2. Релігії Китаю та Японії.

Будь-яка національна релігія є своєрідним відбиттям особливостей духовного життя певного етносу.

Релігії Китаю з часів свого формування завжди спиралися на своєрідні філософські концепції.

У китайській релігії значне місце займала філософська космологія, коли верховне начало світу китайці ототожнювали з нескінченністю Неба.

Засновник релігії даосизму філософ Лао-Цзи ( VIст. до н.е.), змучений тогочасним безладдям у суспільстві, шукав заспокоєння через втечу від суспільства і злиття з природою. Наслідки суворої влади феодальної системи: несправедливість, страждання, розорення і відчуття безнадійності – спонукали даосів вірити в те, що можна досягнути миру і гармонії через повернення до спокійного сільського життя в єдності з природою. Лао-Цзи визначив вищий порядок та закон у духовній сутності Дао, яке утворює доцільність, порядок та гармонію існування природи і людини. Саме слово означає “шлях, дорога або стежка”, а вширшому розумінні – “метод, принцип або вчення”. Для китайців гармонія і порядок у всесвіті є виявами дао – чогось на зразок божественної волі або загального закону і Абсолюту, що існує у всесвіті і керує ним. Воно панує усюди; його ніхто не створив, але усе походить від нього. При цьому мудрець підкреслював трансцендентний характер вищого начала: той, хто у роздумах наближається до сутності Дао – відкриває для себе істинні причини існування світу, а не його щоденні мінливі прояви. Як слушно зазначав Лао-Цзи:”Голуб білий не тому, що він кожного дня купається”.

Містичний ухил даосизму проявляється в ідеї надприродного довголіття, яке досягається відмовою від матеріальних благ і накопичення духовних божественних сил. Намагаючись злитися з природою, даоси почали захоплюватись її вічною молодістю і регенераційними можливостями. Вони почали експериментувати з медитацією, розробили дієти і дихальні вправи, цікавилися працями алхіміків над “пігулками безсмертя”, - усе це нібито мали відстрочити руйнування тіла та смерть.Духовність ототожнюється з моральним фактором у плані доброчинності, демонстрації високих моральних якостей. Цей момент зближує даосим з релігією конфуціанства.

За Конфуцієм вище начало – Небо - шанується як батько великої сім’ї китайців.

Конфуціанство відходить від ірраціональних основ релігії і на перший план висуває практичні основи етики, вбудовує релігійно-етичні норми у чітку систему соціальної взаємодії, яка начебто освячена Небом.

Під впливом Конфуціанства в Китаї поступово склалися й були канонізовані певні норми та стереотипи поведінки кожної людини залежно від того, яке місце вона займала у суспільній організації. Обов’язок як моральне зобов’язання визначає суворе підкорення старшим. Культ синівської пошани до батька, чиновника чи імператора стає у Китаї нормою життя. Навіть за часів комуністичного Китаю у цитатниках лідера країни можна знайти тезу :”Важко в морі без керманича. Мао Цзе Дун подібний до сонця”. Спираючись на стародавні уявлення про небо та вищу небесну благодать, конфуціанство надавало правителю божествений мандат на право управляти країною, піклуватися про підлеглих. У цьому світі усе повинно бути на своїх місцях, всім треба знати свої права та обов’язки, робити те, що їм належить – і тоді серед хаосу та мішанини за допомогою людських чеснот настане впорядковане життя. У першому розділі “Великого вчення” говориться: “Коли досягається правдиве знання, бажання стають щирими, серце стає справедливим… коли серце є справедливим, вдосконалюється життя особи; коли життя особи вдосконалене, налагоджується сімейне життя; коли сімейне життя налагоджене, впорядковується життя народу; коли життя народу впорядковане, у світі панує мир. Всі – від імператора до простих людей – повинні вважати вдосконалення свого життя джерелом або підвалиною”. Таким чином, релігійно-етична доктрина перетворилася в Китаї на офіційну ідеологію, яка здебільшого підтримувалася силою традиції та внутрішнього переконання. Роль цієї релігії звелася до рівня національного символу.

Оригінальні національні риси мають релігійні вірування японського народу. Синтоїзм почав формуватися майже одночасно з японською етнічною культурою, отже він є релігійною культурою, яка ніколи не існувала окремо від цього суспільства. Синтоїзм – релігія, яка виникла в Японії на основі первісного культу природи, поклоніння родовим богам. Основу релігії Синто становлять міфи про виникнення світу і виділення із загального хаосу верховного божества, яке родичається із земними правителями. Японський імператор вважався сином небес, богом у людському обличчі. Саме на синтоїстські принципи спиралися імператори, які посилювали культ богині Аматерасу, від якої ведеться родовід верховного правителя. Оскільки імператора вважали нащадком богині сонця, він був найбільшим авторитетом у політичних і релігійних питаннях. Один японський професор заявив:”Імператор – це бог у вигляді людини. Він є виявлеим Божеством”. Водночас посилювалося переконання, що Японія – це божественна країна. Коли у XIII сторіччі монголи напали на Японію, з’явилася віра в камікадзе ( буквально – “божественний вітер”). Двічі гігантський флот монголів приступав до острова Кюсю, і кожного разу його плани порушував шторм. Японці вважали, що цей шторм, або вітер (кадзе), зіслали синтоїстські боги (камі).

Храмовий синтоїзм до кінця другої світової війни був державною релігією Японії і кожен японець повинен виконувати священну волю імператора – потомка богині Аматерасу, яка перетворилася у символ японського націоналізму, підкреслювала винятковість японської нації, її особливе призначення. Претензії на те, що Велика Японія покликана створити Велику Азію,- виправдовували мілітаристські плани правлячих кіл, формували принципи зовнішньої агресії. Норми синто лежали в основі патріотичного виховання японських самураїв, з яких під час другої світової війни набиралися кадри самовбивць – камікадзе. Після розгрому Японії у другій світовій війні релігія синто, позбавлена державної опіки, пережила глибоку кризу.

Зараз важливу роль у синтоїзмі на побутовому рівні відіграє сімейно-родовий культ предків. Через страх перед душами померлих стародавні мешканці Японії виконували обряди, щоб задобрювати їх. Вважається, що померлий перетворюється в камі, і глава сім’ї чи роду кожного дня їм молиться та приносить жертви. Коли рідні померлого виконують поминальні обряди, душа очищується, звільняючись від усякої злоби, та набуває спокійної і доброзичливої вдачі. З бігом часу дух предка отримує статус родового божества, або охоронця. Синтоїстський культ зводиться до проголошення молитв та принесення жертв (рис, овочі, риба тощо) родовим предкам.