3. Ситуація соціального розвитку неповнолітніх з дисфункціональних сімей

Сім’я є найголовнішим інститутом соціалізації дитини, тому від того, чи належним чином вона виконує всі виховні функції, повністю залежить успішне входження дитини в суспільство.

Дослідники проблеми впливу виховання і сімейних стосунків на розвиток підліткової агресивності А. Бандура та Р. Уолтерс вказують на певний зв’язок між типом впливу сімейного оточення та формуванням антисуспільних форм поведінки неповнолітніх та виділяють такі типи дітей-підлітків:

1) субкультурний правопорушник, що схильний до наслідування агресивних антисоціальних моделей дорослих із найближчого соціального оточення;

2) невротичний правопорушник антисоціальні дії вчиняє на основі невротичного розв’язання неусвідомленого інтерапсихічного конфлікту (причиною може бути ненависть, яку збуджують у дітей батьки постійним фізичним покаранням);

3) психопатичний правопорушник, який не відчуває вини за антисоціальні дії (психопатію пов’язують із сильною емоційною деривацією у віці немовляти та в ранньому дитинстві, яка спричиняється не тільки відсутністю досвіду близьких стосунків, а й відчудженням);

4) органічний правопорушник відзначається інтелектуальним відставанням через пошкодження кори півкуль головного мозку (як правило виникає в сім’ях, де батьки зловживали алкоголем, наркотиками);

5) психотичний правопорушник здійснює проступок через спотворене сприйняття дійсності.

Лекція № 5 Тема: Розвиток традицій опікунства та піклування в Україні

 

Питання:

1. Історичні тенденції розвитку.

2. Місце та роль народних традицій в опікуванні сиріт і хворих.

3. Значення християнства у розвитку соціальних поглядів на опікунство і піклування.

4. Соціально-правові засади опікунства та піклування в радянські часи.

Теми рефератів:

1. Історичні передумови виникнення інституту опіки та піклування.

2. Творче використання досвіду А.С. Макаренка щодо виховання дітей, позбавлених батьківського піклування.

3. Творче використання досвіду Т.С. Шацького щодо виховання дітей, позбавлених батьківського піклування.

4. Становлення піклування в історії української державності.

5. Роль християнства у розвитку соціальних традицій опікунства та піклування.

6. Історичний досвід здійснення опікунства та піклування в радянські часи.

 

Література [4, 5, 8, 13, 14, 15, 20, 27, 29, 30, 32, 36, 38, 41, 43, 44, 45, 48]

 

1. Історичні тенденції розвитку

Ще в серединіХІХ ст. А. Дистервег визначив діяльність з навчання й виховання сиріт та знедолених як соціально-педагогічну, але цей напрям діяльності був важливим ще набагато раніше, за часів Київської Русі. Відтоді основними суб’єктами соціально-педагогічної діяльності зі здійснення опіки та піклування вважалися церква та князівство.

Так князь Володимир-Красне-Сонечко ще у 996 р. поклав нагляд дітей сиріт на духовенство.

За часів Івана Грозного опіку сиріт було внесено до кола завдань органів державного управління та створено Церковний патріарший наказ, що займався ділами сиріт.

У 1551 р. Стоглавим собором було визначено кожній церкві відкривати училища «для настановлення дітей грамоті», а для сірих та немічних створювати при церквах богодільні.

У 1682 р. було видано наказ Федора Олексійовича про відкриття спеціальних будинків для жебраків та безродних сиріт, де вони навчалися грамоті й заняттям.

У 1706 р. Новгородський метрополіт Іов побудував на власні кошти при Успенському монастирі виховний дім для «незаконнонароджених та всіляких підкидних малюків».

У 1715 р. Петро І видав Наказ, який приписував утворювати у Москві й інших містах Росії шпиталі для таких дітей, яких потім передавали на навчання до майстра, в услужіння в сім’ї міських мешканців або в сільські сім’ї.

За часів Катерини ІІ увага держави до дітей-сиріт посилилась:

– у квітні 1764 р. було відкрито Московський виховний будинок для дітей-сиріт які:

а) з 7 до 11 років – щоденно 1 годину навчалися у школі;

б) з 11 до 14 років – навчалися ремеслам;

в) у 15-16 років готувалися до виходу у самостійне життя;

г) обдаровані діти навчалися іноземним мовам, фармації та малюванню, та після могли вступати (юнаки до Московського університету, а дівчата – до Смольного інституту шляхетних дівчат).

Пізніше, було відкрито виховні будинки й в інших містах.

Особливо великий внесок у справу розвитку традицій опікунства та піклування зробила дружина Павла І – Марія Федорівна, яку називали ще „міністром благодійності”. Вона піклувалася про вдів, сиріт, сліпих й глухонімих. Її було призначено начальником Виховної громади благочинних дівчат, а пізніше – виховних будинків. За сприянням Марії Федорівни при виховних будинках відкрито педагогічні класи, що готували вчительок й гувернанток.

Після смерті імператриці Марії було створено відомство закладів Імператриці Марії, що займалося питаннями опіки та піклування.

У 30-х роках ХІХ сторіччя було створено Московський (для дівчат) і Гатчинський (для хлопців) сирітські інститути, а також перші приватні дитячі притулки. Притулок горнозаводчика Демидова в Петербурзі, притулок принца Ольденбургського в Петербурзі.

Великий внесок у справу допомоги сиротам внесли земство, за сприяння яких у період з 1861 по 1891 рр. кількість сирітських і виховних будинків збільшилося вдвічі.