару включає в себе вартість спожитих засобів виробництва (вартість амортизаційних відрахувань із засобів праці та вартість сировини, матеріалів, палива), вартість необхідного продукту (заробітну плату) і вартість додаткового продукту (додаткову вартість).

Валова додана вартість - це вартість необхідного і додаткового продукту. Це фактично валовий (національний) доход, що створений на підприємстві.

Чиста додана вартість - це вартість додаткового продукту (додаткової вартості). Чисту додану вартість ще називають чистим доходом підприємства.

В умовах панування суспільної власності підприємство зацікавлене у зростанні обсягів валової доданої вартості і чистої доданої вартості. Заінтересованість у зростанні валової доданої вартості обумовлене тим, що валова додана вартість є джерелом доходів працівників виробничої і невиробничої сфери та джерелом задоволення загальносуспільних потреб. В умовах капіталізму підприємець зацікавлений тільки у зростанні обсягу чистої доданої вартості (додаткової вартості), яка набирає форми прибутку.

Однак в будь-якому суспільстві підприємство зацікавлене у зменшенні витрат виробництва., які на рівні підприємства набувають форми собівартості.

Собівартість - це частина вартості, яка включає в себе лише фактичні витрати підприємства на виробництво продукції, які складаються з вартості спожитих засобів виробництва і вартості тієї частини необхідного продукту, яку одержують працівники у вигляді заробітної плати.

Фабрично-заводська собівартість включає в себе затрати лише на виробництво продукції. Повна, крім витрат на виробництво включає витрати на реалізацію, наукову роботу, відрахування на утримання вище стоячих ланок управління, підготовку кадрів тощо.

Показниками собівартості є: затрати на одну грошову одиницю товарної (реалізованої) продукції; собівартість окремих видів виробів і послуг; кошторис витрат на виробництво в цілому по підприємству.

Собівартість за своєю структурою (складовими елементами) у найбільш загальній формі складається із вартості спожитих засобів виробництва і з суми, що використана на оплату праці. Проте собівартість слід розглядати у більш конкретній структурі, зокрема за економічними елементами. За ними собівартість включає: - витрати сировини матеріалів, палива, електроенергії, тобто оборотних фондів; - вартість спожитих основних виробничих фондів у вигляді амортизаційних відрахувань; - заробітну плату і відрахування на соціальне страхування; - адміністративно-управлінські витрати.

Всі ці витрати становлять собою фабрично-заводську собівартість. Якщо до них додати витрати на реалізацію, підготовку кадрів, наукову роботу, то матимемо повну собівартість.

Шляхи зниження собівартості такі: - підвищення продуктивності праці; - економне витрачання сировини, палива, електроенергії, заміна дорогих видів сировини більш дешевими, але якісними; - спеціалізація виробництва; - повне раціональне використання виробничих фондів, виробничих площ і потужностей; - удосконалення системи управління; - поліпшення системи постачання і збуту продукції. міжгалузеві зв'язки і формуючи національну економіку як ціле.

3. Підприємництво і підприємець

Підприємництво становить собою діяльність господарюючих суб'єктів по виробництву матеріальних благ та послуг. Суть підприємництва найбільш повно проявляється у функціях, які воно виконує. Ці функції такі: творча, ресурсна, організаційна.

Творча функція підприємництва полягає у генеруванні та реалізації нових ідей, здійсненні техніко-економічних проектів з метою досягнення мети виробництва.

Ресурсна функція підприємництва передбачає найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових і інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки і техніки, управління та організації виробництва.

Організаційна функція підприємництва полягає в умінні поєднувати ресурси виробництва в оптимальних пропорціях та здійснювати контроль за використанням їх.

Для існування підприємництва необхідні певні передумови, зокрема економічні, політичні, юридичні та психологічні.

Економічні передумови - це наявність різноманітних суб'єктів господарювання, які мають певну економічну відособленість.

Політичні передумови полягають у створенні в країні сприятливого політичного клімату для підприємництва, тобто має бути стабільна політика щодо підприємництва і передусім така, що сприяла б вияву ініціативи і творчості підприємців різних форм власності.

Юридичні передумови означають наявність в країні такої нормативної бази, яка б гарантувала невтручання чиновників у господарську діяльність і сприяла розвитку творчості та ініціативності підприємців.

Психологічні передумови означають створення позитивної думки суспільства про підприємництво та його роль в суспільстві.

Суб'єктами підприємництва можуть бути фізичні та юридичні особи, причому як вітчизняні, так і зарубіжні.

Закон України "Про підприємництво в Україні" забороняє займатися підприємницькою діяльністю військовослужбовцям, службовим особам прокуратури, суду, держбезпеки, внутрішніх справ, держарбітражу, держнотаріату, держвлади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств,

Обмежуючим фактором підприємницької діяльності є відсутність або недостатня кількість капіталу. Отже, підприємцями всі бути не можуть.

Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності -виробництво, торгівля, посередництво, операції з цінними паперами тощо. Правда, є види діяльності, де підприємництвом мають право займатися лише державні підприємства (виробництво медикаментів, зброї, хімречовинта ін.).

Головною дійовою особою в підприємництві виступає підприємець. Підприємець - це особа, котра організує виробництво товарів або послуг, впроваджує нові технології виробництва, освоює нові ринки збуту, використовує нові джерела сировини і створює різноманітні виробничі, комерційні, фінансово-кредитні, посередницькі організації з метою одержання прибутку. В економіці діють три типи підприємців: підприємці-власники, підприємці-орендарі та підприємці-менеджери. Підприємець-власник - це той, хто володіє підприємством або капіталом повністю або частково. Підприємець-орендар - це той, що здійснює виробництво на орендованих засобах виробництва (наприклад, фермер, який організує виробництво на взятій в оренду землі). Підприємець-менеджер - це найманий професіонал в галузі управління.

Хоча метою діяльності підприємців є одержання прибутку, в їх діяльності можна виділити не тільки приватний, а й суспільний інтерес. Задля одержання прибутку підприємці вимушені постійно вдосконалювати виробництво, дбати про створення умов для відтворення робочої сили, враховувати потреби споживачів тощо. Тобто має місце поєднання приватних та суспільних інтересів. Узгодженню цих інтересів сприяють об'єднання споживачів, держава та ринкова інфраструктура.

4. Види підприємницької діяльності.

В сучасних умовах розрізняють такі основні види підприємницької діяльності: виробничу, комерційну, посередницьку, фінансову і страхову.

Виробниче підприємництво становить собою вид діяльності, спрямованої на виробництво продуктів та послуг. Зрозуміло, що виробниче підприємництво є найважливішим, оскільки саме завдяки йому виробляється різноманітна продукція, надаються послуги (побутові, інформаційні, транспортні, зв'язку тощо), виконуються роботи (будівельні, ремонтні), створюються духовні блага. Виробниче підприємництво досить різноманітне, оскільки охоплює десятки мільйонів видів продукції, кожен з яких потрібний суспільству. Слід мати на увазі, що трапляються випадки, коли підприємець займається не тільки виробничим підприємництвом, а й іншим. Наприклад, фермерське господарство або велосипедний завод можуть самі продавати вироблену продукцію. Проте головне їх призначення - виробляти продукцію.

Комерційне підприємництво — це вид діяльності, яка забезпечує купівлю-продаж або перепродаж товарів та послуг. Комерційним підприємництвом займаються різні торговельні організації, що продають засоби виробництва, предмети споживання та послуги. За нормальних економічних зв'язків між виробником і кінцевим споживачем стоїть якийсь комерційний заклад (торговець)-Проте за певних умов, наприклад, коли з якихось причин порушуються традиційні зв'язки між виробниками та споживачами і коли перші не можуть продати товар, а другі не можуть його купити, на ринку, крім комерційних організацій появляються численні посередники.

Посередницьке підприємництво становить собою діяльність, спрямовану на створення умов для більш швидкої реалізації виробленої продукції або більш швидкого знаходження її споживачем. Посередницькою діяльністю можуть займатися як юридичні, так і фізичні особи. Посередницькі фірми можуть надавати інформаційні, консультативні, маркетингові послуги. Цю діяльність здійснюють їхні агенти - брокери, дилери, маклери. Крім суто посередницьких операцій, така фірма може здійснювати і торгівлю на власний розсуд.

Фінансове підприємництво становить собою діяльність у сфері грошово-кредитних відносин, тобто діяльність з приводу купівлі-продажу грошей, валюти, цінних паперів. Фінансовим підприємництвом, як правило, займаються комерційні банки, фондові біржі, рідше - окремі

фізичні особи.

Страхове підприємництво становить собою формування грошових коштів та їх використання на відшкодування збитків у разі непередбачених випадків. Його необхідність пов'язана з ризиком, який є невід'ємною рисою ринкової економіки. Страхове підприємництво в ринкових умовах виконує такі функції:

- захищає юридичних та фізичних осіб від можливих збитків;

- забезпечує його організаторам привласнення прибутку.

Підприємництво в Україні до ринкових перетворень здійснювалось на державних і кооперативних підприємствах. В сучасних умовах, коли існують різноманітні типи і форми власності, підприємництво стало більш різноманітним і існує у всіх видах, тобто як виробниче, комерційне, посередницьке, фінансове і страхове. Щоправда, імідж приватного підприємництва в Україні поки що низький.

5. Роль домогосподарств в економічній системі суспільства.

Домогосподарство становить собою економічну одиницю, що складається з однієї чи більше осіб, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва (робочою силою, а інколи і засобами виробництва) і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів і послуг, а також здійснює заощадження з метою задоволення своїх потреб. На практиці домогосподарство функціонує у вигляді сім'ї та її діяльності: скільки сімей в суспільстві, стільки й домогосподарств.

Домогосподарства в кожному суспільстві виконують функції споживання, постачання факторів виробництва і заощадження. Функція споживання полягає в тому, що домогосподарства є основними споживачами матеріальних і нематеріальних благ. В кінцевому плані вся виробнича діяльність суспільства орієнтується на задоволення потреб домогосподарства. Здійснюючи споживання, домогосподарства сприяють зростанню попиту на товари і послуги, а через нього роблять вплив на розвиток виробництва. Функція постачання полягає в тому, що домогосподарства, будучи соціально-економічними одиницями, де відтворюється робоча сила, а інколи і засоби виробництва, передають ці фактори виробництва діловим одиницям - підприємствам, організаціям тощо. Функцію заощадження домогосподарство виконує тоді, коли частину доходу, що не використовується ним впродовж поточного періоду, перетворює на заощадження, які за певних обставин можуть стати потужним джерелом економічного розвитку суспільства в цілому.

З точки зору мікроекономічного рівня господарювання провідною функцією виступає функція споживання. Це обумовлено тим, що раніше ніж будуть реалізовані інші функції, домогосподарство повинне споживати матеріальні та духовні блага. При цьому його потреби є варіаційною величиною, а рівень доходів - наявна величина, яка з фінансового боку встановлює межу задоволення потреб. На фінансові можливості домогосподарства впливають розмір отримуваного доход)' І ціни на блага.

Кожне домогосподарство прагне реалізувати той фінансово можливий план, якому воно віддає перевагу перед іншими, оскільки він означає для нього найвищу корисність.

На попит домогосподарства впливає сукупність факторів, серед яких найвагомішими є: переваги, розмір доходу, рівень цін, обсяг майна господарства. Зміна доходу веде до зміни бюджетного обмеження. Функція споживання взаємозв'язана з функцією постачання, пропозиції факторів виробництва. Як зазначалося, одним із факторів, що впливає на споживання, є розмір доходу. А цей останній залежить від того, за якою ціною і в якому обсязі домогосподарство продає належні йому виробничі фактори - головним чином робочу силу в умовах капіталізму і працю в умовах соціалізму.

Функція постачання зв'язана не тільки з функцією споживання, а й з функцією заощадження. Адже наявність чи відсутність коштів для заощадження при інших незмінних залежить від того, за яку ціну і в якому обсязі домогосподарство постачає суспільству виробничі фактори.

Виконуючи названі функції, домогосподарство вступає у певні зв'язки і взаємовідносини з підприємствами та організаціями і суспільством в цілому. Причому ці зв'язки не однобічні: домогосподарства сприяють розвитку підприємств і суспільства, а ці останні, в свою чергу, забезпечують відповідні умови домогосподарствам для реалізації їх функцій.

Тема 7

1.Сутність ринку, його функції.

Як явище господарського життя ринок з'явився багато сотень років назад як наслідок природно-історичного розвитку виробництва і обміну, що породили товарне ведення господарства. Відбувалося це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно самостійних, юридично неза­лежних господарюючих суб'єктів і перехід від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну та ринку.

Ринок — це обмін, який здійснюється за законами товарного вироб­ництва і обігу.

Ринок як економічна система становить собою систему виробничих відносин, в основі яких лежить приватна власність на на засоби виробництва, свобода підприємництва і вільна конкуренція.

Ринок сприяє вирішенню трьох основних економічних завдань: що, як і для кого виробляти.

1. Що виробляти, які товари, послуги, визначають не парламент чи уряд, а покупці та продавці. Перші платять гроші за певні товари, які пред­ставлені на ринку, а другі виробляють ті товари, які мають збут і приносять прибуток. Адже, якщо немає попиту на якийсь товар, то на його ви­робництво будуть витрачені матеріали, сировина, знаряддя праці, робоча сила, а отже, і фірма чи виробник матимуть збитки. Ясно і те, що поку­пець заплатить за певний товар ціну, яка його влаштовує, а продавець віддасть свій товар за суму, що принесе йому вигоду. Отже, головна роль у вирішенні питання, що виробляти, у ринковому механізмі належить ціні.

2. Як виробляти товари, визначає конкуренція між виробниками. За­стосовуючи примітивну техніку, технологію, організацію виробництва, суб'єкти господарської діяльності матимуть індивідуальні витрати вироб­ництва вищі за суспільно необхідні, а отже, продаватимуть свої товари за цінами, які нижчі, ніж витрати на ці товари. В результаті вони стануть банкрутами. Отже, конкуренція спонукає всіх товаровиробників зменшу­вати витрати виробництва, що можливо завдяки запровадженню нової техніки, технології, організації виробництва тощо.

3. Для кого виробляти товари, визначає попит. Якщо населення отри­мує високі доходи, то воно може купувати різноманітні товари. У тому разі, коли більшість населення країни має обмежені доходи, вона купува­тиме лише предмети першої необхідності. У першому випадку попит стимулюватиме виробництво, а в другому — дестимулюватиме і зумовлюва­тиме його згортання.

Ефективний ринок. Якщо запаси товарів реалізуються за цінами, близь­кими до ціни рівноваги, ринковий механізм працює ефективно, а подібні рин­ки є ефективними.

Основні функції ринку. До таких функцій, передусім пози­тивних, тобто впливу ринку, змін, які відбуваються з ним, на зміни інших явищ і процесів, а отже, взаємозалежностей між ними, належать:

1. Ціноутворююча функція. Ця функція може бути названа ціноутворюючою. У політико-економічному аспекті ця функція означає встановлення вартісної оцінки власності на продукт то­варовиробника, відчуження такої власності у процесі продажу товару та можливої втрати або приросту через механізм цін (вна­слідок коливання попиту і пропозиції та інших причин) і при­власнення певної суми грошей, відчуження останніх покупцем і привласнення ним товару або послуги.

2. Регулююча функція. У політекономічному аспекті ця функ­ція означає узгодженість між економічною власністю в її кіль­кісному аспекті у сферах безпосереднього виробництва і спожи­вання. Таку ж роль виконує ринок в узгодженні пропорцій між нагромадженням і споживанням та ін.

3. Спонукальна функція. У політекономічному аспекті ця функція при капіталізмі означає зниження індивідуальних ви­трат капіталу, покращення споживчих властивостей різних об'єктів власності, зростання ефективності капіталістичного ви­робництва, що виражається у збільшенні маси прибутків.

4. Інтегруюча функція ринку сприяє цілісності системи відно­син економічної власності у всіх сферах суспільного відтворен­ня, реалізації процесів привласнення різними суб'єктами влас­ності в межах національних країн та на наднаціональному рівні, досягненню основної мети господарської діяльності.

5. Контролююча функція ринку, яка у політекономічному аспекті означає частковий і опосередкований контроль споживачів над про­цесом привласнення, що розглядається з боку речового змісту, певного скорочення витрат покупців на придбання необхідних това­рів і послуг.

6. Функція розвитку. У політекономічному аспекті ця функ­ція означає посилення конкуренції між різними типами і фор­мами власності, рушійних сил розвитку економічної власності.

З погляду наслідків частина функцій ринку здійснює нега­тивний вплив на зміну окремих сторін економічної системи, тоб­то є дисфункціональними. До негативних функцій ринку належать, по-перше, посилення диференціації товаровиробників, не­минучість банкрутства частини із них. Це функція провокуван­ня та здійснення банкрутства.

По-друге, посилення процесу концентрації виробництва і влас­ності, а також централізації власності, що на певному етапі при­зводить до виникнення монополій, передусім у сфері обміну.

По-третє, ринок посилює нерівномірність розвитку окремих галузей, регіонів, у т. ч. у межах світового господарства, а отже, виконує функцію диспропорціональності.

По-четверте, ринок стимулює нерівномірний розподіл влас­ності в суспільстві, соціальну незахищеність окремих соціаль­них верств і груп населення. Це антисоціальна функція ринку.

По-п'яте, ринок посилює наростання інфляційних процесів в економіці, поглиблює економічні кризи, сприяє зростанню армії без­робітних. Ця функція ринку може бути названа антиекономічною.

По-шосте, ринок позбавлений внутрішніх чинників, які б сти­мулювали капіталістів оберігати природу. Це антиекологічна функція ринку, яка в політекономічному аспекті призводить до зростання витрат на відтворення робочої сили (зокрема, посилює захворюваність передусім найманих працівників), а отже, зни­жує їхній життєвий рівень.

Виходячи з функцій ринку, держава має проводити таку еко­номічну політику, щоб посилити позитивні функції ринку і по­слабити або нейтралізувати частину негативних функцій.

Умови формування і розвитку ринку. Для ефективного функ­ціонування цивілізованого ринку потрібні відповідні умови:

По-перше, реальний плюралізм типів і форм власності та форм господарювання, про що вже йшлося раніше.

По-друге, розвинене антимонопольне законодавство та на­явність достатніх механізмів його реалізації певною мірою по­слаблюють монополістичні тенденції в економіці та сприяють ефективному функціонуванню сучасного ринку.

По-третє, добре розвинена система економічного та адміні­стративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів) створює передумови для існування регульо­ваного ринку.

По-четверте, надійність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинена маркетингова діяльність.

По-п'яте, конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності, кількість яких у виробництві од­нотипної продукції має становити більш як 7—8, оскільки 1 — 2 суб'єкти — це монополія, а 3—5 — олігополія.

По-шосте, розвинений і розгалужений комплекс об'єктів влас­ності, що можуть стати об'єктом купівлі-продажу.

По-сьоме, наявність ринкової інфраструктури, тобто комплексу інститутів, підприємств, служб та установ, що забезпечують обслу­говування ринку, купівлю-продаж різних об'єктів власності та ін.

2.Структура та умови формування.

Умови формування ринку. Для того щоб була побудована ринкова еко­номіка, функціонував реальний ринок, який виконував би притаманні йому функції, мають бути відтворені передумови, випробувані світовою практикою. До них належать:

- наявність суб'єктів ринкових відносин, які, будучи економічно та юри­дично незалежними, можуть вступати у рівноправні партнерські відносини з приводу купівлі-продажу. Досягти цього можна створенням різноманіт­них власників — індивідуальних, приватних, акціонерних, державних, ко­оперативних, змішаних;

- еквівалентний обмін товарів. Ринок за своєю природою економічної допомоги, пільг не визнає;

- конкуренція, яка надає усім суб'єктам господарювання можливість віль­ної підприємницької діяльності: свободи вибору покупців, постачальни­ків, будь-яких контрагентів, примушує підприємців використовувати найпередовішу техніку і технологію, сприяючи цим зменшенню витрат вироб­ництва, підвищенню ефективності економіки;

- вільне ціноутворення, що як елемент конкуренції та головний меха­нізм контрольно-регулюючої функції ринку сприяє поєднанню інтересів суб'єктів економічного життя, стимулюючи їх раціонально використову­вати елементи виробництва;

- реальна інформація про ринок і його суб'єктів.

Якщо подібних умов не створено, то те, що називають ринком, є псевдо ринком, де гроші не виконують своїх функцій.

Структура ринку:

1.Класифікація ринків за економічним призначенням об'єктів ринкових від­носин:

- Ринок предметів споживання і послуг

- Ринок засобів виробництва

- Ринок нерухомості

- Ринок науково-технічних розробок та інформації

- Фінансовий ринок (ринок капіталу, фондовий ринок)

- Ринок праці (робочої сили)

2. Класифікація ринків за ступенем зрілості ринкових відносин:

- Розвине­ний ринок

- Ринок, що формується

3. Ринок з різним ступенем обмеження конкуренції (монопольний, олігопольний)

4. Класифікація ринків відповідно до чинного законодавства:

- Нелегальний (тіньовий) ринок

- Легальний (офіційний)

5.Класифікація ринків за адміністративно-територіальною ознакою:

- Мі­сцевий ринок

- Національний (внутрішній)

- Світовий ринок.

3.Попит, пропозиція та закони що їх регулюють.

Попит як платоспроможна потреба відображає не тільки бажан­ня, а й можливість придбати товар чи послугу. Попит і потреба кількісно не збігаються, оскільки попит є лише грошовим вираженням потреби.

Отож, сутність попиту становлять тільки ті похідні потреби людей, які можна виміряти грошима. Крім цих потреб існують і такі, котрі не можна виміряти грошима, виходячи з чого вони не є сутністю попиту. Йдеться насамперед про суспільні потреби людей.

Отже, попит — це платоспроможна потреба. її визначають як кіль­кість товарів і послуг, яку хочуть і можуть придбати покупці за певною ціною за певний період.

Закон попиту. Марно намагатися визначити попит без ціни, оскільки він змінюється саме залежно від неї. Це пов'язано з тим, що кількість про­дуктів, які люди купують на ринку, практично завжди залежить від цін на товари і послуги. Чим вища ціна на товар, тим менше його придбають покупці. І навпаки: чим нижча ціна на товар, тим більшу кількість його буде куплено за інших рівних умов.

Дію закону попиту і закономірності поведінки споживачів можна по­яснити за допомогою двох відомих в економічній теорії ефектів: ефекту доходу та ефекту заміщення.

Ефект доходу показує, як зміняться реальний доход споживача і його попит за умови зміни цін на товари.

Ефект заміщення характеризує взаємозв'язок між цінами товарів і об­сягом попиту споживача.

Крива попиту. Обернено пропорційну залежність між ціною продукту і величиною попиту можна подати у вигляді графіка, побудованого за даними табл. 1 (рис. 4). Криву Яв економічній літературі називають кри­вою попиту. Ця крива є низхідною, оскільки між ціною і попитом існус обернена залежність.

Типи попиту. Розрізняють індивідуальний і ринковий попит. Індивідуальний по­пит –це кількість товарів, які конкретний споживач зможе придбати за різними можливими цінами на певному ринку за пев­ний період. Проте в умовах конкуренції на ринку є багато споживачів. А це означає, що ми маємо перейти від індивідуального попиту до ринкового.

Ринковий попит. Це — сукупний по­пит усіх покупців на певному ринку за певний період. В основі ринкового попи­ту лежить індивідуальний попит, а отже, він визначається чинниками, що впливають на вимоги окремих споживачів. Обсяг ринкового попиту залежить не тільки від ціни товару, а й від доходів споживачів, їхніх смаків, очікувань, цін на субститутні і комплементарні товари, кількості спожи­вачів тощо. Ринковий попит визначають за даними індивідуального попиту додаванням кількості попиту кожного споживача за різними можливими цінами.

Детермінанти попиту. Попит динамічний. Він постійно змінюється під впливом багатьох чинників, а саме: економічних — зміни реальних пот­реб, реальних грошових доходів населення, цін на взаємодоповнюючі (комп­лементарні) товари, на товари-замінники (субститути); соціальних — рів­ня загальнолюдської культури, субкультури, традицій і звичаїв, економіч­ної та політичної культури тощо; психографічних — належності до певно­го суспільного класу, способу життя (смаків і уподобань традиціоналіс­тів, життєлюбів, естетів), типу особистості (запальна, схильна поступати «як усі», авторитарна натура); демографічних — зміни в структурі насе­лення (за статевово-віковою ознакою, розміром сім'ї, етапом життєвого циклу сім'ї, родом занять, освітою тощо).

Отже, в реальному економічному житті попит змінюється під впливом не тільки цінових, а й нецінових чинників. Проте покупець цікавиться насамперед ціною товару, який привернув його увагу, порівнюючи свої бажання зі своїми можливостями (доходом). Це означає, що попит на пев­ний продукт залежить від цін на товари (чи послуги) та від частки дохо­ду, виділеної на споживання.

Еластичність попиту. Еластичність є ступенем реакції однієї величини на зміну іншої. Еластичність показує, на скільки відсотків змінилася одна змінна економічна величина при зміні іншої на 1 відсоток.

Еластичність попиту — це міра реакції попиту на зміну будь-якого конкретного чинника, що впливає на величину попиту. Розрізняють елас­тичність попиту за ціною (або цінову еластичність попиту), еластичність попиту за доходом тощо.

Еластичність попиту за ціною показує, як змінився попит на товар при зміні його ціни на 1 відсоток. Кількісно цінову еластичність попиту ЕП можна визначити як відношення зміни попиту, вираженої у відсотках, ΔП до зміни ціни, вираженої у відсотках, Δ Ц.

Сутність і головні особливості пропозиції. Закон пропозиції.

Пропозиція. Пропозицією називають кількість товарів і послуг, яку виробники готові продати на певному ринку за певною ціною за конкрет­ний період. Усі продавці прагнуть отримати на ринку найвищу ціну, і чим вона вища, тим активніше вони намагатимуться продавати зростаючу кількість товарів. Йдеться про те, що кожен продавець змінюватиме про­позицію залежно від ціни: чим вона вища, тим вищий розмір пропозиції на ринку певного товару за інших однакових умов.

Отже, пропозиція — це кількість будь-яких товарів і послуг, яку про­давці бажають і мають можливість продати. Залежність між ціною і про­позицією вже не обернена, а пряма.

Закон пропозиції відображує суттєвий причинно-наслідковий зв'язок між ціною та кількістю товарів і послуг: за інших однакових умов зрос­тання цін на товари веде до збільшення кількості товарів, яку хочуть і можуть вивести на ринок виробники. Цей закон стверджує, що із зрос­танням цін зростатиме також пропозиція, і показує, що виробники праг­нуть виробляти і продавати за вищою ціною більшу кількість товару. Чим вища ціна, тим більше стимулів, що спонукають виробника переключати ресурси з інших сфер і виробляти більшу кількість певного товару.

Детермінанти пропозиції. Пропозиція, як і попит, може змінюватися під впливом не тільки ціни, а й нецінових чинників, а саме:

1) ціни на ресурси. Це — ціни на робочу силу, сировину, енергоносії тощо, що становлять витрати виробництва. Саме між витратами виробни­цтва і пропозицією, як показує закон пропозиції, існує найтісніший зв'язок. Крива пропозиції ґрунтується на витратах виробництва: за додаткові одиниці продукту виробник має встановити вищі ціни, оскільки виробництво зазначених додаткових одиниць потребує більших витрат. Отже, зниження цін на ресурси знизить витрати виробництва і збільшить пропозицію. У цьому разі крива пропозиції Пр зсувається вправо, в позицію Пр, тобто виробник продаватиме більше товарів за ціною, що зросла. Якщо ресурсні ціни зростають, збільшуються витрати виробництва і зменшується пропозиція.

2) технологічні зміни. Нова досконала технологія дає змогу виробляти кожну одиницю продукту з меншими витратами ресурсів. За незмінних ресурсних цін зменшаться ц і нітрати виробництва і збільшиться пропозиція. При цьому крива пропозиції Пр зсунеться вправо, тобто в позицію Пр2. Це пов’язано з тим, що досконала технологія (мі­німальні технологічні розриви) дає можливість підприємству виробляти товари за низькими цінами.

3) ціни на взаємопов'язані товари. Якщо ціна на товар, що виробляєть­ся, зростає, підприємство може збільшити виробництво цього товару із зростаючими цінами за рахунок іншого продукту, ціни на який низькі;

очікування щодо цін у майбутньому. Якщо очікується, що ціна на товар у майбутньому зросте, то частину товару можна вилучити з прода­жу. При цьому крива пропозиції переміститься вліво. Проте коли ціни почнуть зростати, підприємство за рахунок товарів, вилучених у минуло­му з реалізації, збільшить пропозицію і матиме чималий зиск;

кількість продавців. Зростання кількості продавців зумовлює збіль­шення обсягу ринкової пропозиції, внаслідок чого крива пропозиції переміщається вправо і навпаки;

податки і субсидії. Підвищення податків, які виплачує виробник, збільшує витрати виробництва, у зв'язку з чим крива пропозиції перемі­щується вліво, а зниження зменшує витрати і зсуває криву пропозиції впра­во. Субсидії перемістять криву пропозиції вправо.

Еластичність пропозиції за ціною. Цінова еластичність пропозиції ві­дображує ступінь зміни обсягу пропозиції при зміні ціни. Це — показник відносної зміни пропонованої на ринку кількості товарів відповідно до відносної зміни конкурентної ціни. Коефіцієнт еластичності пропозиції за ціною ЕПрц кількісно визначають як відношення зміни обсягу пропо­зиції Δ Пр до зміни ціни Δ Ц, вираженої у відсотках:

Цінова еластичність пропозиції залежить від можливості продавців гнучко варіювати обсяги створюваного продукту. Наприклад, книжки, комп'ютери, телевізори тощо мають еластичну пропозицію, оскільки підприємство-виробник має можливість при зростанні цін на свій продукт розширювати виробництво.

Головною детермінантою, що визначає цінову еластичність пропози­ції на більшості ринків, є часовий період, оскільки пропозиція повільніше адаптується до зміни ціни, ніж попит. Пропозиція зазвичай еластичніша у довготерміновому періоді, ніж у короткотерміновому, не кажучи вже про миттєвий.

4. Ціна і конкуренція як невід'ємні складові ефективного ринку.

Як видно з викладеного вище, попит і пропозиція перебувають у постійному взаємозв'язку і взаємодії, в результаті яких встановлюється ринкова ціна. Ринкова ціна — це ціна, при якій покупці можуть купити необхідний їм товар, а продавці можуть його продати. За таких обставин обсяг попиту відповідає обсягу пропозиції, тобто інтереси покупців і продавців збігаються. Ринкову ціну, що встановлюється на основі попиту і пропозиції, прийнято називати ціною рівноваги. В реальному житті може статися так, що конкретна ринкова ціна буде вищою або нижчою, ніж ціна рівноваги попиту і пропозиції.

Якщо ринкова ціна буде вищою, ніж ціна рівноваги, то вона спонукатиме виробників до збільшення обсягу виробництва. Але зростання виробництва (пропозиції) створить проблему щодо реалізації виробленого товару. І тоді продавці почнуть конкурувати між собою і вдадуться до зниження ціни. У разі, коли ринкова ціна встановлюється на рівні нижчому, ніж ціна рівноваги, попит перевищить пропозицію, що створить проблему придбання товару. Споживачі почнуть/конкурувати між собою за дефіцитний товар і це дозволить виробникам підвищити на нього ціну. Внаслідок цього попит і пропозиція знову зрівноважаться і встановиться рівноважна ціна. Тобто за будь-яких змін у попиті та пропозиції має місце рух до рівноважної ціни.

Щоправда, в сучасних умовах на ринкові ціни може робити вплив держава. За допомогою законів вона може встановлювати максимальні або мінімальні ціни. Наприклад, держава встановлює мінімальну зарплату (ціну робочої сили). Досить часто держава встановлює мінімальні ціни на сільськогосподарську продукцію з Метою зробити цю продукцію доступною для верств населення 3 низькими доходами. Щоб компенсувати втрати фермерів від Продажу продукції за мінімальними цінами, держава виплачує їм субсидії, які разом із мінімальною ціною дорівнюють ринковій ціні.

Як вже зазначалося, підвищення ціни на товар призводить до зниження попиту на нього і відповідне збільшення пропозиції цього товару. І навпаки, зниження ціни веде до зростання попиту і відповідного зниження пропозиції. Але помічено, що споживачі по-різному реагують на зміну ціни різних товарів. Наприклад, якщо втричі підняти ціну на хліб, то попит на нього в певній мірі зменшиться, але якщо підняти в три рази ціни на шоколад, то попит зменшиться набагато більше, ніж попит на хліб. Це станеться тому, що для людей цінність хліба більша ніж шоколаду.

Конкуренція в ринковій економіці.

Конкуренція — важливий елемент механізму саморегулювання рин­кової економіки і водночас конкретна форма її функціонування.

У перекладі з латинської це слово означає «сходитися», «стикатися». Конкуренція — це суперництво між суб'єктами ринкової економіки за найкращі умови виробництва, вигідну позицію на ринку тощо. Вона є тією ринковою силою, що забезпечує взаємодію попиту і пропозиції, яка урівноважує ринкові ціни.

Конкуренція відбиває зв'язок між виробництвом і реалізацією продук­ту. Цей зв'язок є причинно-наслідковим, суттєвим, необхідним і повто­рюваним, тобто об'єктивним економічним законом. Закон конкуренції відображує причинно-наслідковий зв'язок між можливостями створити продукт, потрібний споживачам, і можливостями реалізувати його з ви­годою насамперед для покупця, а потім уже для виробника.

Є багато типів, видів, форм конкуренції. Розрізняють такі головні види конкурентної боротьби: конкуренція продавців; конкуренція покупців; кон­куренція продавців і покупців; внутрішньогалузева і міжгалузева конкурен­ція; досконала (чиста) конкуренція, недосконала конкуренція тощо.

Конкуренція продавців. Метою кожного виробника є отримання при­бутку, а отже, розширення масштабів економічної діяльності. Це об'єктив­но спонукає виробників до суперництва за найвигідніші умови виробницт­ва, найкращу позицію на ринку, смаки і переваги споживачів тощо. Вони є конкурентами один щодо одного. Якщо пропозиція товару перевищує попит на нього, конкурентна боротьба між виробниками посилюється. Перемагають у ній тільки ті виробники, які знизили ціну на товар і в такий спосіб привернули увагу більшої кількості споживачів до своїх товарів.

Конкуренція покупців. Якщо попит на товар більший, ніж пропозиція певного товару, то конкурують покупці. Вони виборють між собою право при­дбати якісний товар за низькою ціною. У конкурентній боротьбі перемагає той покупець, котрий вчасно запропонував вищу порівняно з ринковою ціну. Конкуренція продавців і покупців. У результаті такої боротьби (або суперництва) встановлюється загальна ціна на однорідні товари.

Внутрішньогалузева конкуренція. Це суперництво між підприємцями, які виробляють і реалізують однаковий продукт або продукт-замінник. Метою такої конкуренції є переключення покупців на товар певного підприємства. Для цього товари слід продавати за цінами, які значно нижчі, ніж ціни на товари-конкуренти. Якщо товари однакові за жорсткими споживчими пара­метрами, треба різко змінити м'які споживчі параметри (дизайн) товару.

Для того щоб зниження цін на товари не принесло збитків підприємству, потрібно зменшити витрати виробництва і реалізації товару. Досягають цього передусім впровадженням у виробництво нових техніки і техноло­гії, методів менеджменту тощо.

Міжгалузева конкуренція виявляється у суперництві між підприємця­ми, що вклали свої капітали в галузі, які виробляють різні продукти. Ко­жен підприємець оцінює результати своєї діяльності за нормою прибут­ку. У різних галузях вона має різну величину, тому один виграє, інший — програє. Той, хто програв, може перепрофілювати своє підприємство або поміняти акції однієї галузі на акції іншої, перспективнішої галузі. У та­кий спосіб відбувається перелив капіталу з однієї галузі в іншу. Отже, між­галузева конкуренція — це конкуренція капіталів.

Досконала (чиста) конкуренція виникає за таких умов: багато дрібних підприємств, що пропонують на ринку однорідну про­дукцію;

частка кожного підприємства в загальному обсязі ринкової пропози­ції настільки незначна, що будь-яке його рішення про підвищення або зниження ціни не позначиться на ціні ринкової рівноваги;

для входу нових підприємств до галузі та виходу будь-якого підприєм­ства з неї немає жодних перешкод;

банк даних є доступним для всіх клієнтів.

Недосконала конкуренція. Це конкуренція, яка тією чи іншою мірою пов'язана з певним обмеженням вільного підприємництва. Для недоскона­лої конкуренції характерна незначна кількість фірм у кожній сфері підпри­ємницької діяльності, можливість якоїсь групи підприємств впливати на кон'юнктуру ринку. При недосконалій конкуренції існують жорсткі бар'є­ри для проникнення на конкретні ринки нових підприємців, немає близь­ких замінників продукту, що виробляється привілейованим виробником.

За методами ведення конкурентної боротьби розрізняють цінову, нецінову, добросовісну і недобросовісну конкуренцію.

Цінова конкуренція здійснюється маневруванням цінами з метою більш вигідного використання ринкової кон'юнктури. Для цього використову­ють зазвичай такі види цін, як монопольно висока ціна, престижна ціна («знімання вершків»), ціна лідера, психологічна ціна, ціна проникнення. Нецінова конкуренція ґрунтується на технічних перевагах, вищій якості та більшій надійності товару, ефективніших методах збуту, використанні різних форм маркетингової комунікації, поліпшенні умов оплати тощо.

Добросовісна конкуренція — це таке суперництво, при якому дотриму­ються правових та етичних норм взаємовідносин з партнерами.

Недобросовісна конкуренція включає технічне шпигунство, переманю­вання фахівців-професіоналів, підкуп працівників підприємства-конкурента, неправдиву рекламу (чорні технології) тощо.

5. Ринкова інфраструктура.

Ринкова інфраструктура — це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів і послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. До таких установ належать біржі, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, інформаційно-комерційні, оптові й постачальницько-збутові організації, пункти прокату і лізингу.

Предмети споживання можна придбати у різноманітних магазинах (про­довольчих, непродовольчих, спортивних, туристичних, меблевих, госпо­дарських тощо).

Засоби виробництва (сировина, знаряддя праці) продаються на товар­них біржах.

Акції, облігації, національна та іноземна валюти також мають свої рин­кові установи — фондову і валютну біржі, банки.

Приміщення, житлові будинки, земля реалізуються через ріелтерські фірми, земельні аукціони.

Науково-технічні розробки, інформація продаються як безпосередньо виробниками, так й інформаційно-комерційними організаціями.

Підприємствам ринкової інфраструктури належить провідне місце в економіці розвинених країн. Це сприяє зростанню ділової активності на­селення, створює додаткові робочі місця, прискорює рух капіталу.

Товарна біржа — це асоціація юридичних і фізичних осіб, що здійснює оптові торговельні операції за стандартами, зразками у спеціальному міс­ці, де ціни на товари складаються в умовах вільної конкуренції.

Фондова біржа — це організаційна форма ринку, на якому здійснюється торгівля цінними паперами — ак­ціями, облігаціями, зобов'язаннями державної скарбниці, сертифіката­ми, документами, пов'язаними з рухом кредитних ресурсів і валютних цінностей. На відміну від товарних бірж, що регулюють рух товарів, фондова бір­жа забезпечує рух капіталу, адже цінні папери — не що інше, як різні фор­ми його еквівалента. Прискорення руху капіталу сприяє підвищенню ефек­тивності економіки. Це є одним із завдань фондової біржі.

Тема 8

1. Капітал як економічна категорія.

Першу спробу з'ясувати сутність капіталу зробив Аристотель.

Класики політичної економії зробили крок назад порівняно з Арістотелем у визначенні сутності капіталу, оскільки ототож­нювали його із нагромадженою працею, запасом (машин, інстру­ментів, сировини, одягу, їжі, грошей та ін.), виокремили в капіталі лише речовий зміст (певну суму матеріальних благ) без соціаль­ної форми.

Цей недолік був усунений К. Марксом. Він, по-перше, обґрун­тував положення, що за обсягом відображуваних процесів капі­тал охоплює домінуючу підсистему виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, до якої не входить лише дрібно­товарний сектор економіки. По-друге, глибинна внутрішня сутність капіталу з урахуванням об'єктно-суб'єктних відносин полягає в антагоністичній суперечності між монополізованими незначною частиною суспільства засобами виробництва тощо і безпосередніми працівниками, які продають свою робочу силу. Капітал взагалі є антагонічною суспільною формою продуктив­них сил, оскільки йому на зміну приходить досконаліша (гумані­стична).

Конкретні види і форми, по-третє, мають свої специфічні якості, властивості, завдяки яким вони уособлюються, розвиваються лише за власними законами, вступають у гостру конкурентну боротьбу.

У процесі еволюції капіталістичного виробництва здійснюєть­ся перехід від менш до більш розвинених форм капіталу (на­приклад, від індивідуального до акціонерного), що зумовлює роз­виток глибинної внутрішньої сутності капіталу та діалектичне заперечення більш розвиненою формою попередньої, менш роз­виненої.

Капітал – це не річ, не гроші самі по собі, а певне виробниче відношення, представлене в речі. Суть цього відношення полягає в тому, що, по-перше, засоби виробництва належать капіталістам, по-друге, робітники позбавлені засобів виробництва і вимушені продавати свою робочу силу капіталістам, по-третє, засоби виробництва використовуються для створення додаткової вартості, яку привласнюють капіталісти. Інакше кажучи, в умовах капіталізму поєднання факторів виробництва можливе лише в результаті купівлі-продажу робочої сили. Робітник як власник робочої сили продає її, а капіталіст купує. При цьому основу заробітної плати робітника становить вартість робочої сили, тобто вартість життєвих засобів робітника і членів його сім'ї. Як бачимо, при капіталізмі існує економічний примус до праці, до поєднання робочої сили із засобами виробництва. В умовах рабовласницького суспільства мало місце відкрите насильне поєднання робочої сили із засобами виробництва. Воно було можливим тільки тому, що у рабовласницькому суспільстві власник робочої сили (раб) був власністю рабовласника, а у феодальному суспільстві власник робочої сили (кріпак) був особисто залежним від феодала.

Переважна більшість сучас­них західних економістів при визначенні сутності капіталу до­тримується поглядів А. Сміта і Д. Рікардо на цю категорію. Відмінність між класиками політекономії та сучасними захід­ними економістами полягає, по-перше, в тому, що західні еконо­місти значно розширили діапазон запасів, видів нагромадженої праці, певних благ (у з'ясуванні сутності капіталу). До них відно­сять дороги, мости, комп'ютери, споруди тощо.

По-друге, отримання доходу пов'язується не лише із зазначе­ними факторами виробництва, а й із особистим, людським фактором. Якщо перші отримали назву "фізичний капітал", то другі — "людський капітал", до якого належать знання, навички, енергія людей, а інвестиціями у "людський капітал" є витрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на підтримку здоров'я, на виховання дітей тощо.

По-третє, деякі західні науковці ототожнюють капітал, насам­перед, із грошима, з фінансовими ресурсами. По-четверте, вони ототожнюють капітал із часом, який розглядають як окремий фактор виробництва, що створює дохід. Водночас західні науковці не доповнюють матеріально-речо­вий аспект категорії "капітал" характеристикою його суспільно-економічної форми, дію певного фактора не розглядають в органіч­ному взаємозв'язку з відносинами між людьми, що означає мета­фізичний, а не діалектичний підхід до аналізу сутності цієї кате­горії. Певною мірою це й позаісторичний підхід, який полягає в тому, що існування капіталу приписується всім суспільно-еко­номічним формаціям. Зокрема, вони стверджують, що лук і стріла в руках мисливця за первісного ладу були капіталом.

2. Основний і оборотний капітал. Кругооборот капіталу.

Поняття "капітал підприємства" та його структура. Оскіль­ки згідно з вимогами принципу суперечності поняття "капітал" включає речовий зміст і суспільну форму, ці сторони мають бути виділені і в категорії "капітал підприємства".

Виходячи з цього, капітал підприємства можна визначити як відособлений елемент, первинну ланку системи відносин капі­талістичної власності, в межах якої певні об'єкти (засоби праці тощо) є знаряддям привласнення частини неоплаченої праці певної кількості найманих робітників і службовців.

Найглибше структура капіталу підприємства може бути пізна­на у випадку виділення в його межах змінного та постійного капіталу. Цей поділ всебічно обґрунтував К. Маркс з метою роз­криття їхньої неоднакової ролі у створенні вартості та додатко­вої вартості. Витрати капіталіста на придбання засобів вироб­ництва, які є незмінними і переносяться конкретною працею на новостворений продукт, К. Маркс назвав постійним капіталом і позначив літерою "с" (від початкової букви латинського слова constant — постійний). Постійний капітал бере участь у про­цесі праці своїм речовим змістом, є фактором виробництва, ство­рення споживчих вартостей, але не бере участі в процесі збільшен­ня вартостей, а отже, не створює додаткової вартості.

Інша частина витрат капіталіста, яку він авансує на придбан­ня робочої сили і яка змінює свою вартість у процесі виробницт­ва — це змінний капітал, "v" (various — змінний). Він збільшує початкову вартість, тобто не тільки відтворює власний еквіва­лент, який отримує працівник у формі заробітної плати, а й ство­рює надлишок вартості — додаткову вартість.

Загально­прийнятим визначенням кругообігу капіталу є таке: це рух капі­талу у сфері виробництва й обігу, у процесі якого він послідовно набуває грошової, продуктивної і товарної форм і повертається до свого вихідного пункту. У даному випадку капітал є рухом.

У політекономічному аспекті кругообіг капіталу означає зростання обсягів капіталу (капіталістичної власності у сфері виробництва й обігу) та його перехід з однієї форми в іншу внаслі­док експлуатації найманої праці та синергічного ефекту від взає­модії змінного з постійним капіталом, передусім, засобами праці.

Водночас кожний вид капіталу (індивідуальний, акціонерний, монополістичний, державний, інтернаціональний та ін.) починає свій рух у сфері обігу в формі певної суми грошей або грошового капіталу й авансується, насамперед, на купівлю засобів вироб­ництва (З) робочої сили (Р). Внаслідок цього перша стадія кру­гообігу капіталу виражається формулою Г-Т{З/Р

Внаслідок цієї операції грошовий капітал перетворюється на елемент продуктивного капіталу, на речові й особисті фактори виробництва, на постійний і змінний капітал.

На другій стадії кругообігу капіталу відбувається поєднання (техніко-економічне та соціально-економічне) робочої сили із засобами виробництва. Крім того, при цьому виникає синергіч­ний ефект (нова продуктивна сила, втілена у більшій масі додат­кової вартості). Тому друга стадія є найважливішою. Капітал на цій стадії набуває форми продуктивного капіталу, при цьому при­пиняється сфера обігу та починається виробниче споживання. Друга стадія кругообігу капіталу виражається формулою Т{З/Р…П…Т '

де П означає процес виробництва; Т' — новостворений товар, в якому втілена додаткова вартість, а крапки — процес перериван­ня сфери обігу та сфери виробництва. Т1 відрізняється від Т (то­варів, куплених капіталістом на першій стадії) як за своїм речо­вим змістом, так і за суспільною формою. У першому випадку — це нові товари з іншими властивостями, споживчими вартостя­ми; в другому — це економічна форма реалізації відносин еко­номічної власності між капіталістами та найманими працівни­ками у сфері безпосереднього виробництва.

На третій стадії рух капіталу знову здійснюється у сфері обі­гу при реалізації виготовлених товарів. У процесі реалізації, втіле­ної у товарах додаткової вартості, товарна форма капіталу пере­творюється на грошову (тобто початкову форму). Третя стадія кругообігу капіталу виражається формулою Т1 - Г'

де Г1 – початкова авансована сума капіталу і додаткова вартість, виражена у формі прибутку.

За­гальна формула кругообігу капіталу внаслідок цього має такий вигляд: Г-Т{З/Р…П…}Т'…Г'. Безперервність процесу кругообігу капіталу забезпечується як послідовною зміною однієї форми капіталу іншою, так і одно­часним перебуванням промислового капіталу в усіх трьох фор­мах. Одна частина промислового капіталу знаходиться у вигляді грошового (для купівлі верстатів, машин, устаткування, сирови­ни, виплати заробітної плати та ін.), друга — продуктивного (фун­кціонуючі засоби виробництва та робоча сила), третя — товарно­го (готових до реалізації товарів і товарів, що реалізуються). Між ними існують певні пропорції. Внаслідок цього здійснюється відносно відокремлений кругообіг кожної із цих форм капіталу, тобто кругообіг грошового, продуктивного і товарного капіталу, які є функціональними формами капіталу, тобто формами, в яких капітал функціонує та розвивається.

Особливістю кругообігу капіталу за сучасних умов є, в основ­ному, його планомірний характер. Ступінь планомірності значно зменшується у процесі кругообігу індивідуального капіталу, пред­ставленого мільйонами дрібних і середніх капіталістичних підприємств.

Основний та оборотний капітал. Як політекономічна ка­тегорія оборот капіталу означає процес постійного відновлен­ня на розширеній основі (розширеного відтворення) капіталі­стичної власності внаслідок постійних кругообігів капіталу, що базується на експлуатації зростаючої кількості та якості найма­них працівників і наростаючого ефекту від взаємо­дії досконаліших засобів виробництва.

На викуплених трудовими колективами підприємствах здій­снюється оборот не капіталу, а народних фондів.

Оскільки час обороту капіталу визначається як сума часу, протягом якого весь авансований капітал повертається до капі­таліста у грошовій формі, то оборот капіталу не збігається з кру­гообігом. Після одного кругообігу до капіталіста повертається лише частка авансового капіталу.

Внаслідок цього виникає потреба в додатковому розмежуванні капіталу за іншими критеріями (порівняно з поділом капіталу на постійний і змінний).

Таким критерієм є спосіб перенесення різними складовими постійного та змінного капіталу на новостворений продукт. За цим критерієм до постійного капіталу належать будівлі та спору­ди, верстати, машини, устаткування, транспортні засоби, переда­вальні пристрої, багаторічні садові насадження, продуктивна худо­ба. Крім того, до основного капіталу належать предмети та інстру­менти, вартість яких у кожній країні визначається по-різному.

Отже, основний капітал — це частина продуктивного капіта­лу, що повністю бере участь у процесі виробництва, а отже, служить знаряддям привласнення чужої праці, але переносить свою вар­тість на новостворений товар частинами, в міру їх зношування.

До оборотного капіталу належать такі предмети праці, як си­ровина, пальне, енергія, куповані напівфабрикати, тара, запасні частини для поточного ремонту основних фондів, затрати на освоєння нової продукції, напівфабрикати власного виробництва тощо, які повністю споживаються в одному виробничому циклі, До оборотного капіталу належить також вартість робочої сили, яка набуває форми змінного капіталу, а відтак, і заробітної пла­ти. Отже, оборотний капітал — це частина продуктивного ка­піталу, що повністю бере участь у процесі виробництва, а частина його (робоча сила) у створенні вартості та додаткової вартості, витрачається за один виробничий цикл і вартість якої при цьому повністю переноситься на новостворений товар і після його реа­лізації повертається до капіталіста у грошовій формі.

Та частина капіталу підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є капіталом обігу. Оборотний капітал та капі­тал обігу – це оборотні засоби капіталу.

Фізичне (або матеріальне) зношування — це поступова втрата основним капіталом своєї споживчої вартості, а водно­час і вартості, яка переноситься на вартість створюваного товару. Головним чинником фізичного зношування капіталу є трива­лість та інтенсивність його використання, якість, вплив атмо­сферних умов та ін. Основний капітал в Україні зношений при­близно на 70 %.

Моральне зношування основного капіталу — це втрата основним капіталом частини своєї вартості незалежно від сту­пеня втрати ним своєї споживчої вартості, що не переноситься на вартість створеного товару або переноситься частково внаслі­док політики прискореної амортизації.

У розвинених країнах світу принципово нова техніка й тех­нологія впроваджується в галузях промисловості через кожні 3 – 5 років. Основні виробничі фонди морально зношені в Украї­ні на 95 %, тому лише незначна частина її продукції конкуренто­спроможна на світових ринках (ринках далекого зарубіжжя).

Із вищесказаного витікає, що амортизація у політекономічному аспекті — це процес перенесення основного капіталу на готовий товар у міру фізичного та морального зношування.

З 1 січня 1997 р. в Україні введено нові річні норми аморти­заційних відрахувань на відновлення основних фондів: для бу­дівель, споруд та передавальних пристроїв – 5 %; для транспорт­них засобів, інформаційних систем – 25 % , для інших основних фондів – 15 %. Проте ці норми, переважно через економічну кризу, не виконувались.

Внаслідок прискорення амортизації основного капіталу в перші роки штучно завищується собівартість продукції, знижаєть­ся прибуток, а значить, і податки на них). Крім того, суми амор­тизаційних відрахувань не оподатковуються, водночас збільшу­ються темпи та масштаби нагромадження капіталу, зокрема зро­стає частка амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження.

3. Робоча сила як специфічний товар.

Робоча сила – ц е здатність людини до праці, тобто це сукупність фізичних і розумових сил людини, які вона пускає в дію, коли виробляє які-небудь матеріальні і духовні блага. Виходить що розвиток виробництва залежить від рівня розвитку самого працівника, передусім його розумових та інтелектуальних здібностей. Здатність людини до праці змінюється під впливом таких чинників, як рівень кваліфікації та освіти, виробничий досвід тощо. Причому з розвитком науково-технічного прогресу, з появою автоматизованого і роботизованого виробництва виникає потреба у більш кваліфікованій та більш освіченій робочій силі. А це означає, що роль особистого фактора не тільки не зменшується , а навіть зростає. Адже в умовах автоматизованого та роботизованого виробництва під контролем окремого працівника перебуває не окремий верстат, а сукупність технологічного обладнання, а інколи і ціле виробництво.

Робоча сила — основний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром вона стає лише в умовах капіталізму. Це зумовлено тим, що робітник позбавлений власності на засоби виробництва і на засоби існування, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.

Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві сторони: споживну вартість і вартість. Але робоча сила — товар специфічний.

Капіталіст купує робочу силу, точніше тимчасове розпорядження нею, але її виробниче спо­жи­вання означає включення у процес праці не лише фізичних і духовних властивостей людини, а всієї людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним властивостям людської робочої сили особливого харак­теру і по­зна­чаєть­ся на кожній із сторін товару робоча сила. З погляду споживної вартості специфіка цього товару виявляється в тому, що у процесі його споживання він не зникає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого товару робоча сила. Отже, в основу визначення споживної вартості товару покладено абстрактну працю (певну її кількість). Конкретна праця не є для капіталіста специфічною вартістю, оскільки вона не впливає на процес самозростання вартості. Тому специфічність вартості товару робоча сила полягає у здатності до такої кількості абстракт­ної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.

Російські економісти Я. Певзнер та С. Брагінський стверджують, що робоча сила є предметом купівлі-продажу в умовах рабовласницького та кріпосницького ладу, за капіталізму продаються її послуги на певний, обумовлений контрактом час, а робітник залишається її господарем.

З цим важко погодитися. Адже одна з найважливіших умов перетворення робочої сили на товар - особиста свобода її власника - найманого робітника. Такої свободи не мав ні раб, ні селянин - кріпак. Крім того, за наявності юридичної свободи робітник повинен бути економічно залежним, тобто позбавленим засобів виробництва і засобів існування. В умовах рабовласництва та кріпосництва ця друга найважливіша умова також не виконувалася.

4. Заробітна плата.

Заробітна плата становить собою перетворену форму вартості і відповідно ціни товару робоча сила. її речовим і матеріальним змістом виступає кількість життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили найманого робітника і членів його сім'ї. Заробітна плата є перетвореною формою вартості і ціни товару робоча сила тому, що на поверхні суспільства вона сприймається як ціна праці. Продаж робочої сили сприймається як продаж праці в результаті того, що робітник одержує заробітну плату після завершення процесу праці і величина заробітної плати змінюється залежно від тривалості робочого дня, а індивідуальні відмінності у заробітній платі обумовлені неоднаковою інтенсивністю праці робітників. Суть заробітної плати знаходить своє подальше розкриття в різних її формах та системах. Існують дві основні форми заробітної плати: погодинна і відрядна. Погодинна заробітна плата - це оплата вартості і ціни робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу. Одиницею виміру при погодинній заробітній платі виступає погодинна ставка, яку інколи ще називають "ціною праці". Вона розраховується шляхом ділення денної вартості робочої сили на середню тривалість робочого дня. Якщо денна вартість робочої сили 2 дол., а робочий день - 8 годин, то ціна однієї години праці (погодинна ставка) буде дорівнювати 0,25 дол. (2 дол. : 8 годин).

Відрядна (поштучна) заробітна плата - це оплата вартості і ціни товару робоча сила залежно від розмірів виробітку за одиницю часу. Затрати робочої сили за даною формою зарплати вимірюються кількістю та якістю виробленої продукції. Вона є перетвореною формою погодинної заробітної плати. При відрядній заробітній платі заробіток робітника залежить від кількості виготовлених виробів і від розцінок за кожний виріб чи операцію. При встановленні поштучних розцінок береться до уваги погодинна заробітна плата: денну ставку погодинника ділять на кількість виробів, що їх може виробити робітник протягом робочого дня. Причому за норму береться, як правило, найвищий виробіток, досягнутий робітниками на даному підприємстві. Якщо денна погодинна оплата становить 2 дол., а норма виробітку за робочий день 10 виробів, то розцінка за один виріб становитиме 0,20 дол. (2 дол. : 10 виробів).

Погодинна заробітна плата застосовується тоді, коли поштучний облік виробів чи операцій неможливий. Скажімо, в умовах конвеєрного й автоматизованого виробництва з примусовим ритмом роботи, де інтенсивність праці задається швидкістю руху конвеєра. Там, де можливий поштучний облік виробів чи операцій, добитися підвищення інтенсивності дозволяє застосування відрядної форми заробітної плати.

В залежності від конкретних умов застосовуються різні системи і форми заробітної плати.

Всі вони підпорядковані єдиній меті: якомога більше підвищити інтенсивність праці.

Виходячи із своєї суті, заробітна плата в кожному суспільстві повинна виконувати три основні функції: виступати засобом відтворення робочої сили, формувати платоспроможний попит населення, стимулювати працівників за більш продуктивну працю.

- Відтворювальну функцію заробітна плата виконує тому, що вона є грошовим виразом вартості і ціни робочої сили і речовим змістом її виступає кількість життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили найманого робітника і членів його сім'ї. Зрозуміло, що цю функцію заробітна плата виконує в повному обсягу тільки тоді, коли її рівень відповідає вартості і ціні товару робоча сила. Якщо заробітна плата нижче вартості робочої сили, то остання перебуватиме у стані занепаду. Робітник буде втрачати працездатність і не зможе утримувати й виховувати дітей, які повинні у майбутньому його замінити.

- Заробітна плата є основним засобом формування платоспроможного попиту населення. Переважна частина людей одержує свої доходи у формі заробітної плати. Якщо врахувати той факт, що виробництво в кінцевому плані повинне орієнтуватися на потреби споживачів, то є всі підстави говорити, що заробітна плата через механізм попиту на товари і послуги робить вплив на їх виробництво.

- Функцію засобу стимулювання праці заробітна плата виконує в результаті залежності її рівня від продуктивності та інтенсивності праці. При цьому необхідно мати на увазі, що зростання заробітної плати відбувається не в тій пропорції, в якій зростає продуктивність праці.

Про існуючий рівень заробітної плати, а отже, і про соціально-економічні можливості відтворення робочої сили певну уяву дають такі її різновиди, як номінальна та реальна заробітна плата.

Номінальна заробітна плата в ринковій економіці - це сума грошей, яку одержує робітник за продану робочу а силу. Реальна заробітна плата - це кількість матеріальних благ і послуг, яку робітник може фактично купити за свою грошову заробітну плату.

Виходить, що рівень реальної заробітної плати залежить:

1) від величини номінальної, тобто грошової заробітної плати. Чим більша номінальна заробітна плата при сталих цінах на засоби споживання, тим більша реальна заробітна плата;

2) від рівня цін на необхідні засоби існування робітника. Якщо ціни зростатимуть, а номінальна заробітна плата залишиться незмінною, то реальна заробітна плата зменшиться. Якщо ціни зростатимуть більш швидко, ніж зростатиме номінальна заробітна плата, то реальна заробітна плата знову ж таки впаде.

На рівень реальної заробітної плати впливають також і такі фактори, як рівень безробіття, рівень податків, рівень плати за житло, медичне обслуговування та навчання, склад робочого класу за кваліфікацією, статтю, національними ознаками, зміни вартості робочої сили тощо. Всі ці фактори не завжди діють в одному напрямі, а тому й реальна заробітна плата в окремі періоди змінюється по-різному.

Тема 9

1. Аграрне виробництво як єдність продуктивних сил і відносин економічної власності.

Специфіка землі з боку речового змісту полягає, по-перше, у тому, що вона є основним засобом виробництва. Водночас за раціонального вико­ристання вона не втрачає своїх корисних властивостей, може поліпшуватися, а її цінність зростати. Отже, продуктивність праці у сільському господарстві залежить значною мірою від продук­тивності природних чинників і, передусім, землі.

По-друге, на землі без участі людини відбувається природне відтворення багатьох корисних для життєдіяльності людини благ: повітря, частини лісів, трав (особливо лікарських), ягід тощо.

По-третє, процес вирощування багатьох видів сільськогосподар­ської продукції впродовж тривалого періоду відбувається без Участі людини, що зумовлює меншу інтенсивність дії економіч­них законів у цій сфері. Так, час виробництва озимої пшениці триває майже 10 місяців, тоді як робочий період (коди людина безпосередньо впливає на вирощування цієї культури) — лише близько місяця.

По-четверте, у процесі впливу людини на землю під час оранки, посіву, підживлення, збору врожаю тощо виникає найбільший синергічний ефект, нова продуктивна сила.

По-п'яте, землі сільськогосподарського призначення обмежені в просторі, що істотно впливає на процес ціноутворення в аграр­ному секторі та інші реалії.

По-шосте, в межах окремих країн існує значна відмінність в якості ґрунтів. Так, в Україні налічується 630 різновидів ґрунтів, що відрізняються природною родючістю.

По-сьоме, земля є джерелом корисних копалин, тепла (геотер­мальні води та ін.) тощо.

Внаслідок цього земля є основним об'єктом власності у сіль­ському господарстві, а отже відносин економічного привласнення з боку різних суб'єктів; основою формування класів і прошарків, ареною боротьби за економічний поділ та переділ світу тощо.

На основі вищесказаного можна дати таке визначення про­дуктивних сил аграрного сектору: це речові чинники і, пере­дусім, земля, яка як продуктивний природний чинник і в єдності та взаємодії з людською працею забезпечує вилучення (привлас­нення) корисних властивостей природи, виробництво необхідних для потреб людини благ, найвищий синергічний ефект, що вияв­ляється у зростанні продуктивності праці.

Специфіка продуктивних сил в аграрному секторі зумовлює такі основні особливості сільськогосподарського виробництва:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних і природних та біологічних законів;

2) менш інтенсивний характер дії економічних законів у цій сфері, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;

3) наявність, крім суспільних чинників підвищення продук­тивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

4) значний розрив між робочим періодом і кінцевим резуль­татом;

5) сезонний характер виробництва;

6) синергічний ефект у сільському господарстві досягається не лише шляхом взаємодії особистісного чинника і техніки та інших чинників (внесення добрив, захисту рослин, передової агрокультури виробництва та ін.), але й природної продуктив­ності землі.

Другою найважливішою стороною аграрного виробництва є відносини економічної власності з приводу привласнення продуктивних сил сільського господарства і, передусім, землі, резуль­татів виробництва і робочої сили (якщо йдеться про капіталіс­тичні типи підприємств у цій сфері).

Відносини власності в аграрній сфері. Відносини економіч­ної власності в аграрному секторі виникають і розвиваються між різними суб'єктами. На підприємствах капіталістичного типу привласнення робочої сили виражається у поділі робочого дня на необхідний і додатковий, особливо виразний у надмірній трива­лості робочого дня під час сезонних робіт, у процесі найму низько-оплачуваної робочої сили емігрантів.

У сфері обміну відносини економічної власності у сільському господарстві реалізуються з приводу купівлі-продажу робочої сили, плати за оренду землі, реалізації виготовленої сільськогоспо­дарської продукції, купівлі техніки, добрив, отрутохімікатів тощо.

У сфері розподілу (у т. ч. перерозподілу) відносини економіч­ної власності розвиваються з приводу виплати сільськогоспо­дарськими підприємствами відсотків за кредит, сплати різнома­нітних податків, отримання субсидій із бюджету тощо.

Значну частину доходів фермерів (які не наймають робочу силу), індивідуальних капіталістичних підприємств привласню­ють промислові, транспортні та торговельні монополії.

Тому не дивно, що доходи більшості фермерів, сільськогоспо­дарських найманих працівників у багатьох розвинених країнах світу приблизно на 25 % нижчі, ніж доходи найманих працівни­ків у промисловості.

Найважливішою особливістю взаємодії продуктивних сил і відносин економічної власності є значно повільніше (порівняно з промисловістю) відмирання приватного типу власності в обох формах, консервативність окремих форм власності в різних краї­нах залежно від національних традицій, менталітету народу та інших чинників.

2. Форми господарювання у сільському господарстві та їхні особливості в різних країнах.

Фермерські господарства. Аграрні відносини в багатьох краї­нах Європи у XIX — на початку XX ст. характеризувалися пану­ванням великого землеволодіння. Так, у Франції в 1918 р. у 16 % землевласників було 71,2 % землі. Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії напередодні Першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найбільшим із них належала третина всіх оброблюваних земель.

В Україні у першій половині XIX ст. у сільському господарстві панувала панщинна система. Більшість селян України на своїх ділянках не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і зму­шені були шукати додаткових заробітків.

За рахунок купівлі й оренди землі приватне сільське земле­володіння у 1861—1902 pp. збільшилося в 6,6 раза. Земля пере­творилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні у 60-ті роки XIX ст. десятина землі коштувала приблиз­но 20 крб, а на початку XX ст. — 190 крб.

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався за рахунок створення великих капіталістич­них ферм, колективних господарств, скорочення кількості фер­мерських господарств, розширення орендних відносин.

Найчіткіше еволюцію фермерських господарств у XX ст. мож­на простежити на прикладі США. Так, кількість фермерських господарств у цій країні з початку до кінця століття скоротила­ся з 5,8 млн до 1,9 млн. На одне господарство припадає в середньо­му 180 га землі. До 60 % господарств обходяться без найманої робочої сили. Загалом поряд із 1,9 млн фермерів і членів їхніх сімей працювало 900 тис. найманих працівників. Використову­ючи сучасну техніку, один фермер може обробити 100—150га орної землі, відгодувати до 5 тис. свиней.

Водночас 1,5 млн сімейних ферм (82 % від загальної кіль­кості) реалізували лише 12 % сільськогосподарської продукції, а майже 900 тис. із них були збитковими. Крім того, ще 570 тис. таких ферм мали щомісячний дохід у сумі 6 тис. дол., але без урахування отриманих державних дотацій вони також були б збитковими.

У політекономічному аспекті слід чітко розрізняти ферми, які не наймають робочої сили, а використовують лише працю фермера та членів сім'ї (такі ферми надлежать до дрібнотовар­ної некапіталістичної власності) і ферми, що використовують найману працю. Проте, якщо кількість найманих працівників незначна і не дозволяє звільнити власника ферми від фізичної праці, їх не слід відносити до чисто капіталістичних ферм. Най­доцільніше такі ферми вважати перехідною формою власності між дрібнотоварними і капіталістичними.

Власники суто капіталістичних ферм привласнюють части­ну додаткової вартості у формі прибутку внаслідок експлуатації найманої праці, а також частину доходу як результату здебіль­шого управлінської праці самого фермера.

У країнах Західної Європи фермерські господарства значно менші за розмірами. Крім того, існування більшості таких ферм можливе тільки тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50 % на сільськогосподарську продукцію, у США — 35 %, у Японії — 75 %. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити.

Аналіз досвіду розвитку фермерських господарств у розвине­них країнах світу, передусім у США, показує, що приватна власність вже не відповідає вимогам закону адекватності вироб­ничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил у сільському господарстві. Це виявляється, по-перше, у неможливос­ті їх існування без державних дотацій. Так, у 1999 р. прямі до­тації фермерам США становили 23 млрд дол., а в країнах ЄС — 130 млрд дол.; крім того, обсяг опосередкованої державної підтримки фермерів щонайменше у 2 рази перевищує прямі до­тації. По-друге, незначна частка реалізованої ними продукції за наявності у їхньому розпорядженні близько 80 % сільськогоспо­дарських угідь. По-третє, нижчий рівень життя дрібних селян-фермерів за ненормованого робочого дня порівняно з найманими працівниками у промисловості.

Специфіка дії цих законів показує хибність аграрної політи­ки в Україні, спрямованої на формування приватної власності.

Аграрно-промисловий комплекс. За умов поглиблення су­спільного поділу праці в межах національної економіки та у сільському господарстві на основі технологічного способу вироб­ництва, що базується на машинній і частково автоматизованій праці, посилились техніко-економічні зв'язки між промисловістю і сільським господарством, найраціональнішою формою яких є аграрно-промисловий комплекс.

Першим кроком до наукового осмислення процесу взаємопро­никнення промисловості та сільського господарства є агропро­мислова інтеграція, що розвивається у формі вертикальної та горизонтальної інтеграції.

Вертикальна інтеграція означає процес кооперування між підприємствами різних галузей народного господарства, які тех­нологічно й організаційно пов'язані між собою.

Організаційно-господарськими формами таких підприємств є агропромислові об'єднання, комбінати, агропромислові фірми та ін.

До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його вироб ничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) зби­рання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільсько­господарської продукції.

Найбільшими галузями, що входять до АПК, є сільське госпо­дарство, сільськогосподарське машинобудування і тракторобуду­вання, хімічна промисловість (зокрема, випуск мінеральних доб­рив, отрутохімікатів, гербіцидів та ін.), сільське будівництво, па­ливно-енергетична промисловість (тією мірою, якою вона обслу­говує сільське господарство), харчова та легка галузі промисло­вості (остання тією мірою, якою працює на сільськогосподарській сировині), економічна та соціальна інфраструктура (що обслуго­вує сільське господарство), матеріально-технічне постачання, тор­гівля і збут продукції аграрного виробництва, сільськогосподар­ська наука, підготовка кадрів та ін.

Суспільною формою АПК є відносини економічної власності між суб'єктами цього об'єднання з приводу привласнення, перед­усім, результатів найманої праці в інтегрованих галузях у всіх сферах суспільного відтворення. Крім того, внаслідок налаго­дження раціональних техніко-економічних зв'язків між підприєм­ствами різних галузей виникає синергічний ефект; відбувається оптимізація управлінської діяльності підприємців і менеджерів, що зумовлює появу ще одного джерела новоствореної в межах АПК вартості, у т. ч. додаткової вартості.

В АПК розвинених країн Заходу залучено від 20 до 30 % всього працездатного населення. Кінцева продукція АПК — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої коопе­рації. В АПК США у 1999 р. було зайнято 23 млн чоловік (18 % від загальної кількості зайнятих), у ньому створюється близько 14 % ВВП (понад 1 трлн дол.), у т. ч. у сфері переробки, зберігання, транспортування та реалізації сільськогосподарської продукції — майже 650 млрд дол. (понад 60 % валового продукту АПК).

Колективні і державні підприємства. Роль первинної вироб­ничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово пере­ходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агро-корпорацій, набуває також поширення кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання і ремонту техніки та ін.

Значно поширені сільськогосподарські кооперативи передусім у ЄС, які побудовані тут на засадах вертикальної інтеграції. Зок­рема, в Англії найбільше поширені кооперативи у сфері матеріально-технічного постачання, в Німеччині — інтеграція сільсько­господарської кооперації з кредитною, за якої кооперативні бан­ки зосереджують основну увагу на вдосконаленні матеріально-технічного постачання. Значну питому вагу сільськогосподарські кооперативи мають у Данії, Ірландії та Швеції. Загалом у краї­нах ЄС частка кооперативів у переробці і збуті сільськогосподар­ської продукції коливається від ЗО до 80 %.

У США кожні 5 із 6 фермерів є членами кооперативів, 50 % загальної кількості членів кооперативів припадає на постачаль­ницькі, 45 % — на збутові. Загалом понад 30 % сільськогоспо­дарської продукції реалізується через кооперативи.

Значна частка державної власності існує у багатьох розвине­них країнах світу і використовується як об'єкт товарних відно­син та реалізації важливих державних програм. У США дер­жаві належить близько 40 % землі, переважна частина земель перебуває в руках держав у Нідерландах та інших країнах.

Зокрема, держава бере на себе створення елітно-насінниць­ких і насінницьких господарств, вирощування лікарських рос­лин, формування сортовипробувальних станцій, сортодільниць, а також племінних заводів, племінних господарств і конезаводів, господарств із вирощення хмелю, ефіроолійних, окремих видів фруктів і винограду та ін.

Аграрне виробництво не може нормально розвиватися без до­тримання паритету цін, оскільки у випадку його відсутності втра­чає значну частину своїх доходів. Обсяг державних дотацій у сільське господарство залежить нині передусім від ступеня по­рушення паритету цін.

Держава також стимулює виробництво найважливіших видів сільськогосподарської продукції, зокрема здійснює попередню оплату виробництва зерна в засушливих районах, надає дотації для забезпечення нормального рівня дохідності, покриває витра­ти на перепрофілювання виробництва, надає гарантії для отри­мання кредитів фермерами та кооперативами, компенсує стра­хові внески, проводить природоохоронні заходи тощо. В окремі роки для зменшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції держава надає компенсаційні виплати за скорочення посівних площ.

Аграрні відносини в СРСР та Україні. Після Жовтневої ре­волюції в Росії почався процес колективізації, перерваний полі­тикою НЕПу. Так, селянам в Україні було передано 92 % її земельного фонду. У 1928 р. політика НЕПу була скасована Ста­ліним, після чого почалася насильницька колективізація, на слідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Се­лянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і най­здібніша (а тому і найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.

У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгоспів була збитковою. У них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися деякі феодальні методи експлуатації (за сталінського режиму), відбувалося волюнтаристське витіснення різних форм власності, насамперед, приватної, штучно фабрику­валися дві форми власності — колективна і державна.

Тому колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійсню­валося командно-адміністративними методами, впродовж кількох десятиліть через механізм "ножиць цін" (завищених на продук­цію промисловості і занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина необхідного продукту у села вилу­чалися. Внаслідок такого пограбування зросло відчуження сіль­ськогосподарських працівників від землі та інших засобів вироб­ництва, втрачалися стимули до праці тощо.

Лише у 80-х роках XX ст. внаслідок певного дотримання пари­тету цін на сільськогосподарську продукцію зменшується кіль­кість збиткових колгоспів та радгоспів, зростає їх рентабельність. Так, рівень рентабельності за ці 1980—1990 роки зріс від мінус 0,4 до 19 і 36 %. Виробничі основні фонди в колгоспах за 10 років збільшились із 94 до 165 млрд крб.

Сільське господарство України у 80-ті роки приблизно віддзер­калює стан розвитку даної сфери в СРСР у той період, проте якісні ґрунти та інші природні чинники у поєднанні з відносно нор­мальною матеріально-технічною базою спряли тому, що праців­ники села виростили у 1990 р. близько 50 млн т зерна (у СРСР — 197 млн т). Водночас Україна експортувала щороку сільськогос­подарської продукції приблизно на ЗО млрд крб. Якби уряд країни міг самостійно розпоряджатись продукцією аграрного сектору, рівень споживання населення республіки був би значно вищий.

Проте порівняно з досягненнями сільського господарства у багатьох розвинених країнах світу аграрний сектор України знач­но відставав за рівнем продуктивності праці. Узагальнюючим показником нижчої продуктивності праці у сільському господар­стві України був такий: якщо один зайнятий у США у цій сфері міг своєю працею забезпечити продуктами харчування близько 130 жителів, то в Україні — лише 12—13 чоловік. Це, а також розпад СРСР, вимагало радикальної перебудови аграрних відносин.

На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них зосереджено 95 % ріллі, вони вироб­ляли 75 % валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало до 4 тис. га сільськогосподарських угідь. Протягом наступних 10 років сільське господарство країни було відкинуто до рівня 40—50-х pp.

Це сталося тому, що капітальні вкладення за цей період ско­ротились у 20 разів (у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь вони становили у 1999 р. 15 грн, яких було недостатньо, щоб придбати ручний інвентар), внесення мінеральних добрив скоро­тилось майже у 7 разів, витрати на охорону земельних угідь — у 25 разів, що призвело до значного погіршення якості земель, над­мірно дискримінаційного диспаритету цін (внаслідок чого з сільського господарства за 1991—1998 pp. було вилучено понад 95 млрд грн), тотального зубожіння населення (що катастрофіч­не знизило попит на сільськогосподарську продукцію), втрати основної частини внутрішнього ринку (через необдуману лібера­лізацію торгівлі і засилля імпортних товарів нерідко сумнівної якості), диктату МВФ щодо напрямів аграрної політики (зокре­ма, цілеспрямованого руйнування колективних господарств і насадження фермерських, хибного курсу на пріоритетність при­ватної власності).

У країнах Центральної та Східної Європи у процесі аграр­них реформ засновуються акціонерні товариства, ваучерні акціо­нерні товариства, державні акціонерні товариства, створюються індивідуальні фермерські господарства (засновані на праці гос­подаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), коопера­тиви тощо.

Переважає у процесі таких перетворень колективна форма власності.

Внаслідок "колективізації навпаки" в Україні були ліквідо­вані майже всі колгоспи, у власність нових формувань передано 29,5 млн га землі. Хоча у 2001 р. внаслідок сприятливих погодних умов урожайність зросла на 40 %, доходи селян через дис­кримінаційну політику цін збільшились лише на 2 %.

Щодо АПК, то в Україні в 90-х роках наростала його дезінте­грація (яка виявилася у створенні багатьма господарствами своїх переробних господарств, посиленні технологічної деградації аграрного сектору та інших негативних явищ).

Зі сказаного та досвіду більшості розвинених країн світу, а також аграрних перетворень у країнах Центральної та Східної Європи (але негативного досвіду Польщі, який запозичили наші"реформатори") випливає висновок про пріоритетність колектив­ного типу власності в сільському господарстві, який водночас має оптимально поєднуватись із приватним.

3. Сутність земельної ренти та її відображення у різноманітних теоріях

Земельна рента та її форми за сучасних умов. Рента як економічна категорія означає форму економічної реалізації (а отже, привласнення) власності на природні ресурси. Земельна рента є при цьому формою економічної реалізації власності на землю. У політекономінному аспекті ця категорія за умов капіталістичного аграрного виробництва означає відносини еко­номічної власності між власниками землі, суб'єктами господа­рювання та найманими працівниками з приводу самого процесу праці та привласнення його результатів у різних сферах су­спільного відтворення.

Розрізняють три основні форми земельної ренти: диферен­ціальну, абсолютну та монопольну. У свою чергу диференціаль­на рента поділяється на диференціальну ренту І і диференціаль­ну ренту II.

Причиною виникнення диференціальної ренти І є обмеженість земель кращої та середньої якості, що змушує залучати до сільськогосподарського обороту гірші за якістю ділянки землі. Аналогічно складається ситуація з ділянками, розташованими на різних відстанях від ринку. Внаслідок цього суспільна вартість (ціна рівноваги), а отже, й ціни на сільськогосподарську продук­цію встановлюються, виходячи з умов виробництва на гірших або найвіддаленіших від ринку землях (у промисловості — се­редніми умовами) . За цих умов на середніх і кращих землях утворюється додатковий чистий дохід, який набув форми дифе­ренціальної ренти І. Джерело диференціальної ренти І — праця сільськогосподарських найманих працівників або фермерів.

Тому диференціальну ренту І за умов суспільної власності на землю має вилучати держава. За капіталізму її привласнює влас­ник у формі орендної плати.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок інтенсивно­го ведення господарства, тобто використання кращих сільсько­господарських машин, насіння, поліпшення культури землероб­ства і тваринництва, за рахунок додаткових капіталовкладень, що супроводжується використанням складнішої праці. Це дає змогу підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожного гектара землі, а отже, отримання надлишко­вого доходу, який набуває форми диференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впродовж дії оренд­ного договору. Тому орендар зацікавлений, щоб договір про оренду землі укладався на тривалий термін, а землевласник — навпаки.

У колишньому СРСР диференціальна рента II переважно за­лишалася в господарствах і використовувалася для розвитку виробництва й, частково, для додаткового стимулювання праців­ників колгоспів і радгоспів.

На сучасному етапі диференціальна рента в Україні має ви­лучатися через механізм рентних платежів, плати за землю, розмір яких залежатиме від якості землі. Оцінка якості землі (її ро­дючість, забезпеченість вологою, теплом а також розташування ділянок, їх конфігурація тощо) міститься у державному земель­ному кадастрі.

На основі вищесказаного можна дати таке політекономічне визначення диференціальної ренти: це відносини економіч­ної власності між землевласниками, капіталістами-орендарями і найманими працівниками з приводу плати за тимчасове вико­ристання землі, привласнення новоствореної вартості, передусім, чистого доходу (прибутку), створеного найманою працею і оренда­рями та додаткової продуктивності, що виникає внаслідок при­родної та економічної родючості землі.

Частина землі в багатьох країнах знаходиться у надзвичайно сприятливих ґрунтово-кліматичних зонах. Розміщені тут госпо­дарства вирощують рідкісні фрукти — цитрусові, цінні сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію переважно перевищує їх пропозицію, то на неї встановлюють ціни, вищі від вартості, або монопольні ціни. Таким чином утворюється над­прибуток, який набуває форми монопольної ренти і який при­власнює землевласник. Джерелом її існування є частка доходів покупців, які купують на ринку цю продукцію. Тому рентні пла­тежі, плата за землю на цих ділянках мають бути вищими.

Це дає підставу визначати абсолютну ренту як форму зе­мельної ренти, яку оплачують власникові за будь-яку ділянку землі незалежно від її родючості й розташування (звідси й назва "абсолютна"). Отже, абсолютна рента є економічною формою реа­лізації монополії приватної власності на землю, її джерело — надлишок додаткової вартості порівняно з середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції та суспільною ціною виробництва), а умова виникнення — знач­но нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер сам є власником землі, зни­кає причина існування абсолютної ренти.

Оскільки органічна будова капіталу в сільському господарстві розвинених країн піднялася до рівня промисловості й навіть перевищила його, деякі економісти ще три десятиліття тому підтверджували зникнення цієї форми земельної ренти. Другою умовою її зникнення дехто з науковців вважає значні дотації держави сільськогосподарським товаровиробникам та істотну модифікацію внаслідок цього процесу ціноутворення. Такий підхід до проблеми існування абсолютної земельної ренти одно­бічний, некомплексний, оскільки враховує лише умови її виник­нення, а не причину, яка є вагомішим чинником, ніж умова.

Крім того, такий підхід ігнорує наявність орендної плати на землю. Так, у США вона становить до 10 % її ринкової вартості, або в середньому 350—400 дол. за 1 га; у Канаді на оплату орен­ди витрачається 40—45 % вирощеного врожаю, у Франції — до 1/3 врожаю.

Приватизація землі, перетворення її на товар істотно впливає на процес ціноутворення внаслідок збільшення орендної плати, а отже, на зростання цін, що довела практика тотальної привати­зації в Україні.

Загалом процес перетворення землі на товар має позитивні та негативні риси. Позитивним є формування повноцінного госпо­даря землі, реальної приватної власності на землю (у такому випадку фермер не боятиметься споруджувати сільськогоспо­дарські будівлі на землі; намагатиметься поліпшувати якість землі, не маючи спадкоємців, зможе продати її, вийшовши на пенсію, та забезпечити собі належний рівень життя), створення стимулів для іноземних інвестицій в економіку України тощо. Ці позитивні риси значною мірою зберігаються за наявності дов­готермінової оренди.

Негативними наслідками перетворення землі на товар в Украї­ні є, по-перше, можливість концентрації значної частини землі в руках мафіозно-тіньових структур і навіть іноземного капіталу (через підставних осіб), які спекулюватимуть земельними ділянка­ми (реальна середня ціна 1 га землі в Україні — майже 15 тис. дол. СІЛА, а за оцінками західних експертів — 20—25 тис. дол.). Проте в Україні майже за безцінь вже скуплено 10 тис. земельних паїв. По-друге, такий шлях сприятиме капіталізації аграрних відно­син, що суперечить прогресивній тенденції у цій сфері — подоланню відчуження працівників від власності (на землю, інші за­соби виробництва і створений продукт). По-третє, дрібні фер­мерські ділянки заважають використовувати переваги сівозміни, меліорації та деяких інших чинників зростання сільськогоспо­дарського виробництва та ін.

Земля — особливий товар. Власник може продати землю за умови, що отримана сума буде не меншою, ніж дохід у формі відсотка, одержаний від вкладання цієї суми в банк. Ціна землі є капіталізованою земельною рентою і визначається за формулою

Рента Ціна землі = Рента/Банківський відсоток• 100 % .

Вартість землі визначається множенням отриманої за рік ренти на певну (переважно, значну) кількість років.

Водночас на ціну землі впливають такі чинники, як зростання темпів інфляції, зниження доходів фермерських господарств та ін.

Тема 10

1. Держава як суб’єкт економічних відносин.

Держава в економічному процесі:

відтворює умови конкуренції

виступає як покупець продукції

є суб’єктом, який несе грошові витрати

усуває причини відмови ринкового механізму.

Відтворення умов конкуренції зводиться до того, що сотні тисяч підприємств, які виробляють величезну номенклатуру товарів і послуг, мають доповнюватися рухом грошей, цінних паперів, інформацією, знаннями, що можливо лише за умов дії відповідних юридичних законів, нормативних документів, інструментів.

Держава створює юридично - інституціональні засади ринкової економіки

Як покупець продукції від імені держави виступає уряд, який закуповує зброю, поштові, транспортні послуги тощо.

Як суб’єкт, що несе грошові витрати, держава виступає як агент для перерозподілу доходів. Такі витрати називаються трансферними, або передаточними, і є соціальним забезпеченням (велфером). Трансферні платежі нічого не додають до ВВП. Вони свідчать про роль, яку відіграє уряд як агент для перерозподілу доходів у суспільстві на користь тих, хто потребує допомоги.

Усунення причин відмови ринкового механізму досягається втручанням уряду в економічну діяльність через її регулювання, обходячи дію законів ринкової конкуренції. Таке втручання називають регулюванням.

Головні причини збоїв у ринковому механізмі можна об’єднати в такі чотири групи: зовнішні економічні ефекти; суспільні блага; факти неподільності; монополізм.

Зовнішні економічні ефекти – це витрати, що є зовнішніми для учасників процесу виробництва, які платять за товар. Для того щоб запобігти забрудненню навколишнього середовища держава вводить спеціальний закон, що обмежує припустимі межі забруднення. Закон може передбачати кілька варіантів: повністю заборонити викид у воду і атмосферу отруйних речовин, встановити штраф за забруднення навколишнього середовища. Це створить умови для відтворення і оздоровлення навколишнього середовища.

Суспільні блага споживаються всіма членами суспільства, порівну і часто колективно. До них належать оборона, охорона суспільного порядку, державне управління, енергетична система тощо. З моменту їх вироблення вони автоматично споживаються кожним членом суспільства незалежно від того, заплатила за нього людина чи не заплатила.

Факти неподільності. В умовах ринку економічно і соціально не завжди доцільно, щоб у певних галузях, сферах діяльності існувала конкуренція. Це зумовлено тим, що остання дає свободу вибору обсягів підприємств. Якщо ж потужності у суспільстві доцільно з економічної точки зору довести до мінімуму, виникають факти неподільності.

Монополізм створює ринок, призводить до того, що ціни зростають при штучному зменшенні обсягів виробництва. У зв’язку з цим потрібне втручання уряду з метою зменшення впливу монополії, що здійснюється ліквідацією монополії або регулюванням її.

Як бачимо, причини, що протидіють розвитку вільного ціноутворення, конкуренції та ринку, є невід’ємною складовою сучасної розвиненої економіки і можуть бути усунені втручанням держави у процес відтворення. Через ці обставини сучасний ринок є ринком, що регулюється державою. Це здійснюється за допомогою правових актів, що закріплюють ринкові відносини, широкого використання договірних відносин, через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення, через податкову, кредитну, банківську системи, ціноутворення та інші регулятори з метою досягнення цілей, визначених державною соціально-економічною політикою.

2. Функції держави в ринковій економіці

Регулюючі функції держави в ринковій економіці зводяться до трьох основних – законодавчої, стабілізуючої, розподільчої.

Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно-господарських законів і постанов, які створюють певні “правила гри”, тобто правові засади ринкової економіки, що є гарантом однакових прав і можливостей для усіх форм власності та господарювання.

З метою захисту конкуренції як основної умови і регулятора ринкової економіки держава розробляє і реалізує антимонопольне законодавство.

Стабілізуюча функція полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також стимулюванні економічного зростання. З цією метою держава: а) визначає цілі, напрями і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації, використовує грошово-кредитні та бюджетно-податкові підйоми; б) бере на себе організацію пропозиції центральних грошей; в) забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно-грошову політику, спрямовану на запобігання інфляції та безробіттю.

Розподільча функція пов’язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого – з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення цієї функції: а) здійснює перерозподіл коштів груп населення, що мають високі доходи, на користь непрацездатних і малозабезпечених, проводячи відповідну фінансову і податкову політику, політику регулювання цін; б) встановлює і контролює реалізацію законодавства про встановлення мінімального розміру заробітної плати; г) бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб’єкти не зацікавлені, водночас без цих благ суспільство не може досягти благополуччя. У регулюванні зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, міграції капіталів і робочої сили, здійсненні контролю над платіжними балансами.

Регулюючі функції держави в ринковій економіці є умовою досягнення балансу економіки на макрорівні, здійснення ефективної грошово-кредитної політики, соціального захисту малозабезпечених верств населення.

3. Адміністративні (прямі) та економічні (непрямі) методи регулювання

Головними методами прямого регулювання є такі:

законодавча та економічна діяльність держави;

державні закупівлі, трансферні платежі;

індикативне планування, розробка і реалізація цільових програм;

прямий державний контроль над монопольними ринками;

адміністративне регулювання певних процесів економічного життя.

Організуючий вплив на ринок держава здійснює передусім через розробку законів і контролю за виконанням їх усіма господарюючими суб’єктами. Для реалізації його використовують антимонопольне законодавство, контроль над цінами, а також за якістю продукції, через систему державного ліцензування на виробництво окремих товарів; обмеження вивезення ряду товарів у інші країни. Держава виступає гарантом грошової одиниці, здійснює контроль над обігом грошей. Уряд щороку визначає мінімальний розмір заробітної плати, що сприяє регулюванню ринку праці.

Захист внутрішнього продовольчого ринку держава замість зовнішньоекономічної політики, односторонньої лібералізації продовольчого імпорту вводить різні обмеження на ввезення цього товару. Для цього підвищуються ставки мит.

Компенсаційні збори, розмір яких визначають як різницю між внутрішньою ціною і ціною ринку, з якого надходить імпортований продукт.

Особливу увагу держава приділяє виробництву суспільних благ, здійснюючи виробництво цих благ безпосередньо на державних підприємствах, та виступаючи як посередник між споживачем і виробником таких благ.

Держава здійснює виплати, які перерозподіляють податкові доходи, отримані від платників податків, певним верствам населення у формі допомоги з безробіття, виплат з соціального страхування та забезпечення, допомоги ветеранам війни тощо.

Регулюючий вплив на ринкову економіку держава здійснює через індикативне планування, відображаючи цілі та пріоритети соціально-економічної політики держави, використовує показники, які мають рекомендаційно-орієнтовний характер.

Економічні (непрямі) методи регулювання

Одним з найефективніших регулюючих засобів держави є податки, які існують у суспільстві п’ять століть.

Суб’єктами оподаткування є фізичні та юридичні особи. У фізичних осіб об’єктами оподаткування є доход, майно і земля. Середній європейський громадянин сплачує у формі податків 45-48 відсотків свого доходу. У юридичних осіб об’єктами оподаткування є прибуток, майно і земля. У більшості країн світу юридичні особи, що ведуть підприємницьку діяльність, сплачують до бюджету 48-52 відсотки одержаного прибутку.

Через систему оподаткування, яка передбачає прямі (прибутковий податок з населення, податок з корпорацій), непрямі (акцизи, податок на добавлену вартість, митні збори) та інші (податок на нерухоме майно, спадщину, землю) податки, держава формує бюджет, обсяг якого становить1/3 –1/2 національного доходу.

Кошти державного бюджету витрачаються на розвиток певних галузей, виробництво товарів та продуктів харчування, здійснення різноманітних видів діяльності. Переважна частина витрат припадає на соціально-економічні напрями: а) витрати на виплату пенсій, допомог, охорону здоров’я, освіту, підготовку кадрів; б) сприяння розвитку енергетики, житлового будівництва і комунального господарства, зв’язку, транспорту; в) охорона навколишнього середовища. Воєнні витрати, витрати на наукові та космічні дослідження становлять значну частку витрат бюджету.

Особливе значення у країнах з розвиненою ринковою економікою надається стимулюванню науково-технічного прогресу, розвитку на його основі наукомістких виробництв.

Важливим об’єктом державного регулювання є аграрний сектор, який стимулюється за рахунок фінансування з державного бюджету. Держава сприяє подоланню наслідків стихійних лих, розв’язанню перспективних завдань: розвитку інфраструктури, реформуванню виробництва, усуненню соціальних суперечностей на селі – безробіття, занепаду соціально - побутової та культурної інфраструктури.

Важливе місце в системі регулюючих важелів держава відводить грошово-кредитній системі. Визначаючи кількість грошової маси в обігу, обсяг кредитів, рівень відсоткових ставок, держава активно впливає на кон’юнктуру ринку. Зменшуючи кількість грошей у каналах обігу, держава стримує ділову активність і навпаки – збільшення грошей сприяє посиленню інвестиційної діяльності господарюючих суб’єктів. Цього можна досягти також за рахунок кредитної політики.

4. Інфляція як прояв макроекономічної дестабілізації.

Інфляція належить до основних індика­торів, які характеризують макроекономічну нестабільність. Вона характеризує несприятливі зміни в цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарно-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Інфляція (лат. inflatio - здуття) – це процес знецінення грошей внаслідок перевищення кількості грошових знаків, які перебувають в обігу, суми цін товарів та послуг, що виявляється у їх зростанні.

Іншими словами можна сказати, що інфляція – це падіння купівельної спроможності грошей, підвищення гро­шової вартості життя. Інфляція – це приріст цін, викликаний надлишком грошей щодо товарів та послуг.

Однак не всяке зростання цін є показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися внаслідок поліпшення якості продукції чи погіршення умов видобутку паливно-сировинних ресурсів.

Якщо, наприклад, ціни зросли внаслідок подорожчання сировини, електроенергії, що призвело до збільшення витрат виробництва, то знецінення грошей спричинено зростанням цін. Підвищення цін через надмірну грошову та кредитну емісію, порушення законів грошового обігу є наслідком знецінення грошей. Другий випадок точніше відображає сутність поняття інфляції, що означає появу грошових знаків, не забезпечених товарною масою.

Для обчислення темпу інфляції (ТІ) застосовують два методи:

Перший – на основі індексу цін базового періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно базового періоду (року):

ТІ = І ц – 100%, (3.2)

де І ц – індекс цін аналізованого періоду (року);

100% - індекс цін попереднього періоду (року).

Другий – на основі індексу цін попереднього періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно попереднього періоду (року):

ТІ = ( І ц а – І ц п) / І ц п, (3.3)

де І ц а – індекс цін аналізованого (поточного) року;

І ц п – індекс цін попереднього (базового) року.

Однією із закономірностей інфляції є постійне зростання цін та знецінення грошей.

Види інфляції:

1. В залежності від темпу приросту цін інфляцію умовно можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).

- Помірна (повзуча) інфляція виникає тоді, коли річний приріст цін складає не більше 20 %. Вона характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що спостерігається на початку розвитку інфляційного процесу. В цілому не має негативних наслідків для економічних суб'єктів.

- Галопуюча інфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється десятками або сотнями відсотків (від 20 до 200 %). На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Окремі групи економічних суб'єктів добиваються різкого підвищення цін, що змушує й інших посилювати свої економічні й соціальні вимоги. Тому зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важкопередбаченим і не піддається регу­люванню. Інфляція виходить з-під контролю держави, різко впливаючи на всі сфери економіки та соціальне життя країни.

- Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється сотнями або тисячами відсотків (вище200 %). На цій стадії гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вони відіграють дедалі меншу роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв'язків, набувають поширення бартерні операції, порушуються фінансовий та кредитний механізми, починають розвиватися стихійні процеси в економіці та ін.

2. У залежності від характеру кінцевих причин, які викликають інфляцію, слід розрізняти два її види: інфляцію попиту і інфляцію витрат.

- Інфляція попиту виникає тоді, коли ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту стосовно сукупної пропозиції. Таке зростання сукупного попиту може бути викликане збільшенням пропозиції грошей, державних витрат, а також інвестиційних витрат та ін. Виробничий сектор не в змозі негайно відповісти на цей надлишковий попит зростанням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси вже повністю використані. Тому надлишковий попит призводить до підвищення цін на стабільний обсяг продукції.

- Інфляція витрат спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції, тобто середніх витрат за даного обсягу виробництва. Це має місце тоді, коли зростають ціни на матеріальні ресурси – сировину, паливо, енергоносії, або зростає номінальна заробітна плата, випереджаючи при цьому підвищення продуктивності праці. Збільшення витрат на одиницю продукції скорочує прибутки підприємств та обсяги виробництва продукції, які можуть бути запропоновані за існуючого рівня цін. Внаслідок цього зменшується сукупна пропозиція товарів та послуг, що, в свою чергу, підвищує рівень цін, тобто спричинює інфляцію витрат.

Інфляція витрат, як правило, супроводжується падінням виробництва. Таке явище дістало назву стагфляція. Отже, стагфляція виникає тоді, коли одночасно зростають ціни і скорочується виробництво.

3. У залежності від можливості передбачити зростання цін розрізняють очікувану і неочікувану інфляцію.

- Очікувана інфляція спричинюється певними тенденціями в економіці або заходами, запланованими державою. Тому вона очікується і може бути врахована заздалегідь.

- Неочікувана інфляція є результатом непередбачених змін в економіці, наслідком виникнення незапланованих змін у сукупному попиті та сукупній пропозиції.

4. За характером перебігу інфляція може бути збалансованою та незбалансованою.

- Збалансована – це помірне, найчастіше передбачене зростання цін, що не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів. Характеризується незначним, помірним ростом цін одночасно на всі товари та послуги. Проте така інфляція дуже рідкісна.

- Незбалансованою, що являє собою різні темпи зрос­тання цін на різні товари та послуги. Впливає на затрати та податки.

5. За характером інфляційного процесу або знецінення грошей буває:

- Відкрита інфляція – характеризується зростанням цін на вільному ринку при невтручанні держави у процес їх формування. Найбільш відчутна у монополізованих секторах економіки.

- Прихована інфляція – збереження сталих цін та заробітної плати при зростанні продуктивності праці; зниження якості товарів та послуг при сталому рівні цін; зростання рівня державних роздрібних цін через вільно вибраний споживчий кошик.

- Придушена інфляція – проявляється у зростанні незадоволеного попиту та грошових заощаджень населення, які не знаходять реалізації.

Інфляція обумовлена також рядом причин, що підрозділяються на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх причин належать:

- деформація економіки, яка пов'язана з відставанням галузей, що виробляють предмети споживання, від галузей, що продукують засоби виробництва;

- дефіцит державного бюджету, пов'язаний із ростом урядових витрат;

- високий рівень невиробничих витрат держави (особ­ливо військових);

- диспропорції на мікро- і макрорівні, що є проявом циклічного характеру розвитку економіки;

- монополія держави на зовнішню торгівлю;

- монополія великих компаній на встановлення цін;

- високі податки та висока відсоткова ставка за кредит;

- помилки в економічній політиці держави тощо.

Зовнішніми причинами інфляції є:

- структурні світові кризи (сировинні, енергетичні та ін.), що супроводжуються багаторазовим зростанням цін на сировину, нафту, імпорт яких став приводом для різкого підвищення цін монополіями;

- обмін банками національної валюти на іноземну, внаслідок чого виникає потреба у додатковій емісії паперових грошей, що поповнює канали грошового обігу;

- зменшення надходжень від зовнішньої торгівлі;

- від'ємне сальдо зовнішньоторговельного та платіжного балансу тощо.

Інфляція, особливо коли вона сягає рівня галопуючої або гіперінфляції, негативно позначається на всіх сторонах суспільного життя країни. Її соціально-економічні наслідки проявляються у наступному:

1. Знижуються реальні доходи населення. Це стосується насамперед осіб, які отримують фіксовані номінальні доходи (працівники бюджетних організацій, пенсіонери та ін.). При зростанні цін їхні реальні доходи зменшуються. І навпаки, реальні доходи збільшуються у тих осіб, у яких номінальна заробітна плата зростає швидше, ніж рівень інфляції. Стосовно перших можна стверджувати, що вони обкладаються інфляційним податком; інші, навпаки, отримують інфляційну субсидію;

2. Знецінюються фінансові активи із сталим доходом. Інфляція знижує їхню реальну вартість. У цьому випадку скорочуються також і реальні доходи, що їх отримують власники таких фінансових активів;

3. Порушується нормальний розподіл доходів між дебіторами та кредиторами. Від інфляції виграють дебітори, тобто позичальники кредиту, і програють кредитори (позичкодавці). Це обумовлено тим, що в умовах інфляції кредит надається за однієї купівельної спроможності грошей, а повертається за іншої, нижчої. Найбільшу загрозу для кредитних відносин має неочікувана інфляція. Очікувану інфляцію можна врахувати і пристосуватися до неї. Наприклад, кредитори можуть індексувати відсоткову ставку з урахуванням очікуваної інфляції;

4. Знижується мотивація до інвестування довгостро­кових програм. Довгострокові інвестиції стають ризикованими, тому що прибуток, який очікують отримати при поточних цінах, у майбутньому внаслідок інфляції може суттєво зменшитися в реальному вимірі;

5. Прискорюється матеріалізація грошей. Під час інфляції зростають ціни на товарно-матеріальні ресурси і нерухомість. Тому домашні господарства і підприємства намагаються позбутися грошей і вкласти їх у запаси товарно-матеріальних цінностей та в нерухомість. Гроші стають „гарячими“, від них намагаються якнайшвидше звільнитися;

6. Знижується мотивація до праці. Падіння життєвого рівня населення внаслідок інфляції, а також спотворення структури і диференціації доходів негативно впливають на мотивацію підприємницької та трудової діяльності. Це пов'язано з великою диференціацією міжгалузевої заробіт­ної плати, розривом у рівні оплати праці в державному і недержавному секторах економіки, великим відставанням мінімальної заробітної плати від середньої, значною різницею у співвідношенні низько- і високооплачуваних категорій працівників у межах окремих галузей та ін. Зрозуміло, що вплив заробітної плати на зміну цін та інфляційні процеси не можна заперечувати. Разом з тим нинішня заробітна плата, питома вага якої в структурі витрат на виробництво продукції промисловості є не дуже великою, не може бути головним чинником інфляції;

7. Інфляція підриває управлінський механізм економіки. В ринковій економіці держава використовує в основному економічні важелі регулювання. Зрозуміло, що таке регулювання може дати бажані результати лише за умови, коли грошова система досить стійка. Дестабілізуючи її, інфляція автоматично знижує ефективність економічних регуляторів, часом навіть робить недоцільним саме їхнє застосування, підштовхує державу до використання інших, адміністративних методів впливу. Інакше кажучи, інфляція знецінює не тільки гроші, а й усю систему регулювання економіки;

8. Інфляція дезорганізує господарство, наносить серйозний економічний збиток як великому, так і малому бізнесу, насамперед через невизначеність ринкової кон'юнктури;

9. Заважає проведенню ефективної макроекономічної політики;

10. Нерівномірне зростання цін підсилює диспропорцію між галузями економіки, спотворюючи структуру споживчого попиту;

11. Ціна перестає виконувати свою головну функцію у ринковому господарстві – бути об'єктивним інформаційним сигналом;

12. Відбувається відтік капіталу у торгівлю;

13. Інфляція загострює товарний голод, підриває стимули до грошового обігу;

14. Прискорюється матеріалізація грошей, під час інфляції зростають ціни на нерухомість та товарно-матеріальні запаси, тому домогосподарства та підприємства намагаються позбутися грошей і вкласти їх у нерухомість та товарні запаси;

15. Порушує функціонування грошово-кредитної системи, відроджує бартер;

16. Знецінює надходження від оподаткування, тим самим негативно впливає на фіскальну політику;

17. Підриває курс національної валюти;

18. Знижує мотивацію до інвестування, інвестиції стають ще більш ризикованими.

Основними формами стабілізації грошового обігу, що залежать від стану інфляційних процесів, є грошові реформи й антиінфляційна політика.

Антиінфляційна політика – комплекс заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією.

Існує два основних напрямки, спрямованих на зведення темпів інфляційних процесів до мінімального рівня: кейнсіанський та монетарний.

Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає у стабілізації сукупного попиту, але досвід довів, що цього замало для приборкання інфляції.

Існують кілька напрямків монетарної антиінфляційної політики:

Політика шокової терапії (активна політика) – базується на різкому скороченні темпів зростання грошової маси, особливо прийнятна в умовах гіперінфляції, передбачає зменшення дефіциту бюджету за рахунок:

- скорочення витрат на соціальні програми;

- збільшення відсоткової ставки;

- зменшення податкових ставок;

- обмеження грошової маси тощо.

У результаті подорожчання кредиту підприємства банкрутують, а низька податкова ставка заохочує сильні підприємства. Таким чином інфляція призупиняється.

Негативний наслідок цього методу полягає у зниженні добробуту населення.

Політика градуювання або поступових змін (адаптивна політика) - метод монетарного напрямку, що проявляється у пристосуванні до умов інфляції, у пом'якшенні її негативних наслідків, полягає у поступовому зниженні темпів зростання грошової маси. Політика проводиться за рахунок:

- стабілізації інфляційних очікувань;

- поступового обмеження грошової пропозиції;

- індексації грошових доходів населення.

Ця політика дає позитивні результати за умови, що темп приросту грошової маси та рівня цін не перевищує 20% на рік.

Політика доходів – припускає контроль над цінами і зарплатою шляхом повного їх заморожування або встановлення меж їх зростання. З соціальних мотивів цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко, оскільки, по-перше, уповільнення зростання цін викликає дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримується лише на визначений час, а при скасуванні обмежень прискорюється.

Варіант антиінфляційної політики вибирають залежно від темпів інфляції та пріоритетів. Якщо ставиться мета приборкати інфляцію за будь-яких умов, то паралельно використовують кілька методів антиінфляційної політики.

Також при інфляції здійснюють грошові реформи.

Грошові реформи використовують для ліквідації зайвих грошей в обігу. Основними прийомами грошових реформ є:

Нуліфікація – оголошення про анулювання сильно знеціненої грошової одиниці і введення нової валюти.

Ревальвація – процес збільшення вартості національної валютно-грошової одиниці порівняно з валютами інших країн.

Девальвація – процес офіційного зниження курсу національної валюти стосовно валют інших країн.

Деномінація – процес укрупнення національної грошової одиниці шляхом обміну за встановленим співвідношенням старих грошових знаків на нові.

Отже, головним принципом боротьби з інфляцією є усунення джерел її походження. Оскільки об'єктивні причини виникнення інфляції існують, то повністю усунути її неможливо.

5. Безробіття як наслідок порушення макрорівноваги.

Ефективне функціонування економіки пов'язане із забезпеченням повної зайнятості наявних ресурсів. Повна зайнятість економічних ресурсів означає залучення до економічного обороту всіх ресурсів, придатних для виробництва товарів та послуг, включаючи й такий ресурс як робоча сила. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим. Тому він називається потенційним і вимірюється за допомогою потенційного валового внутрішнього продукту (ВВПп). В умовах неповної зайнятості фактичний обсяг виробництва менший від потенційного. За цих умов певна частка працездатного населення змушена не працювати, тому що виникає вимушене безробіття. Зайнятість і безробіття – головні індикатори макроекономічної нестабільності.

Зайнятість населення – це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату або з метою отримання інших видів доходу. Надання всім бажаючим і здатним працювати можливості брати участь у суспільному виробництві призводить до макси­мальної зайнятості всього працездатного населення (чоло­віки віком 16 – 60 років та жінки віком 16 – 55 роки), а також осіб старшого віку та підлітків, які працюють у різних галузях економіки або зайняті іншою економічною діяльністю.

, (3.4)

де РЗ – рівень зайнятості.

Міжнародна статистика, крім цього, поділяє все населення на дві категорії: економічно активне населення і економічно пасивне населення.

Економічно активне населення включає: осіб найманої праці; самостійних робітників; осіб, які тимчасово не пра­цюють з об'єктивних причин (хвороба, відпустка тощо); неоплачуваних членів сім'ї в працездатному віці; осіб, які поєднують навчання з працею на умовах неповного робочого часу; учнів та осіб, які проходять профпідготовку.

Економічно пасивне населення – це люди до 16 років, ті, хто перебувають у спеціалізованих установах (психіатричних диспансерах, лепрозоріях, виправних закладах), а також дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють і не шукають роботи (навчаються з відривом від виробництва, військові строкової служби, перебувають на пенсії, жінки, які доглядають дитину; мають інвалідність або просто не шукають роботи). Отже, економічно активне населення в умовах ринкових відносин практично визначає сукупну робочу силу, тобто обсяг трудового потенціалу країни. Зайняті та безробітні становлять економічно активне населення або робочу силу

Робоча сила – це здатність до праці, сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей, які має людина і які вона може використати для виробництва товарів та послуг.

В умовах неповної зайнятості частина трудового потенціалу країни не використовується у зв'язку з перевищенням пропозиції над попитом робочої сили.

Безробітні – ті, хто не має роботи, але активно шукає її або чекає, щоб повернутися на попереднє місце роботи. Тобто, людина вважається безробітною, коли вона відповідає трьом критеріям одночасно: не має робо­ти, робить активні спроби знайти роботу, готова відразу ж приступити до роботи.

Безробіття – це економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу.

Проблема безробіття є ключовим питанням у ринковій економіці і, не вирішивши її, неможливо налагодити ефектив­ну діяльність економіки.

Аналіз причин безробіття дають багато економічних шкіл. Одне із найбільш ранніх пояснень дав англійський економіст - Т. Мальтус (кінець XVIII ст.). Він помітив, що безробіття викликають демографічні причини, коли темпи зрос­тання населення перевищують темпи зростання виробництва. Недолік цієї теорії у тім, що вона не може пояснити виникнен­ня безробіття у країнах з низькою народжуваністю.

К. Маркс (друга пол. XIX ст.) вважав, що з технічним прогресом зростає маса і вартість засобів виробництва, що приходяться на одного працівника. Це призводить до віднос­ного відставання попиту на працю від темпів нагромадження капіталу, що є причиною безробіття. Також однією з причин безробіття К. Маркс вважав циклічність розвитку.

Дж. Кейнс помітив, що із зростанням національного доходу не весь доход споживається, його частина йде на заощад­ження, але вони не обов'язково стають інвестиціями. При падінні стимулів до інвестування виробництво не зростає і навіть може зменшуватися, що призводить до безробіття.

А. Пігу обґрунтував тезу, що на ринку праці діє недосконала конкуренція. Підприємцю вигідніше заплатити високу заробітну плату одному висококваліфікованому фахівцю і при цьому скоротити робочий персонал.

У залежності від причин, які викликають безробіття, слід розрізняти декілька його видів.

1. Фрикційне безробіття. Воно стосується тих осіб, які не працюють у зв'язку із добровільною зміною місця роботи. У суспільстві завжди існує певна кількість осіб, що змінюють місце працевлаштування у зв'язку із незадово­ленням рівнем заробітної плати, умовами праці, місцем проживання тощо. Безробіття, пов'язане із пошуками чи очікуванням роботи, є відносно короткочасним. Кожна з осіб, що шукають роботу, перебуває на ринку праці в середньому не більше одного місяця. Але ж частка їх у загальній кількості безробітних може бути досить знач­ною.

2. Складовою частиною фрикційного безробіття є так зване інституціональне безробіття, яке пов'язане з тим, що іноді надмірні соціальні виплати, запровадження гаранто­ваного мінімуму заробітної плати, недосконалість подат­кової системи тощо призводять до того, що деяка частина працездатного населення не поспішає працевлаштовуватись, збільшуючи тим самим загальну кількість безробітних.

3. Структурне безробіття. Воно виникає під впливом структурних диспропорцій на ринку праці, тобто коли з'являються невідповідності між попитом і пропозицією робочої сили за професією, кваліфікацією, географічними та іншими ознаками. Відомо, що повсякчас у технології та структурі суспільного виробництва відбуваються зміни, які, в свою чергу, видозмінюють структуру попиту на робочу силу. Попит на деякі види професій, кваліфікацій зменшується або зовсім зникає, а на деякі, зокрема нові, збільшується. Робоча сила повільно реагує на ці зміни. Отже, виникає ситуація, за якої структура робочої сили не відповідає новій структурі робочих місць, внаслідок чого з'являється структурне безробіття.

4. Циклічне безробіття. Воно виникає внаслідок циклічного спаду виробництва і є результатом зниження сукуп­ного попиту на робочу силу. Коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість теж скорочується, а безробіття зростає. З цієї причини циклічне безробіття іноді називають безробіттям, пов'язаним з дефіцитом попиту.

5. Фрикційне та структурне безробіття дістало інтегровану назву „природне безробіття“. У зв'язку з цим повна зайнятість – це зайнятість при наявності лише природного безробіття та відсутності безробіття циклічного. Коли виникає циклічне безробіття, то фактичне безробіття більше від природного, тобто мас місце надмірне безробіття.

У різних країнах і на різних етапах їх економічного розвитку рівень природного безробіття різний. Він залежить від багатьох факторів, зокрема міграційних і демографічних процесів, соціальної забезпеченості населення, розбіжностей у темпах економічного зростання за секторами економіки й галузями виробництва, систем підготовки та перепідготовки кадрів, інформаційних служб зайнятості, податкової системи тощо.

6. Добровільне безробіття викликане тим, що у будь-якому суспільстві є люди, що за своїм психічним складом та з інших причин не хочуть працювати.

7. Приховане безробіття - це коли люди формально працюють, але фактично не працюють або займають зайві робочі місця.

, (3.5)

де РБ – рівень безробіття;

ЧБ – чисельність безробітних;

ЧРС – чисельність робочої сили.

Рівень безробіття є важливим показником економічного стану країни, проте його не можна вважати єдиним і розглядати ізольовано від інших макроекономічних показників, що характеризують ефективність національної економіки.