1. Зміст і завдання курсу «Вступ до літературознавства». Структура курсу. Загальна характеристика основних і допоміжних літературознавчих дисциплін. Зв’язки літературознавства з іншими науковими дисциплінами.

Вступ до літературознавства – це курс, що вивчає літературу і все, що з нею пов’язане, як один із розділів філології, що є сукупністю наук про мову, літературу і фольклор, іншими словами – теоретику літератури.

Літературознавство – це одна з двох основних філологічних дисциплін на рівні з мовознавством, що вивчає насамперед, за Анатолієм Ткаченком, особливості, закономірності й секрети словесного мистецтва, художньої мови.

Завданням курсу є сформувати термінологічний апарат майбутніх філологів.

Структура курсу групується за трьома тематичними цифрами:

1. Література як мистецтво (специфіка, художність, критерії).

2. Літературний твір (структура, зовнішня, внутрішня форми, характеристика).

3. Літературний процес (роди, жанри, напрями, новаторство).

У вітчизняному літературознавстві традиційно виділяють три основні дисципліни – історію літератури, теорію літератури і літературну критику.

Теорія літератури – це дисципліна, що генерує цілісне і системне уявлення про закономірності та сутність, специфіку художньої літератури, як виду мистецтва, про засади та методи її вивчення, про закономірності літературного розвитку, про критерії оцінки літературних творчі (останні два стосуються також двох інших дисциплін).

Основи теорії літератури були закладені ще в часи античності, так, одною з найважливіших праць літературознавства варто вважати «Поетику» Арістотеля (4 ст. до н.е.).

Літературна критика – це мистецтво судження, практичне оцінювання художньої своєрідності літературних творів, їхньої естетичної вартості, виявлення провідних тенденцій літературного процесу.

Основним правилом літературної критики є те, що автор і літературний критики мають бути сучасниками.

Історія літератури – це вивчення розвитку літератури у зв’язку з розвитком суспільства і його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу.

Окрім основних дисциплін часто виділяють ще допоміжні тобто дотичні до цієї науки:

1. Бібліографія – це дисципліна, що веде опис оприлюднених праць.

2. Історіографія – висвітлення історії розвитку і накопичення знань, історія про історію, перевіряє факти, інтерпретує їх.

3. Текстологія ж вивчає і встановлює історію тексту, твору, писемності та документів, визначає оптимальний варіант тексту.

4. Джерелознавство – вивчає джерела історії та теорії літератури, способи їх пошуку, систематизації та використання.

5. Евристика встановлює авторство, адресата листа, дату, розкриває літературні містифікації, локалізації, встановлює прототипів.

6. Палеографія та майже синонімічна археографія – визначає справжність писемних історичних пам’яток і відрізняє їх від підробок.

7. Герменевтика – наука витлумачення текстів, вироблення принципів їх інтерпретації.

8. Психологія літературної творчості – вивчає психологічні закономірності та особливості творення письменником художнього тексту.

9. Перекладознавство – осмислює закономірності художнього перекладу, складники перекладацької майстерності, проблеми адекватності перекладу з однієї мови на іншу, його відповідності образному ладу, всій мистецькій структурі оригіналу та окремим її компонентам.

Літературознавство не може існувати як окрема ізольована система знань, вона широко співпрацює і взаємодіє із іншими науковими дисциплінами, розширюючи межі охоплення матеріалу і його дослідження, спираючись на праці інших наук.

Оскільки література є одним із видів мистецтва, літературознавство невіддільне від естетики – науки про загальні закони краси, прекрасне, естетичне світовідчуття. Тому літературознавство перебуває в постійному зв’язку з іншими науками, об’єктом дослідження яких є мистецтво: з мистецтвознавством, театрознавством, музикознавством, кінознавством.

Література має тісний зв’язок з лінгвістикою (мовознавством), з історичною наукою, з фольклористикою, з релігієзнавством, з філософією, з логікою, з психологією, з культурологією,

У сучасному літературознавстві виділяють методологічні принципи:

1. Принцип єдності змісту і форми (все, що має формальне вираження, наповнене змістом).

2. Принцип історизму (передбачає вивчення і оцінку літературних явищ з обов’язковим урахуванням історичного моменту їхнього виникнення.

2. Мистецтво як особлива форма духовно-практичної діяльності людини, форма суспільної свідомості. Мистецтво і наука: схожість і відмінності.

Мистецтво є однією з форм суспільної свідомості і духовної культури людства, своєрідним засобом осми­слення дійсності. На відміну від науки, яка оперує абстрактними поняттями, воно використовує образи, що становлять основу художності у відтворенні буття. В античні часи мистецтвом називали «наслідування при­ роди» — здатність передавати життя в картинах, скуль­ птурах, сценічних виставах, літературних творах. Таке розуміння мистецтва побутувало й у XVIII ст. Та вже Г.-В.-Ф. Гегель переконував, що мистецтво — це створен­ ня «ідеалу», «розкриття духу» через живий, наочний образ. Порівнюючи роботу історика (вченого) і письмен­ ника, І. Франко зазначав: «Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика і в повістя­ ра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і Художня специфіка літератури 59 логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами». Погляд на мистецтво як сферу образності поділяє більшість теоретиків.

Наука ж, на відміну від мистецтва – це вид пізнавальної діяльності, задля отримання знань.

Це зовсім різні форми вираження суспільної свідомості. Так як мистецтво виражає духовне, внутрішнє прагнення суспільства до прекрасного, до естетичного задоволення, то наука відповідає за раціональне прагнення до пізнання навколишнього світу і самих себе. Хоча й між цими двома формами існує багато відмінносте, у них є досить спільного.

Спільне між ними полягає в тому, що вони:

• Форми суспільної свідомості.

• Форми практично-духовного сприйняття світу.

• Складові духовної культури людства.

• Є знаковими системами, використовують експерименти, аналіз і синтез.

Відмінним є те, що:

• Наука впливає на матеріальне – мистецтво на духовне.

• Мистецтво є вартісним в естетичному сенсі, а наука – в технологічному плані.

• Наука прагне об’єктивності, а мистецтво абсолютно суб’єктивне.

• Науковий метод тяжіє до раціональності, а мистецтво до інтуїтивності та непослідовності.

• Кожен твір мистецтва особливий і завершений, а кожна наукова праця – ланка у ланцюзі.

3. Література серед інших видів мистецтва. Основні властивості й особливості літератури як мистецтва слова. Предмет і призначення художньої літератури.

Література як вид мистецтва принципово відрізняється від музики, скульптури, театру наприклад, література для створення образу послуговується не фізичним матеріалом: звуками, мармуром, барвами чи рухами, а словом, що несе в собі смислове значення, звукове забарвлення, ритм. Література – універсальний вид мистецтва, якому підвладні час, простір, зображення; вона має найширші можливості у відтворені глобальних історичних процесів і найтонших нюансів людської душі.

Література – це мистецтво слова, вид духовно-практичної форми діяльності людини, результатом якої є створення особливої художньої реальності шляхом активації фактора автора або художнього слова.

Література як вид мистецтва володіє широким діапазоном впливу на читача, збуджуючи уяву, різноманітні асоціації та естетичні переживання.

Художню літературу можна відносити до просторово-часових видів мистецтва, бо вона вільно володіє та оперує цими вимірами, а також – до синтетичних, оскільки апелює до пам’яті органів зору, слуху, нюху, дотику, смаку, як і до «шостого чуття» інтуіції.

Найбільше наближається до музики віршова літера­тура, основою якої також є ритміка, суголосся (в риму­ванні). Тому в ритмі вальсу можна розпізнати дактиліч­ну стопу, у жвавих мелодіях — ямб чи хорей.

І так про музику, скульптуру, театр, танці, кіно, живопис.

Предметом художньої літератури, як і будь-якого вида мистецтва, є образ, що в ньому автор виражає свої духовні переживання, думки, естетичні пориви, прагнення, наділяє образ ідеєю. Образ у художній літературі виступає як і тим, про що говориться, так і тим, хто говорить.

Художній образ – це форма мислення в мистецтві, художнє узагальненя, як в конкретно-чуттєвій формі розкриває суть зображуваного.

Здатність до образотворення закладена в багатознач­ ності слів; слово з його значеннями — це вже образ. Наприклад, на позначення манери ходьби існує багато слів і висловів: шкандибати, тупотіти, дибати, швендя­ ти, тягтися, тинятися, дріботіти, взяти ноги на плечі, дати тягу, накивати п’ятами, плуганитися та ін. Так і в художній літера­ турі письменник прагне до узагальнення, творить уза­ гальнену модель з елементів буття.

4. Художність як естетична категорія. Основні критерії художності, їх загальний зміст.

Художність – складний комплекс внутрішніх властивостей, що визначають належність результатів до сфери мистецтва.

Художність – висуває на передній план оцінний момент завершеності та здійсненності, адекватного втілення творчого замислу, «чуттєвої завершеності» й артистизму, що є властивим справжньому твору мистецтва і є гарантом впливу на реципієнта (читача).

Артистизм – це витрата мінімально-необхідних засобів, задля досягнення максимально-можливих результатів.

Художність має свої критерії, - засоби судження художнього твору:

• Єдність і доцільність усіх структурних елементів, творча цілісність.

• Художня правдивість (особлива логіка навіювання авторської думки і розгортання художньої реальності).

• Відсутність тенденційності (упереджена ідея).

• Глибина і значимість проблематики твору.

• Артистизм і майстерність; мовленнєво-стилістична довершеність твору.

• Рівень новаторства.

• Одивнення, зображення звичного новим, дивним.

• Ступінь інформативності тексту: текст не повинен вгадуватись наперед.