21. Основні системи віршування і засоби створення ритму у них.

У віршах мовлення членується не логічними, а ритмічними паузами. У літературному тексті кожен такий вірш пишеться окремими рядками. Організуючою основою рядка є ритм. Вірші зазвичай пов’язують із поезією, проте це не однозначні поняття, бо поезія – образне мислення, особливе художнє мовлення, тоді як віршування – сукупність технічних прийомів, завдяки чому таке мовленн організовується та оформлюється.

Упродовж тривалого часу складалися системи віршування, практичне застосування яких здійснювалося за виробленими правилами і настановами.

Віршування – це система організації поетичного мовлення, яка грунтується на закономірному повторенні певних мовних елементів на основі культурно-історичної традиції національної мови.

Система віршування має ритмічний критерій, за яким розмежовують два основні типи:

• Квантитативне віршування (кількісне) - основане на чергуванні довгих та коротких складів мовлення.

• Квалітативне віршування (якісне) – побудоване на чергуванні наголошених і ненаголошених складів мовлення.

За всю історію світової літератури сформувалося декілька систем віршування.

Метрична (антична) система віршування.

• Античні вірші виспівували, досягаючи ритму рівномірним чергування стоп – груп складів, що містили один довгий і кілька коротких складів.

• Найпростіший елемент ритму – мора, тобто час, потрібний для вимови короткого складу (на довгий потрібно дві мори).

• Наголос в античному віршуванні не мав значення, вірші не римувалися.

Поширеним розміром віршування за часі античності був гекзаметр – метричний вірш, який складається з п’яти дактилів та одного (останнього в рядку) хорея, а посередині рядка, найчастіше після довгого складу третьої стопи, випадає цезура – ритмічна пауза (Одіссея, Іліада).

Музо, повідай мені / / про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну / / столицю троян зруйнувавши, Всяких людей надивився, / / міста їх і звичаї бачив, В морі ж багато біди / / і тілом зазнав, і душею, Щоб і себе врятувать, / / і друзів додому вернути (Переклад Бориса Тена).

Античну віршову термінологію використовують і в сучасному літературознавстві.

Силабічне віршування.

• Грунтується на рівній кількості складів і невпорядкованому, вільному розташуванні наголошених і ненаголошених.

• Кількість складів у віршових рядках – 13, 11.

• Вільне розташування наголосів.

• Парне римуванняю

• Наявність цезури.

Силабічний вірш характеризується метричною константою, коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, яка ділить рядок на дві части:

Не сила капли / / камень пробивает, Но ко часто / / на того падает. Тако читаей / / часто научится, Аще и не остр / / умом родится.

Силабічний вірш найбільш послідовно культивувався у тих літературах, мова яких характеризується постійним словесним наголосом.

Оригінальною формою силабічного вірша є коломийковий вірш.

Тонічне віршування.

• Побудоване на однаковій кількості наголосів у віршових рядках.

• Відсутності поділу рядків на стопи.

• На обов’язковій наявності рими.

• Членуванні вірша на рядкові долі (дольник).

По'ле чорні'є. Проходять хма'ри, Гаптують не'бо химе'рною гро'ю. Про'лісків пе'рших блакитні ота'ри... Зе'мле! Як те'пло нам із тобо'ю (М. Рильський).

Тонічне віршування характерне для тих мов, які мають рухомий наголос. Тож цілком закономірно, що тоніка прижилася і в українські поезії, має своїх прихильників в українські літературі.

Силабо-тонічна система віршування.

• Основана на рівномірному чергуванні наголошених і ненаголошених складів у рядку.

Організаційною основою ритму у силабо-тонічному віршуванні є стопа.

Свобідне віршування.

• Система віршування, у якій автор не дотримується ритмічних канонів, установлених традиційними версифікаційними система.

Свобідне віршування зберігає поділ на рядки, але вони мають різну кількість складів.

22. Основні елементи силабо-тонічного віршування: метр, стопа (види стоп), розмір, анакруза. Специфічні віршовані форми: вільний вірш, гекзаметр, п’ятискладовик, логаед.

У силабо-тонічному віршуванні основою ритму є стопа.

Стопа – це ритмічна одиниця вірша, у якій поєднано наголошений і ненаголошені склади у визначеному порядку.

Кількість стоп у вірші визначає його довжину чи розмір.

Стопи у силабо-тонічній системі віршуванні бувають різних видів, що групуються за кількістю складів і місцем розташування наголосу і планом складів.

2-складові стопи:

• Ямб /U-/

• Хорей /-U/

• Пірихій /UU/

• Спондей /--/

3-складові стопи:

• Дактиль /-UU/

• Амфібрахій /U-U/

• Анапест /UU-/

• Тримакр /---/

• Трибрахій /UUU/

• Амфімакр /-U-/

4-складові стопи:

• Пеон перший /-UUU/

• Пеон другий /U-UU/

• Пеон третій /UU-U/

• Пеон четвертий /UUU-/

• Паріямб (хореямб) /-UU-/

5-складові стопи: аналогічно до пеонів, окрім четвертої.

Метр – це конкретна форма втілення ритму і впорядкованого чергування наголошених і ненаголошених складів.

Анакруза – це ритмічний початок вірша, що визначається кількістю складів до першого наголошеного складу.

UU- (двоскладова анакруза). UUU- (трискладова).

Анакруза буває постійною та змінною.

Чоловіча рима — закінчення віршового рядка з наголосом на останньому складі:

З журбою радість обнялась... В сльозах, як жемчугах, мій сміх. І з дивним ранком ніч злилась, І як мені розняти їх?! (О. Олесь).

Жіноча рима — віршове закінчення з наголосом на передостанньому складі:

Гарячий день — і враз достигне жито І доп’яніють обважнілі грона. Він ще незнаний, ще непережитий, Єдиний день — мого життя корона (О. Теліга).

Дактилічна рима — віршове закінчення з наголо­ сом на третьому з кінця складі:

Місяць яснесенький. Промінь тихесенький Кинув до нас. Спи мій малесенький, Пізній-бо час (Леся Українка).

Гіпердактилічна рима — віршове закінчення з наголосом на четвертому з кінця складі: На милування нема силування (Нар. творчість);

Я блуджу між огниками, А на серці біль. Потоптали кониками Жито юних піль (М. Рильський).

Білий вірш – це ритмічний вірш без римування.

Він має чітку внутрішню структуру, підпорядковану певній метричній системі, а на місці рими залишається вільна клаузула, не означена співзвучністю.

Строфа – це ритмічно, інтонаційно і синтаксично завершений віршовий твір або його частина з певною системою клаузул у рядках (або римування).

Клаузула – це закінчення рядка, частина вірша від останнього наголосу з кінця.

Специфічні віршовані форми.

Вільний вірш – це вірш, що має ритм, рими, але не має сталого розміру.

Дзвоне, дзвоне, тихо дзвоне, Вільний, мрійний, тихий дзвін. В світлі, в вітрі, в небі тоне, Спів розносе, І голосе. Хто се, зто се, Дзвони носе, Хто се він?

У віршах, що римуються – неоднакова кількість стоп, вірші мають неоднакову довжину.

Гекзаметр – у силабо-тонічному віршуванні (шестимірний).

П’ятискладовик, або пентон, - це тип віршування при якому основу стопи складають один наголошений склад, та 4 ненаголошених.

Логаед – це вірш, у якому метричний порядок першого вірша незімнно повторюється в усіх наступних, утворюючи особливу форму ритму.

В огромном городе моём – ночь. Из дома сонного иду – прочь. И люд думают: жена, дочь. А я запомнила одно – ночь.

U- U- UUU- // -

23. Зміна силабо-тонічної системи віршування тонічною: дольник, тактовик, акцентний вірш.

Дольник, або Павзник – це термін, що означає метроряд, розбудований на дво- і трискладових стопах силабо-тоніки, у яких часто бракує одного або двох складів.

У живому звучанні їх відсутність компенсується або паузою, або розтягненою вимовою сусідніх складів, або посилення їх наголошеності, найчастіше – всіма названими засобами.

В свято – день, розірваний надвоє День з маленькою павзкою. Ранок, що молодість нашу нагадує, Вечір, що видається казкою. (М.Семенко)

V – лейма – особлива пауза у віршованому складі – відсутній ненаголошений склад.

Ікт – сильна опорна доля у вірші; незалежно від того чи займає цю долю наголошений чи ненаголошений склад (ритмічний наголос у вірші, що не збігається із граматичним.

Метрична форма, у якій поряд з ритмічними сплетіннями присутні метричні нарощення називається тактовиком.

Акцентний вірш – це вірш, ритміка якого заснована на підставі відносного врівноваження кількості наголосів, тобто на однаковій кількості наголосів у віршованому рядку при різній кількості ненаголошених складів у межах рядків та між наголосами в середині рядків. – динамічна ритміка.

Моє серце прагне неіснуючих квітів. Моє серце квітне у болях шукань. Я не сам, я не сам на світі Моя буря у фарбах світань.

Схеми метричних інтервалів між наголошеними складами:

• 0-2 – дольник.

• 0-3 – тактовик.

• 0-4… - акцентний вірш.

24. Свобідне віршування. Верлібр.

Верлібр – це неримований, нерівнонаголошений нерівноскладовий віршорядок.

Кирпич Раздумавший падать С крыши Может выпить На брудершафт С Сократом.

Головні засоби творення ритму в верлібрі:

• Ритмічні паузи між віршами.

• Зовнішнє оформлення тексту – архітектоніка.

25. Звукова організація вірша: алітерація, асонанси, звуконаслідування і звукопис, горизонтальний і вертикальний звукопис.

Алітерація – це повторення подібних за звучаннями приголосних у віршованому рядку, строфі для підсилення звукової або інтонаційної виразності й музичності.

«Спи собі, спис обіруч стиснувши перед собором» (мігель де сервантес).

Асонанс – повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює її музичність.

«Була гроза, і грім гримів, Він так любив гриміти, Що аж тремтів, що аж горів На трави і на квіти.» (микола вінграновський).

Звуконаслідування – звук, імітація реальних явищ: намагання шляхом спеціального підбору та концентрації звуків мови – алітерацій чи асонансів – відтворити звуки, що існують у реальному навколишньому житті.

«Ку-ку, гав-гав, му-у-у, тік-так, няв, ж-ж-ж»

«Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзюрить вода, Мелодії грає на кам’яній флейті.»

Звукопис — у літературному, передовсім поетичному, мовленні — система звукового інструментування (алітерація, асонанс і т.п.), спрямована на створення звукового образу: "Над бором хмари муром" або "Тінь там тоне, тінь там десь" у П.Тичини. Проблемою створення звукового образу цікавилися символісти, намагаючись виповнити свою лірику музичними елементами (див.: "Блакитна Панна" М.Вороного), з певними звуками пов'язувалося відповідне переживання (звук "у" асоціювався із станом суму, "а" — радості, "о" — піднесення і т.п.), або віднаходився до них певний кольоровий відповідник, про що писав А.Рембо у своєму "Сонеті".

Блажен, о блажен, хто с самых пелен Посвятил себе Христови…(I 60); Все сладость разводит, на сердце не всходит Разв тому, естли кому… (I 60); Ах ты, печаль, прочь отсель! Не безобразь красных сел. Бжи себ в болота, в подземныи ворота! (I 62) і под.

Кто ли мене разлучит от любви твоей? Может ли мн наскучить дивный пламень сей? Пусть весь мір отбжит! Я буду в теб жить, о Іисусе! ( I 64) і под

Тобто горизонтальний звукопис – це повторення звуків в одному рядку, а вертикальний – в одному і тому самому місці у різних рядках.

26. Рима і її функції. Класифікація рим. Монорима, холоста рима, білі вірші.

Рима – це співзвучність слів або закінчень віршових рядків.

Найчастіше вона буває в кінці рядків, але є і внутрішні рими (всередині рядка).

Рима виконує такі функції:

1. Позначає закінчення рядка (ритмічна функція);

2. Сприяє запам’ятовуванню віршів (мнемотехнічна функція);

3. Прикрашає вірш (естетична фукнція).

Залежно від того на який склад падає наголос у римованому закінченні віршованого рядка, розрізняють:

• Чоловіча рима – наголос на останньому складі.

• Жіноча рима – наголос на передостанньому складі.

• Дактилічна рима – наголос на третьому з кінця складі.

• Гіпердактилічна рима – наголос на четвертому складі.

За особливостями співзвучності розрізняють рими точні і неточні (повні і неповні).

• Точна (повна) рима характеризується повним або майже повним збігом звучання римованих слів..

• Неточна (неповна) рима побудова на різноскладовості і різнонаголошеності закінчень рядків; співзвучність виникає на основі звукового збігу окремих голосних чи приголосних звуків або окремих складів, зокрема наголошених.

У дахів іржавім колоссю Никає місяць кривавий, Удосвіта серп укосить Молоду зів’ялу отави.

• Внутрішня рима виникає всередині рядка завдяки співзвучності суміжних ритмічних відтинків або суміжних слів:

Щось мріє гай - над річкою. Ген неба край - як золото. Мов золото-поколото, горить-тремтить ріка, як музика. (тичина).

• Консонантна рима – це неточна, неповна рима, побудована на співзвучності приголосних звуків за часткової або повної розбіжності голосних (груша, ріже, мережив, сторожа).

Залежно від позиції рядків, які римуються, розрізняють такі основні схеми римування:

• Суміжне (парне) римування (аабб)

• Перехресне римування (абаб)

• Кільцеве римування (абба)

• Монорима (аааа)

• Холоста рима (абвб)

Білий вірш – це ритмічний вірш без римування, який має чітку внутрішню структуру, підпорядковану певній метричній схемі, а на місці рими залишається вільна клаузула, не означена співзвучністю.

27. Строфічна упорядкованість поетичної мови. Архітектонічні форми строфи (моностих, дистих, терцети і терцини, катрени, секстини, октави, онегінська строфа тощо). Тверді строфічні форми.

Строфа – це ритмічно, інтонаційно і синтаксично завершений віршовий твір або його частина з певною системою клаузул у рядках (або римування).

Строфа може мати будь-яку кількість рядків. Серед них найпоширеніші види строф:

1. Дворядкова строфа, або дистих, - найпростіша строфа, створена будь-яким віршовим розміром, яка складається із двох римованих або неримованих рядків.

2. Трирядкова строфа, або терцет, - самостйна строфа, яка складається із трьох ритмічних рядків за схемою римування ааа, ббб (тернарне римування).

3. Терцин – строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайнім – першим і третім – у наступній строфі (аба бвб вгв гдг), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи (аба бвб в). (божественна комедія)

4. Чотирирядкова строфа, або катрен, - строфа із чотирьох рядків з різними схемами римування: парним, перехресним, кільцевим.

5. Шестирядкова строфа, або секстина, - строфа із шести рядків, написаних зазвичай ямбом. Секстина складається з чотирьох рядків, які мають перехресне римування, та двовірша із суміжним віршуванням (абабвв).

6. Десятирядкова строфа, або децима, - строфа із десяти рядків зі сталою схемою римування: абабввгддг. (енеїда котляревського)

7. Октава – класична форма восьмирядкової строфи на три види рим: шість рядків об’єднані двома перехресними римами, а два останні – парною (абабабвв).

8. Сонет – 14 рядків п’ятистопного ямбу (абба абба ввг дгд)

9. Онегінська строфа – 14 рядків (АбАб ВВгг ДееД жж)

Твердими називають ті строфічні форми, що мають традиційну, усталену будову, є непорушними. Це, зокрема:

• Терцина (аба бвб вгв)

• Тріолет (абаа абаа; абба бааб)

• Секстина (абабвв; аббааб)

• Откава (абабабвв)

• Сонет (абба абба ввг дгд)

• Рондель (абба абаб аббаа)

28. Стиль літературного твору. Носії й елементи стилю, стильоутворюючі фактори. Багатошаровість поняття «стиль»: стиль твору, стиль письменника, стиль напряму, стиль епохи, стиль національної літератури.

Через багатство літературного запасу світу, у літературознавстві виникло поняття літературного стилю.

Стиль, це слово, що пішло від грецької мови, і означало загострену паличку для письма на воскових дощечках.

Стиль – це система змісто-формальних і формальних елементів, взаємодія та поєднання яких визначає художню своєрідність і неповторність літературного твору.

Носіями стилю є змісто-формальні та формальні елементи структури літературного твору, що володіють потенціалом характерності, своєрідності.

Елементи стилю – це конкретне втілення носіїв стилю в певному літературному творі та в певній комбінації.

Елементи рівня змісту (тобто тема, проблематика, ідея) є стильоутворюючими чинниками. Тобто зміст літературного твору є фактором, що впливає на вибір автором стилю твору.

Елементи рівня змістоформи та форми (образ, сюжет, жанр та деталь, композиція, мова) – це і є стиль літературного твору.

Іншими словами зміст твору впливає на його форму.

Саме поняття стиль є багаторівневим, з нього виділяють:

• Стиль літературного твору.

• Стиль письменника (творчості).

• Стиль літературного напряму, течії, школи.

• Стиль літературної доби (епохи).

• Стиль національної літератури.

• І окремо виступає стиль світової літератури.

Стиль твору – це стиль, у якому написаний літературний твір, він може бути як вільним вибором автора, так і вимогою доби.

Стиль письменника – це система змісто-формальних і формальних елементів літературного твору автора;

• Це індивідувальний світогляд автора, його спосіб відчування зовнішнього і внутрішнього світу, це те, що найбільше виражає його твори з поміж інших подібних.

Стиль напряму – це результат історичного процесу творення літератури, що згруповує цілий напрям людей, що творили у подібному стилі, цим виокремлюючи його з поміж інших.

Стиль літературної доби (епохи) – це стиль, що проявився і оформився у певний історичний період існування літератури; це результат роботи усіх письменників, що працювали у ту добу, відточуючи стиль своєї доби, довершуючи його форму та змістове наповнення..

Стиль національної літератури – це стиль, притаманний певній нації. Цей стиль дуже важко визначати, адже для цього потрібно проаналізувати усю літературу, що існувала протягом існування якоїсь нації, а це майже неможливо.

Стиль світової літератури – це абстрактне поняття, що виражає притаманність усьої світової літератури до якогось певного стилю; визначити це неможливо.

29. Аналіз літературного твору. Основні принципи науково-аналітичного вивчення твору. Види і зразки аналізу.

Схема аналізу ліричного твору:

1. Короткі відомості про автора (передовсім ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку твору).

2. Історія написання і видання твору (у разі потреби).

3. Жанр твору (пейзажна, громадянська, інтимна (родинна), релігійна лірика тощо).

4. Провідний мотив твору.

5. Композиція твору (в ліричному творі сюжет відсутній, натомість увага зосереджується на певному почутті; виділяють такі композиційні етапи почуття:

1. вихідний момент у розвитку почуття;

2. розвиток почуття;

3. кульмінація (можлива);

4. резюме, або авторський висновок).

6. Ключові образи твору (найчастіше визначальним у ліриці є образ ліричного героя — це умовна дійова особа, думки й почуття якої розкриваються у ліричному творі).

7. Мовні засоби, які сприяють емоційному наснаженню твору (йдеться про лексику, тропи, фігури, фоніку).

8. Версифікація твору (рими, спосіб римування, віршовий розмір, вид строфи), її роль у розкритті провідного мотиву.

9. Підсумок.

30. Поняття про літературний процес. Іманентні і каузальні чинник, що визначають специфіку літературного процесу. «Дихотомічне» і «плюралістичне» розуміння літературного процесу.

Літературний процес – це функціонування і розвиток літератури в усій сукупності її явищ і фактів.

Іншими слова – це форма історичного буття літератури, зафіксований багатовіковий розвиток літератури в світових масштабах.

Складниками літературного процесу є творча індивідуальність письменника, художні твори, художні тенденції, літературна критика.

Літературний процес зумовлений взаємодією казуальних (зовнішніх: матеріальне буття суспільства, філософія, політика, наука, мораль, право, релігія) та іманентних (внутрнішніх: традиції і новаторство, прагення до досконалості у відтворенні сприйнятого світу) чинників розвитку.

Осмислення літературного процесу може бути синхронним (літературна критика, тобто сучасницьким) та діахронним (історія літератури).

Синхронне тлумачення художніх явищ – безпосередня реакція на зміни в літературному процесі, висвітлення актуальних проблем літературного буття.

Історія літератури прагне охопити літературний процес від давнини до сучасності і збагнути його логіку, національну самобутність, перебіг фаз та етапів його розвитку.

Те ж саме стосується дихотомічного і плюралістичного розуміння літературного процесу.

В основі дихотомічного способу розуміння стоїть розглядання літератури як одного цілого явища, що розвивалося поступово і послідовно.

В основі плюралістичного – література як розгалужена система, кожне розгалуження якої потребує окремого вивчення і дослідження.

Виділяють три стадії літературного процесу:

1. Архаїчний період (панує фольклорна традиція, домінує міфословесна художня свідомість, ще не існує рефлексії над словесним мистецтвом, тому немає ні літературної критик, ні теоретичних студій, ні художньо-творчих програм.

2. Друга стадія (сер 1 тис. до н.е. – 18 ст. н.е.) – традиціоналізм художньої свідомості і поетика стилю і жанру, письмова організація на готові форми, що були запозичені від жанрових канонік.

3. Третя стадія (добра просвітництва і романтизму – наші дні) – індивідуально-творча художня свідомість. З цього часу домінує «поетика автора», який звільнився від єдиновладдя жанрово-стильових нормативів риторики.

31. Родовий і жанровий розподіл художньої літератури. Поняття жанрового різновиду.

У розвитку літературного процесу взаємодіють також жанрово-родові категорії. Оформлена ще з давен родова диференціація літературної творчості, сьогодні тільки підкріплюється розгалуженою системою жанрів.

Літературний рід – це спосіб створення художньої реальності.

• Епос – спосіб оповоді про події.

• Лірика – форма естетизованих переживань.

• Драма – світ у формі дії, зображення людей діяльних.

Літературний жанр – це тип (модель) твору, що історично склалась і характеризується сукупністю формальних і змістовних особливостей.

У ліриці жанровий вид поділяється на:

• Ліричний вірш

• Пісня

• Елегія

• Епіграма

• Епітафія

• Та інші

У драмі:

• Трагедія

• Комедія

• Драма

• Водевіль

• Фарс

• Та інші

У епосі:

• Епопея

• Казка

• Байка

• Легенда

• Оповідання

• Повість

• Роман

• Новела

• Новелета

• Художні мемуари

• Та інші

У процесі історичного розвитку майже кожен жанровий вид варіював у різновиди, або жанри.

Жанровий різновид – це модифікація або ж варіант певного жанру:

• За змістом (історичний роман)

• За художньо-формальними особливостями (елегійна повість)

• За індивідуально-авторською специфікою (шевченківська поема)

Рід – загальне. Жанр – особливе. Різновид – окреме.

Наука, що вивчає літературні жанри називається Генологією або Генерикою.