55 Розкажіть про особливості соціальної політки в Україні за часів перебування при владі Микити Хрущова.

Хоча хрущовські реформи не виправдали в повній мірі пов’язані з ними сподівання, але те, що було зроблено, сприяло зростанню добробуту населення країни:

• Зростають грошові доходи жителів (н/д, в Україні в 1951-1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230%);

• У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які становили майже 10% заробітків трудящих;

• Було скорочено робочий день у передвихідні дні; запроваджено 5-денний робочий тиждень про 8-годинному робочому дні;

• Збільшено тривалість відпусток жінок у зв’язку з вагітністю і пологами (з 77-ми до 112-ти календарних днів);

• Скасовано судову відповідальність працівників за самовільне залишення робочого місця без поважних причин (квітень 1956р.)

• збільшено розміри пенсій, право на пенсії отримали і колгоспники;

• колгоспники отримали паспорти, яких вони не мали з моменту запровадження паспортної системи в 1932р.;

• розгортається програма житлового будівництва для населення

(т.зв. “хрущовок” ) ;

• відбуваються якісні зміни в побуті населення(холодильники, телевізори тощо).

Отже,сутькардинальнихзмін,щорозпочалисяпісля смертіСталіна,полягаєвлібералізаціївсьогосуспільногожиття.Цялібералізаціявиявиласявприпиненні кампаніїпротинаціоналізму;певномууповільненніпроцесурусифікації;частковійреабілітації жертв сталінських репресій;зростанні українськогочинникавдержавномута громадськомужитті;розширенніправреспублікив економічній,фінансовійтаюридичнійсферах; активізації дійукраїнськоїдипломатіїтабільшійвідкритостіУРСР для різнобічних контактівзіноземнимидержавами. У1953—196 4pp .всуспільномужиттізаінерцією пануваликомуністичнийромантизмтасоціальнаміфологія.Водночаслібералізаціястворилаґрунтдляпоширенняіншихпоглядівтавиявівактивності - стихійних народнихвиступівтадіяльностіінакомислячої інтелігенції.Цимопозиційнимсистеміпроцесамтаявищамбули притаманнілокальністьпоширення,нечисленність учасників,організаційнаслабкість.Однаквонибулисимптомаминестабільностісистеми,якаперебувалау перехіднійфазісвогорозвитку.Напочатку60-хроківнестабільністьусуспільствіставаладедалівідчутнішою,щодало змогусупротивникамХрущоваперейтивнаступі вжовтні1964р.й усунутийоговідвлади.

Основними причинами усунення М. Хрущова від влади були: неоднозначне сприйняття суспільством критик культу особи Сталіна; радикальні та інтенсивні спроби реформування суспільства, які суттєво торкалися інтересів номенклатури; непослідовність, половинчастість і суперечливість рішень, що дезорієнтували та певною мірою деморалізували суспільство; значне скорочення армії наприкінці 50-х - на поч. 60-х рр. , що викликало невдоволення серед офіцерів та генералів; відчутне погіршення соціально-економічного становища населення; крах базових реформаційних починань (збільшення імпорту зерна, підвищення цін на м’ясо-молочні продукти); формування нового культу – культу особи М.Хрущова.

56.

Охарактеризуйте дисидентський рух в Радянській Україні у 1960 – 1980-ті рр., у чому, на Вашу думку, полягає його значення?

Дисидент (від лат. dissidens - незгодний) (В переносному значенні – інакомислячий).

Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативногосуспільства; концент­рував опозиційні інтелектуальні сили, створював осе­редки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасногополітичногоспектра.

Суперечливе і динамічне «хрущовське» десяти­річчя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впли­вом у 60-70-х роках у радянському суспільстві ви­никає нова форма духовної опозиції — дисидент-ство.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках.

Об'єктом, проти якого спрямову­вався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. Слід відзначити, що ідеї та діяльність українських дисидентів не зароджувалися на порожньому місці. Цьому сприяла комуністична ідеологія та політика, яку проводила «верхівка» влади. Це стосувалося дискримінаційної політики центру щодо України, ігнорування комуністичним режимом законів, норм, правил, підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу та тоталітарної держави, встановлення права володіння на засоби виробництва за партійно-державною бюрократією [11], утиснення робітників та інших верств в їх правах, позбавлення власної культури та прилучення українців до провінціальної російської культури. Також зовнішніми передумовами стали антикомуністичні виступи в країнах «соціалістичного табору» та створення світового правозахисного руху.

В Україні, переважно на За­ході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. владавиявила 46 антира-дянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюд­ження антирадянських документів. Деякі з груп уже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими антирадянськими підпільними групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківськана чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Гор-лівки. Одну з перших спроб переходу до організованихмирнихформ опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українську ро­бітничо-селянську спілку.

Усі ці спілки і об'єднання були перехідним міст­ком від попереднього етапу збройної боротьби до діяль­ності за умов зміцнення і часткової лібералізаціїре­жиму.

Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, ста­ла організація «Український національний фронт», яку створили в 1964 р. Д. Квецько і 3. Красівський.

До 1967 р. УНФ розгорнув діяльністьу п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: «Відок­ремлення України від Росії, створення української са­мостійної держави в їїетнографічнихмежах». УНФ дотримувався засаднаціоналізмуй уважав республі­ку колонією Росії. Так оцінювалидолюБатьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поста­вало питання про боротьбу з російськимшовінізмом, великодержавноюполітикоюМоскви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу.

Дисидентський рух складався з трьох основних те­чій, що то розходились, то зливались.

1. Правозахисне, або демократичнедисидентство, реп­резентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив пись­менник М. Руденко. До складу групи входили О. Берд­ник, I.Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін., усього 37 чоловік. УГГ мала на меті: ознайомлю­вати українське суспільство зДекларацієюПрав Лю­диниООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно - і лінгвоциду та насильницької руси­фікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнароднагромадськадумка не перешкодили радянськимвластямрозпо­чати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Ук­раїнської Гельсінської групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.

2. Релігійнедисидентство, що мало на меті бороть­бу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за віднов­лення українських греко-католицької та автокефальноїправославноїцерков, за свободу діяльності протестант­ських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна части­на цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку нале­жали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чо човіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського на­роду, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної про­грами. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Ук­раїні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналіз­му Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Скільки ж було дисидентів в Україні? У списку дисидентів 1960-1972 pp. відомого канадського дослідника української історіїБ. Кравченка налічувалося 975 осіб.

Широкої підтримки у громадян республікидисидентський рух не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної части­ни суспільства; домінуванням у діяльності дисидентів різнобічної критики, відсутністю або ж нечисленні­стю конструктивних позитивних пропозицій та ін. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, диси­дентський рух був реальною моральною та ідеологіч­ною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали.

Розглядаючи суспільно-політичну діяльність українських дисидентів варто зазначити, що вони заклали відмінний фундамент для подальшого визначення українців як самобутньої нації, та початку відродження національної культури. Наявність великої кількості представників дисидентського та правозахисного руху дозволила проводити їх ідеї у маси українського населення.

Ідеї дисидентів сприяли поширенню демократичних засад на території України. Не беручи до уваги різноманітність течій дисидентства, всі їх ідеї зводилися до вимагання змінити політику центру, надати спочатку широких прав та свобод українцям, а потім вже і дозволити Україні шляхом декларованого конституцією права вийти з СРСР шляхом референдуму. Тобто, як ми можемо побачити опозиційний рух закладав основи демократизму та лібералізму. Також простежуються організації, які мали радикальніший характер, вони вимагали звільнення з етнографічних меж України інших народностей. Це так званий прояв шовінізму. В цьому русі можна відстежити вже втому українців від будь-яких інших національностей та прагнення впровадження девізу М. Міхновського «Україна для українців».

57.

Розкажіть про рух «шістдесятників в Радянській Україні, визначте його значення в контексті українського державотворення.

Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен у культурі був характерним не лише для України, але і Радянського союзу загалом. Він виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму.

Шістдесятництво стало можливим через політичні процеси, які відбувалися у Радянському Союзі. Період "відлиги" після смерті Сталіна та розвінчання його культу створили передумови для появи нового покоління талановитих літераторів та митців. Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, боролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність. 

Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші.

Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді "Сучасник", що виник у 1959 році під егідою міського комсомолу. Його очолив Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками були Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів: Т.Шевченка,І.Франка,Л.Українки,М.Куліша,Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.

Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові, керівником якого став Михайло Косів, а діяльними членами — брати Михайло і Богдан Горині, подружжя Калинців, Михайло Осадчий та інші. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися досвідом оунівського підпілля.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: "Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство!". У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби.

Розгорнулася кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У середині грудня 1963 року сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.

Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них "переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до розповсюдження "самвидаву" - офіційно не визнаної або забороненої літератури, яка поширювалася у від руки (або на друкарських машинках) переписаних копій. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність. Часто їх теж відносять до шістдесятників. В Україні це, зокрема, Українська Гельсінська група, її протистояння із тотальним порушенням прав людини в Україні та СРСР. 

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

Окрім того, рух Шістдесятників відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (книга І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есе Є. Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В. Симоненка, М. Холодного - протестні твори цих двох молодих поетів найбільше множилися й поширювалися, та інших, викривальні памфлети й протестні листи літературознавців В. Стуса. В. Марченка тощо).

Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

58.

Розкажіть про особливості науково-технічної революції в СРСР і УРСР у 1960 – 1980-ті рр.

Вперше згадана Радянському Союзі НТР вже змінювала ставлення до світі, робила його менше, посилювала взаємозалежність країн і континентів, створювала нові відносини вчорашніх рівновеликих держав.

Лише на початку 70-х років уперше було поставилене завдання переходу від окремих, навіть блискучих завоювань науки й техніки до широкого освоєння новинок НТР в народному господарство і виходу радянської індустрії на якісно новий технічний рівень, «з'єднати досягнення НТР з перевагами соціалізму

НТР викликала прискорене розвиток галузей науки, безпосередньо з народним господарством. Впровадження у виробництві нових технологій і більше досконалої техніки приносило великий економічний ефект.

Зміни охопили найрізноманітніші напрями НТР. Через 13 років тому після появи першої радянської цифровий обчислювальної машини у СРСР починається серійний випуск транзисторних обчислювальних машин, та ще два роки (1964) лампові моделі знімаються із виробництва. Справжній переворот в виробництві ЕОМ стався межі 60-70 років з урахуванням нової елементної бази, появи мікропроцесорів і складних інтегральних схем — обчислювальної техніки третього-четвертого поколінь вперше поєднала в собі компактність, швидкодія, відносну дешевизну, став доступним значному колу установ, підприємств, організацій. Це була подія виняткового значення.

У початковій, нерозвиненою фазі, НТР виявляє передусім свої технічні й економічні складові (наукові ж формуються як його передумови органічно входить у основу НТР). На більш зрілим щаблі еволюції науково-технічної революції першому плані входить іще одна, мабуть, корінний критерій НТР - соціальний.

НТР у сфері відразу ж потрапити оголосила про свій глобальний характер. Нова зброя масового нищення і невідомі доти унікальні кошти його постачання перетворили науку в планетарну силу, яка об'єднала різні країни та континенти. Усі стали сусідами, особливо гостро постала взаємозалежність світу. Разом про те поява цієї зброї та її застосування різко погіршило геополітичне становище Радянського Союзу. Дорожнеча нововведень обмежувала розвиток НТР у широкому обсязі, тому швидко склався вузьке коло держав з особливо вагомим голосом в світовому сообществе.

Були досягнуто великих успіхів у розвитку кібернетики, ядерної фізики, астрофізики, у дослідженні космосу, до вивчення земної кори і морських глибин. Кількість нобелівських лауреатів було назад пропорційно ступеня таємності що вивчались проблем.

У роки СРСР став втрачати раніше завойовані позиції з сфері освоєння космосу (США що його престижний проект висадки на Місяць, а 80- е - першими створили возвращаемый на Землю космічний корабель багаторазового використання), в літакобудуванні, низці інших галузей науку й техніки. Далеко позаду СРСР був у області комп'ютеризації. Навіть традиційна політика

Четверта науково-технічна революція(з кінця XX ст.) охопила інтелектуальну діяльність, починаючи з інформаційних образів в економіці, штучного інтелекту у нових технологіях і продовжується в біології, інформатизації суспільства, розвивається світова глобалізація у науці і техніці. Саме цей період і прийнято називати НТР. Ця четверта революція характеризується розвитком в таких галузях: 1. автоматизація та комп'ютеризація виробництва та управління виробничими процесами. 2. оволодіння новими джерелами енергії. 3. освоєння космосу 4. створення штучних матеріалів. 5.  розвиток новітніх технологій. На початковому етапі НТР (50-60 рр.) розвиток уособлювали атомна енергетика, нова хімічна технологія, електронно-обчислювальна техніка. У 1957 році із створенням першого штучного супутника Землі у СРСР почалася ера освоєння космосу. В умовах "холодної війни" значні продуктивні сили були післані на виробництво зброї масового знищення, а тому в цей час головним двигуном розвитку стають інвестиції від корпорацій у науку.  Новий етап НТР характеризується винаходом мікропроцесорів і розвитком електронно-інформаційної техніки, а також успіхами у біотехнології і геній інженерії.

59.

Яким чином, на Вашу думку екстенсивні методи ведення господарства в СРСР у 1960-1980-ті роки впливали на стан української науки? 

У 60-80-х рр. ХХ ст. щорічно на науку асигнувалися десятки мільярдів карбованців. Основним науковим центром залишалася республіканська Академія наук. Згідно із статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністірів УРСР та Президії АН СРСР. Наукові дослідження здійснювалися в академічних установах, установах відомчого підпорядкування і вищих навчальних закладах.

У 1965 р. управління всією наукою було централізовано під керівництвом Державного комітету науки й техніки. В Україні виникли і регіональні центри управління наукою. Того ж 1965 р. був створени Донецький науковий центр у складі 4 установ АН УРСР і Донецького університету, у 1971 р. – ціла мережа центрів: Південно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса) і Західний (Львів). Створення наукових центрів сприяло зростанню потенціалу вузівської науки і її орієнтації на вирішення регіональних проблем.

У розвитку наукової діяльності діяли ті ж самі закони і принципи, що панували в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки визначив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи.

У 1970-ті рр. республіканська академія складалася з трьох секцій, що об’єднували 9 відділів. У наступні роки були створені ще три відділення. Основні напрями дослідження визначалися секцією фізико-технічних і математичних наук та секцію хімико-технологічних наук. В установах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис., то 1985 р. – 15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 раза. Значно зріс науковий потенціал вузів – більш ніж половина всіх наукових працівників республіки було зосереджено у вузах.

У серпні 1971 р. в Україні вперше було створено науково-виробничий комплекс у складі Інституту проблем матеріалознавства, окремого конструкторсько-технологічного бюро цього інституту і Броварського заводу порошкової металургії. У середині 1970-х рр. в академії існувало вже 23 таких організації.

61

Перебудо́ва (рос. перестройка) — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.

Адміністративно-командна система управління народним господарством привела країну до поглиблення кризи в соціально-економічній сфері. З приходом до влади у березні 1985 р. М.Горбачова та його прибічників почалось “реформування” СРСР. У 1987 р. на січневому пленумі ЦК КПРС на перший план було висунуто завдання демократизації суспільно-політичного життя. Велику роль у цьому відіграла політика гласності. Виразніше окреслювалися розбіжності в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування суспільства. Виникли різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства. Одним із перших самодіяльних об’єднань став Український культурологічний клуб, заснований представниками національно-демократичної інтелігенції Києва у серпні 1987 р. Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. привели до утворення у Львові Товариства Лева.

У другій половині 80-х – на початку 90-х рр. боротьба за національне й культурне відродження стала одним з пріоритетних завдань національно-демократичних сил. У лютому 1989 р. було створено товариство шанувальників української мови, а через два роки “Просвіта” ім. Т.Шевченка.

Представники творчої інтелігенції підняли голос на захист української мови. У різних містах України засновувалися культурологічні товариства, метою яких було відродження української мови. 8 грудня 1989 р.Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови. Українська мова отримала статус державної, інші отримали право на розвиток і використання в житті етносів республіки.

У листопаді 1988 р. на зборах київської організації Спілки письменників України визріла ідея створення ініціативної групи «Рух на підтримку перебудови».

Наприкінці 1989-1990 рр. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають численні політичні партії. У вересні 1990 р. Президія Верховної Ради України ухвалила постанову “Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в республіці.

Демократизація суспільно-політичного життя, гласність, послаблення, а згодом і ліквідація цензури відкрили замовчувані або сфальсифіковані події в історії України, сприяли поверненню несправедливо забутих імен діячів української культури та їх творів. Протягом 1987-1991 рр. поступово відкривалася правда про національно-визвольну боротьбу українського народу 1917-1920 рр., голодомор 1933 р., колективізацію, масові репресії тоталітарного режиму.

Важливою складовою національно-культурного відродження було відновлення діяльності заборонених Української греко-католицької (УГКЦ) та Української автокефальної православної (УАПЦ) церков. У зв’язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ.