392. Культура Київської Русі.

Київська Русь мала високорозвинену культуру. Писемність на Русі була відома ще в дохристиянську епоху. В сер. 9ст. брати Кирило і Мефодій створили абетку слов’янського письма на основі болгарської мови. У 988р. створено першу державну школу на Русі. Першу школу для дівчат заснувала внучка Ярослава Мудрого Янка. Найдавніший літописний звід (Початковий звід «Повісті временних літ», Никонівський літопис) був укладений монахом Никоном за часів Ярослава Мудрого. У 12 ст. написано Київський літопис, у 13ст. – Галицько-Волинський літопис. У 11 ст. в Києві жив співець билин Боян. Наприкінці 11ст. був збудований Успенський храм Печерської Лаври (1941 – був підірваний). Найвідоміша іконописна майстерня містилася при Печерському монастирі; там працював відомий художник Аліпій («Борис і Гліб», «Володимирська Богоматір»). Відомим лікарем у К.Р. був Агапіт. Центром міського адміністративного життя у давньоруському місті був дитинець – укріплений замок. Торгово-реміснича частина міста називалась посад. Тризна – похоронний обряд (поминки). Берестяні грамоти – це зразки письма простого люду (їх знайдено у м. Звенигороді неподалік Львова). Петро Милоніг – архітектор часів феодальної роздробл. К.Р. Остромирове Євангеліє – 1056-1057 рр. – рукопис, написаний у Києві дяком Григорієм церковнослов’янською мовою, що містив євангельські читання, для новгородського посадника Остромира. «Руська Правда»(11ст.) Ярослава Мудрого – збірник законів, містив 18 статей, у 1072 була доповнена Ярославичами – «Правда Ярославичів»; 1116 – «Устав Володимира Мономаха», «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

394.Соціальний устрій Київської Русі.

Влада на Русі належала князям з династії Рюриковичів. Великий князь був керівником війська, верховним суддею, главою виконавчої влади. Представниками князя по великих містах були тисяцькі, яким підпорядковувались соцькі і десяцькі. Судові функції виконували княжі тіуни. Мита, данини і штрафи збирали вірники. У віче в Київській Русі брали участь тільки глави родин. Одиницями оподаткування були дим і соха. Постійну частину війська складала княжа дружина. Військо із смердів та міське народне ополчення називалося – вої. Мужі – це старші дружинники, тіуни, земельна знать і бояри. Дрібні торговці та ремісники – молодші люди. Чернь – люди, які нічого не мали. Закупи – селяни, що потрапили в залежність до феодала через неповернення позики, яка називалися купа. Рядовичі – селяни, що потрапили в залежність через невиконання угоди, яка називалася ряд. Холопи – безправні селяни, або раби. Чернь і холопи не володіли землею. Ізгої – особи, котрі поставлені поза своєю соціальною групою. Церква в К.Р. була організована за візантійським зразком. На чолі церкви стояв митрополит, якому підпорядковувались єпископи, що управляли єпархіями. Церковні люди були вилучені з-під юрисдикції князя і суд над ними чинив митрополит і єпископи. Люди подаровані церкві і що були її власники називалися задушники.

395. Галицьке князівство: 2 половина хі ст.. – 1199.

З 1084 року Галицька земля, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, відокремилася від Києва. Князі отримали у володіння відповідно Перемишль, Звенигород і Теребовль. Брати докладали неабияких зусиль, щоби закріпити за собою право отчини на галицькі землі. Складність становища пояснюється тим, що їхній батько був обділеним, скривдженим князем. Троє Ярославичів – Ізяслав, Святослав і Всеволод не вважали його рівним собі та змушували до вигнання. За таких обставин Ростиславичам доводилося воювати проти родичів. Жертвою міжусобної боротьби після Любецького з’їзду князів(1097) став, Василько Теребовлянський. Та хоч і дорогою ціною, Ростиславичі все-таки відвоювали собі право на Галичину. Щоправда, до певного часу край лишався переділеним на кілька уділів: Перемишльську, Галицьку, Теребовлянську й Звенигородську землі. Об’єднати землі Галичини під єдиною владою виявилося до снаги синові Володаря Володимиркові. Року 1141 він переніс свою резиденцію до Галича, підтвердивши намір одноосібно правити в об’єднаному Галицькому князівстві. Галицьке князівство досягло найбільшої могутності за князювання Ярослава Осмомисла (1152-1187)З-поміж основних здобутків Ярослава Осмомисла вчені називають

• розширення кордонів Галицького князівства аж до гирла Дністра,

• розважливу далекоглядну зовнішню політику: добросусідські відносини з Угорщиною, Польщею та Візантією, з одного боку, і найвпливовішими руськими князями – з іншого, що забезпечило мир Галицькій землі та сприяло розвиткові господарства.

Найбільшим клопотом галицького князя лишалися власні бояри. Непохитну волю галицького боярства він уперше відчув, тілько-но посів галицький стіл. Тоді, 1153 р., бояри, непевні в політичних розрахунках молодого князя, не дозволили йому очолити галицьку дружину під час битви проти війська київського князя. Та хоч яким образливим для князя-воїна було відсторонення від участі в битві, воно загрожувало меншими неприємностями, ніж події 1159 р. Того разу частина галицьких бояр вирішила поміняти князя, запросивши до Галича Ярославова двоюрідного брата Івана Берладника – князя без володінь, який упродовж багатьох літ марно боровся за свою частку у князівській спадщині. Одначе Ярослав щасливо вийшов із тієї ситуації; влада галицького князя зросла і, здавалося, жодним чином уже не залежала від боярських примх. Та коли року 1170 бояри втрутилися в особисте життя Ярослава, з’ясувалося, що здолати сваволю бояр у Галицькому князівстві він таки не зміг. Після смерті Ярослава Осмомисла Галичина знову поринула у вир усобиць і розбрату – особливо жорстоких по смерті Ярославового сина Володимира (1199 р.).