2. Проблеми дітей, які залишились без піклування. Безпритульність як соціальне явище

Дослідження щодо проблем дітей, які залишились без піклування, свідчать про те, що ті діти, які виховуються поза межами сім’ї, в умовах сирітства чи в несприятливих психосоціальних умовах, мають великий ризик розвитку психічних порушень, ураження фізичного здоров’я, що нерідко стає причиною їх соціальної дезадаптації (Бевз, с.15).

Основними наслідками втрати належної опіки автори чисельних досліджень в галузі психології, соціальної педагогіки називають депривацію та її крайній випадок – явище госпіталізму, що виявляється через погіршення стану здоров’я дитини під впливом перебування в лікувальних установах. Г. Бевз виділяє три стадії госпіталізму, що яскраво характеризують деприваційні прояви:

1) чітко виражений протест дитини;

2) стадія уповільнення розвитку дитини, що характеризує ускладнення спілкування, розвиток синдрому госпіталізму;

3) стадія фізичного виживання, але “емоційної смерті” дитини, що базується на зневірі у материнську любов та турботу.

Причинами появи дериваційних змін визнають:

1) небажану вагітність, відмову від дитини, відсутність у ранньому віці материнської турботи, смерть батьків, фізичну відсутність батька;

2) проживання дітей у сім’ях з низьким соціальним статусом та культурним рівнем, в сім’ях, де дітям не вистачає уваги та турботи батьків;

3) травмуюче вимушене спілкування дітей з батьками та родичами, які мають проблеми психічного та фізичного розвитку і жорстоке поводження батьків з дітьми, експлуатація дітей;

4) нехтування потребами розвитку дітей, тривале перебування дитини в сирітській установі;

5) надзвичайно високий соціально-економічний статус сімей, що зумовлює надмірні вимоги до рівня розвитку дитини з боку батьків, які в свою чергу, не приділяють достатньої уваги потребам дитини;

6) явище “повторного сирітства” (повторне розміщення дитини в інтернатну установу після усиновлення).

Депривація суттєво впливає як на формування особистості дитини, так і на стан її здоров’я. Й. Лангмейєр та З. Матейчек виділяють формування таких типів депривованої особистості в умовах загального тривалого утримання дитини як:

а) «пригнічений тип» (пасивність та апатичність дитини);

б) «соціальні провокації» (контрастні емоційні прояви);

в) «гіперактивний тип» (демонстративна поведінка, легкість вступу в контакт);

г) «пристосовані діти» (компенсаторна поведінка у відповідь на відсутність соціальних потреб).

Деривація зумовлює розвиток переважно захисних форм поведінки у конфліктних ситуаціях, агресивних спалахів, прагнення перекласти відповідальність на інших, зниження активного ставлення до життя, що забезпечує використання як основної стратегії соціальної адаптації – конформізм (тобто схильність уникати прийняття самостійних рішень, пасивність тощо).

Ще однією проблемою дезадаптації дітей, що зумовлено відсутністю належної опіки, є втрата соціальної спрямованості почуттів, недовіра до близького соціального оточення, соціальна неконтактність [Діти вулиць, с. 8], а також слабка здатність розрізняти свої соціальні ролі, встановлювати дружні стосунки.

Безпритульність як соціальне явище

Останнім часом поряд з існуванням великої кількості проблем економічного характеру в Україні як і в більшості країн одне з важливих місць займають проблеми соціальні. Серед основних соціальних проблем завжди була проблема дітей-сиріт як найвразливішої категорії осіб у суспільстві. Останнім часом серед зазначеної категорії дітей значне місце посідають так звані «соціальні сироти». Тобто діти, що мають батьків, але залишилися без їхнього піклування. За статистикою, серед вихованців державних установ лише 5 % не мають батьків, а від 95 % дітей батьки відмовились або були позбавлені батьківських прав. За офіційними даними зараз у Росії близько півмільйона таких дітей [ПСР, с. 201].

О.В. Безпалько до категорії дітей – соціальних сиріт відносить такі групи неповнолітніх [СПвТіС, с. 77]:

1) безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальні форми поведінки дорослих в сім’ї;

2) бездоглядні діти – діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці внаслідок матеріальної незабезпеченості, психічних розладів батьків або невиконання останніми своїх виховних обов’язків;

3) діти-втікачі – діти, що зазнали психологічного, фізичного або сексуального насильства в сім’ї чи інтернатній установі, а також діти з високим рівнем конфліктності, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;

4) діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці – важковиховні діти, діти, схильні до бродяжництва та подорожування (драмоманія).

Як зазначають російські дослідники [ПСР, с 201], специфіку дітей – соціальних сиріт визначає особливий соціально-психологічний статус – кризовий або сумісний з ним стан, що є наслідком сімейного неблагополуччя, шкільної дезадаптації, перебування в асоціальному середовищі.

М.А. Гуліна та А.Л. Козлова на основі аналізу чисельних досліджень з проблеми дітей-сиріт виявляють такі психологічні особливості дітей різного віку, що виховуються поза сім’єю [СП и СР, с. 205-212]:

1) на етапі раннього розвитку дітей, вихованців будинків дитини:

– зниження допитливості;

– відставання в розвитку мови;

– затримка в оволодінні предметними діями;

– емоційна нечуттєвість по відношенню до дорослого;

– відсутність прагнення до самостійності;

– відсутність тенденцій до партнерства у грі;

– несприйнятливість до зразків поведінки, до оцінок дорослого (похвала мало інтенсифікує діяльність, а осудження зовсім не впливає);

– наявність депресивних розладів дитини, що торкаються емоційної, моторної та пізнавальної сфери);

– відсутність знань зі сфери побуту;

– невротичні розлади, розлади спілкування, наявність парааутичних станів;

2) на етапі дошкільного та молодшого шкільного віку:

– підвищена «ситуативність» у спілкування, мисленні, побажаннях та мріях, що пов’язано зі слабким розвитком тимчасового плану дій;

– дітям не притаманні типові для віку форми та мотиви спілкування (співтовариство, сумісна діяльність);

– підвищений інтерес до дорослих;

– низька ініціативність у спілкуванні;

– прояв психогенних реакцій на умови виховання (плаксивість, загальмованість, дратівливість, пасивність);

– відсутність рольової взаємодії з однолітками, емоційного спілкування;

– відображення депресивних проявів у психомоториці (страждальницький вираз обличчя, страждальницька осанка, тихий голос);

– дисгармонійність розвитку інтелектуальної сфери (недорозвиток наочно-образного мислення);

– нерозвиненість довільних форм поведінки;

– підвищена агресивність;

– невміння розв’язувати конфлікти.

Соціально-психологічні особливості підлітків, що залишились без піклування батьків:

– неадекватність самооцінки;

– труднощі у спілкуванні і, як наслідок, у молодшому підлітковому віці – агресивні дії або занурення у світ фантазій, у старшого підлітка – ізоляція, агресія або опозиція та демонстративні дії негативного характеру;

– різноманітні психопатичні риси характеру (істероїдний – «пуп Землі», лабільний – загострена ранимість, тип акцентуації характеру, нестійкий тип);

– порушення невротичного кола (дисперсія, неврастенія).