Лекція №4.
Тема 6. Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні.
Питання лекції:
-
Дохристиянські вірування східних слов’ян.
-
Хрещення Русі та основні етапи розвитку християнської церкви в Україні.
-
Сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні.
1. Дохристиянські вірування східних слов’ян.
Язичницька релігія давніх слов’ян мала політеїстичний характер. Космологічні уявлення слов’ян, перш за все, визначали богів, які відповідали за певні природні явища. Головне місце серед них спочатку займав Сварог – Бог неба,- основа усього, владика світу. У X ст. на перше місце виходить Перун – головний Бог блискавки й грому. Перун на всіх наводить страх, бо б’є своїми вогняними стрілами (блискавками) демонів, але може вдарити й злу людину. Злі сили дуже бояться грому і шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не вбило разом з нечистим.
Син Сварога – Даждьбог - Бог Сонця. Походження назви Даждьбог пов’язується зі словом даждь, тобто дай, бо цей бог дарує блага, дає багатство.
Одним із найважливіших богів, з яким слов’яни ототожнювали вплив на господарське життя був Велес або Волос. Велес ( “скотний бог”, охоронець череди) – це Бог багатства й всякого достатку, торгівлі.
Стрибог був Богом вітру.
У пантеоні слов’янських богів значне місце займали божества, які опікувалися життям родини. Лада – богиня вірного супружнього життя. Слово “лада” означало вірну дружину, любку й ототожнювалося з супружнім благополуччям. Дохристиянським богом кохання та побрання був Лель.
Богом весняної плодючості та літнього розквіту творчих сил природи вважався Ярило.
Широко знаний був і бог Купайло. Його свято влітку пов’язувалося зі сподіваннями на добрий врожай. З достатком за результатами жнив давні слов’яни ототожнювали радість, злагоду та любов.
Принесення жертв богині Рожаниці було проявом сподівань на кращу людську долю.
Жертви богам приносили в різні місця, як правило потаємні схованки у гаях, під старими деревами.
Боги зображалися у вигляді дерев’яних ідолів.
Слов’яни не мали професійних жерців, але шанували знахарів й чарівників, які лікували людей та займалися ворожінням. Найбільш відомі їх назви: волхви, чаклуни, відуни.
2. Хрещення Русі та основні етапи розвитку християнської церкви в Україні.
Християнство поширювалося в Україні іще задовго до княжіння Володимира Великого. Уперше офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся за часів князя Аскольда у 860 році. Тоді ж візантійський патріарх Фотій поставив на Русь митрополіта Михаїла. За княжіння Ігоря у 944 році в Києві стояла церква Св. Іллі й частина княжої дружини була християнською. Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не змогла приєднати до нової віри сина Святослава.
Запровадження християнства на Русі було тривалим процесом, який підвів своєрідний підсумок входження Київської Русі до тогочасної європейської цивілізації.
В країні утверджувалися феодальні відносини і віра в єдиного царя небесного та його намісника на землі – великого князя, притаманна християнству, більше сприяла централізації держави, ніж язичницький політеїзм з його місцевими культами. До прийняття християнства Русь спонукали й зовнішні причини: потреба розвивати економічні, політичні й культурні зв’язки з сусідніми християнськими державами. А язичницька релігія цьому певною мірою заважала, надаючи східним слов’янам статус варварів.
Завершальний етап християнизації Русі відбувся при князі Володимирі. Зовнішньополітичні успіхи київського князя у стосунках з Візантією створили умови для утворення союзу між Візантією і Руссю. Частиною союзної угоди повинен стати шлюб Володимира з грецькою царівною Ганною, сестрою візантійського імператора, але за умови, що київський князь прийме християнську віру.
Акт хрещення Великого князя Володимира Святославовича відбувся влітку 988 року у місті Корсуні (Херсонесі). Повернувшись з новою дружиною до Києва, князь наказав всім прийняти нову віру.
Після Києва, запрошені Володимиром візантійські священики, почали хрестити інші міста й села Київської Русі. Але цей процес супроводжувався виступами населення проти християнизації в Новгороді, Ярославлі.
Для керівництва релігійними справами створюється централізована церква на чолі з митрополитом, якого традиційно призначав константинопольський патріарх. Проповідниками християнства спочатку були греки-чужинці. Пізніше духовенство почали формувати із випускників місцевих шкіл, які заснували Володимир Великий та Ярослав Мудрий. Після смерті митрополита-грека у 1051 році князь Ярослав Мудрий без погодження з Візантійським імператором й Константинопольським патріархом уперше поставив митрополитом свого надворного священика – Іларіона.
В цілому хрещення Русі мало позитивні наслідки. Об’єднання держави відбувалося на основі єдиної ідеології. Пожвавилися зовнішньоекономічні зв’язки Русі, яка поступово починає входити до європейської цивілізації. Зростає міжнародний престиж держави, про що свідчать, зокрема, династичні шлюби. Князь Ярослав Мудрий одружився з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки – королевами Угорщини, Норвегії та Франції.
Церкви та собори ставали центрами культурного життя. При церквах та монастирях засновувалися школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. При Софійському соборі у 1037 році було засновано бібліотеку в якій вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників літератури з різних галузей знання. Провідну роль у мистецтві Київської Русі займає архітектура, яка підпорядкувала собі монументальний живопис, іконопис й впливала на стиль ювелірних прикрас в інтер’єрі. Будівництво культових споруд сприяло розвитку ремесла.
Після розділу церков у 1054 році на православну і католицьку, руські священики залишилися в юрисдикції (підпорядкуванні) Візантійської церкви.
У роки монголо-татарської навали Київ втрачає значення загальноруського церковного центру. Від правління митрополита Іони (1441 р.) митрополити на Русі почали йменуватися вже Московськими і всієї Русі. У 1448 році Руська церква стала автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинопольської церкви. У 1589 році митрополит Іов був поставлений патріархом Московським та всієї Русі.
У Російській імперії православ’я стає офіційною, державною релігією, яка всіляко підтримувала самодержавство і проводила політику обожнення влади, хоча в її справи не втручалася. Спроба патріарха Нікона (1605-1681) поставити церкву над державою зазнала поразки і у 1667 році він був усунутий від керівництва церквою, а опозицію державному духовенству склав рух старообрядців.
За часів Петра 1 та Катерини II відбувся процес повного підкорення церкви державі. Священослужителі перетворюються на державних службовців. Духовенство при вступі на посаду присягало на вірність царю, отримувало від держави платню, поділялося на ранги разом з усіма державними чиновниками.
Духовенство виконувало ряд функцій державних установ: ведення запису актів громадянського стану, контроль за народною освітою, нагляд за політичними настроями віруючих.
В історії православної церкви на Україні окремо виділяється період з сер.XV ст. до сер. XVII ст., коли українські землі опинилися під владою литовських та польських феодалів. Щоб запобігти впливу Руської церкви на українське населення, тодішні можновладці за допомогою ієзуітів створили окрему Литовсько-Київську митрополію, яка об’єднала декілька єпархій і з часом була майже повністю втягнена в унію.
В результаті Люблінської унії 1569 року Польща та Литва утворюють єдину державу з Польським королем на чолі. Українські землі, які входили до Литви, потрапляють під владу Польщі. В Україні посилюються процеси ополячення, не останню роль в яких відіграє католицька церква. Ураховуючи значення православ’я в житті українців, королівсько-магнатський уряд підтримує ідею унії православної церкви з Римом як засобу асиміляції та поступового ополячення православного населення Речі Посполитої.
Українська заможна верхівка, виходячи із своїх інтересів, переходила на бік польського магнатства, засвоювала його віру, мову, звичаї.
Трагічна ситуація на Україні кінця XVI ст. поставила проблему вибору й перед православним духовенством: продовжувати нерівну боротьбу з владою й приректи себе на знищення, або ж піти на унію з Римом, щоб зберегти обряд, національну самобутність і залишитись діючим осередком української духовної культури.
Розглядаючи суть релігійного аспекту Брестської унії 1569 р., слід зазначити, що уніатська церква визнала основні догмати католицизму і владу папи римського, зберігши лише православну обрядовість. Важливе значення мав дозвіл уніатській церкві здійснювати богослужіння українською мовою, що сприяло більш тісному контакту священиків з віруючими.
Ідеологічний тиск на українське населення, яке не бажало переходити в унію, доповнювався соціально-економічними утисками. Православні не допускалися до участі у міському самоврядуванні, обмежувалися їх права займатися ремеслами та торгівлею.
Тому селянсько-козацькі повстання проти соціального та національного гноблення проходили під гаслом боротьби за козацькі вольності й захист православної віри. Для підтримки козацтва київське духовенство і міщанство продовжують боротьбу за відновлення православної ієрархії, яка за участю гетьмана Петра Сагайдачного відновлюється в Києві у 1620 році.
У 1632 році за православними було визнано право на Київську митрополію на чолі з видатним дівячем української культури – Петром Могилою.
Після возз’єднання України з Росією(1654 р.) відбулося й церковне об’єднання (1686 р.). Київська митрополія перейшла з підпорядкування Константинопольського патріарха до патріарха Московського і всієї Русі.
Внаслідок поділів Польщі у XVIII cт.значна частина Правобережної України була об’єднана з Лівобережною і почався процес повернення уніатів до православ’я. Унія збереглася лише на тих українських землях, які потрапили до Австро-Угорщини.
Таким чином, у період боротьби за панування в Україні різних політичних сил стан релігії багато у чому залежав від політичної орієнтації можновладців та керівництва церков.
У середовищі нижнього українського духовенства та прогресивної української інтелігенції така політика церковної ієрархії зустрічала опір. З середини XIX ст. національно-демократична громадськість України починає ставити питання про автокефалію православної церкви в Україні. Діячі Кирило-Мефодієвського братства виступали за утворення нової творчої живої братської церкви. У цей час працюють над перекладом Біблії українською мовою П.Куліш, ректор Київського університету М.Максимович.
Певна еволюція відбувається й у середовищі уніатського духовенства, яке розуміє, що духовенство без пастви існувати не може. Тому уніатському духовенству доводилося більше уваги приділяти питанням збереження національної самобутності, національної культури, мови тощо. Після призначення головою Греко-уніатської колегії єпископа Йосипа Семашка (1838 р.) необхідність возз’єднання уніатів з руською православною церквою пояснювалася поверненням до українських звичаїв та обрядів.
Революційні події 1917 року знову поставили питання про статус релігійних громад на Україні. Однак ця проблема знову вирішувалася, виходячи із позицій різних політичних і клерикальних сил, які хотіли скористатися змінами державного ладу для утвердження своєї влади , впливу в релігійному світі та у боротьбі з релігійними конкурентами.
За часів існування Центральної Ради (1917 - 1918р.) перші спроби легітимного створення автокефальної церкви в Україні на Всеукраїнському Соборі у січні 1918 року зазнали невдачі, виходячи з загрози зіткнення прихильників та противників автокефалії. Наступний гетьманський уряд не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви. Після краху П.Скоропадського, політична орієнтація уряду Директорії на чолі з С. Петлюрою та В.Винниченком на заможні верстви українців та боротьбу з Радянською Росією, зумовила підтримку утворення незалежної православної церкви в Україні. В уряді Директорії прибічник автокефалії В.М.Чехівський стає прем’єр-міністром й ініціатори незалежної церкви, які не спромоглися досягти її самостійності на Всеукраїнському соборі, отримали автокефалію в результаті державного акту. 1 січня 1919 року декретом Директорії українську церкву було проголошено автокефальною, тобто такою, що “в будь-якій підлеглості “ від російського патріарха не перебуває. Цим “Законом про Українську автокефальну православну церкву” влада брала релігійну організацію на своє утримання з “усім її урядовим складом” й сподівалася на політичну підтримку з боку духовенства та віруючих.
Але більшість прихильників автокефалії керувалися бажанням оновити церковне життя на національному грунті, перевести богослужіння на українську мову й позбутися врешті - решт великодержавного гніту керівництва Руської православної церкви.
Для зміцнення своїх позицій автокефалісти намагалися переконати релігійну громадськість у тому, що, на відміну від московської церкви, яка служила не Богові, а прислужувала царю, треба створити дійсно народну українську церкву.
За ініціативою протоіреїв В.Липківського, Н.Шараївського у жовтні 1921 року в храмі Св. Софії в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, який визнав недійсним та аморальним акт 1686 року і відповідно до канону нової церкви закликав парафії відновлювати правила церковного ладу часів князя Володимира. Собор схвалив автокефалію, соборність та аполітичність української православної церкви. Першим єпископом УАПЦ й митрополитом Київським та всієї України собор хіронізував Василя Липківського. Собор також висловив подяку уряду УРСР за прийняття Закону про відокремлення церкви від держави.
Надалі УАПЦ організувала прискорену підготовку власного духовенства. Головними умовами для тих, хто бажав стати священиком, були:
- належність до української нації;
- визнання рішень собору 1921 року;
- знання української мови та декількох молитв.
Обновленці іншого напрямку всупереч патріаршої церковної організації у 1923 році проголосили створення власної УАПЦ. Синод цієї УАПЦ видавав часопис “Український православний благовісник”, календарі, іншу літературу.
За неухильне здійснення українізації виступала також Українська православна церква, яка була організаційно оформлена у 1925 році.
Незважаючи на лояльне ставлення церковних організацій до Радянської влади, вже у 20-і роки починаються переслідування керівництва церковними організаціями з боку органів НКВС УРСР.
У процесі розгортання атеїстичної пропаганди перед партійними активами, “Спілкою войовничих безбожників” ставляться завдання більш рішуче боротися з релігією й висувається гасло “Боротьба проти релігії – боротьба за соціалізм”.
Спрощено трактувалося й виникнення автокефальної церкви. Вона оцінювалася як наслідок політичної діяльності залишків буржуазно-націоналістичних сил, так як серед автокефалістів були колишні члени націоналістичних партій, діячі Директорії.
Порушуючи принципи декрету про свободу совісті, влада сприяла закриттю в адміністративному порядку церков, які начебто за вимогами трудящих передавалися під театри, клуби, школи й навіть господарські об’єкти. Наприклад, цінні в історико-архітектурному плані культові споруди м.Харкова : Покровський собор та Пантелеймонівська церква тривалий час використовувалися у якості складських приміщень.
На рубежі 20-30 –х років, в умовах зміни політичної ситуації в країні й зміцнення тоталітарної держави, ставлення до релігійних організацій стає вкрай негативним. Слова “куркуль” та “піп”, “автокефаліст” та “петлюрівець” сприймалися як лайка.
У 1929-1930 р.р. органами ДПУ було сфабриковано справу так званої “Спілки визволення України”. За версією органів державної безпеки, які виконували політичне замовлення, церква вважалася за одну з ланок антирадянських сил, які були тісно зв’язані з емігрантськими буржуазно-націоналістичними колами. На лаві підсудних опинився лідер УАПЦ В.Липківський. Публічне покаяння керівництва УАПЦ не врятувало його від переслідувань, і у 1930 році Українська автокефальна православна церква заявила про припинення своєї діяльності.
Щодо релігійної ситуації на Західній Україні у 1 пол. XX ст. , то друга польська окупація Галичини у 1919 – 1939 р.р. намагалася придушити будь-який вплив православ’я, навіть у вигляді унії. Екстремістська політика польського уряду проявлялася у політичному, економічному та ідеологічному тиску на українське населення, дискримінації громадян некатолицького віросповідання щодо навчання в університеті, наданні роботи. Після другої світової війни переслідування греко-католицької церкви продовжуються. У березні 1946 року за рішенням Львівського собору Брестську унію 1596 року було скасовано і колишні уніатські єпархії возз’єднано з Українською православною церквою. Віруючі, які залишилися в унії, існували нелегально.
На початку 60-х років у період початкового будівництва комунізму відбувся новий наступ на релігійні організації. Було зачинено до 15 тис. приходських храмів із 23 тис., більше 50 із 70 монастирів, 5 із 8 семінарій.