5.1. Політичні доктрини глобальної інформаційної безпеки

У відкритому глобальному світі ХХ-ХХІ століття нові закономір¬ності перебігу цивілізаційних процесів, вплив інформаційної революції та інших високих технологій на прискорену інтеграцію міжнародного співтовариства обумовлюють появу і необхідність вирішення нових проблем життєдіяльності людства, узгодження нових міжнародних принципів взаємодії та правил поведінки акторів міжнародних відносин.

Серед глобальних проблем сучасності, до яких привернуто увагу ООН, інших авторитетних міжнародних організацій (ОБСЄ, НАТО, ЄС), політичних лідерів, науковців, широкої громадськості, є проблема об'єктивного ускладнення структури міжнародних відносин, проника¬ючі контакти цивілізацій і відповідно проблема глобальної міжнародної безпеки, тобто підтримання сталого миру, попередження конфліктів, уникнення нової гонки озброєнь із використанням новітніх науково-технологічних досягнень.

Проблеми глобальної безпеки посідають особливе місце в структурі міжнародної інформаційної політики, визначають суперечності сучас¬ного етапу міжнародного розвитку, які досягли такого рівня і гостроти, що можуть поставити під загрозу забезпечення світопорядку, реалізацію стратегій становлення глобального інформаційного (інтелектуального) суспільства, навіть саме існування цивілізації. Глобальна безпека як чинник міжнародних відносин, вплив якого має універсальний характер і врахування якого в діяльності міжнародного співтовариства та в зовнішній політиці окремих держав призводить до радикальних змін у поведінці акторів міжнародних відносин, до трансформації самої сутності проблеми безпеки після закінчення «холодної війни» і розпаду біполярної міжнародної системи, потребує концептуального перегляду принципів функціонування міжнародних та національних інститутів, що відповідають за безпеку, а також врахування в нових доктринах інформаційної складової міжнародного співробітництва.

Політичні та наукові дискусії щодо проблем глобальної безпеки, відображені у працях Д. Гудбі, Г. Кісінджера, 3. Бжезинського, А. Гора, У. Вейєрмейєра, Дж. Ная, У. Оуенса, М. Клея, Д. Томаса, Б. Берковича, Л. Джонсона, Б. Шварца, Б. Бузана, А. Гіршмана, М. Хоффмана, X. Ласвелла, С. Хатінгтона, В. Плетта, Дж. МакКінлі, К. Аннана, Б. Галі, У. Швартоу, С. Ланцова, П. Циганкова, М. Лукашука, Є. Камінського, Б. Канцелярука, Г. Перепелиці, І. Ніколаєнка, М. Ожевана, А. Гуцала, Г. Почепцова, В. Бруза, М. Лебедєвої, О. Расторгуєва, А. Крутских, Г. Хозіна, В. Манжоли, М. Білоусова, І. Бінька, О. Литвиненка, О. Бодрука, Ю. Мацейка та ін., виявили наявність широкого діапазону нових загроз, джерела яких перебувають поза межами національних кордонів і за своїми характеристиками переважають можливості протидії суверенних держав [418-443].

Теоретичною базою концепції глобальної безпеки в інформаційну добу є теорії сталого миру, що орієнтують міжнародне співтовариство в умовах триваючого процесу глобалізації та розширення можливостей міжнародного співробітництва на попередження загрозливих конфлікт¬них ситуацій на всіх рівнях - глобальному, регіональному і національ¬ному Провідна ідея концепції - врахування всіх конструктивних ініціа-тив, філософських і політичних принципів, морально-етичних ціннос¬тей, релігійних і суспільних норм різних цивілізацій у забезпеченні існу¬вання і життєдіяльності людства. У концепції глобальної безпеки виділя¬ються такі компоненти, як політичний, економічний, інформаційний, військовий, гуманітарний, екологічний, антитерористичний, зважаючи, що кількість цих компонентів та їх важливість і пріоритетність для між¬народного співробітництва трансформуються відповідно до стану миру, суспільного розвитку, вдосконалення науково-технологічного прогресу, досвіду міжнародної інтеграції, визначення нової типології загроз.

Так, у концепції глобальної безпеки, яку викладено в науковому дослідженні американського політолога Д. Гудбі «Еигоре ипа,іуіа,ес1. ТЬе №\у Ьо§іс оґ Реасе» (\^азЬ., 1998), запропоновано таку класифікацію стану миру: 1) нестабільний мир («холодна війна»), досвід якого полягає в детальному аналізі співвідношення сил у світі, стриманості у кризовихситуаціях, у пошуку консенсусу з політичних, військових, економічних, гуманітарних позицій; 2) обумовлений мир (напружена конфліктна взаємодія між державами), в якому усвідомлення глобальних загроз мас вирішальне значення для попередження конфліктів. З огляду на особливості історичного розвитку держав, що становлять сучасну систему міжнародних відносин, їх політичну культуру та ідеологію, суспільну свідомість, формування глобальної безпеки і стабільності маг до деякої міри прогностичний характер; 3) сталий мир (забезпечення глобальної безпеки), при якому жоден з акторів міжнародних відносин не розглядає використання силових принципів переваги як засіб ви¬рішення конфліктів і попередження загроз. Дж. Гудбі підкреслює, що на початку XXI століття концепція «сталого миру» стане реальністю для держав західної моделі цивілізації, близьких за політичними страте¬гіями і політичними процедурами державних інститутів, які входять до відомих у системі міжнародної безпеки воєнних блоків НАТО, АСЕАН, ЗЕС/ЄС, АНЗЮС. Поділяючи погляди на класифікацію Дж. Гудбі, все ж необхідно підкреслити відносність положень про незастосування силових методів розв'язання або попередження міжнародних конфліктів.

Більшість дослідників вважає, що глобальна система міжнародних відносин буде розвиватися під впливом різнопланових факторів: «шестинолюсного світу» з центрами сили у США, Європі, Китаї, Японії, Росії, Індії (Г. Кіссінджер, М. Лібіцкі), трансформації і протиборства цивілізацій на основі концепції національної і культурної самобутності (С. Хантінтон), «однополюсного світу» (американоцентристська модель) як визнання лідерства США у становленні нового глобального світо-порядку (Б. Бузан, А. Гіршман, 3. Бжезинський), впровадження концепції «м'якої сили» (зотї рошег) як інструменту вирішення майбутніх конфліктів (Б. Бсркович Л. Джонсон Р. Шафрански, Дж. Най, У. Оуенс, О. Шсрман), безконфліктності міжнародного розвитку і відмови від доктрини раціональності воєн і збройних конфліктів, забезпечення транспарентності всієї системи міжнародних відносин та її складових ресурсів для безпечного і безупинного прогресу глобальної спільноти (К. Аннан, Ф. Фукуяма, Ч. Шаохуа, Р. Інглегарт).

Суперечливі тенденції світових інтеграційних процесів, вибух етнічних, соціальних та інших конфліктів як міжнародних загроз спричи¬няють проблеми у визначенні еволюції змісту і характеру глобальної безпеки, потребують перегляду підходів до засобів підтримання між¬народного миру. Політичні дискусії в рамках ООН (Рада Безпеки, ГА ООН, Перший комітет ГА ООН, Конференція із роззброєння) засвідчили посилену увагу міжнародного співтовариства до концепції стратегічної стабільності XXI століття, пов'язаної з викликами інформаційної революції і впливом інформаційних чинників проблеми безпеки. Так, 54-та сесія ГА ООН серед інших документів прийняла Резолюцію 54/49 «Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікацій у контексті міжнародної безпеки» від 1 грудня 1999 року, в якій концепцію міжнарод¬ної інформаційної безпеки було визнано глобальною проблемою сучасності.

Об'єктивними передумовами прийняття подібного рішення, як підкреслювалось у політичній дискусії, були принципово нові потенці¬альні загрози для міжнародного миру, обумовлені науково-технологіч¬ним прогресом та глобальною взаємозалежністю всіх сфер життє¬діяльності міжнародного співтовариства. Представники різних країн наголошували, що використання нових інформаційних технологій і засобів впливу високорозвинутих країн на менш технологічні країни світу призвело до зміни глобального і регіонального балансів сили, обумовило нові сфери конфронтації між традиційними і новими центрами глобального протистояння, уможливило досягнення переваг в інформаційних технологіях і засобах маніпулювання суспільною свідомістю для широкомасштабної експансії із застосуванням не об¬межених міжнародним правом видів озброєнь. Разом з тим, зазначалося на сесії, до нових інформаційних видів зброї проявляють інтерес як політичні угруповання, так і терористичні та кримінальні організації, що загрожує новим витком гонки озброєнь, втратою міжнародних ресурсів для вирішення глобальних проблем бідності, стихійних лих, техногенних катастроф, голоду, епідемій тощо [444].

За останнє десятиріччя XX століття міжнародне співтовариство усвідомило на прикладі транснаціональних інформаційних операцій, у тому числі військових (в умовах збройних конфліктів „Буря в пустелі", 1991-1992 рр.; „Грім у пустелі", 1993 р.; „Лис у пустелі", 1998 р.; „Спільні зусилля", 1996 р.; „Союзницька сила", 1999 р.; „Відродження нації", 1992 р.; „Об'єднаний щит", 1995 р.; „Морський ангел", 1991 р.), сутність реальних загроз інформаційного протиборства, визначило підходи до розуміння концепції інформаційної безпеки, до дилеми війни і миру в інформаційну добу. Свідченням цього розуміння став запропонований Генеральним секретарем ООН Б. Бутросом-Галі у 1992 році «Порядок денний для миру» (нова система глобальної безпеки), який містив концепцію превентивної дипломатії, миротворчості, підтримання миру і миробудівництва в постконфліктний період як першоджерело міжнародної інформаційної безпеки. Доктрина превентивної дипломатії передбачає широкий спектр заходів, спрямованих на попередження і врегулювання конфліктів на основі інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття рішень з проведення переговорного процесу, превентивного розгортання контингентів, створення демілітаризованих зон та відновлення демократичних інститутів. Інформаційний фактор доктрини визначає можливість превентивних заходів ООН лише за умови забезпечення об'єктивної, наукової, аналітично достовірної інформації і врахування та детального вивчення політичних, економічних і соціальних тенденцій у світі та регіонах, що можуть призвести до кризових ситуацій.

За змістом і характером заходи превентивної дипломатії поділяють на політичні, економічні, дипломатичні, воєнні, гуманітарні. Серед політичних заходів інформаційної безпеки - з'ясування односторонніх та багатосторонніх інтересів шляхом обміну інформацією та проведення переговорів; об'єктивне висвітлення сутності конфліктів та кризових проблем засобами масової комунікації; створення умов для професійної діяльності ЗМК у зонах напруженості для забезпечення достовірною інформацією міжнародного співтовариства і формування відповідної світової думки; інформаційне супроводження політичних (референ¬думів) та виборчих процесів, проведення аналітичних моніторингів за дотриманням основних прав і свобод людини; інформаційні контакти з опозиційними групами, неурядовими організаціями з метою ефектив¬ності досягнення консенсусу між сторонами протиборства. Інформаційні чинники економічних заходів передбачають надання матеріальної та фінансової допомоги вільним і незалежним (опозиційним) засобам масової комунікації, забезпечення інформаційної безпеки національних інституціональних мереж та систем, виявлення економічних факторів впливу на перебіг кризових процесів. Специфіка дипломатичних заходів полягає у вивченні інформації про ситуацію в зоні конфлікту, в інформаційному супроводженні переговорів, у тому числі обмін інформацією дипломатичного характеру, поширення позиційних матеріалів у міжнародних інформаційних потоках та проведення інформаційних кампаній у країнах перебування з метою інформування дипломатичного корпусу інших країн та міжнародної спільноти про врегулювання конфлікту. Військовий аспект превентивної дипломатії включає такі інформаційні аспекти, як обмін інформацією військового призначення, створення запобіжних систем від несанкціонованого втручання в автоматизовані (комп'ютерні) системи управління військами та військовою технікою, проведення навчань з інформаційних операцій; забезпечення відновлення демократичних прав і свобод у постконфлікт¬ний період. Суто інформаційними факторами превентивної дипломатії вважаються аналіз багатоаспектних даних про потенційні або триваючі конфлікти, підготовка рекомендацій для прийняття рішень на рівні Ради Безпеки ООН, реалізація прийнятих рішень у формі міжнародних механізмів врегулювання конфліктів, впровадження ідеї толерантності і культури миру в міжнародних відносинах. Практика діяльності ООН у напрямі застосування заходів превентивної дипломатії виявила необхідність з'ясування як теоретичних, так і прикладних підходів до встановлення глобальної безпеки і сталого миру, обумовила розгляд проблеми інформаційної безпеки на рівні міжнародних універсальних, міжурядових регіональних організацій та національних інститутів [445].

Зважаючи на глобальність проблеми інформаційної безпеки, розви¬нуті країни розпочали реалізацію довгострокових державних програм, спрямованих на забезпечення захисту критично важливих інформацій¬них структур, а з 1996 року проблему міжнародної інформаційної безпеки було винесено на політичний та міжнародно-правовий рівень: а) концепцію міжнародної інформаційної безпеки було обговорено на міжнародній конференції з проблем становлення інформаційного суспільства та глобальної цивілізації (ПАР, 1996 р.); б) у спільному комюніке зустрічі на найвищому рівні США - Російська Федерація було підкреслено загрозу створення інформаційної зброї і визнано наявність воєнної складової глобального процесу інформатизації; в) на 53-ій сесії ГА ООН було консенсусом прийнято резолюцію 53/70 від 4 грудня І()98 р., в якій зазначалося, що міжнародне співтовариство визнає проблему інформаційної безпеки як багатоаспектний стратегічнийздійснено блокування і модифікація сайтів урядових структур, зламано системи захисту одного з основних Іпіегпеї-провайдерів Ізраїлю №і Уізіоп, який підтримує 70 відсотків мережевого трафіка країни: розгор¬нуто кампанію кіберджихаду для впливу на всю інфраструктуру ізраїль¬ського сегмента мережі Іпіегпеї. З боку Ізраїлю було створено коаліцію Ізраїльське Інтернет-підпілля (Ізгаеі Іпіегпеї Шс!ег-§гоипсі - ІШ) для захисту національної інфраструктури від хакерської злочинності, запро¬ваджено національний проект 8СЮЕ для протиборства з пропалестин-ськими та арабськими організаціями, зокрема з відомою пропалестин-ською хакерською організацією Ш Рогсе Раківіап.

Подібна ситуація склалася навколо проблеми Кашміру, де несанкціонована агресія проти сайтів урядових структур набула масово¬го і загрозливого для функціонування державних інститутів Індії характеру і стала приводом для з'ясування відносин між Індією, Пакистаном та Бангладеш. Міністерство національної оборони Тайваню розпочало підготовку спеціальних заходів захисту інформаційних ресур¬сів від китайської експансії і прийняло програму спеціальної підготовки особового складу військ для інформаційного протиборства з Китаєм, зважаючи на численні порушення в інформаційному просторі країни.

Інтервенція СИК проти американського уряду та формування відповідної міжнародної громадської думки обумовили втручання СШ А у внутрішні події в Сомалі («Відродження надії» (1992 р.), «Спільний щит» (1995 р.), а засоби масової комунікації Югославії, застосовуючи доктрину вибіркового інформування, сприяли ескалації етнічного конфлікту на Балканах; інформаційна блокада щодо перебігу конфлікту в Чечні вплинула на характер рішень Ради Безпеки ООН, ОБвЄ та НАТО щодо Росії.

Істотні прояви інформаційних чинників міжнародної безпеки кардинально змінили оцінку доктрини інформаційної безпеки в цілому і позиції більшості країн світу, які усвідомили потенціал інформаційних загроз і необхідність створення відповідного міжнародного механізму для контролю інформаційного протиборства. Політичні дискусії на Між¬народному семінарі з проблем інформаційної безпеки (Женева, 1999 р.), який відбувся під егідою Інституту ООН з проблем роззброєння (ЮНІДІР) за участю департаменту з питань роззброєння Секретаріату ООН та представників більш як 50-ти країн світу, підтвердили актуальність проблеми та своєчасність її розгляду в рамках ООН. Проте у визначенні підходів до її вирішення виявилися різні позиції, які відповідали стратегічним інтересам учасників дискусії. Позиція розвинутих країн передбачала визнання проблеми міжнародної інформаційної безпеки як гіпотетичного силового протистояння; перенесення розгляду концепції міжнародної інформаційної безпеки на регіональний або тематичний рівень; виділення з комплексної проблеми міжнародної інформаційної безпеки таких складових, як кримінальні та терористичні міжнародні інформаційні загрози і створення міжнародного механізму контролю подібних інформаційних злочинів. Позиція країн, які не належать до західної моделі цивілізації, передбачала пропозиції щодо встановлення міжнародно-правової норми про заборону застосування засобів впливу на інформаційні ресурси та інформаційний потенціал міжнародного, регіо¬нального та національного призначення; створення спеціального Між¬народного суду з інформаційної злочинності; спільні розробки техноло¬гії глобального захисту від інформаційної агресії. У Заяві міжнародної зустрічі було проголошено про узгодження Програми дій з попереджен¬ня інформаційних війн та обмеження гонки інформаційних озброєнь [446].

Особливу позицію «наздоганяючого лідера» з проблеми міжнарод¬ної інформаційної безпеки зайняла Росія, представники якої активно лобіюють в ООН та інших міжнародних Форумах ініціативи щодо протидії потенційним загрозам нових інформаційних технологій, підкреслюючи новий фактор дисбалансу сил і домінування в глобальній міфосфсрі однієї країни (США) або альянсу країн (ЄС). Суть пропозиції Російської Федерації - створення міжнародного механізму під егідою <)()Н та загальних принципів забезпечення міжнародної інформаційної зиски, які були б закріплені поетапно в багатосторонній декларації, Масштабній концепції міжнародної інформаційної безпеки, міжнарод¬ному договорі або конвенції комплексного характеру з урахуванням 61 руктури інформаційних загроз (військових, кримінальних, терористич-мпх, цивільних). Для реалізації пропозицій Росія запропонувала розробити систему понять для аналізу і обговорення проблеми, визначи-і п гехнологічні джерела та характер інформаційних загроз; розробити ■ 'і повні принципи побудови глобальної системи міжнародної інформа¬ційної безпеки; прийняти в рамках ООН багатосторонні декларації, Конвенції з міжнародної інформаційної безпеки на основі розробленихпринципів; узгодити принципи протидії міжнародному інформаційному тероризму та злочинності з принципами функціонування міжнародних організацій у галузі інформації, телекомунікацій, ЗМК та прав людини; розробити основні принципи для гармонізації національних законо¬давств із відповідною міжнародною нормою; розробити основні принци¬пи організації механізму контролю безпеки міжнародної інфосфери та його взаємодію з міжнародними системами регулювання глобальної комунікації та економічного контролю (інформаційні продукти та пос¬луги подвійного застосування, а також засоби для виробництва психо¬тропної зброї); таким чином гарантувати міжнародному співтовариству вирішення нових складних проблем у добу становлення глобальної цивілізації та інформаційного суспільства і реальне забезпечення глобальної та міжнародної інформаційної безпеки. Женевська зустріч (1999 р.) виявила стратегічну проблему міжнародної інформаційної безпеки - проблему домінування в глобальній інфосфері із застосуван¬ням інформаційних озброєнь, тобто прагнення до контролю значних територій та соціумів, проблему інформаційного дисбалансу сил між¬народного світопорядку.

Слід підкреслити, що стратегії глобального інформаційного проти¬борства лежать в основі аналітичних розробок дослідницьких інституцій різних країн, метою яких є саме забезпечення інформаційного лідер¬ства у сфері міжнародної безпеки. За результатами досліджень аналіти¬ки виділяють такі моделі системи глобальної інформаційної безпеки.

Модель А - створення абсолютної системи захисту країни-інфолідера проти будь-якого виду наступальної інформаційної зброї, що обумовлює об'єктивні переваги в потенційній інформаційній війні, змушує інші країни шукати альянсу у військово-інформаційних діях із країною-інфолідером. При цьому може бути використано систему жорсткого контролю над інформаційним озброєнням противника на підставі потенційних міжнародних документів з інформаційної безпеки. Погляд на такий розвиток подій викладено у відомому дослідженні Дж. Ная та У. Оуенса «Атегіса'з Іпїбгтаїіоп ес1§е 8ІгаІе§у апс! ібгсе р1аппіп§», 1996 р. («Головна сила Америки - її інформаційні можли¬вості»), в якому стверджується домінуюча роль СІЛА в інформаційній революції, тобто у використанні надважливих засобів комунікації та інформаційних технологій (супутникового спостереження, прямого мовлення, швидкісних комп'ютерів, унікальних можливостей в інтегру¬ванні складних інформаційних систем), у політиці стримування і нейтралізації традиційних воєнних загроз та нових видів озброєнь. У сучасному світі, де трансформовано поняття „ядерної парасольки" та стратегії неядерного стримування, зазначають автори дослідження, наявність інформаційних переваг обумовлює інтелектуальний зв'язок між зовнішньою політикою США та їх військовим потенціалом, збереження світового лідерства за допомогою нових засобів впливу та закріплення домінуючої ролі в альянсах і тимчасових коаліціях. Інформаційне лідерство посилює ефект американської дипломатії як інструменту „м'якої сили", уможливлює використання інформаційних ресурсів для конструктивного діалогу із потенційними противниками -Китаєм, Індією, Росією та іншими інформаційно розвинутими країнами і проблем міжнародної безпеки, і одночасно інфолідерство США забез¬печує протидію нарощуванню інформаційних озброєнь у потенційно агресивних країнах (Іран, Ірак, Пакистан). Переваги США в інфосфері, на думку експертів, сприятимуть попередженню і врегулюванню регіональних конфліктів, вирішенню проблем, пов'язаних із глобаль¬ними загрозами, які виникли після закінчення „холодної війни", такими, >ік міжнародна злочинність, тероризм, поширення зброї масового Знищення, глобальна екологічна деградація. Концепція глобальної Інформаційної безпеки з точки зору політичних інтересів США полягає у впровадженні доктрини „інформаційної парасольки", що замінить пік і рину „ядерної парасольки", на основі взаємовигідного обміну інформацією різного характеру (переважно військового) для міжнарод¬ною співробітництва і підтримання миру.

В умовах сучасної інформаційної революції переваги „м'якої сили" і НІЛ, вважають Дж. Най та У. Оуенс, можуть бути використані для | II і .іточного становлення демократичної системи в інших країнах світу, | іи попередження регіональних конфліктів, для протидії новим загрозам і шпального масштабу. Разом з тим, у дослідженні підкреслено Концептуальні проблеми осмислення міжнародної інформаційної бс пк-ки: І) психологічний стереотип політичних, ділових та військових І ні і коаліцій, що не дозволяє якісно оцінити роль інформації як сили, 01 КІЛЬКИ такі традиційні фактори, як військовий потенціал, ВНП, ЧИ) сльність населення, енергетичні ресурси, розмір території та наяв ність природних запасів копалин домінують у дискусіях про баланси сил; 2) нерозуміння природи інформації, наслідків інформаційної інтеграції та системних зв'язків інформаційної складової з іншими військовими, політичними, економічними, соціальними складовими, що утворюють міць держави і суспільства; 3) усвідомлення у США та інших інформаційно розвинутих країнах стратегічної ролі міжнародної інформаційної безпеки та непередбачуваних наслідків застосування інформаційних озброєнь для існування цивілізації [447].

Модель В - створення значної переваги держави - потенційного ініціатора інформаційної війни в наступальних видах озброєнь, у знешкодженні систем захисту держави-противника засобами інформа¬ційного впливу, координація дій із союзними державами з використан¬нями визначених засобів інформаційної зброї для ідентифікації будь-яких джерел і типів інформаційних загроз. Практичне втілення другої моделі спостерігається в перебігу інформаційної операції «Союзницька сила» (1999 р.), яку США та країни-члени НАТО здійснили проти Союзної Республіки Югославії. Більшість експертів, що аналізували конфліктну ситуацію, підкреслюють формування безпрецедентної за масштабами системи управління інформаційними потоками для про¬ведення військових операцій (спроможність надавати розвідувальну інформацію безпосередньо кожному з учасників бойових дій), масованих пропагандистських кампаній з широким спектром інформаційних мето¬дик (від технологій РК. для формування сприятливої світової громадської думки, вибіркового інформування із заданим ефектом сприйняття контенту до всебічної дискредитації політики противника, і навіть від¬вертої дезінформації світової громадськості), спрямованого інформацій¬но-психологічного впливу (основні завдання психологічних операцій здійснювали спецпідрозділи армії США, які брали участь у всіх міжнародних інформаційних операціях останньої чверті XX століття), потужного використання Іпіегпеї та комп'ютерного протиборства для модифікації національного інформаційного простору і контролю за інфоінфраструктурою Югославії. Нові стратегії і тактика проведення інформаційних операцій, продемонстровані США та їх союзниками по НАТО на Балканах, засвідчили як могутність інформаційних озброєнь розвинутих країн, так і необхідність міжнародного вирішення проблеми інформаційної безпеки [448].

Модель С- наявність кількох країн - інфолідерів та потенційного протиборства між ними, визначення фактору стримування експансії інформаційних загроз, забезпечення в перспективі домінування однієїз держав у сфері міжнародної інформаційної безпеки з можливостями значного впливу на глобальну інфосферу та переважного права иирішення проблем глобального світопорядку. Дослідження ЦРУ 90-х років визначали як основні джерела загроз у кіберпросторі для США тільки дві країни - Росію і Китай. У новій військовій доктрині збройних сил США (Концепція Рогсе XXI, 1996р.), де було запропоновано дві складові театру воєнних дій - традиційний простір і кіберпростір, основ¬ними об'єктами впливу, крім відомих у теорії війн, стали інформаційна інфраструктура і психологічна сфера (шдтап пеішогк) потенційного противника. На сучасному етапі експерти США відзначають, що страте¬гію різних видів інформаційних операцій, спрямованих проти країни, планують і здійснюють понад 20 країн світу, а конфронтуючі зі США держави включають інформаційну війну у свої воєнні доктрини. Тому с і ратегія «Рогсе XXI» як фактор стримування експансії в міжнародному 111 формаційному просторі виступає інструментом інформаційної переваги США в потенційному глобальному протиборстві [449].

Модель О - усі конфліктуючі сторони використовують транспарент-НІеть інформації для формування ситуативних альянсів, для досягнення Переваг локальних рішень, які спроможні заблокувати технологічне ііідерство, для використання можливостей інфоінфраструктури на Окремих територіях з метою організації внутрішнього конфлікту між Опозиційними силами (політичні, сепаратистські, міжнаціональні кон-флікти) для проведення міжнародних антитерористичних інформацій¬них операцій. Завершення доби „холодної війни" та постхолодного миру і початок нової тривалої доби цивілізаційного стримування впливає на

II *. 111 сформацію традиційної конструкції міжнародної безпеки, що поля-

і II у превентивних інформаційно-силових стратегіях, у посиленні конт-

рміно над глобальними фінансовими потоками у зміні структури союз-

нії ми, а також в інформаційно-психологічному впливу на політичні еліти

■і.її миків конфлікту. На стратегічному рівні мета сучасних інформа-ЦІЙНИХ операцій - це формування нової системи міжнародних відносин ' і.шобігання ефективному використанню інформаційних систем у

III юцесах прийняття військових рішень та координації воєнних дій. інформаційних операцій в умовах постхолодного миру включає різнорів-невий вплив на системи забезпечення учасників конфлікту: блокування рахунків та руху платежів у міжнародних банківських інститутах, вплив на регіональні та локальні системи управління військового призначення, системи енергопостачання, системи формування громадської думки, психологічний вплив на моральний стан суспільства.

У рамках міжнародної антитерористичної операції „Помста" (Афганістан, 2001 р.) мета спеціалізованих центрів США, відповідаль¬них за проведення інформаційних операцій, полягає у плануванні психологічних кампаній, реагуванні на зміну ситуації, у підтримці інформаційних ресурсів та безпеки військових сил і цивільного населен¬ня. „США мають намір нейтралізувати і знищити всю терористичну мережу, яка загрожує Америці й решті цивілізованого світу, - заявив на прес-конференції для міжнародних мас-медіа держсекретар США К. Пауелл, - мета операції „Помста" полягає не тільки у знищенні самого тероризму, а й у переконанні певних режимів, що підтримують політику тероризму в тому, що така стратегія не відповідає їх власним інтересам. США задоволені реакцією світової спільноти та політичних лідерів більшості країн на пропозиції щодо глобальної боротьби з тероризмом".

Так, Північний Альянс вперше в історії застосував статтю 5 Статуту НАТО, яка спрямована на забезпечення загального захисту країн Організації перед викликами зовнішніх загроз; держави ЄС підтвердили підтримку дій США в акції „Помста"; країни-учасниці ГУУАМ засвідчили підтримку дій США і консолідацію зусиль міжнародного співтовариства у протиборстві з міжнародним тероризмом у спільній заяві та меморандумі дій; політичний лідер Росії В. Путін запропонував розробити нову систему глобальної безпеки, враховуючи, що тероризм і його різновиди медіа та кібертероризм стали глобальною загрозою XXI століття.

За теорією інформаційних війн, індустріальні чи навіть аграрні суспільства передбачають наявність електронних навігаційних систем, електронних рахунків у зарубіжних банках, використання сучасних телекомунікаційних засобів, функціонування національних або зарубіж¬них засобів масової комунікації. Так, «ИЗА Тоаау» подає модель інфор¬маційної війни проти режиму Талібан, яка включає проведення психологічної операції в інформаційному просторі Афганістану з одно¬масним блокуванням національних радіостанцій, поширенням пропаган¬дистських матеріалів з уривками з Корану, розрахованих на протидію закликів до джихаду та формування у суспільній свідомості відчуття невідворотної перемоги антитерористичного альянсу в ході операції „Помста". „Ми наближаємося до такого ступеня розвитку, коли всі є учасниками бойових дій. Завдання полягає не в знищенні живої сили, а в руйнації цілей, поглядів і світогляду населення, суто соціуму", - заявив керівник Виконавчої ради з інформаційних війн при Міністерстві оборо¬ни США Д. Уайт[450].

Враховуючи високу здатність інформаційних озброєнь до інтеграції з іншими традиційними і технологічно новими видами військових засобів, потенційні наслідки безконтрольного застосування багатошаро-вого страту можуть виявитися катастрофічними для існування людства. Тому тільки широке багатостороннє співробітництво може гарантувати світові вирішення нових складних проблем інформаційної доби і за¬безпечити реальну міжнародну інформаційну безпеку.

Концепція міжнародної інформаційної безпеки визначає критичні структури, які в першу чергу зазнають впливу в умовах інформаційного протиборства. Найбільш вразливими вважаються політична, суспільна, економічна, військова, науково-технологічна, духовна сфери життє¬діяльності суспільства (існують інші класифікації).

У політичній сфері інформаційна безпека стосується всіх елементів політичної структури держави та суспільства: структур підготовки та прийняття політичних рішень, структур управління місцевої та регіо-іііньноївлади, структур виборчих систем, інформаційно-телекомуніка¬ційних урядових систем спеціального призначення. Так, перебіг міжнародних інформаційних операцій «Спільні зусилля» (1996 р.), ..< шозницька сила" (1998 р.) свідчать про інтенсивний психологічно-і іропагандистський тиск на політичного лідера Югославії С.Мілошевича га політичні структури країни з метою дискредитації югославського керівництва та заміни, як наголошувалося у зверненнях до населення < !ФРЮ, „військового злочинця" і передачі його Міжнародному трибуна¬лу За розпорядженням президента США Б. Клінтона було здійснено ряд інформаційних заходів на підтримку югославської опозиції, зокрема, президента Чорногорії М. Джукановича, поїздки якого до західних держав та критичні висловлювання щодо політичного курсу Белграду широко висвітлювались і підтримувались у світових засобах масової комунікації. Політичною перевагою США та країн НАТО, дипломатич¬ним виміром інформаційної могутності коаліції стало підписання Дейтонської угоди по Боснії (1996 р.), врегулювання політичного і збройного конфлікту в Македонії (2001 р.), де політична влада на чолі з Б. Трайковскі погодилася на внесення змін до Конституції країни для вирішення гуманітарних проблем албанської меншини. Ідеологічна операція «Регезігоіка» (1980-1990 рр.) підтвердила стратегію глобальних інформаційних операцій США у забезпеченні лідируючих позицій у системі міжнародної безпеки та світової політики. За словами Б. Клінто¬на, США, вплинувши на ідеологічні основи СРСР, вивели із війни за світову гегемонію державу - основного конкурента Америки, а наступні інформаційно-психологічні операції та політичні рішення були спрямо¬вані на встановлення західної моделі демократії у нових суверенних державах Центральної та Східної Європи. Відомі також інформаційні операції проти політичних лідерів та політичних режимів на Гаїті, в Афганістані, Індії, Індонезії, Африці та на Близькому Сході. США здійснили потужний інформаційний вплив на світову громадську думку, виступаючи з жорсткими політичними заявами щодо президентських виборів у Республіці Бєларусь (2001 р.). У заяві Білого Дому підкреслено, що „Лукашенко як останній диктатор Європи не лише викрав вибори у білоруського народу, він викрав у народу можливість повернутися на шлях демократії і ринкової економіки", тому США будуть співпрацювати з європейськими союзниками та міжнародними організаціями для захисту демократій і верховенства права в Бєларусі різними засобами.

Для економічної сфери критичними вважаються системи загально¬економічного аналізу та прогнозування економічного розвитку, структу¬ри прийняття рішень та координації управлінських дій в економічній сфері, зокрема в умовах надзвичайного стану, інфраструктури банків¬ських мереж та систем, системи управління в критично важливих для функціонування держави структурах (енергетика, транспортні комуніка¬ції, телекомунікаційні та інформаційні мережі). Досвід інформаційно розвинутих країн свідчить, що економічні переваги ґрунтуються в сучас¬ному світі на прогресивній інформаційній експансії, і саме ті країни, які найбільше просунулися у напрямі інформаційної цивілізації, будуть переважати у світовій господарській системі та в міжнародній конкурен¬ції з технологічно відсталими країнами і регіонами. Економічні аспекти інформаційних операцій простежуються у світовій фінансовій системі, що стала головною ареною глобального інформаційно-психологічного протиборства між провідними країнами світу. Так, відомий Інститут аналізу фінансових ринків Дж. Сороса розробив і здійснив інтервенції в Азійсько-Тихоокєанському регіоні, Російській Федерації та Європі (1992, 1997,1998 рр.), які супроводжувалися спеціальними інформацій-но-психологічними операціями: виступи і заяви Дж. Сороса у «Ріпапсіаі Гіте8» та інших мас-медіа про невизначеність валюти «євро», необхідність девальвації російського рубля, трансформацію ринку цін¬них паперів у Японії, про залежність німецької марки від девальвації фінансового ринку Росії. За оцінками британських і французьких експер¬тів, чистий прибуток Сороса в результаті інформаційної акції та інтервен¬ції на ринках склав близько 300 млн. дол. Здійснення несанкціонованих інформаційних атак проти банківських мереж і систем Іспанії, коли найбільші іспанські банки «Огегу Вапк», «КЄІ\УОСІ8 Вапк», «Туїеп Вапк» тратили 127 млн. дол. США, змусило в подальшому уряд Іспанії розпочати загальнонаціональну програму боротьби з міжнародною комп'ютерною злочинністю в економічній сфері, об'єднати свої зусилля для протидії транснаціональним угрупованням з іншими країнами в Європі, Латинській Америці, Азії в рамках Інституту глобальних інформаційних досліджень (Мілан, Італія). Специфікація діяльності Інституту - захист інформаційно-комунікаційних систем банківської сфери, телекомунікацій, страхового бізнесу, урядових структур та систем національної безпеки. Завдяки спільному проекту «ПАРС» вдалося досягти сталої безпеки банківських систем, взаємодії країн та регіонів світу в боротьбі з промисловим шпигунством, хакерством та між¬народним інформаційним тероризмом.

Як елемент впливу на урядові структури Югославії було використа¬но інформаційну загрозу превентивної економічної блокади. Держ-ескретар адміністрації Б. Клінтона з проблем зовнішньої політики М. Олбрайт з цього приводу заявила, що країни НАТО та їх союзники розглядають можливості обмеження поставок енергоносіїв у Югославію, а хакерам ЦРУ було поставлено завдання розкрити секретні рахунки Є. Мілошевича в зарубіжних банках як мотив притягнення його до Міжнародного Суду за економічні злочини перед своїм народом [451]. Корпоративні війни в інформаційній сфері позначені інтенсивним ■злиттям ТНК, домінуванням в інформаційному секторі світової еконо¬міки групи інформаційно розвинутих країн, використанням стратегії інформаційного імперіалізму та значним обмеженням розвитку еконо¬мічної системи країн незахідної цивілізації. Діяльність корпорацій Япо¬нії на ринку високих технологій за участю „Номура ресерч" (філіали якої у всіх країнах світу відстежують ринок високих технологій, інтелек¬туальної власності та ноу-хау) стала однією зі складових потужного економічного зростання країни в повоєнний період і жорсткої конкурен¬ції на міжнародній арені із застосуванням маніпулятивних технологій мас-медіа для дискредитації потенційних конкурентів.

Суспільна сфера виступає найбільш вразливою для інформаційних впливів, оскільки включає системи формування громадської думки, структури засобів масової комунікації, інформаційно-організаційні структури політичних партій, громадських рухів, національно-культурних та релігійних інституцій, структури забезпечення основних прав і свобод, плюралізму і незалежності виявлення поглядів, вільного обміну ідеями та інформацією. Так, у рамках операції НАТО «Союзниць¬ка сила» було застосовано засоби впливу проти інфоінфраструктури Югославії, проурядових ЗМК, системи формування громадської думки: від бомбардування телерадіостанцій, жорсткого контролю національ¬ного інформаційного простору, заборони на мовлення в аналоговому форматі до заміни і виведення інформаційного простору за межі націо¬нальної території за допомогою технологій Іпіегпеї і створення нової інформаційної реальності для національного суспільства. Сербський парламент у відповідь на загострення косівської кризи прийняв Закон про суспільну інформацію, за яким було заборонено трансляцію зарубіжних програм на території країни через національні канали комунікації. Зокрема дискримінаційні штрафи, які потрібно було сплатити протягом доби, і заборона інформаційної і професійної діяльності торкнулися таких засобів масової комунікації, як «Оапаз», «№ха ВогЬа», «ІЗПЄУПІ Теїеегаг», «ЕигорАТапіп». Перебіг подій виявив нові форми, методи та елементи інформаційних озброєнь, підтвердив, що в умовах збройного конфлікту досконале управління інформаційними кампаніями обумовлює досягнення переваг. У результаті інформаційної війни в Чечні (Росія) було сформовано систему відповідної суспільної думки в країні про необхідність саме воєнного силового розв'язання проблеми 1452].

Глобального характеру набули інформаційні загрози в науково-технологічній сфері: від феномена транскордонного переміщення нтелектуальних ресурсів, тобто вивезення інформації унікального іауково-технологічного характеру на біологічних носіях до міжнародних :истем спостереження, аналізу та прогнозування тенденцій науково-. ехнологічного розвитку в різних країнах із метою доступу до конфіден¬ційних баз і банків даних. Критичними для безпеки у сфері науки та технологій є структури нагромадження науково-технічної інформації, інституції та структури фундаментальних і прикладних досліджень, об'єкти інтелектуальної власності, ноу-хау. Інформаційно-технологічний аспект безпеки зорієнтований на реалізацію системних заходів, спрямо¬ваних на максимальне вдосконалення науково-технологічної сфери, ефективний захист інтелектуальних ресурсів. Проблема інформаційної оезпеки в цій сфері тісно пов'язана з діяльністю промислової розвідки, несанкціонованим втручанням у конфіденційні мережі та системи, кібернетичними (хакерськими) війнами спеціалізованих підрозділів жремих країн, конкуренцією на світових ринках. Відомими стали інформаційні операції в галузі цифрового мобільного телебачення, .нейронних" комп'ютерів, новітнього програмного забезпечення, біо¬технологій Японії, США, Ізраїлю, країн ЄС, де системи аналізу науково-технологічної інформації є елементом державної політики та доктрини аоєнної безпеки. Аналітичні дослідження науково-технологічного потенціалу країн Європи за допомогою методик «Моссад» дали змогу Ізраїлю скерувати технологічний розвиток країни, розширити ринки ібуту інформаційних продуктів та біотехнологій, усунути конкурентів (викрадення технологій проекту «Міраж», Франція). Аналіз системи наукових грантів, які поширювалися в Україні зарубіжними фондами, свідчить про особливу зацікавленість провідних країн світу до науково-■> ехнологічних розробок Інституту Патона, Інституту надтвердих матеріалів, інституту біотехнологій, Інституту проблем матеріало¬знавства тощо. Так, представництвом ОеиІзсЬе Вапк в Україні протягом 1992-1998 років було здійснено широкомасштабне дослідження ходу реформ в Україні, аналіз діяльності банківської системи, використано можливості для перспективного придбання ліцензій та патентів на винаходи, які віднесені до категорії національного надбання і не мають аналогів у світі. З одного боку це свідчить про потужність інтелектуаль¬ного потенціалу України, з іншого - про міжнародну конкуренцію з боку західних країн у галузі високих технологій та наукових досягнень.

У військовій сфері вразливими в умовах інформаційного протиборства вважаються інформаційні ресурси збройних сил, ВПК, системи управління військами, системи контролю і постійного спостереження, канали надходження інформації стратегічного, оперативного, розвідувального характеру. Наприклад, США використали свої інформаційні можливості за допомогою системи «ЕсЬеІоп» (код 1947 «ІЛШ5А А§гесіпепг») для виявлення програми розробки ядерної зброї в Кореї і для укладення детальної угоди з її ліквідації; для оперативного з'ясування і попередження співробітництва Росії та Китаю з Іраном в ядерній та ракетній галузях: для забезпечення механізму контролю ООН з інспектування іранських ядерних об'єктів, а також для вивезення ядерного потенціалу і тактичної зброї з України, викриття контракту «Тпотхоп С8Р» - поставки французької зброї до Бразилії, операції з відмивання грошей за продаж зброї в треті країни. Система «ЕсЬеІоп» як засіб доступу до будь-яких видів інформації у глобальному вимірі (телекомунікаційні мережі і системи, супутниковий, мобільний та високочастотний зв'язок, Іпіегпеї) орієнтована на перехоплення інформа¬ції урядових, комерційних, приватних структур у будь-якому регіоні світу. За допомогою системи здійснюється доступ до всіх основних компонентів глобальної інфоінфраструктури. У ході операції «Союз¬ницька сила» у відповідь на бомбардування інфраструктури Югославії сербські хакери заблокували за допомогою атаки ріп§ оГсісаіЬ офіційний сервер НАТО, ряд інших військових та урядових сайтів країн-членів Альянсу повідомленнями з макровірусами, що підтвердило прогнози про перенесення військових операцій у кіберпростір, на рівень інформа¬ційного протиборства. А керівництво СФРЮ розсекретило через мережу Іпіегпеї інформацію про американський план «Корені», яким планува¬лася етнічна та воєнна дестабілізація на Балканах з метою закріплення тенденції необоротних змін на посттоталітарному просторі [453].

Духовна сфера стає критичною в умовах конфесійного проти¬стояння, релігійного фанатизму, трансформації духовних ідеалів та морально-етичних цінностей. Проявом критичності духовної сфери

(Ірландія, Алжир, Ізраїль, Афганістан, Китай, Іран) на міжнародному рівні стала проблема, пов'язана з рішенням керівництва ісламського радикального руху «Талібан» (Афганістан) про руйнування неісламських релігійних пам'яток, що віднесені до глобальної культурної спадщини і перебувають під охороною ЮНЕСКО. У терміновому порядку було схвалено резолюцію ГА ООН, заяву голови Ради Безпеки та Генерального директора ЮНЕСКО (16 березня 2001 р.), в якій було засуджено иандальні акти руйнування пам'яток із причин релігійного фанатизму.

Відповідно до критичних сфер міжнародного співробітництва кла¬сифікуються загрози для інформаційної безпеки. Існують різні типології загроз, але, узагальнюючи, можна виділити: інформаційно-технологічні, інформаційно-комунікаційні, інформаційно-психологічні. Інформаційні загрози реалізуються через порушення інфраструктури, вільного обігу інформації, неправомірні дії щодо використання інформації; через невід-повідність інформаційної політики, засобів інформування громадськості і а ЗМК життєво важливим інтересам суспільства. Широке використання маніпулятивних технологій, тенденційна модифікація інформаційних ресурсів, формування викривленої інформаційної реальності призводить до зруйнування глобального інформаційно-психологічного середовища, і рансформації ціннісних орієнтацій суспільства, порушення фундамен¬тальних прав і свобод як складових міжнародної інформаційної політики.

Феномен міжнародної інформаційної безпеки обумовлюється стра¬тегічною спрямованістю інформаційних озброєнь проти критично важ¬ливих структур життєдіяльності і функціонування міжнародного співто¬вариства, визнання інформаційної зброї як нового глобального виду зброї масового ураження, катастрофічного за наслідками свого застосування (деякі дослідники називають інформаційні озброєння „інформаційним апокаліпсисом"), необхідністю створення міжнародного механізму протидії і попередження глобальних інформаційних війн у рамках політичної компетенції ООН, регіональних міжнародних організацій з проблем безпеки та оборони, політичних рішень на національному рівні.

Таким чином, проблема міжнародної інформаційної безпеки є вагомою складовою загальних проблем національної, регіональної та і побальної політики у сфері міжнародних інформаційних відносин і проявом тенденцій нових глобальних викликів і глибинних процесів і побалізації комунікацій. 5.2. Концепції регіональної інформаційної безпеки

Процеси світової глобалізації, тенденції зрощування глобальних і регіональних проблем вплинули на можливості суверенних держав визначати напрями і стратегії політичних змін як всередині країни, так і в світі в цілому, обумовили необхідність створення потужного механізму міжнародних інститутів на регіональному рівні для розв'язання глобальних проблем міжнародного співробітництва Характерною рисою європейської інформаційної політики в галузі безпеки та превентивної дипломатії є включення в систему прийняттю рішень регіональних міжурядових інститутів ОБСЄ та НАЇО. Стратегій становлення інформаійного суспільства як основа міжнародного співробітництва та інтеграції країн Європи, нова регіональна політика, розвиток інтелектуальної (інформаційної) економіки, глобалізація та її наслідки для європейської спільноти обумовлюють діяльність міжнародної організації ОБСЄ, яка є правонаступницею Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) - політичного консульта¬тивного процесу, започаткованого 1972 року як Постійний міжнародний політичний форум між країнами НАТО та колишнього Варшавського договору.

Ідея проведення НБСЄ виникла в 60-х роках з метою врегулювання кризових ситуацій за допомогою доктрини миротворчості, превентивної дипломатії, переговорних процесів. Одним із перших документів про скликання НБСЄ як авторитетного міжнародного форуму була Бухарест¬ська Декларація про зміцнення миру і безпеки в Європі 1966 року. Передбачалося обговорити і закріпити політичні і територіальні реалії Європи, відкрити інформаційний простір країн-учасниць для вільного обміну ідеями, вільного виявлення поглядів і професійної діяльності, зняти ідеологічне протистояння і міжнародну напруженість у відносинах між Заходом і Сходом. У період 1972-73 рр. у Гельсінкі відбулися кон¬сультації, у результаті яких були схвалені Заключні рекомендації конфе¬ренції, що дістала назву „Блакитна Книга", і передбачали організаційні основи проведення Наради.

Основним підсумком діяльності НБСЄ стало ухвалення 1 серпня 1975 року Політичної Декларації - Гельсінського Заключного акту, який стосувався трьох основних сфер:

- безпеки і роззброєння, інформаційними складовими чого стали проблеми регіоншіьної безпеки, розвиток політичного діалогу між країнами НАТО та колишнього Варшавського договору, інформа¬ційно-аналітичне забезпечення прийняття спільних політичних рішень, обмін інформацією військового призначення для врегулю¬вання регіональних конфліктів, забезпечення інформаційної безпе¬ки і здійснення програми захисту від зовнішніх і внутрішніх інфор¬маційних загроз, дотримання основних прав і свобод людини;

- економіки, науки, нових технологій та охорони навколишнього середовища, що включають поглиблення співпраці та обмін інформацією в галузі економіки, медицини, ядерної енергетики, співробітництво і дослідження у сфері нових комунікаційних та інформаційних технологій, раціональне використання природних ресурсів, спільне вирішення економічних проблем в європей¬ському регіоні;

- співробітництва в гуманітарній та культурній сферах, яке передбачає участь ОБСЄ в інформаційних програмах міжурядових організацій - Ради Європи, Європейського Союзу та НАТО, міжособистісні контакти громадян різних країн, забезпечення плюралізму засобів масової комунікації, сприяння професійній діяльності журналістів, обмін у галузі культурного надбання, створення інформаційного банку даних спільної європейської спадщини „Пам'ять Європи", реалізація освітніх програм за новими напрямами комунікаційних та інформаційних технологій.

Нарада мала підбити підсумки Другої світової війни, зафіксувати існуючий політико-територіальний устрій, зміцнити загальноєвропей¬ську безпеку, відкрити можливості для розширення і активізації всебіч¬ною співробітництва між державами європейського регіону. Багато-і тронні загальноєвропейські політичні консультації, початок яким було покладено в Гельсінкі, набули нового змісту, відповідно до змін у міжнародному співробітництві. Визначальними етапами у діяльності ІІІ.СЄ стали форуми у Белграді (1977-78 рр.), Мадриді (1980-83 рр.), І ельсінкі (1992-94 рр.), Варшаві (1996-98 рр.), Стамбулі (1999 р.), Відні ( 2000 р.). До організації входять 54 країни Європи та світу, представники яких у рамках постійної Ради ухвалюють політичні рішення з усіх питань поточної діяльності ОБСЄ [454]. До компетенції ОБСЄ як суб'єкта міжнародних інформаційних відносин (рішення про перетворення „Наради" в „Організацію" було прийнято на Будапештській конференції глав держав і урядів 1994 року) відносять напрями діяльності, визначені Гельсінською угодою (1975 р.), політичними меморандумами та іншими заключними документами організації. Засади інформаційної політики ОБСЄ викладені в розділі «Співробітництво в гуманітарній та інших галузях» Гельсінського Заключного акту 1975 року. Країни-учасниці, усвідомлюючи потребу встановлення взаєморозуміння між державами, відзначаючи важливе значення інформації та підкреслюючи істотну і впливову роль преси, радіо, телебачення, кіно, видавництв, ставлять за мету сприяти вільному і незалежному поширенню всіх форм інформації, заохочувати співробіт¬ництво в галузі комунікації та міжнародних інформаційних відносин, створювати умови для здійснення професійної діяльності представникам засобів масової комунікації незважаючи на кордони і в зонах воєнних конфліктів. Зокрема, у документі визначено такі напрями співпраці в інформаційній сфері, як забезпечення вільного доступу до інформацій¬них джерел, сприяння поширенню інформації, важливої для суспільства; ефективне поширення друкованої інформації (газет, журналів, інших друкованих видань), сприяння поширенню кінорадіотелевізійної продук¬ції; співпраця в галузі інформації, яка передбачає заохочення міжнарод¬ного обміну інформацією на основі коротко- або довгострокових угод чи домовленостей, зокрема між медіаорганізаціями (телеграфними агентствами, видавництвами, видавничими організаціями, телерадіо-організаціями, журналістськими спілками і федераціями); вдосконален¬ня умов діяльності журналістів, що передбачає спрощення процедури видачі віз, оформлення поїздок журналістів країн-учасниць, сприяння ввезенню технічного устаткування для здійснення професійної діяльності.

Крім того, Гельсінський Заключний акт містить низку інших роз¬ділів, що стосуються діяльності в галузі інформації: розділ про обмін економічною і комерційною інформацією, який включає публікацію статистичних даних про виробництво, національний прибуток, бюджет, споживання, зовнішню торгівлю; розділ про поширення інформації, яка використовується для економічного прогнозування з метою розвитку торгівлі, вільного переміщення товарів і послуг через кордони держав; розділ про співробітництво у галузі культури, в якому йдеться про розширення зв'язків між країнами. У Гельсінському Заключному акті під впливом інформаційної революції перед країнами-учасницями ОБСЄ були поставлені головні цілі: забезпечити вільний обмін ідеями, і юглядами за допомогою традиційних або нових комунікаційних засобів незалежно від територіальних і мовних бар'єрів. Заключний акт - це знаменний міжнародний політичний документ, який заклав основи для забезпечення миру, стабільності та співпраці в Європі, крім того, ним європейські держави, США та Канада підтвердили прихильність принципам миру і співробітництва на засадах ООН.

Подальші угоди, підписані в рамках ОБСЄ, сприяли розширенню діяльності в галузі інформації і комунікації, що відбито в пакетах документів політичних декларацій 1975-1991 рр., зокрема, йдеться про Мадридський Заключний документ (1986-88 рр.), Віденський Заключний документ (1980-83 рр.), Стокгольмський Заключний документ (1986 р.), Комюніке Лондонського Інформаційного форуму ОБСЄ (1990 р.) [455; 456].

Важливим етапом на шляху досягнення політичного консенсусу стало прийняття Віденського Заключного документу, підписаного в січні 1989 року, яким країни-учасниці проголосили своїм обов'язком „докладати подальших зусиль у напрямі більш вільного та широкого поширення інформації всіх видів, сприяти співробітництву в сфері інформації та поліпшенню умов праці журналістів, гарантувати індивідам право вільно вибирати для себе джерела інформації". Цей документ відображає значний прогрес у вирішенні спірних проблем права країн припиняти телерадіомовлення з-поза меж,національних територій. Раніше позиція Радянського Союзу стосувалася права припиняти телерадіомовлення з-за кордону в інтересах державної безпеки і суверенності СРСР (на території СРСР припинялися трансляції радіостанцій „Голос Америки", „Свобода", „Німецька хвиля", „Радіо Ватикану", „Вільна Європа" та ін.). Країни-учасниці зобов'язувалися „гарантувати, що радіослужби, які працюють відповідно до положень ІТУ (Міжнародної Телекомунікаційної Спілки) про радіомовлення, можуть безпосередньо і безперешкодно транслюватися в цих країнах".

Якщо на Віденській зустрічі було досягнуто домовленості про проведення Інформаційного форуму з метою обговорення актуальних проблем доступу, поширення та обміну інформацією в країнах- учасницях НБСЄ/ОБСЄ, то Інформаційний форум, який відбувся у Лондоні 1990 року, виніс на політичні дискусії проблеми транскордон¬ного поширення інформації, вільного доступу та обміну інформаційними даними, поглиблення співпраці в галузі інформаційних відносин, спри¬яння діяльності журналістів.

З програмними заявами з проблем співробітництва в галузі інформа¬ції, реалізації домовленостей, узгоджених у Гельсінкі, Мадриді та Відні, виступили глави всіх делегацій країн-учасниць. Згідно з рішеннями уряду Франції, журналістам із країн НБСЄ/ОБСЄ видаються багаторазові візи строком на один рік (процедура надання віз у Францію із впровадженням комп'ютерних технологій займає кілька днів) для безперешкодного здійснення професійної діяльності. Позитивну реакцію західних країн викликала пропозиція радянської сторони про створення спільно-європейської інформаційно-культурної телепрограми. Інша пропозиція -про створення спільної Європейської інформаційної ради з метою сприяння неформальному живому обміну думками за участю пред¬ставників урядових і журналістських організацій - не набрала більшості голосів. Країни Європейського Союзу та НАТО запропонували перед¬бачити здійснення спільних проектів на комерційній основі для розвитку сучасних засобів зв'язку, створення загальноєвропейських технологічних стандартів у галузі телекомунікацій, аудіовізуальних засобів, комп'ютер¬них технологій, стандартизації, інтегрування та кодування інформації.

Представниками ФРН було внесено пропозицію про створення Центру послуг із надання обладнання для електронних і друкованих засобів масової комунікації. Значна група пропозицій стосувалася права на інформацію і комунікацію, які були викладені в документі 17 країн ЄС/НАТО, де йдеться про усунення перешкод, що суперечать зобов'язан¬ням у рамках ОБСЄ, про право пошуку, отримання і поширення інформа¬ції через ЗМК; право на здійснення інформаційної діяльності окремими особами чи групами осіб, право орендувати, використовувати машино¬писне, друкарське, копіювальне обладнання; право на вільне вираження поглядів і т. ін.

На Лондонському Інформаційному форумі були розглянуті пропози¬ції щодо умов роботи журналістів: скорочення строків надання віз; вільне пересування журналістів через території країн-учасниць ОБСЄ без супроводу офіційних представників; вільний доступ журналістів до

290

засобів передачі інформації з країн перебування; скорочення зон, закритих для доступу журналістів; співробітництво громадян країн ()БСЄ із зарубіжними засобами масової комунікації як кореспондентів; можливість оренди приміщень різного призначення без посередництва відповідних організацій. Мандат Лондонського Інформаційного Форуму не передбачав заключного узгодженого документа, але групою «Н+Н» (Нейтральні та Неприєднані) був підготовлений проект Комюніке інформаційного характеру, в якому сторони погодилися спрямувати всі пропозиції, внесені на форумі, на Конференцію з питань безпеки і співробітництва в Європі у Гельсінкі (1992 р.).

Другим пакетом політичних декларацій ОБСЄ стали Паризька хартія для нової Європи (1989 р.); Копенгагенський заключний документ (1990 р.); Московський заключний документ (1991р.); Женевська хартія національних меншин (1991 р.); Гельсінський документ (1992 р.).

Важливою подією в політичній діяльності ОБСЄ вважається Перша Конференція НБСЄ/ОБСЄ з гуманітарного виміру (Париж, 1989 р.), де були розглянуті нові політичні завдання організації і проголошено 10 принципів співробітництва країн-учасниць:

1) повага до суверенітету (в тому числі інформаційного);

2) невтручання у внутрішні справи інших країн (відмова від інформа¬ційного тиску і маніпулювання інформацією з недобросовісними намірами);

3) мирне врегулювання спорів (пропаганда ідей толерантності та культури миру);

4) територіальна цілісність (заборона підбурювання до сепаратизму і протистояння);

5) повага до прав людини та основних свобод, включаючи свободу виявлення поглядів, переконань (недопущення дискримінації за інформаційною ознакою);

6) непорушність кордонів (інформаційна безпека);

7) утримання від використання сили або погрози силою (уникнення зовнішніх інформаційних загроз);

8) рівність та право на самовизначення (забезпечення інформаційних прав національних меншин);

9) співробітництво між державами на основі домовленостей у політичній, економічній, інформаційній і культурній сферах; 10) дотримання зобов'язань, встановлених міжнародними догово¬рами та положеннями Гельсінського Заключного акту та інших відповідних документів НБСЄ/ ОБСЄ.

Однак необхідно підкреслити, що із різних причин Паризька Хартія для Нової Європи - Заключний документ першої конференції з гумані¬тарного виміру не вирішила безпосередніх проблем прямого та опосе-редкованого впливу інформації на міжнародну і національну політику, дотримання основних інформаційних прав і свобод людини та ЗМК.

Друга конференція НБСЄ/ОБСЄ з гуманітарного виміру, яка проходила в Копенгагені (1990 р.), прийняла документ про основні права людини. Країни-учасниці погодилися гарантувати, що будь-які обмеження основоположних прав і свобод повинні бути «передбачені законом та ... послідовні відповідно до зобов'язань країн-учасниць за міжнародним правом - Міжнародним пактом про громадянські і політич¬ні права (1966 р.) і відповідно до Загальної декларації про права людини (1948 р.). Кожне обмеження прав і свобод повинно в демократичному суспільстві відповідати одній із цілей певного закону та бути суворо пропорційним меті такого закону». Ці положення відповідають вимогам контрольних обмежень, сформульованим Європейським СуДом із прав людини, - законність, законність мети та пропорційність. У Копенгаген¬ському документі держави-учасниці ОБСЄ підтвердили формулювання про свободу вираження поглядів відповідно до змісту статті 10 Європей¬ської конвенції про права людини 1950 р. Зокрема, поряд із визначенням права на свободу вираження поглядів відповідно до міжнародних стан¬дартів, країни-учасниці зобов'язалися припинити і заборонити поширен¬ня інформації, яка містить пропаганду ідей національної, расової та релі¬гійної ненависті, вважаючи, що загроза расизму, ксенофобії та етнічної ненависті перешкоджатиме цілям безпеки і співробітництва в Європі.

Документи III Конференції з гуманітарного виміру (Москва, 1991 р.) ше раз підтвердили та розвинули політичні погляди НБСЄ/ОБСЄ на право вільного вираження поглядів та свободу засобів масової комуні¬кації, визнавши право ЗМК вільно збирати, висвітлювати та поширювати інформацію, новини та погляди.

Гельсінський заключний документ - політична декларація „Проблеми доби змін" (1992 р.) відбивала досягнуту домовленість щодо реформування інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, формування механізму і іревентивної дипломатії та здійснення миротворчих операцій. Концепція превентивної дипломатії ОБСЄ, створена на основі доповіді Генераль¬ного секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі «Порядок денний для миру» (1992 р.), передбачала широкий спектр заходів - політичних, економіч¬них, дипломатичних, інформаційних, спрямованих на попередження конфліктів та кризових ситуацій у регіоні. З цією метою ОБСЄ було запроваджено спеціальні «місії для встановлення фактів» та «місії доповідачів», до обов'язків яких входить збирання, обробка і поширення інформації про конфліктонебезпечнізони; інформування Організації про розвиток подій, проведення відповідних консультацій з урядами країн-учасниць на основі офіційної інформації, поданої на прохання місій НБСЄ/ОБСЄ, відрядження спеціальних посланників для перевірки достовірності інформації. ОБСЄ створила спеціальну інформаційну систему раннього попередження щодо екологічних загроз, ядерних аварій, стихійного лиха, епідемій, голоду [457].

Політичні, економічні, дипломатичні та військові заходи превентив¬ної дипломатії ОБСЄ включають такі інформаційні компоненти, як переговорні процеси (політичні комунікації), об'єктивне висвітлення сутності конфлікту в засобах масової комунікації; спостереження за проведенням референдумів і виборів та інформаційно-аналітичні моніторинги ЗМК; підтримання контактів та обмін інформацією з опозиційними групами, надання фінансової допомоги незалежним і демократичним засобам масової комунікації, забезпечення вільного пересування представників ЗМК для здійснення професійної діяльності через кордони країн-учасниць ОБСЄ. Посилаючись на положення І г п.сінської Декларації (1992 р.), НБСЄ/ОБСЄ направила офіційні місії для встановлення фактів, подання доповідей та нагляду за ситуацією до регіонів, події в яких становлять загрозу загальній безпеці в Європі (Но( водина, Косове, Скоп'є, Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Нагірний Карабах, Крим, Чечня, Югославія). Інформаційні заходи передбачають Шбезпечення основних прав і свобод людини щодо вільного вираження поглядів, взаємне інформування країн-учасниць ОБСЄ про реалізацію Прийнятих рішень, створення мережі інформаційно-аналітичних центрів і публікацію результатів спостереження і досліджень з метою з'ясування • їй юної громадської думки та коригування політичних рішень. У 1994-2001 рр. під егідою ОБСЄ було підготовлено ряд політичних декларацій: Будапештський заключний документ 1994 р., Віденську декларацію 1994 р., Лісабонський заключний документ 1996 р., Варшав¬ський підсумковий документ (1998р.), Заключний документ Стамбуль¬ського самміту ОБСЄ (1999 р.), Підсумкові документи Постійної Ради ОБСЄ (2000-2001 рр.), в яких було підтверджено прагнення країн-учасниць дотримуватись попередніх домовленостей, ухвалено рішення про трансформацію міжнародного політичного процесу НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва (з 1 січня 1995 року), визначено структуру, постійні органи, статут та процедуру прийняття політичних рішень, функції місій ОБСЄ у країнах-учасницях. Головними методами діяльності організації визначено місії спостереження, посередництва, моніторингу ситуації, забезпечення прав людини, захист прав націо¬нальних меншин.

У Будапешті (на самміті ОБСЄ) було підписано Підсумковий документ 1994 року «На шляху до справжнього партнерства у нову добу», в якому країни-учасниці не лише підтвердили намір виконувати попередні домовленості, а й зафіксували зміни наприкінці XX століття, що обумовили нові пріоритети співпраці. Окремим розділом документа є укладений на основі Гельсінського Заключного акту (1975 р.), Паризької хартії та Гельсінського документу (1992 р.) і погоджений з країнами-учасницями ОБСЄ Кодекс поведінки в умовах врегулювання військово-політичних конфліктів та миротворчих операцій. Інформацій¬на проблематика самміту стосувалася глобального обміну військовою інформацією як ефективного механізму підтримання стабільності, підвищення транспарентності та співробітництва в регіоні діяльності ОБСЄ. У документі підкреслюється, що глобальний інформаційний обмін сприяє встановленню обмежень на застосування певних видів і систем озброєння, вдосконалює механізми обміну інформацією загалом, підвищує практичну значимість інформаційно-аналітичного забезпечен¬ня прийняття рішень у рамках ОБСЄ.

Лісабонський самміт ОБСЄ (1996 р.) став знаковим для системи європейської безпеки. На ньому було прийнято Декларацію «Про модель спільної та всеохоплюючої безпеки для Європи XXI століття», в якій зафіксовано основні положення майбутньої європейської безпеки: забезпечення національних інтересів країн-учасниць, рівноправність співробітництва у врегулюванні конфліктів та миробудівництві. Інформаційні складові військового, політичного, економічного, науково-технічного, екологічного та інформаційно-аналітичного співробітництва, викладені у відповідних розділах, засвідчують необхідність свободи вираження поглядів, пропаганду нової доктрини розвитку сучасного суспільства, розробки і прийняття Хартії прав національних меншин, в якій було б визначено правові норми заборони на інформацію, що містить ідеї агресивного націоналізму, расизму, ксенофобії, етнічної та релігійної нетерпимості.

Концептуальною базою інституціоналізації ОБСЄ, як зазначається в Лісабонській декларації, повинен стати розподіл відповідальності між постійними органами ОБСЄ за безпеку і стабільність в європейському регіоні, взаємодія з іншими міжурядовими організаціями ООН/ ІОНЕСКО, ЄЄ, РЄ, НАТО, неурядовими організаціями та об'єднаннями. Інформаційними аспектами регіональної безпеки визнано: реалізацію методології превентивної дипломатії (переговорні процеси, поперед¬ження конфліктів, забезпечення професійної діяльності представників засобів масової комунікації, фінансову підтримку опозиційних ЗМК), інформаційне супроводження демократичних процесів - парламент¬ських і президентських виборів, референдумів, соціологічних опитувань, психологічні та технологічні заходи безпеки конфіденційної інформації при транскордонному переміщенні даних, застосування інформаційної зброї та методів електронної боротьби, інформаційно-аналітичне забезпечення керівних рішень.

Віденський і Варшавський підсумкові документи (1998 р.) продовжили стратегію трансформації політичного процесу НБСЄ, С і ановлення і розвиток політичного інституту ОБСЄ у контексті створен¬ня нової системи безпеки. У нових геополітичних умовах Організація акцентувала свою діяльність у напрямі європейської інтеграції та станов-ііеііня інформаційного суспільства.

На Стамбульському самміті (1999 р.) обговорювалися підсумки діяльності ОБСЄ за напрямами гуманітарного виміру, зокрема: т рховенство права, демократизація суспільства, громадянські і політич¬ні права, поширення інформації про відкрите громадянське суспільство, права національних меншин, свободу вираження поглядів, вільні засоби Масової комунікації і вільний міжнародний інформаційний обмін гуманітарну безпеку тощо. Політична дискусія навколо проблеми ви¬раження поглядів, вільних ЗМК та обміну інформацією визначила право на комунікацію як фундаментальні права і свободи людини, які зумов¬люють реалізацію інших прав. Стандарти, встановлені в документах організації як головні пріоритети гуманітарного виміру, повинні забезпечити реальну практику виконання зобов'язань ОБСЄ [458].

Представники країн-учасниць ОБСЄ засвідчили, що право на вільне вираження поглядів і незалежну діяльність ЗМК сприяє демократичному розвиткові, а обмеження свободи вираження поглядів є попередженням про можливі конфлікти в суспільстві. Було зазначено, що в ході врегулювання збройного конфлікту в регіоні ОБСЄ (Югославія) країни-учасниці використали засоби масової комунікації у воєнних цілях, застосували силу та військові удари по об'єктах ЗМК. Запропоновано виробити загальні принципи безпечного і надійного обміну інформацією в кризових ситуаціях і попередження поширення дезінформації, яка впливає на ескалацію конфлікту. У той же час країни-учасниці висловилися проти контролю і використання з боку недемократичних режимів державних ЗМК для необ'єктивного впливу на свідомість суспільства і створення викривленої інформаційної реальності. Підкреслювалося також, що авторитарні режими порушують фунда¬ментальні права і свободи ЗМК, обмежують функціонування вільної незалежної інформації і застосовують насилля і переслідування журналістів, опозиційних політиків. Нерівність можливостей політич¬них партій у плані доступу до електронних і друкованих засобів масової інформації сприяє деформації виборчого процесу і недемократичності результатів. Представники неурядових організацій порушили питання про необгрунтовані звільнення журналістів і самоцензуру на державних каналах як механізми тиску на ЗМК та підрив їх реальної незалежності від урядових органів.

Учасники дискусії високо оцінили діяльність Представника з питань свободи засобів масової комунікації, його ключову роль у пропаганді норм і принципів ОБСЄ, проведенні інформаційно-аналітичних моніторингів, пов'язаних із порушеннями права на вільне вираження поглядів і ЗМК, боротьбі із різними видами опосередкованої цензури, поширенням ідей агресії і насилля в кризових і постконфліктних ситуаціях. Було висловлено пропозиції про ефективність подальшої діяльності, зокрема, шляхом співробітництва з Радою Європи, ООН/ ІОНЕСКО, секретаріатом Пакту про стабільність у Південно-Східній Європі та місіями ОБСЄ в країнах-учасницях. У результаті обговорення в підсумковому документі з гуманітарного виміру були прийняті відповідні рекомендації з проблем інформації і комунікації, спрямовані на розвиток співробітництва з міжнародними універсальними та регіональними організаціями з метою вдосконалення міжнародних механізмів у галузі інформаційного права; перегляду законодавчих обмежень, встановлених законами про ЗМК, законами про вибори та карним кодексом, які обмежують права на вільне вираження поглядів; порівняльний аналіз ситуацій щодо вільного вираження поглядів у країнах-учасницях ОБСЄ для оцінки діяльності ЗМК; активізацію діяльності Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМК на місцях на основі координації дій з іншими міжнародними інституціями та неурядовими організаціями. Стамбульський самміт окреслив гуманітар¬ні підходи ОБСЄ до політичних процесів у регіоні, засвідчив налаштова-ність організації до ефективного співробітництва в інформаційній сфері.

Динамічна трансформація світової політики вплинула на хід політичних дискусій у рамках Віденської сесії ОБСЄ 12-13 березня 2001 року, де обговорювалися гуманітарні чинники діяльності Організа¬ції, зокрема проблема «Свобода вираження поглядів: сучасне і майбут¬нє». Результатом обговорення стало прийняття рекомендацій щодо забезпечення права вільного вираження поглядів і здійснення конкрет¬них заходів у напрямі вдосконалення системи демократичних інститутів у країнах-учасницях ОБСЄ. Рекомендації, призначені для країн-учасниць, урядових і неурядових організацій, включають положення про відповідність національних норм і принципів у галузі свободи ви¬раження поглядів міжнародним стандартам (Європейська Конвенція з Прав людини, 1951р. з поправками 1998р.), про конституційне забезпе¬чення основних прав і свобод, дотримання принципів безсторонності і прозорості судових рішень, визнання конфіденційності інформації лише V випадках абсолютної необхідності для демократичного суспільства з мстою забезпечення його життєдіяльності. Окремі положення Рекомен-і. 1111 і і стосуються відповідальності за спотворення інформації відпо-иідалі.ними особами, громадянами або дифамації. Також зазначається, що забезпечення вільного доступу до інформації є необхідною умовоюдотримання права на свободу слова: уряди не повинні застосовувати податкові чи ліцензійні заходи з метою обмеження діяльності не¬залежних ЗМК.

Щорічні наради ОБСЄ (Відень, 2000-2001 рр.) зафіксували послідовну позицію організації щодо порушень права на вільне виражен¬ня поглядів у зонах воєнних конфліктів у Росії (Чечня), Бєларусі, Ірландії, Югославії, Вірменії, Азербайджані і закликали до підтримки і стабіль¬ності демократичних перетворень, проведення внутрішньої і зовнішньої політики на основі загальновизнаних принципів та взятих на себе зобов'язань [459].

Політичне співробітництво Україпа-ОБСЄ (1992 р.) реалізується за напрямами превентивної дипломатії, безпеки і миротворчості у військово-політичній, економічній, гуманітарній сферах та у сфері об¬міну інформацією. Діяльність України в ОБСЄ ставить за мету захист політичних та економічних інтересів держави, реалізацію національних ініціатив і пропозицій для підтримання авторитетності зовнішньої і внутрішньої політики. Інформаційні аспекти політики Україна-ОБСЄ (право на вільне вираження поглядів і право на комунікацію, інформацій¬ні права національних меншин, незалежність ЗМК, інформаційно-аналітичне забезпечення виборчих процесів, вплив ЗМК на суспільство і формування громадської думки) реалізуються за напрямами у рамках Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ, Верховного Комісара ОБСЄ у справах національних меншин, Координаційного центру ОБСЄ в Україні.

Зобов'язання ОБСЄ передбачають демократизацію і плюралізацію суспільних інститутів, створення умов для діяльності вільних і незалежних мас-медіа. Так, 1999 року на пропозицію української делегації Бюро заснувало Місію спостереження за виборчими процесами в Україні з метою оцінки політичної ситуації і відповідності виборчих технологій національному законодавству і зобов'язанням перед ОБСЄ. В аналітичному підсумковому документі було відзначено важливу роль і вплив ЗМК на усвідомлений вибір суспільства, необхідність збалансо¬ваного висвітлення політичних позицій, оприлюднено результати моніторингу ЗМК для міжнародної громадськості і зафіксовано певні порушення (особливо у приватних ЗМК) чинного законодавства і зобов'язань України перед ОБСЄ.

Місія з прав національних меншин в Україні, мандат якої закінчився 1999 року, здійснювала спостереження за дотриманням інформаційних прав депортованих народів, функціонуванням ЗМК та створенням мож¬ливостей для професійної освіти і діяльності національним меншинам.

З 1999 року Місію співробітництва ОБСЄ в Україні (окрім постійних органів) здійснює Координаційний центр проектів ОБСЄ в Україні, мандат якого передбачає впровадження проектів із трансформації законодавства, експертну та матеріально-технічну допомогу. Проекти Координаційного центру (2000 р.) спрямовані на міжнародне співробіт¬ництво щодо вдосконалення законодавства України з прав людини (право на комунікацію, медіаправо); допомоги Омбудсмену з прав людини (практика інформаційних спорів в Європейському Суді); захисту прав ЗМК і журналістів; створення електронної бази даних Верховного суду України; моніторингу адміністративного управління і можливостей заснування адміністративних судів; обміну досвідом із західними країнами.

Співробітництво в галузі інформації сприяє реалізації конкретних ініціатив України в рамках ОБСЄ, відкриває перспективу створення в регіоні структур і механізмів безпеки, демократії і гуманітарного про¬гресу. Свідченням політичного процесу Україна-ОБСЄ стало проведення міжнародного семінару «превентивні функції ОБСЄ: досвід, можливості, завдання» (10 вересня 2001 р., Київ), у рамках якого відбулися багато¬сторонні дискусії з проблем регіональної безпеки, застосування комуні¬каційних технологій у системах управління військами та інформаційного кризового менеджменту у врегулюванні конфліктів у європейському регіоні, використання заходів превентивної дипломатії для підтримання сталого миру. Зокрема, вирішено сформувати спільно з ОБСЄ гумані¬тарний корпус швидкого реагування як засіб превентивної дипломатії в межах компетенції Організації.

Таким чином, є підстави констатувати, що діяльність ОБСЄ в галузі інформаційної безпеки та міжнародного обміну інформацією суттєво вплинула на міжнародні відносини та міжнародні інформаційні потоки, виявила диспропорції і нерівність європейських країн в інформаційному розвитку, сформувала нові контури геополітики, безпеки, світової економіки і соціокультури. ОБСЄ як європейська міжурядова організація продемонструвала унікальну можливість об'єднати країни-учасниці для вирішення проблем інформаційного суспільства, запропонувати загаль¬ну стратегію європейського розвитку і активних дій щодо регіональної безпеки в рамках ОБСЄ.

Визначальним чинником регіональної інформаційної безпеки виступає Організація Північноатлантичного договору (НАТО), створена 1949 року з метою захисту свободи і безпеки країн-членів політичними та військовими засобами на основі статті 51 Статуту ООН, яка підтримує невід'ємне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону.

Нова політика європейської та євроатлантичної інтеграції обумов¬лює гострі політичні дискусії щодо подальшої трансформації організації Північноатлантичного Договору, визначення її ролі у процесах європей-ської безпеки, створення відповідного іміджу як військово-гуманітарної миротворчої інституції. Так, на 27-ій (10-16 лютого 2001 р.) щорічній Мюнхенській конференції з безпеки (авторитетному міжнародному форумі, який збирає представників політичних та військових еліт, ділових кіл, дипломатичного корпусу, засобів масової комунікації, урядовці ФРН, США, Канади та ін. країн) найгострішою була дискусія з проблеми нового поділу Європи на зони впливу, планів США про розгортання нової системи протиракетної оборони на основі нових високоточних та комунікаційних технологій і наукових досягнень, включно з космічною концепцією безпеки та співробітництва НАТО з союзниками і країнами-кандидатами на вступ до Організації.

Міністр оборони США Д. Рамсфельд, нинішній радник республікан¬ської американської адміністрації Г. Кіссінджер відзначили якісні зміни геополітики, виникнення нових міжнародних загроз із боку Північної Кореї, Ірану та Іраку і обґрунтували намагання США створити глобальну систему ПРО, яка, на думку урядовців, відповідає інтересам більшості держав світу. У цьому зв'язку було наголошено на реформуванні військо¬вої доктрини НАТО і просуванні ідей ПРО через його інформаційні структури в країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи.

Розбіжності в поглядах на проблему нової системи безпеки було викладено у виступах представника Росії С. Іванова, який заявив, що «Росія має в Європі свою зону виняткових інтересів, і що втілення американської системи ПРО підриває основи глобальної стратегічної стабільності і нової гонки озброєнь»; федерального канцлера ФРН

Г. Шредера, який зажадав докладнішої інформації щодо нової системи безпеки і висловив сподівання на переговорний процес між ЄС та США з цього приводу; представника України А. Зленка, який виступив проти будь-яких нових зон розподілу в Європі, оскільки такий підхід створює небезпеку жорсткої конфронтації як у центрі Європи, так і в світі.

Отже, НАТО, визначальний інтерес якої - безпека євроатлантичного простору, має знайти вагомі аргументи для включення нової стратегії США у свою діяльність, зважаючи на рішення самміту країн ЄС (Ніцца, 2001 р.) про створення самостійного європейського корпусу швидкого реагування і проведення воєнних операцій без участі Альянсу. „НАТО може перетворитися на релікт, якщо європейці не виконають своєї обіцянки розширити власні військові можливості і міцно не пов'яжуть нові сили швидкого реагування з Північноатлантичним союзом, - заявив міністр оборони США. Такий підхід є небажаним для стратегії рес¬публіканської адміністрації; єврокорпус об'єднує 11 держав Євросоюзу, більшість з яких є членами НАТО, що створює в перспективі умови для розподілу Організації на фракції".

У зв'язку з цим серед методів проведення зовнішньої політики США привертають увагу обмеження доступу до розвідувальної інформації, інформаційний тиск на уряди країн ЄС, створення інформаційного міфу „збройні сили ЄС - ніж у серце НАТО", жорсткі заяви про необхідність співробітництва НАТО та ЄС у галузі європейської безпеки. Показово, що зовнішньополітичні інформаційні акції США досягай мети: завдяки позиції Великої Британії на самміті в Ніцці так і не було ухвалено рішення про незалежність нових сил від НАТО, але,заявлено про майбутню «тісну кооперацію» з блоком. На думку Генерального секретаря НАТО Д. Робертсона, «Альянс довів історією свою дієздат-і іість, і послаблення НАТО не в інтересах безпеки жодної з європейських держав». Іншими викликами для Організації є здійснення нових функцій, реалізація яких передбачає заходи політико-дипломатичного і миро-і норчого характеру.

Необхідність поєднання функцій оборонної достатності та між¬народної безпеки ставить перед Альянсом завдання посилити політичні І іруктури, запровадити інформаційно-аналітичні моніторинги кон-флік гогенних ситуацій в Європі, застосувати прогностичні методи прий-ичі ін рішень, поширити компетенцію діяльності за межі Організації, забезпечити, перш за все, інформаційними засобами сприйняття зовніш¬ньополітичної доктрини НАТО у країнах „нової демократичної хвилі".

Це зумовлює нові завдання НАТО у сфері сучасних міжнародних відносин: виконувати функції трансатлантичного форуму для про¬ведення політичних консультацій із проблем безпеки, миротворчості і партнерства, пошуку шляхів вирішення існуючих конфліктів, реагування на нові виклики безпеці; сприяти поглибленню співробітництва через активні інформаційні програми в Альянсі та країнах-членах, через політичні ініціативи та переконання громадськості за допомогою превентивної дипломатії та інформаційних операцій [460].

Процес політичних змін в Європі за своїми глобальними наслідками обумовив трансформацію політичної та військової стратегії НАТО: від конфронтації часів «холодної війни» (глобальної інформаційної операції) до стратегічної рівноваги у Європі на основі політичного діалогу, колек¬тивної безпеки та миротворчості. Основними принципами діяльності Альянсу стали спільні дії країн-членів та різнобічне співробітництво в умовах європейської інтеграції і побудови інформаційного суспільства. Зокрема, ще в 1991 році було прийнято рішення про головні напрями діяльності НАТО у перспективі на XXI століття і посилення політичної ролі Альянсу в процесах міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції. Пріоритетами політики безпеки визнано врегулювання кон¬фліктів, переговорні процеси і консультації, розширення зони відпові¬дальності, партнерство в рамках програми ПЗМ/РЄАС. Доктрина зовнішньої політики НАТО зосереджена в рамках діяльності міжнарод-ного секретаріату організації та інших цивільних установ і структур Альянсу, які надають підтримку країнам-членам та країнам-партнерам з проблем досягнення консенсусу і прийняття рішень, реалізують багатосторонні програми партнерства з країнами в галузях безпеки, миротворчості, економіки, науково-технічної співпраці, високих техно¬логій та зв'язків із громадськістю.

Інформаційна діяльність НАТО спрямована на встановлення системи зв'язків з урядами країн-членів, інформування громадськості про діяльність і завдання Альянсу, на впровадження нових технологій у системи забезпечення відповідних функціональних підрозділів організа¬ції. Інформаційна політика Альянсу полягає в роз'ясненні програм та заходів організації в галузі безпеки та оборони: всі уряди країн-членів

НАТО визнають демократичне право міжнародної спільноти отримувати інформацію щодо діяльності міжнародних інститутів, які підтримують національну безпеку, а також усвідомлюють важливість розуміння і підтримки урядової політики безпеки з боку громадськості.

Відділ інформації та преси НАТО, до складу якого входять служби інформації і засобів масової комунікації, надає допомогу у здійсненні заходів для інформування суспільства в країнах-членах НАТО, забезпечення оперативних зв'язків організації із засобами масової комунікації; розповсюдження інформації про Альянс у країнах, які зацікавлені у співробітництві за програмою особливого партнерства (особливі двосторонні відносини з Росією, особливе партнерство з Україною, середземноморський діалог). Врегулювання конфлікту в європейському регіоні (Югославія) силами НАТО зумовило необхідність розширення інформаційних програм, спрямованих на роз'яснення суті миротворчих операцій та створення умов для стабілізації ситуації на європейському континенті.

Ініціативи НАТО «Партнерство заради миру», «Трансформація Альян¬су», «Посилення європейської стратегії безпеки» зумовили потребу у відповідних інформаційних заходах та проектах взаємодії мереж зв'язку, створенні системи пошуку інформації в умовах конфліктів та її викорис¬тання, у заходах превентивної дипломатії, у багатофункціональному поширенні інформації й несекретної інформації оборонного призначення.

Нова стратегія зовнішньої політики - розширення НАТО на Схід -обумовила нові завдання в галузі інформаційної політики, спрямованої і їм роз'яснення позицій Організації щодо європейської доктрини безпеки, на поглиблення обізнаності громадськості країн «нової демократії» з цілями і завданнями Альянсу. Інформаційні програми НАТО перед-бачають доступ до джерел організації, поширення позиційних матері-ІЛІв, використання засобів зв'язку через Ігиегпеї, реагування на громад-* І.КІ запити, зв'язки із ЗМК, проведення інформаційних моніторингів, і І'м шарів та спеціальних заходів інформаційного забезпечення діяль¬ності Альянсу. Комунікаційні підрозділи НАТО - служба інформації та преси, служба зв'язку та інформаційних систем, ситуаційний центр 11А 10, служба інформаційних систем штаб-квартири НАТО, підкомітет 11 АТО з питань управління радіочастотами, дорадчий комітет із засобів радіоелектронної боротьби, школа НАТО з систем інформації та зв'язку інформаційної безпеки; інформаційного супроводження політичних консультацій та переговорних процесів під час конфліктів і в пост-конфліктний період; управління інформаційними потоками та базами даних у зонах воєнних дій; захисту комп'ютерних мереж і систем від потенційного застосування інформаційних озброєнь.

Показово, що інформаційні програми для окремих країн можуть передбачати концептуальну, практичну фінансову допомогу у видавничій діяльності, підготовці та виданні матеріалів для інформування громад¬ськості з проблем діяльності НАТО.

Доступ до інформації про політику Альянсу здійснюється через мережу Іпіегпеї безпосередньо з \¥еЬ-сайтів НАТО, а також через засоби масової комунікації, які висвітлюють діяльність Організації в міжнародних інформаційних мережах. Служба преси НАТО надає підтримку акредитованим журналістам та іншим представникам ЗМК у вигляді прес-релізів, інтерв'ю з високими посадовими особами, проведенні загальних інформаційних брифінгів, у створенні інформацій¬ного середовища за допомогою електронних засобів, відповідних ресурсів інформаційного забезпечення для висвітлення подій навколо НАТО, реагування на політичні рішення організації, воєнні акції, міжнародні контакти - візити, конференції, багатосторонні зустрічі [461 ].

Треба зазначити, що зміна геополітики в європейському регіоні обумовила концептуальні рішення про трансформацію Альянсу в напрямах співробітництва з іншими європейськими інституціями у сфері створення ефективної системи європейської безпеки; перебудови власної інфраструктури; співпраці з Росією та країнами Центральної і Східної Європи. Одним із конкретних кроків стало рішення про розширення НАТО на Схід, за яким 28 вересня 1995 р. (згідно з досягнутими домовле¬ностями) на колективному брифінгу в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі країнам-партнерам було представлено документ «Дослідження про роз¬ширення НАТО», призначений для більш чіткого розуміння, «чому» та «яким чином» розширюватиметься НАТО і що саме має зробити Альянс та можливі кандидати на членство в організації для підготовки до приєднання.

Враховуючи ці фактори, НАТО спрямовує свою політичну діяльність на інформаційне переконання світової громадськості про нову роль

Альянсу в регіоні, тобто про визнання тези, що НАТО є союзом колектив¬ної оборони та європейської безпеки і його діяльність не спрямована проти третіх країн. У зв'язку з цим основним завданням Організації є поширення інформаційного впливу на країни Центральної та Східної Європи у рамках Ради євроатлантичного партнерства та програми „Партнерство заради миру".

Задля ефективного забезпечення цих завдань Інформаційна Служба НАТО вдається до всебічної допомоги національним урядам: Альянс запропонував концепцію «множинного підходу» (ітшШрІе арргоасЬ) до численних інформаційних ресурсів, яка забезпечує гнучкий підхід до потреб кожної країни-члена та спрямована на створення оптимальних відносин у галузі регіональної інформаційної безпеки. Ця концепція залишається головним принципом інформаційної діяльності НАТО, основними механізмами якого є публічна дипломатія, участь у програмі США «Інформаційна парасолька», створення регіональної системи інформаційної безпеки, активне інформування громадськості. Завдання інформаційної служби НАТО полягає в продукуванні інформаційних матеріалів, які можуть використовуватися як у програмах штаб-квартири Організації, так і в інших програмах національних урядів та неурядових організацій. Інформаційна служба за допомогою мас-медіа проводить пропагандистські кампанії з питань: як і чому була створена НАТО, які її функції та межі політичної діяльності? НАТО акцентує увагу на тих положеннях, які для неї є центральними та істотними, а саме, що вона є союзом колективної оборони, який здійснює адекватну військову політи¬ку та політику солідарності для відвернення агресії та інших форм тиску і ставить за мету захист території своїх членів; забезпечує стабільність і безпеку в Європі; створює новий імідж Альянсу і засоби підтримання ЦЬОГО іміджу в міжнародних інформаційних потоках, формуючи думку сні твої громадськості щодо нових цілей та завдань діяльності організа¬ції. Отже, інформаційна політика НАТО має два визначальні аспекти: І) створення ефективної системи регіональної інформаційної безпеки ча програмами співробітництва з державами-членами Організації; .') формування гуманітарного іміджу Північноатлантичного Альянсу як ик іора міжнародних відносин, що має концептуально важливе значення ик у сенсі утвердження самої Організації, так і для формування відповід¬ної думки світової громадськості про нові цілі та завдання Альянсу. Україна розглядає НАТО як ефективну структуру міжнародного співробітництва в галузі безпеки та євроатлантичної інтеграції. Страте¬гічною метою відносин Україна-НАТО є повномасштабна участь країни у створенні нової архітектури європейської безпеки, розширення спів¬праці України з НАТО на всіх рівнях і в усіх вимірах, що слугує гарантією уникнення нового поділу Європи та створення «сірої зони» безпеки в ЦСЄ. Ці концептуальні положення визначають філософію співробіт¬ництва України з НАТО, а саме: відносини в рамках багатостороннього форуму для консультацій і співробітництва з політичних питань і проб¬лем безпеки (Рада Євроатлантичного партнерства); у рамках програми військового співробітництва „Партнерство заради миру"; у рамках відносин особливого партнерства між Україною і НАТО, формалізованих у Хартії про особливе партнерство України-НАТО (1997 р.). Співробіт¬ництво України з Північноатлантичним Альянсом дає можливість: забезпечити демократичний розвиток, суверенітет та територіальну цілісність; зміцнити зовнішні гарантії національної безпеки; протидіяти виникненню нових загроз стабільності й безпеці в Центральній та Східній Європі, обумовлених новими викликами високих технологій і нових інформаційних загроз. Співпраця з Альянсом охоплює різноплано¬ві сфери діяльності: політичну, військово-політичну, військову, техно¬логічну, миротворчу, планування при надзвичайних ситуаціях, науково-технічні дослідження, охорону довкілля, стандартизацію, боротьбу зі злочинністю, обмін інформацією та зв'язки з громадськістю. При НАТО функціонує місія України, завданням якої є забезпечення реалізації політики України у відносинах з Організацією, представництво у струк¬турах та органах Альянсу, проведення постійних політичних консуль¬тацій із стратегічних напрямів двостороннього співробітництва. Зокрема, під час проведення міжнародної конференції (Брюссель, 2001 р.) з нагоди 10-річчя заснування Ради північноатлантичного співробітництва відбулися політичні дискусії в рамках робочої групи Україна-НАТО з проблем ефективного використання двостороннього співробітництва, координації дій в екстремальних умовах та загрозах глобального характеру в контексті подій на Балканах, терористичних акцій у США, біотехнологічних атак в Європі. Члени Комісії Україна-НАТО у спільній заяві висловили підтримку міжнародному альянсу в боротьбі з терориз¬мом та поглибленню співпраці в цій сфері.

Інформаційна діяльність НАТО в Україні здійснюється на основі Меморандуму про взаєморозуміння між Організацією та урядом України щодо заснування Центру інформації та документації НАТО (1997 р.), де зазначено, що інформаційна діяльність Альянсу, включаючи мас-медіа, неурядові організації, освітні та наукові кола (цивільні і військові), ставить за мету подолати застарілі психологічні стереотипи та ідеологіч¬ні упередження, сприяти створенню позитивного іміджу Організації в Україні. Діяльність Центру спрямована на забезпечення вільного доступу до інформації про НАТО для урядових структур, мас-медіа, суспільства; встановлення загальної комп'ютерної мережі документації НАТО з електронним доступом для громадськості; проведення міжнародних семінарів із проблем європейської безпеки і ролі НАТО у врегулюванні конфліктів; інформування про програми НАТО для України; проведення моніторингів українських і зарубіжних мас-медіа з проблем політики НАТО у галузі безпеки та гуманітарного співробітництва; обмін інфор¬мацією відкритого характеру з урядовими структурами України; сприян¬ня та інформаційне супроводження візитів офіційних осіб, представників ЗМК, неурядових організацій у штаб-квартиру Організації.

Центр інформації і документації підтримує проекти і наукові дослід¬ження з тематики НАТО, проводить офіційні інтерв'ю, прес-брифінги іл інформаційні дні, поширює публікації про НАТО у всіх регіонах України. Коментуючи сучасний стан та перспективи відносин України і Північноатлантичним Альянсом, Директор Центру інформації і документації НАТО в Україні Н. Мельничук Гулд підкреслила позитивну динаміку і розширення контактів співробітництва, важливість інформа¬нт пої присутності Організації поза межами компетенції Альянсу. Особливу увагу було звернуто на подолання стереотипів негативного іміджу Північноатлантичного союзу в масовій свідомості, успадкованого під часів ідеологічного протистояння. Зважаючи на брак інформації про ичіп.ність Організації з першоджерел (мовна проблема, технологічна Недосконалість доступу до інформації), керівництво Центру інформації і документації НАТО в Україні неодноразово під час проведення інформаційних заходів для різних суспільних верств, ЗМК, фахівців з міжнародних відносин та РК., наголошувало, що „НАТО не має ворогів ні пі і.ому просторі колишнього Варшавського договору, не має наміру І»і імітувати ядерну зброю в країнах, що приєднуються до НАТО, бо таке рішення виглядало б як агресивний політичний символ, що не відповідає концепції відносин за Програмою „Партнерство заради миру" та Хартії особливого партнерства між НАТО та Україною". Так, у рамках міжнародного семінару з інформаційної політики НАТО в Україні обговорювалися питання інформаційної стратегії НАТО, доктрини та організації зв'язків з громадськістю об'єднаного командування зброй¬ними силами Альянсу в Європі, зв'язки із громадськістю під час про¬ведення багатонаціональних операцій з підтримки миру, інформаційна політика НАТО в Україні. У дискусії (взяли участь начальник відділу зв'язків із громадськістю Штабу об'єднаних збройних сил НАТО у Південній Європі, представник збройних сил США Є. Барнетт, співробіт¬ники відділу інформації та преси штаб-квартири НАТО у Брюсселі Р. Пшель, Ф. Ріццо, Ф. Велтрі, О. Фрейтаг, директор Центру інформації і документації НАТО в Україні Н. Мельничук Гулд, а також учасники семінару від Міністерства оборони України, дипломати, журналісти) було визначено перспективи співробітництва та взаєморозуміння між країнами НАТО та Україною, яке сприятиме зміцненню миру і стабільності в Європі. „Ми сподіваємося, - зазначив Є. Барнет, що Організації доцільно поділитися досвідом інформаційного забезпечення операцій на Балканах, а також використанням зв'язків із громадськістю на рівні прийняття рішень і в умовах реальних військових дій. Семінар став нагодою для фахівців НАТО зрозуміти українську воєнну доктрину та механізми інформаційного забезпечення військово-політичних рішень із метою ефективності спільних дій".

Політичні дебати виявили необхідність ефективного планування пропагандистських інформаційних кампаній, створення багатонаціо¬нальних інформаційних структур, здійснення професійної підготовки військового складу та цивільних фахівців за інформаційно-комунікацій¬ними напрямами, які впливатимуть на інформаційне супроводження воєнних операцій у майбутньому. Водночас, як зазначалося у прес-релізі міжнародної зустрічі, подібні заходи дають можливість для НАТО і країн-членів організації поглибити уявлення та знання про інформацій¬ний простір України, яка є учасницею програми „Партнерство заради миру" та Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Аналіз нових тенденцій співробітництва Україна-НАТО переконливо засвідчує, як інформаційна проблематика поступово стає домінантною і» двосторонньому діалозі, більше того, відчутно впливає на істотне коригування напрямів їхнього подальшого розвитку [462; 463].

Проблема забезпечення гуманітарної безпеки в рамках міжнародних організацій ОБСЄ та НАТО реалізується шляхом міжнародного спів¬робітництва в галузях прав людини і фундаментальних свобод, демокра¬тії і плюралізації суспільства, економіки і комунікації. Загальна концеп¬ція відносин ОБСЄ-НАТО, узгоджена в 1997 році (Копенгаген) - від заходів щодо зміцнення довіри (глобальний обмін інформацією військового призначення, заходи превентивної дипломатії, підтримка ІМК у зонах воєнних конфліктів) до забезпечення прав людини, транс¬формації демократичних інститутів та мас-медіа (право на вільне вираження поглядів, незалежність ЗМК, інформаційні права національ¬них меншин) - стимулюють процес ОБСЄ як виявлення міжнародного співробітництва країн Європи і Північної Америки.

Концепція регіональної політики інформаційної безпеки стала над¬звичайно актуальною проблемою у прогресуючому світовому розвитку цивілізації. Глобалізація комунікації та трансформація світової системи міжнародних відносин обумовлюють позиції країн НАТО щодо інформаційного виміру європейської безпеки, сприяють взаєморозумін-п іо і пошуку спільних рішень щодо протидії інформаційним та комунікаційним загрозам, визначають пріоритетами політики без-пскових інституцій - забезпечення сталого миру в регіоні, становлення інформаційного суспільства, нової економіки та міжкультурних відносин.

І. Проблеми глобальної безпеки посідають особливе місце в Структурі міжнародної інформаційної політики, визначають супереч¬ній і і сучасного етапу міжнародного розвитку, які досягли такого рівня ти гроти, що можуть поставити під загрозу забезпечення світопорядку, реалізацію стратегій становлення глобального інформаційного (інтелек¬ти ні,ного) суспільства, навіть саме існування цивілізації. Стратегічна проблема міжнародної інформаційної безпеки - проблема домінування и і повальній інфосфері із застосуванням інформаційних озброєнь, тобто нраї ііспня до контролю значних територій та соціумів, проблему інформаційного дисбалансу сил міжнародного світопорядку. 2. Зважаючи на глобальність проблеми інформаційної безпеки, розвинуті країни розпочали реалізацію довгострокових державних про¬грам, спрямованих на забезпечення захисту критично важливих інформа¬ційних структур, а з 1996 року проблему міжнародної інформаційної безпеки було винесено на політичний та міжнародно-правовий рівень.

3. Феномен міжнародної інформаційної безпеки обумовлюється стратегічною спрямованістю інформаційних озброєнь проти критично важливих структур життєдіяльності і функціонування міжнародного співтовариства, визнання інформаційної зброї як нового глобального виду зброї масового ураження, катастрофічного за наслідками свого застосування, необхідністю створення міжнародного механізму протидії і попередження глобальних інформаційних війн у рамках політичної компетенції ООН, регіональних міжнародних організацій із проблем безпеки та оборони, політичних рішень на національному рівні.

4. Процеси світової глобалізації, тенденції зрощування глобальних і регіональних проблем вплинули на можливості суверенних держав визначати напрями і стратегії політичних змін як всередині країни, так і в світі в цілому, обумовили необхідність створення потужного механіз¬му міжнародних інститутів на регіональному рівні для розв'язання глобальних проблем міжнародного співробітництва. Характерною рисою європейської інформаційної політики в галузі безпеки та пре¬вентивної дипломатії є включення у систему прийняття рішень регіональних міжурядових інститутів ОБСЄ та НАТО. Діяльність ОБСЄ в галузі інформаційної безпеки та міжнародного обміну інформацією суттєво вплинула на міжнародні відносини та міжнародні інформаційні потоки, виявила диспропорції і нерівність європейських країн в інформаційному розвитку, сформувала нові контури геополітики, без¬пеки, світової економіки і соціокультури.

5. Концепція регіональної політики інформаційної безпеки стала надзвичайно актуальною проблемою у прогресуючому світовому розвитку цивілізації. Глобалізація комунікації та трансформація світової системи міжнародних відносин обумовлюють позиції країн НАТО та ОБСЄ щодо інформаційного виміру європейської безпеки, сприяють взаєморозумінню і пошуку спільних рішень щодо протидії інфор¬маційним та комунікаційним загрозам, визначають пріоритетами політики безпекових інституцій - забезпечення сталого миру в регіоні, становлення інформаційного суспільства, нової економіки та між-культурних відносин.

6. Нові завдання НАТО у сфері сучасних міжнародних відносин

полягають у: виконанні функцій трансатлантичного форуму для

проведення політичних консультацій із проблем безпеки, миротворчості

і партнерства, пошуку шляхів вирішення існуючих конфліктів,

реагуванні на нові виклики безпеці; поглибленні співробітництва через

активні інформаційні програми в Альянсі та країнах-членах, через

політичні ініціативи та переконанні громадськості за допомогою пре-

вентивної дипломатії та інформаційних операцій.

7. Нова стратегія зовнішньої політики - розширення НАТО на Схід

обумовила нові завдання в галузі інформаційної політики, спрямованої

і іа роз'яснення позицій Організації щодо європейської доктрини безпеки, на поглиблення обізнаності громадськості країн «нової демократії» з цілями і завданнями Альянсу. РОЗДІЛ 6

ПАРАДИГМИ МІЖНАРОДНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН