Українська культура кінця хіх – поч. Хх ст.

На зламі століть у культурному і в політичному житті країни відбуваються зміни. У суспільстві відчувається наростання кризи (революційні настрої), пошуки нових шляхів розвитку. Так само пошуки нових шляхів – й у культурі. Українська культура органічно вписується у світовий процес, Україна стає відомою у світі. Хоча національне гноблення перешкоджає вільному розвитку культури.

У громадському житті: Українсько-руська радикальна партія (І.Франко, М. Павлик, С. Данилович), згодом вона розкололася, утворилася партія соціал-демократів. Розвивається робітничо-пролетарський рух. Вперше було обґрунтовано позицію політичної самостійності України у книзі Ю.Бачинського “Україна irredenta” (1895 р.). Створено й Українську народну партію (1902 рік, організатор М.Міхновський), яка розробляла ідеї самостійності України.

Виходять такі періодичні видання: “Хлібороб” (1891-1895 рр.), “Громадський голос” (1895-1917 рр.), “Житє і слово” (1894-1897 рр.), “Земля і воля” (1907-1912 рр.), “Літературно-науковий вісник” тощо.

Релігійне життя. На західноукраїнських землях переважала греко-католицька віра, вона в цей період виступає тою силою, що намагається зберегти українські традиції та рідну мову. Відомим діячем цієї церкви був митрополит Андрій Шептицький, який обстоював право національної самобутності української нації в цілому і церкви зокрема.

На землях Центральної та Східної України провідною релігією було православ`я (причому ще з 1686 року українську православну церкву було підпорядковано Московському патріархату. Згодом було утворено Українську автокефальну православну церкву (20-ті роки ХХ століття).

Освіта і наука. Збільшується кількість навчальних закладів, хоча на Правобережній Україні початкова освіта була необов’язковою, відтак сільське населення в основному було неграмотним, а серед міського грамотною була приблизно половина.

У вищих навчальних закладах постає питання україномовної освіти (особливо після революції 1905 року). Наслідком стала поява деяких україномовних курсів у Харківському та Одеському університетах.

На Західній Україні справа була дещо кращою. Зокрема, збільшилася кількість українських шкіл, у Львівському та Чернівецькому університетах – кількість україномовних кафедр.

Розвиваються різні науки: математик Д. Граве став засновником Київської алгебраїчної школи (працював у Харківському та Київському університетах); відомі медики – хірург М. Трінклер, офтальмолог Л. Гіршман тощо.

У 1991 році у Львові було створено дитячо-молодіжну організацію “Пласт” (основні засади: патріотизм та морально-християнський дух).

Відома подія цього часу – створення першого в Росії аероклубу (Одеса, 1908 р.), а в 1913 П.М. Нестеров першим демонструє “Мертву петлю” над Києвом.

У мистецтві цього періоду домінує модернізм, який найповніше виявився у літературі. Вперше в історії української літератури гасло модернізму проголосив М. Вороний у 1901 р.

Прихильники модернізму в літературі виступали проти перетворення художніх творів на політичні декларації, проти тенденцій реалізму й народництва, висували ідеї “чистого мистецтва”. Зокрема, Вороний закликає до служіння красі (“Мій друже, я красу люблю...”).

Модерна література звертається до душі людини, її настроїв, почуттів і переживань.

Письменники, яких можна назвати модерністами: Леся Українка, О.Кобилянська, В. Винниченко (неоромантики), М.Коцюбинський (імпресіоніст), “Молода муза” символістського спрямування (1906-1909 рр. Львів): П.Карманський, В.Пачовський, Б.Лепкий, О.Луцький, С.Твердохліб, С.Чернецький, М.Яцків; “Українська хата” (журнал): М.Сріблянський (Шаповал), М.Євшан, Г.Чупринка, М.Філянський (1909-1914 рр. Київ).

Архітектура і скульптура. В архітектурі також домінує модернізм (модерн): асиметричне планування, ламані лінії, використання залізних конструкцій, у ранньому модерні – надмірність декору - будинок Владислава Городецького у Києві – “Будинок з химерами” (1902-1903 рр.). У стилі модерн збудовано перший в Україні критий ринок – Бессарабський (1910 р., арх. Г.Гай), міська залізнична станція у Києві (1912-14 рр., арх. О.Вербицький).

Були спроби поєднати принципи модерну й народної архітектури: будинок Полтавського земства (сучасний краєзнавчий музей) - арх. В.Кричевський.

У скульптурі розвивається як модернізм, так і неокласицизм. Скульптори: М. Паращук, який створив пам’ятник А. Міцкевичу у Львові (разом з Антоном Попелем), скульптурні портрети В. Стефаника, І. Франка, М. Лисенка; Ф. Балавенський – погруддя Т. Шевченка (1899 р.), І. Кавалерідзе – пам’ятник княгині Ользі у Києві (1911 р.), персонажами якого є Ольга, Кирило й Мефодій та Андрій Первозданний (у 20-ті роки пам`ятник розібрали); О.Архипенко (пізніше емігрував) – започатковує кубізм (робота “Людська постать”) – чіткі форми, “геометризація”, аскетичність кольорів, зручний матеріал тощо.

Живопис. Модерний живопис звертається до національного мистецтва.

Художники: І. Їжакевич, розробляє історичну та побутову тематику. О. Мурашко – неоромантик (“Похорон кошового”) та імпресіоніст; В. Кричевський, Іван Труш: О. Богомазов – кубофутурист, К. Малевич – супрематист.

У 1905 р. організована перша Всеукраїнська мистецька виставка.

Музика розвивається в основному в реалістичному напрямі. У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інститут і у 1904 р. – музично-драматичну школу у Києві (очолив її М. Лисенко) – консерваторія з 1913 року.

Композитори: В. Барвінський (неоромантизм, імпресіонізм), С.Людкевич, К. Стеценко, М. Леонтович.

Відома співачка – С. Крушельницька.

Театр – продовжує працювати трупа М. Кропивницького, перший стаціонарний театр існує з 1907 р. (Микола Садовський).

Драматурги: Леся Українка, О.Олесь, В.Винниченко; теоретики театру: Леся Українка, М. Вороний тощо.