76 Результатом законності визнають певний її стан - правопорядок. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною.

Правопорядку притаманні наступні риси: не порушення загально-правових заборон; безперешкодне здійснення правового становища людини і громадянина, державних і громадських організацій, їхніх об'єднань; реалізація учасниками правовідносин суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків; невідворотність юридичної відповідальності правопорушників у разі невиконання обов'язків, порушення прав і законних інтересів.

Із законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юридичні категорії, як суспільний і громадський порядок, дисципліна.

Суспільний порядок - реальна узгодженість суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й соціальним принципам, суспільній моралі.

Громадський порядок - порядок у громадських місцях. Дисципліна - своєчасне і точне виконання вимог, що випливають з нормативних та індивідуально-правових актів, технологічних, організаційних, моральних, громадських та інших соціальних иорм. Розрізняють такі Ті види: державна, фінансова, бюджетна, виробнича, трудова, військова, навчальна, екологічна тощо.

Отже, законність як режим відповідності суспільних відносин чинним законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється завдяки їх здійсненню суб'єктами права, характеризується правопорядком.

Дисципліна як режим відповідності суспільних відносин наявним соціальним нормам, що утворюється завдяки їх здійсненню всіма соціальними суб'єктами, характеризується громадським порядком.

77 Правопорушення- суспільно небезпечне, шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатної особи, за яке може бути накладене покарання чи стягнення. Правопорушенню властиві такі ознаки: 1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону; 2)  є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основна об'єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних юридичних прав і обов'язків або перешкоді їх виконанню, матеріальний — у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків;

3)  виражається в поведінці -- протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі; 4)  має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. 5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідків. 6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру.

79 Дотримання (додержання) норм права — це така форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає в пасивній поведінці суб'єктів щодо здійснення негативних дій, зазначених у нормі. Виконання норм права — це така форма реалізації, яка полягає у здійсненні зазначених у зобов'язуючих нормах права дій. Використання норм права — це форма реалізації суб'єктивного права, за якої здійснюється втілення в життя уповноважуючих норм. Усі ці три форми реалізації правових норм мають назву безпосередніх форм, оскільки суб'єкти самі реалізують свої суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки. Застосування норм, права — це реалізація норм права компетентними організаціями з вирішення конкретної справи, яка має державно-владний, творчо-організуючий характер, здійснюється в установлених процедурних формах і завершується виданням індивідуально-конкретного припису. Ця четверта форма реалізації характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють її* від безпосередніх форм реалізації норм права:

• має державно-владний характер. Це один з видів юридичної діяльності держави, яку виконують державні органи і посадові особи;

• має активний, творчий характер. Держава повинна активно вжити організаційні заходи щодо їх реалізації. При цьому правозастосувач у кожному випадку вирішує значно складніші питання, ніж ті, що закріплені схематично в нормі права;

• державно-владний характер правозастосування припускає чітку визначеність суб'єктів цієї діяльності. Якщо реалізацію норм права в безпосередніх формах здійснюють як державні органи і посадові особи, так і громадяни, то застосуванням права громадяни не можуть займатися, вони можуть лише ініціювати застосування права або надавати допомогу посадовим особам у цій діяльності;

• здійснюється в рамках компетенції органу або посадової особи, а також певних процедурних форм, які регулюють цей процес. Процедурно-процесуальні норми не тільки обмежують правозастосовчі дії, але й зобов'язують суб'єкта до активних юридичних дій. У важливих для особи і суспільства випадках порядок вирішення справ деталізовано в законі;

• правозастосовчий процес має комплексний характер, що включає безпосередні форми реалізації. Як правило, це дотримання або виконання норм права. Так, слідчий у своїй діяльності повинен чітко дотримуватися заборонних норм і виконувати зобов'язальні норми;

84 Правова культура суспільства — це різновид загальної культу­ри, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства. Правова культура відображає такі зрізи правової реальності (правової системи):

— структурно-функціональний;

— аксеологічний (оцінний).

Структурно-функціональний зріз уможливлює розкриття ста­тики (структурного аспекту) і динаміки (функціонального аспе­кту) правової культури.

Структурний аспект (статика) правової культури характеризує її склад, внутрішню будову; функціональ­ний (динаміка) — виникнення, розвиток і взаємодію елементів правової культури між собою і з іншими соціальними явищами, насамперед моральною, політичною та іншою культурами.

Аксеологічний (ціннісний) зріз розкриває систему цінностей, створених у ході розвитку суспільства і накопичених людством в галузі права, тобто все те, що належить до правового прогресу.

Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура правової культури суспільства включає:

1) культуру правосвідомості — високий рівень правосвідомос­ті, що містить оцінку закону з позицій справедливості, прав людини;

2) культуру правової поведінки — правову активність грома­дян, яка виражається в правомірній поведінці;

3) культуру юридичної практики — ефективну діяльність зако­нодавчих, судових, правозастосовних, правоохоронних органів.

Залежно від носія правової культури розрізняють три її види:

1)  правову культуру суспільства;

2)  правову культуру особи;

3)  правову культуру професійної групи.

85 Права і свобод людини і громадянина – це правові можливості , необхідні для існування і розвитку особи, які визначаються невідємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись в обсязі міжнародних стандартів. Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства.