3. Принципи класифікації релігій.

З давніх часів релігійний світогляд був значною складовою духовної культури людства. Одночасно з розвитком культури відбуваються зміни у релігійному баченні світу.

Нині у світі існує кілька десятків великих релігій. При їх класифікації доцільно ураховувати як історичний розвиток релігійних вірувань у межах становлення та духовної визначенності певних спільнот і, перш за все етносів, а також змістовну складову віровчення: сутнісні ознаки Божества.

За загальним визначенням сучасного релігієзнавства релігії поділяються на:

Племінні культи ( первісні форми релігії), які передували будь-яким іншим віруванням та збереглися зараз у деяких народів і племен , які за рівнем свого соціально-економічного розвитку стоять на порозі сучасної цивілізації. Першими формами релігійного відображення світу стають анімізм, тотемізм, фетишизм, культ предків, магія та численні землеробські культи, які по суті стали початковою спробою пояснення результатів свідомого виходу людини у зовнішній світ та розуміння взаємозв’язку природного і людського життя.

2. Національно-державні релігії з’являються у процесі соціального та етнічного розшарування суспільства та формування державної організації. У цих ранніх релігіях образ Божества наближається до людини, стає антропоморфним, тобто схожим за виглядом на людину. Національно – державні релігії формуються у процесі становлення перших класових суспільств у Стародавніх Єгипті, Месопотамії, Греції, Римі, Персії. У процесі появи пізніх національних релігій в них починають переважати елементи визначення божества як трансцендентного абсолюта. З певними трансформаціями деякі національні релігії зберегли своїх віруючих і у сучасному світі. Це іудаїзм, конфуціанство, синтоїзм, індуїзм та ін.

3. Світові релігії з’являються на грунті національно-державних і відрізняються від них космополітизмом, тобто не пов’язуються з окремим етносом. Наприклад, у Святому Письмі християн Св. апостол Павло у Посланні до римлян зазначає:” Ибо все, водимые Духом Божиим, суть сыны Божии” (Рим. 8:14) і далі він продовжує:” Ибо все мы одним Духом крестились в одно тело. Иудеи или Еллины, рабы или свободные…” (1-е Коринфянам.12:13).

Прозелетизм світових релігій проявляється у прагненні залучити якнайбільше прихильників у результаті активної пропаганди свого віровчення. У наш час існує три світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

Залежно від того, скільки богів є об’єктом поклоніння, релігії поділяються на політеїстичні ( багатобожжя) та монотеїстичні (однобожжя).

У сучасному світі внаслідок зрощення та злиття елементів різних національних і світових релігій утворюються нові синтетичні та нетрадиційні форми релігій.

4. Теологічні та наукові концепції релігії.

Спроби вивчити та зрозуміти релігію робилися з давніх часів. Але до XIX століття питання історії та теорії релігії розглядалися в основному священнослужителями ( за їх професійним фахом) та філософами, які намагалися дати обґрунтоване пояснення надприродного, потойбічного, ідеально-умоглядного (Платон, Ф.Аквінський, І.Кант), або ж категорично заперечували богів і вважали релігію заблудженням ( Демокріт, Тіт Лукрецій Кар).

У XIX столітті складається науковий підхід вивчення процесу виникнення та розвитку релігії, який ураховує численні пізнавальні, соціальні, психологічні та інші компоненти формування релігійної свідомості як феномена духовного життя людини з давніх часів й до сьогодення.

У загальному вигляді можна визначити такі основні доктрини тлумачення сутності та природи релігії: об’єктивно-ідеалістичну ( теологічну), суб’єктивно-ідеалістичну та натуралістичну.

Історично першою формою релігієзнавства стає теологія– учення про Бога у християнській традиції католицизму ( у християнстві православного зразку прославлення Бога – богослов’я). Така об’єктивно-ідеалістична доктрина виходить з реального існування Бога, Абсолюта, ”трансцендентного ” ( тобто того, що знаходиться за межами людського та природного існування, яке безпосередньо відчувається людиною), ”світової душі” й будь-чого іншого у такому роді, що стає об’єктом релігійних поклонінь. Це може бути ”зустріч” людини зі святим, трансцендентним, що породжує у психіці особливі почуття і переживання. Теологи пояснюють релігійну віру ”божественним чудом”, яке стає результатом звернення Бога до людини й народженням діалогу між ними.

У XIII столітті теоретик католицизму Фома Аквінський розробив п’ять раціональних доказів існування Бога, які передбачають посилання на методику наукового дослідження. Перший доказ: якщо у світі все рухається, змінюється, то має існувати першоджерело руху взагалі, яким і є Бог. Другий доказ: якщо у світі існує загальна причинна обумовленість явищ і процесів, то мусить існувати першопричина, себто Бог. Третій доказ: у світі існують випадкові явища, які стають результатом певної невідповідності закладеному у світі порядку, змінити який може тільки Бог. Четвертий доказ: якщо речі відмінні за ступенем досконалості, то для порівняння має існувати зразок досконалості, абсолютна досконалість, якою є Бог. П’ятий доказ: якщо у світі існує доцільність в усьому, то Бог ототожнює своєрідний алгоритм розвитку всесвіту.

І надалі усі концепції теїзму виходять з беззастережного визнання Бога, але деякі з них звертають особливу увагу на розумову, пізнавальну діяльність людини. За Рене Декартом ( французький філософ і математикXVIIстоліття) саме наявність думки про Бога приводить до висновку про його існування. У такому разі діяльність людського розуму розгортається у напрямку усвідомлення та осмислення ідеї Бога.

У підсумку концепції теїзму при визначенні проблем походження релігії спирається на єдність двож джерел релігійного досвіду: 1) об’єктивного, що полягає у існуванні визначальної сутності Бога та його впливу на дух людини, і 2) суб’єктивного засвоєння людиною цього впливу.

Суб’єктивно-ідеалістична доктринагрунтується на визначенні релігії як індивідуального психологічного феномена, який є результатом певного стану людської свідомості, її переживань. Теологи звертають увагу на те, що цінність людської релігії визначається усвідомленням людиною божества в почуттях, а не байдужим выдображенням релігії у поняттях, які не завжди зрозумілі навіть науковцям від релігії. Відзначається, що почуття складають суттєву особливість усіх релігій, а філософські та богословські вчення – то лише вторинна надбудова. Релігія істинна для індивіда, оскільки вона є ”корисною” для нього, знімає психологічні конфлікти, перетворює негативні емоції в позитивні, своєрідно тішить людину.

Натуралістична концепція сутності релігії визначає її породженням психофізіологічних процесів людського організму, які є наслідком активності свідомості у процесі відображення взаємовідносин людей і природи, але відображення перекрученного, фантастичного. Античні мислителі Vст. до н.е. Анаксагор, Ксенофан уявляли, що люди самі створили собі богів за своїм образом та подобою. Крітій та Полібій вважали, що люди вигадали богів, щоб наганяти на інших страх і змусити їх виконувати закони. Демокріт в основу релігії поклав страх перед грізними явищами природи. За Епікуром, богів створили страх і нікчемність. За середньовіччя з’явилася своєрідна концепція ”трьох ошуканців”, буцімто іудаїзм, християнство та іслам виникли внаслідок обману народу пропагандою вчення Мойсея , Христа і Мухаммеда. Цю думку підтримали французькі просвітникиXVIIIстоліття Ж.Мельє, Ф.Вольтер та інші, які розуміли релігію як певний обман народу корисливими правителями та жерцями. П.Гольбах, не заперечуючи, що релігія пов’язана з обманом, причини її все ж таки вбачав у стражданнях і страху, що гнітить людину.

Натуралістичну доктрину розвиває психологічна теорія релігії. Ця теорія характеризує релігію як невід’ємний атрибут біологічної природи людини. На думку психоаналітика З.Фрейда, релігійні уявлення – це ілюзії, що випливають із стресових ситуацій, які викликані незадоволенням найсильніших, нав’язливих природних бажань людини. Переживання власних поразок людини на шляху пошуку задоволення її природних бажань приводять до ”нав’язливого неврозу” і релігія стає своєрідними ліками для подолання хвороби незадоволення. Представник соціофрейдизму Е.Фром пояснює потребу людини в релігії насамперед конфліктом між душею і тілом. За допомогою релігії людина намагається подолати розкол між душею і тілом та домогтися їх гармонії.

Ряд мислителів визначали релігію виключно як соціальне явище. На думку французького соціолога Е.Дюркгейма, релігія відіграє певну роль у суспільстві. Будучи соціальним інститутом, релігія виконує такі функції. По-перше, вона створює та підтримує усвідомлення соціальної єдності, важливим чинником якої є релігійні обряди. По-друге, релігія формує ідеали, які стимулюють суспільний розвиток. Нарешті, Е. Дюркгейм дає таке визначення релігії: цілісна система вірувань і дій, що належать до священних, тобто відокремлених, заборонених речей; вірування та дії, що об’єднують в одну моральну громаду-церкву всіх, хто їх наслідує.

Марксизм також визначав релігію як соціальне явище. За сутністю вона, по-перше, - необхідний продукт історично визначених матеріалізації суспільних відносин на засадах формування інституту власності, а не випадковий витвір мислителів, жерців чи правителів;

по-друге, релігія є частиною соціальної надбудови суспільно-економічної формації, тобто релігійною надбудовою, яку складають релігійна свідомість, релігійна діяльність, релігійні організації;

по-третє, релігія – це форма відчуження людської сутності, за якою продукти свідомості відокремлюються від людини і протиставляються їй самій;

по-четверте, виходячи з гносеологічних коренів релігії, Ф.Енгельс дає таке її визначення: ”релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їхньому повсякденному житті, відображенням в якому земні сили набирають форму неземних” (”Анти-Дюринг”).

У XIXстолітті кола інтелектуалів захлеснула хвиля теорії еволюції. Нова ера наукових досліджень викликала у багатьох людей сумніви щодо усталених систем, у тому числі й релігійних. Критики релігії пішли у рішучій наступ і висунули твердження: ” Бог – це ніщо інше, як продукт людської уяви”, ”Релігія – це опіум для народу”. За допомогою психології, соціології, антропології, археології та інших наук вчені намагалися з’ясувати, як і чому виникла релігія. Серед багатьох теорій найбільш відомою стала концепція анімізму, яку висунув англійський антрополог Едвард Тейлор. За словами Тейлора, релігія почалася з припущення, що душа продовжує жити після смерті і зрештою люди почали обожнювати померлих та предмети, в які, на їхню думку, переходили душі.

Шотландський дослідник давнього фольклору Джеймс Фрезер доводив, що релігія починалася зі спроб керувати своїм власним життям і довкіллям, наслідуючи природні явища та намагаючись вплинути на них за допомогою магії. Фрезер стверджував, що релігія – це ”задобрювання вищих від людини сил або примирення з ними”.

У сучасному світі через популярність атеїзму багато людей вважає доведеним те, що Бога немає. На основі цього вони роблять висновок, що пояснення існування релігії слід шукати в самій людині, тобто в її мисленні, в потребах, в побоюваннях та в її ”комплексах”.

Лекція №2. Тема 3. Генезис релігії, її ранніх форм.

Питання лекції

1. Сутність та форми релігійного досвіду.

2. Походження та характерні риси первісних форм релігії.

1. Сутність та форми релігійного досвіду.

Релігійне життя людини базується на безпосередньому релігійному досвіді. Його основою є особиста зустріч людини з Божеством. Спочатку Бог виникає у духовному сприйнятті світу на рівні одкровення, а потім цей досвід появи Божества узагальнюється.

Здатність сприймати Божество через надчуттєвий, містичний ( з грец.-таємничий) досвід реалізується у почутті віри. Сутність релігійної віри полягає у тому, що вона є знанням без доказів, упевненістю в існуванні абсолютного. Через віру як об’явлення (одкровення) не людина створює Бога, а Бог відкривається людині, і лише після цього людина шукає шлях до Бога. Віра є життєвим завданням, подвигом віруючої любові – підпорядкуванням своїх пристрастей та бажань волі Божій.

Головною формою набуття релігійного розуміння, пошуку зв’язку з Богом є молитва. Молитва є зверненням людини до Бога, розмовою з Богом. Зміст розмови з Богом визначає характер молитви. У первісних народів молитви були виключно з проханнями. Пізніше у молитовних вправах з’являються елементи хвали Богу, клопотання, подяки, покаяння.

Особиста зустріч людини з Богом дає право на власну молитовну творчість. Щоб людина була здатна до такої творчості, вона повинна оволодіти вже набутим досвідом, і тому окремі релігії через церковні організації вимагають від своїх вірних дотримання відповідних правил у проголошенні молитв – змісту та часу читання окремих канонічних текстів.

Будучи феноменом духовної культури, віра зосереджує увагу людини саме на вдосконаленні душі. Релігійний аскетизм проявляється у вигляді посту, чернецтва та інших форм обмеження світського життя. Сенс посту полягає у тому, що він навчає стримуванню, приборкує тілесне і сприяє духовному вдосконаленню. “Бо ті, хто ходить за тілом, думають про тілесне, а хто за духом – про духовне” (Рим.8.5).

Аскетизм у вигляді чернецтва передбачає свідоме посвячення віруючого виключно служінню Богові.

Мовою релігійного досвіду є міф, слово і догмат. Релігійний досвід людини спочатку приймає форму міфу – Богоявлення трансцендентного Абсолюту віруючому. Бог може об’явитися у вигляді символу, алегорії (палаючий кущ), дивовижного уявлення про голос зі сфери потойбічного та ін.

Згодом міф доповнюється словом, тобто безпосереднім звертанням Бога до людини. Бог звертається до людей через пророків (Мойсей, Будда, Заратуштра, Магомет, Ісус Христос).

У розвинутих релігіях слово обожнюється й мовби заступає Бога. У писемному вигляді Слово Боже стає Святим письмом. Віруючі вважають, що Веди, Тора, Біблія, Коран – це книги, які написані Духом Божим за допомогою освячених від Бога людей. Так як Слово Боже є своєрідною настановою Бога людям, то воно також розглядає різноманітні прояви земного людського буття.

Змістовний компонент знання про Бога виявляється у догматі. Будь-яка релігія не тільки впевнена у тому, що Бог є, а й має певні уявлення про те, яким він є, які його якості та властивості, його приблизний образ та характер надприродного буття. Релігійний догмат – це системне тлумачення та упорядкування уявлень, які виходять з міфу та Слова. Релігійний досвід у формі догмату канонізується, тобто стає обов’язковим для віруючих при розумінні сутності божества та у процесі культових дій.

Безпосередня реалізація релігійного досвіду у житті віруючого здійснюється за допомогою культових дій (лат. cultus – вшанування, поклоніння). Культ як система сакральних ( священних) і теургічних (боготворчих) дій богослужіння є міфом, Словом і догматом у практиці віросповідання.

Центральне місце в культі обіймає молитва. Вона є основою літургії, тобто богослужіння, яке складається із декількох молитв, молитовних пісень, читання Святого письма тощо.

Складовою частиною культу є культові акти: поклони, ставання на коліна, положення рук, голови, хресне знамення тощо, а також символічні дії богослужіння: обряди, проповідь, жертвопринесення, таїнства. За допомогою таїнства людина поєднується з Богом, здійснює своєрідний дотик до святині, яку обожнює. Через таїнства віруючим ніби-то передається благодать Божа. Наприклад, у християнстві обряд причащання символізує очищення від гріхів за допомогою частування віруючих хлібом (тіло І.Христа) і вином (кров І.Христа); сповідь – це каяття у гріхах.

У деяких релігіях під час культових дій застосовуються різного роду зображення Бога: тотемні емблеми, ідоли, статуї, ікони. До культових предметів відноситься церковне оздоблення, священні книги тощо.

Богослужіння у просторовому вимірі з давніх - давен відправлялося у спеціальних відокремлених місцях. Спочатку це було просто неба, у потаємних місцях, але за бігом часу більшість релігій створили спеціальні будівлі – храми. Спочатку храми вважалися місцем помешкання божеств ( Стародавні Єгипет, Греція, Індія), а згодом вони стали місцем зібрання вірних і культових дій. Молитва у храмі має особливе забарвлення, бо віруючий відчуває у ньому своєрідну присутність Бога.

В усіх релігіях можна спостерігати зусилля людини отримати від Божества покровительство та допомогу в результаті пожертвування того, що віруючому дороге, з чим йому важче розлучатися. Відомі різні види жертв: продукти полювання, скотарства, землеробства і найвищий вид жертви – готовність віддати або життя іншої людини. Святе Письмо християн “Біблія” наводить приклад про щиро віруючого Авраама, який наважився на жертовне вбивство свого сина, але Бог врешті решт зупинив його руку.

Жертви приносилися на жертівниках (спеціально вироблений жертівник – алтар). У християнстві на вівтарі готуються продукти для причащення.

Релігійний культ формується поступово й акумулює у собі релігійний досвід багатьох поколінь.

2. Походження та характерні риси первісних форм релігії.

Первісні культи стають першою формою духовного єднання людської спільноти архаїчної епохи. Узагальнюючи наявні знання про оточуючий світ, первісні релігійні уявлення розвивають розумові здатності людини до критичного мислення, умоглядного передбачення. Але свідомість давньої людини ставила значно більше питань, ніж була можливість відповісти на них, виходячи із наявного рівня розумової діяльності. Елементи раціонального мислення були іще незначними і тому поруч з ними інтелект давньої людини створював фантастичні пояснення різноманітних сторін оточуючого світу. Розвиваючись, людська свідомість створює складні релігійні уявлення у формі первісних культів: анімізму, тотемізму, фетишизму та магії.

У цих культах об’єктами поклоніння стають:

- виведення із реального буття духовної сфери, яка існує у вигляді душі й духів, які перебувають в усіх предметах та явищах світу – анімізм ( від лат. anima – душа). Сни, видіння та безжиттєвість трупів змушували первісних людей доходити висновку, що в їхньому тілі живе душа. Оскільки їм часто снилися померлі близькі люди, то вони припускали, що що душа продовжує жити після смерті, і, покинувши тіло, оселяється в деревах, скелях, у річках тощо. Виникають уявлення про безсмертя душі й про можливість існування її окремо від тіла. Анімізм поширюється узагалі на природний світ і кожне явище та предмет наділяється душею.

- явища природи, тварини та рослини, з якими людина відчуває духовну й родинну спорідненість – тотемізм ( мовою індіанців оджибве тотем означає ’’його рід’’). Споріднена громада має з тотемом найтісніші ритуальні зв’язки або навіть ототожнюється. (Вважається, що усі тварини колись були людьми). Розвинені форми тотемізму існували у північноамериканських індіанців за часів європейської колонізації Америки. Яскраві приклади тотемізму наводить у своїх творах письменник Ф.Купер, коли наділяє персонажів тотемними назвами: Магуа – “хитра лисиця”, Чінгачгук – “Великий змій” та ін.

- предмети матеріального світу, тобто речі , які наділяються надприродними властивостями допомагати людині та захищати її – фетишизм ( з португ. fetichisme – амулет). Фетишизм – це віра у надприродні властивості неодухотворених предметів, в те, що вони можуть якось-то допомагати людині. Таким фетишем може бути певний культовий предмет – клик хижака, рідкісний камінь, а з часом і спеціально вироблений культовий предмет, практику застосування яких у подальшому розробляють більшість релігійних систем світу.

- уявлення про можливість людини особливим чином здійснювати надприродний вплив на об’єкти оточуючого світу, у тому числі і на людину, за допомогою магії ( з грец. – чаклунство). Наслідуючи природні явища, людина намагалася керувати своїм життям і довкіллям. Не знаючи справжніх причин багатьох щоденних явищ, люди в ранніх суспільствах вірили, що завдяки повторюванню певних магічних слів чи заклинань або виконанню деяких ритуалів можна досягнути бажаних результатів. Наприклад, вони вважали, що може викликати дощ, коли покропить землю водою під громоподібний барабанний бій, або завдасть шкоди своєму ворогові, якщо встромлюватиме гострі предмети в його зображення. Через це в практику ввійшли ритуали, заклинання й магічні предмети. У магії чітко видно, як природне набуває властивостей надприродного. Навіть у XVI – XVII століттях в Європі та Англії люди вдавалися до різних магічних прийомів: проколювали шпильками зліплену з воску фігурку особи; спалювали клаптик паперу, на якому було записано її ім.’я; закопували шматок її одягу або робили щось інше з її волоссям. З давніх часів одним з різновидів магії стало ворожіння. Ним уславились вавилоняни, які були фахівцямив мистецтві ясновидіння, провіщали майбутнє по кишках забитої худоби, по дзюрчанню джерел і формах рослин, а також по виблискуванню дорогоцінного каміння. Можливості магічного впливу начебто мали “володарі духів” – шамани.

- шаманізм ( евенкійською мовою “шаман”- несамовитий) - це віра в особливо могутні можливості стародавніх професійних служителів культу у процесі несамовитого танцю – так званого камлання – забезпечити успіх у полюванні, лікуванні хвороб тощо. “Той, хто знає” – таке значення слова шаман в індоєвропейських мовах. До методики магічного трансу шаманів перш за все відноситься психічний стан, який дає можливість ясновидства, своєрідної мандрівки до глибин підсвідомості. Шаман сприймає реальність як певне ціле, коли основна частина людей бачить тільки частковості. Взагалі шаманізм являє собою суміш реальних знань та умінь, фантазії, ілюзіоністського та гіпнотичного мистецтва.

- культ предківпередбачає зв’язок з душами померлих родичів.

Лекція №2. Тема 3. Релігійні системи стародавнього світу

Питання лекції:

1. Міфологія як специфічна форма сприйняття світу.

2. Релігія Стародавнього Єгипту.

3. Релігія Стародавньої Греції.

1. Релігії стародавнього світу спираються на міф як головну форму релігійного досвіду. Слово “міф” грецького походження і буквально означає переказ, сказання. Міфологія є сукупністю сказань про Богів і героїв і, в той же час, системою сприйняття й пояснення світу. Розглядаючи різні міфи, ми помітимо в них такі спільні поняття, як творення, Потоп, фальшиві боги, напівбоги, безсмертна душа і культ сонця.

Історично однією з перших у міфах розглядається проблема пояснення людиною зв’язку з оточуючим природним світом , як правило, з тваринами, рослинами, природними явищами та об’єктами – сонцем, місяцем, зірками. Наприклад. давні індійці уявляли сонце у вигляді воїна, який роз’їжджає на золотій колісниці, а його зворотний шлях із заходу на схід невидимий, тому що захований нічною пітьмою. Подібна версія представлена в образі давньоєгипетського бога Ра і у давньогрецькому міфі про бога Геліоса та його сина Фаетона. За уявленнями індійців річка – богиня Ганга - тече у трьох світах, а її небесна форма – це Чумацький шлях.

Центральну групу міфів складають міфи про походження світу (космогонічні) та людини (антропологічні).

Давні міфологічні уявлення пояснюють ідею творення та розвитку з точки зору креаціонізму або ж еволюціонізму. Ідея креаціонізму виходить із того, що світ створений якою-небудь надприродною сутністю – Богом творцем, деміургом, великим чаклуном. За еволюційними міфами світ поступово розвивається з якогось первісного стану: хаосу та безладдя, певного стану речовини, пітьми, яйця тощо. Надалі початковий стан світу доповнюється теогонічними сюжетами – міфами про походження та життя богів.

До космологічних міфів належать й есхатологічні мотиви, які намагаються зазирнути у майбутнє, не зовсім приємне – бо у ньому з’являється ідея кінця світу з передбаченням негативних наслідків численних катастроф.

Практика безпосередньої господарської діяльності зумовила появу міфів про походження культурних благ: добування вогню, винахід землеробства, ремесел.

Міфологічний світогляд не обійшов і соціальну проблематику, яка пояснює витоки певних звичаїв та обрядів, упорядкування шлюбних відносин. У більшості міфів здобутки культурного поступу людства звичайно приписуються героїчним особам, які мають безпосередній зв’язок з богами.

У міфології розвинутих аграрних народів істотне місце займають календарні міфи, які символічно відтворюють природні цикли та їх вплив на життя та господарську діяльність людей. Найбільш розповсюдженим є аграрний міф про Бога, що вмирає та воскресає відповідно до певних пір року й послідовності проведення певних сільськогосподарських робіт. Це міфи про Осіріса (Єгипет), Адоніса (Фінікія), Діоніса (Греція).

Таким чином, у землеробських культах відбивалася залежність людини від природних явищ при проведенні сільськогосподарських робіт.

2. Історичною основою виникнення ранніх національних релігій стало формування класового суспільства й становлення державних утворень у країнах північної Африки та Малої Азії.

У IVтис. до н.е. на основі об’єднання племен у долині річки Ніл формується державне утворення під владою одного царя – фараона.

Складання загальноєгипетської релігії відбувається на основі елементів тотемізму племінних культів. До числа найбільш авторитетних тварин, що обобожнювалися, відносилися бик Апіс, корова Ісіда, баран Хнум, крокодил Себек, кішка Баст, шакал Анубіс, сокіл Гор, птах Ібіс. Пізніше єгипетські божества стали набувати антропоморфних рис, але елементи зооморфізму не були повністю відкинуті і тому богиня Баст зображувалася у вигляді жінки з головою кішки, а бог Тот - у вигляді чоловіка з головою Ібіса.

Зв’язок з космологічними та землеробськими культами проявлявся у процесі виділення головних Божеств.

Під час правління Vдинастії загальноєгипетського значення набуває Бог Сонця – Ра, який ототожнюється зі світлом, добром, красою, благом , відповідає за зміну пір року. Якщо Бог Ра керує усім Всесвітом, то фараон – син Сонця, здійснює керівництво справами у суспільстві. Космологічні уявлення про боротьбу Божеств світла і пітьми, добра і зла продовжуються у землеробських культах давніх єгиптян.

У витоків культу вмираючого та воскресаючого Бога стояла постать Осіріса. Саме Осіріс навчив людей обробляти землю, а його смерть від брата Сета та воскресіння тісно пов’язані зі зміною природи й характером сільськогосподарських робіт відповідно до певної пори року. Культ Осіріса давні єгиптяни тісно пов’язали з магією. Так, на початку першого місяця весни проходили численні містерії (урочисті релігійні церемонії) на честь Осіріса. У спеціальному приміщенні храму розміщувалася зроблена з глини статуя Бога, а землю навколо неї засівали зерном і до початку свят з’являлися зелені паростки, що символізувало чергове воскресіння Осіріса.

В основу багатьох календарних міфів єгиптяни поклали результати астрономічних спостережень. Наприклад, зміна пір року тісно пов’язувалася з рухом Сонця, а після появи найяскравішої зірки, Сиріуса, щороку розливається Ніл. Але у релігійних уявленнях чергове наповнення річки Ніл і припинення посухи пов’язувалося з поверненням дочки Бога Ра, яка, будучи богинею вологи, ставала запорукою народження природою нових багатих плодів рослинництва.

Хатор була єгипетською богинею кохання й веселощів, музики й танців. Свято цієї богині перетворювалося у справжній карнавал, який закінчувався піснями і пиятикою.

Специфічні уявлення єгиптян про потойбічний світ проявилися у культі померлих. Поняття про безсмертну душу також було близьким для єгиптян. Перш ніж душа діставалася до країни блаженства, її потрібно було зважити на терезах за допомогою пера правди, яке символізувало богиню правди і справедливості Маат. Елементи антропоцентризму давньоєгипетської релігії проявлялися у тому, що світ створений Богом для людей і цінність їх життя визначається добрими справами. У єгипетській релігійній міфології ідея потойбічного життя набуває морального визначення через своєрідну процедуру суду над померлим а на терезах урівноважуються серце людини та її справи.

Померла людина начебто продовжувала своє існування у потойбічному світі і тому потребувала їжі, предметів домашнього побуту, прикрас. Це могли бути численні вироби із дорогоцінних металів, коштовні каміння, настінні розписи високого художнього рівня, що відтворювали земне життя у величезних пірамідах – гробницях фараонів; або ж просто глечик з їжею, просте намисто у похованні бідної людини. З цього культу виникає ідея збереження тіла і мистецтво муміфікації, яке базувалося на достатньо високому рівні навіть з точки зору сучасної біології та хімії. Носіями математичного й іншого наукового знання виступали жерці, які, почитаючи Бога мудрості Тота, використовували наукові дослідження у культових цілях і одночасно їх розрахунки космічних та природних явищ мали велике значення у господарській діяльності.

3. Давньогрецька міфологія зберегла відомості про релігійні вірування греків завдяки поемам “Іліада”, “Одісея” Гомера ( 1-а третина 1 тис. до н.е.) та “Теогонія”, “Праці та дні” Гесіода . Поява релігійних мотивів у світських творах отримує своєрідне людське визначення, у якому божественний світ і світ безпосередньо людського буття стають неподільними.

Починається релігійна тема давньогрецької міфології у архаїчний період, коли уявлення про походження оточуючого світу пояснюються шлюбною взаємодією стихійних жахливих сил природи: ночі та мороку. Подальший розвиток світу пов’язаний з появою такої рушійної сили як Ерос – любов. Численні шлюби між стихійними неупорядкованими силами призвели до появи невизначеного безладдя – Хаосу. Шлюб між Геєю (Земля) та Ураном (Зоряне небо) породжує жахливих дітей – титанів, які продовжують народжувати інших чудовиськ. Коли Уран роздивився на своє творіння, то вирішив позбутися страшних виродків . І тільки одному з них – Кроносу - вдалося припинити акти розмноження батька, а з часом він заступив його місце: став верховним владикою світу.

Надалі у житті богів починають переважати суто людські властивості. Пам’ятаючи своє відношення до батька, Кронос народжував дітей, а потім їх поїдав. Захисником своїх братів і сестер став Бог Зевс, мати якого, завдяки людській хитрості, обдурила Кроноса, який замість сина з’їв камінь. Під керівництвом Зевса молоді Боги починають боротьбу з богами - чудовиськами й, перемагаючи їх, утворюють нові упорядковані закономірності життя.

Центр влади нових богів знаходився на горі Олімп і тому після їх перемоги над титанами починається так званий олімпійський класичний період розвитку релігійної міфології давньої Греції. Під владою Зевса світ набуває упорядкованої єдності, отримує назву космосу (у перекладі з грец. – лад,краса), який протистоїть безформенному хаосу. Таким чином, давньогрецька релігійна міфологія пройшла шлях від невизначеності та катастрофічної стихії Хаосу до гармонії та доцільності космосу у класичний олімпійський період.

Підтримка порядку у світі спочатку досягається відповідальністю за природними стихіями між трьома братами: Зевсу дісталося небо, Посейдону – море, а Аіду – царство мертвих.

Олімпійські боги були максимально наближені до людей, і тому мали антропоморфний вигляд, відповідали за певні сфери природного та соціально-економічного життя. У політеїстичній системі давньогрецької релігії верховну владу мав Зевс – отець богів, який дає щастя та багатство, захищає право та справедливість. Дружина зевса – Гера, стала покровителькою браків, сім’ї та дітей; син Аполон – бог пастухів, лікарів, покровитель мистецтв і музикант, а пізніше й бог сонця; Артеміда – богиня тварин і полювання; Афродіта – богиня довершеної краси та кохання; Афіна – богиня мудрості, покровителька міст та ремесел; Гермес – бог торгівлі, подорожей; Арес – бог підступної війни.

Зв’язок між релігійними уявленнями давніх греків та їх повсякденним життям, де мали місце грошові відносини, проявився у міфі про подорож померлих до царства Аіда та ритуалі поховання. Харон, який перевозив човном померлих у потойбічний світ вимагав плати за перевіз через річку Стікс. Тому, ховаючи померлих, греки часто клали їм під язик монету, щоб ті могли заплатити за проїзд. Душі померлих, які не мали грошей, залишалися на березі річки і звідки могли з’являтися живим, переслідувати та лякати їх.

Розвиток релігійного антропоморфізму проявився у появі героя – сина бога і смертної людини. Герой повинен виконувати волю олімпійців на землі, упорядковувати життя людей, боротися із жахливими, стихійними силами. В особі героя сконцентровано здатність людини перемогти сили природи, яких вони боялися.

За грецькою міфологією найбільшу участь в упорядкуванні життя людей прийняв двоюрідний брат Зевса – Прометей. Але він занадто піклувався про людей. Окрім того, що він навчив людей ремеслам, надав вміння писати та рахувати, він вкрав на кузні бога Гефеста вогонь і подарував його людям . Прометей також допоміг людям зменшити жертвопринесення богам, коли порадив накрити м’ясо шкурою, а кістки прикрити жиром. Обдурений Зевс з’їв кістки, і тому надалі люди на честь богів стали спалювати кістки з часткою жиру, а м’ясо з’їдали самі. За це Зевс покарав Прометея, прикувавши його ланцюгом до скелі Кавказу.

Так як боги знаходилися поруч з людьми, то виникла необхідність їх вшанування у місцях, спеціально відведених для них на землі – у храмах. Як священна недоторкана споруда храм був одночасно і коморою, банком, місцем зберігання найбільш цінних творів мистецтва, архівом. Пограбування храму вважалося найстрашнішим злочином і жорстоко каралося. До найбільш відомих храмів належать Парфенон на честь Афіни, храм Артеміди в Ефесі ( одне із чудес світу), храм Зевса в Олімпії з 17 метровою статуєю верховного бога.

Грецькі жерці – професійні служителі культу, були державними чиновниками й відповідно до засад полісної демократії обиралися громадянами. Усі громадянські акти супроводжувалися релігійними церемоніями. Ворожіння здійснювали оракули-пророки. Найбільш почитався Дельфійський оракул, бо саме у храмі Аполона в Дельфах були найбільш мудрі та обізнані жерці. Діяльність оракулів та ворожій підкреслювала практичний зміст релігійного культу. За допомогою внутрішньої містики вони зверталися не до потойбічного, а робили наголос на цьому житті та його вищих благах: багатстві, здоров’ї та інших проявах добробуту.

Релігійні свята у Греції присвячувалися окремим богам. Свята на честь Афіни, Аполона, Деметри супроводжувалися процесіями, жертвопринесеннями.Олімпійські ігри на честь Зевса спочатку носили характер релігійних свят. Містичний характер релігії давніх греків проявлявся у формі містерій – театралізованих дій за участю тільки посвячених, які намагалися відчути безпосередній зв’язок з Богом. Але, взагалі, давньогрецька релігія не визнавала трансцендентного зв’язку з потойбічним світом, а перебування померлих у підземному царстві Аіда жалюгідне і непривабливе.

Міфологічне тлумачення природи і людини, діяльність олімпійських богів у релігійних уявленнях давніх греків свідчили про практичний характер обобожнення оточуючого світу.

Релігійна культура Риму увібрала в себе богів багатьох народів. Римляни поклонялися Мітрі, перському богу світла; вони перетворили грецьку богиню полювання Артеміду в Діану. Взагалі стародавній Рим запозичів чимало богівз античної Греції. Але змінивши їх прізвища, римляни залишили їхні достоїнства і пороки. В умовах моральної кризи Римської імперії ( за імператорів Тіберія, Нерона, Калігули) розпуста представників панівного класу підкреслювала безсоромність Венери, пияцтво Бахуса, а Аполон зосереджує на собі увагу як спокусник жінок.

Міфологічні образи і сюжети були основою грецької культури, яка, у свою чергу, стає основою розвитку європейської культури в епоху Відродження. Що стосується антропоморфізму та політеїзму античної релігії, то вони були відкинуті християнством, яке продовжувало релігійну традицію європейського світу.

Лекція № 3. Тема 4. Національні релігії