27. Назвіть головні причини масового переселання українців за кордон у кожну з чотирьох "еміграційних хвиль".

Першу хвилю української еміграції історики називають трудовою. Адже в цей період основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці. Багато українських емігрантів вважало, що виїжджають на заробітки тимчасово, але життя розпорядилося інакше. Типовим українським емігрантом того часу був самотній молодик, бідний, неписьменний і некваліфікований, готовий працювати чорноробом.

Вважається, що першим на американський континент ступив Агапій Гончаренко, колишній священик, який утік від царського уряду. Він прибув до Америки в 1865 р. та оселився і Сан-Франциско. У 1860-70-х роках він навіть видавав газету "Alaska Herald", яка мала великий вплив на американське громадське життя.

За різними версіями еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах. Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія й Аргентина. Із середини 90-х найбільш придатними для поселення стали вважатися США і Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.

Переважну більшість українців, які виїхали за океан у ті роки, становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії.

Це пояснювалося постійним політичним утиском, якого зазнавали галичанські, буковинські та закарпатські українці, а також національним гнітом із боку австро-угорських властей. Сваволя, знущання й зневага цісарських чиновників до українських землеробів ставили місцеве населення в положення людей нижчого ґатунку, викликали професійні протести. Особливо болісно сприймалася дискримінація української мови і культури.

Окрім прямого економічного тиску, існувало чимало інших факторів, які знекровлювали український народ: надто обтяжливі податки, неспроможність сплатити борги, зростання населення й подрібнення селянських землеволодінь, низька оплати праці промислових робітників. Усе це разом узяте пожвавлювало еміграцію, підводило трудящий люд до нелегкого рішення залишити батьківщину.

Східні землі України, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Це пояснювалося внутрішньою політикою царизму, яка була спрямована на відвернення заходів народного невдоволення та відчаю. Одним із таких заходів стала столипінська реформа, за якою селяни одержали право виходу з общини й заснування свого самостійного господарства на "відрубах". Іншим - стало заселення і освоєння півдня України, де виникла потреба в робочій силі. Але найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію східних українців, було переселення до Сибіру. У 1897-1916 рр. з України до Сибіру, у Казахстан, на Далекий Схід та в Середню Азію відправлено 912,8 тис.чоловік.

Еміграція з політичних мотивів різко посилилася під час і після революції 1905-1907 рр. у Росії. Поразка революції та розгул реакції змушували активних учасників боїв на барикадах і антимонархічних виступів шукати порятунку в інших країнах.

Друга хвиля. інтелектуальнаПеріод між двома світовими війнами вважається періодом другої хвилі української еміграції. Перша світова війна негативно позначилася на еміграційних процесах, бо українське населення опинилося по обидва боки фронту. Адже Росія й Австро-Угорщина належали до протилежних ворожих одна одній сторін. До традиційних труднощів поділу нації додалися страждання і втрати пов'язані з війною. Це, насамперед, масові мобілізації до війська, збільшення біженців, безперервні депортації населення з окупованих районів, арешти і переслідування "агентів" ворожої сторони тощо.

Однак основна перешкода для міграції була позаду. Дійсно, після того, як закінчилася перерва, викликана першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга хвиля українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної еміграції. Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки.

Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина - Румунією, а Закарпаття - Чехословаччиною. Українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200-250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації. За сім років вони оформилися в таборах для "переміщених осіб" в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації.

У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців. Усі решта емігрували до США, Канади, менше - в Південну Америку та Австралію. Емігрантами були люди переважно молодшого та середнього віку, які пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це призвело до створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації емігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви - Українська православна й Українська греко-католицька зі своїми метрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями.

У цей період більшість серед українських емігрантів становила саме молодь і ті, хто був не згоден з режимом, що встановився після війни на Україні, а також ті, хто зі зброєю в руках боровся проти радянської влади. Серед них були солдати і офіцери білогвардійських та українських самостійницьких формувань. Вони зазнали поразки у громадянській війні і змушені були відступати на Захід. Серед емігрантської маси тієї хвилі було багато прихильників Центральної Ради, директорії та Гетьманату. Вони розселилися переважно в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччині, добиралися також до Франції.

Ця категорія емігрантів принесла до українських етнічних громад дух непримиренності й ворожості, особливо до тих, хто не поділяв їх політичних поглядів. Нереалізована ідея самостійності України надавала їхнім суперечкам особливої гостроти. Серед українських емігрантів було чимало колишніх військових, які переосмислювали свої погляди, що призводило до різних розшарувань.

Іншу частину емігрантів становили здебільшого великі й середні землевласники та члени їх родин, колишніх володарі промислових підприємств, торговці, священнослужителі, інтелігенти, люди вільних професій. Тобто всі ті, що не змогли змиритися з конфіскацією приватної власності, націоналізацією їхніх заводів і фабрик.

Знаходилися і такі, особливо серед інтелігенції, хто змушений був залишати Україну, оскільки не погоджувався з диктаторськими діями ревкомів, нехтуванням українськими культурними здобутками, руйнуванням віри і церкви. Серед них - відомі вчені Ю. Вернадський, Ю. Кистяківський, О. Грановський, В. і С. Тимошенки. Тільки за даними 1936 p., 700 українських мігрантів до США і Канади мали магістерські та докторські дипломи. Деякі з них повернулися на батьківщину,зокрема Михайло Грушевський. Усього ж під час другої міграційної хвилі з України виїхало понад 200 тис. осіб.

В еміграції опинився один з керівників Центральної Ради Володимир Винниченко, міністр освіти УНР Іван Огієнко та багато інших.

З кожним роком українська еміграція поповнювалася новими переселенцями. Але з кінця 20-х початку 30-х років еміграційні потоки з України майже припинилися. Справа втому, що сталінський режим тримав мільйони людей у залізних лещатах. Він перешкоджав надходженню на Україну об'єктивної інформації про життя земляків за кордоном і не давав проникнути за межі України правді про те, що ж насправді діялося тут.

У той же час, із Західної України, особливо після приєднання її у 1921 році до Польщі, емігрантські потоки посилилися. Тепер джерелом постачання робочих рук на міжнародний ринок стали не тільки Східна Галичина й Північна Буковина, а Волинь, яка раніше входила до складу Росії.

Злидні на Україні, що була під Польщею, стали масовим явищем. Більшість жителів перебивалися випадковими заробітками. До соціально-економічного долучався й національно-релігійний гніт. Почалося масове ополячування українців. В усіх школах насильно запроваджувалося викладання польської мови, а українська занепадала.

Українське населення зазнавало культурно-просвітницької та релігійної дискримінації. Йому не дозволялося провадити церковні й народні свята. В 1926 році у Польщі стався державний переворот, і до в'язниць було кинуто 6 тис.українців. 500 чоловік загинуло, 1000 отримали поранення. Така політика панівних класів Польщі спонукала еміграцію українського населення.

У цей період дійсно посилилася емігрантська хвиля із Західної Волині та Західного Полісся, з територій, які увійшли до складу Польщі. За період з 1919-1938 рр. звідти виїхало за кордон майже 50 тис.чоловік, що становило понад 20 відсотків загальної кількості емігрантів з усіх західноукраїнських земель. І все ж головним районом еміграції українського населення до зарубіжних країн залишалася Галичина, особливо Східна. Це насамперед Бойківщина, Покуття, Лемківщина, з яких вибуло в зазначені роки понад 160 тис.чоловік.

Велика кількість українських емігрантів подалися до Німеччини. В основному це були полонені колишньої російської армії. Певний час вони утримувалися у спеціальних таборах для інтернованих. Долею цієї категорії людей займалася створена наприкінці 1918 р. в Києві Військово-санітарна комісія, яка згодом була перейменована на військову місію у справах полонених українців у Німеччині.

Однією з найбільш організованих категорій українських емігрантів у Німеччині в 20-ті роки виявилась студентська молодь. Українські студенти навчалися в університетах Лейпцига, Мюнхена, Берліна. На початку 1921 р. там було засновано спілку студентів-українців у Німеччині, яка об'єднувала майже 120 чоловік, переважно наддніпрянців. Спілку фінансово підтримував Допомоговий комітет на чолі з Володимиром Винниченком і Богданом Лепким.

Говорячи про другу хвилю української еміграції, слід відзначити таке явище як рееміграція. Вона полягала в тому, що у багатьох емігрантів з'явилася надія, що на Радянській Україні можна побудувати справедливе, демократичне суспільство. Тому напочатку 20-х років почалася рееміграція на Україну. Особливо помітною вона була з Франції та США. Однак радянська влада не бажала на своїй території незалежницьких настроїв, з якими поверталися на Батьківщину українці. Їхні громади розгромлювались, а більшість із тих, хто залишився на Україні у 30-ті роки були репресовані.

ТРЕТЯ ХВИЛЯ. ПОЛІТИЧНАПочинаючи з 1947 року, Америка лише раз відчиняла двері для емігрантів з Європи. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Серед них було чимало "остарбайтерів" - людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УПА, ветерани української дивізії "Галичина", яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами.

Після закінчення війни більшість із них категорично відмовилася повертатися на батьківщину. Ще свіжі були в їхній пам'яті великий голодомор 1932-1933-го років, і сталінські чистки 1937-1939 років, в яких загинули мільйони українських людей. Емігрантів третьої хвилі української імміграції канадський уряд вважав політичними біженцями. Серед них дійсно було багато біженців зі Східної України.

Власне третя хвиля тривала з 1947-го по 1953 рік. Упродовж цього короткого часу до Канади приїхали 37 тисяч українських емігрантів, а у Сполучені Штати Америки - 180 тисяч. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі.

Цих емігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави. Вони постійно виступали проти русифікації української мови й культури. Різко протестували проти ув'язнення чи фізичного нищення українських дисидентів.

У 70-х на початку 80-х років із політичних мотивів із СРСР, в тому числі з України, було дійсно виселено велику групу так званих дисидентів, переважно творчих працівників. Вони оселилися в країнах Америки і Східної Європи. Дисидентство відкрило цілу смугу української еміграції, надало їй суто політичного характеру.

Не можна забути і про емігрантів-повстанців. У той час на території України, особливо Західної, точилася гостра боротьба з радянською системою, яка силоміць насаджувалася тут. На захист своєї Батьківщини від нових загарбників стала Українська повстанська армія (УПА). Протистояння супроводжувалося невиправданою жорстокістю. Саме жорстокість сталінського режиму штовхала певну частину населення ставати у ряди підпільної УПА. Однак, сили були нерівними. Радянський режим посилював тиск на повстанців усіма можливими методами. Тому вони змушені були згорнути боротьбу, припинити широкі бойові операції і вивести основну частину свого складу за кордон. Тисячі членів УПА змогли прорватися через Карпати до Чехословаччини і вийти до західних зон окупації Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано. Так з'явилося нове поповнення української еміграції - значна кількість українського населення знову опинилася за межами України.

В ході третьої хвилі набув набув певного поширення такий вид еміграції як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Здебільшого - це вихід дівчат і молодих жінок заміж за іноземних спеціалістів, які тимчасово стажувалися або працювали в Україні. Крім того, десятки українців, переважно із західної частини України, виїхали на постійне місце проживання на Захід за запрошенням родичів.

Слід відзначити, що третя хвиля української еміграції стала найчисельнішою. Так, до Канади за період з 1947 по 1953 роки прибуло понад 30 тисяч переміщених осіб українського походження. Передбачалося, що вони працюватимуть у таких галузях як сільське господарство, гірничодобувна промисловість і лісорозробки. Українська діаспора в Канаді створила сильну громадську та релігійну спільноту - Конгрес українців Канади, який є членом Світового конгресу українців.Велика кількість цих нових емігрантів знайшла пристановище у США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7тис.), Аргентині (6 тис.), Франції (10 тис.) та інших.

Четверта.заробітчанськаА з 1980 року почали приїжджати в Канаду представники четвертої хвилі українських іммігрантів. Спочатку прибули майже 10 тисяч українців із Польщі. А під час горбачовської відлиги чимало українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато хто з них задекларував себе біженцем і залишився за океаном. Після того як Україна стала незалежною, Канада не надає українським іммігрантам статусу біженців. Воно й зрозуміло: тепер українці можуть легально виїжджати за океан, якщо задовольнять вимоги канадської імміграційної служби.

Посольство цієї країни в Києві інформує: із 1985-го по 2000 рік за океан прибуло з України майже 30 тисяч іммігрантів.

Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу знайти роботу в Канаді. Ці прибульці намагаються одразу влитися в канадське суспільство і не знаходять спільної мови з представниками старої імміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова – російська. Ця четверта хвиля викликала шок у старої української діаспори, оскільки вона не очікувала такого байдужого ставлення до української мови, культури, традицій.

Та, незважаючи на всі непорозуміння між поколіннями, нова імміграція поступово знаходить себе. Відроджується в неї любов до своєї мови і культури. Вона починає зближуватися зі старою імміграцією. Представники нової хвилі вже роблять поважний вклад в українське громадське й культурне життя в Канаді. Чимало нових іммігрантів працюють в українській спільноті в галузях освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їх внесок не тільки зміцнює українську діаспору в Канаді, а й забезпечує її майбутність у ХХІ столітті.

31. Які були передумови створення політичних партій Східної України на початку XX ст.?

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій. Влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національне свідомих студентів заснували таємне товариство під назвою "Братство тарасівців". За короткий час лави його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен, ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко, та Михайло Коцюбинський. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість. "Братство тарасівців" проіснувало до 1898 р. У 1897р. в Києві на нелегальному з'їзді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 р. вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої у 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію "Братства тарасівців". Міхновський у 1902 р. утворив Українську національну партію (або Народну Українську партію (НУП)) яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників. У грудні 1904 р. і вона (РУП) розкололася. Більшість її членів залишилась у партії, що прийняла назву "Українська соціал-демократична робітнича партія" (УСДРП). Її функціонерами були Д.Антонович, В.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич. У 1904р. від РУП від'єдналася група під проводом Мар'яна Меленевського й Олександра Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, що незабаром влилася в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної організації. Спілка, що налічувала 6 тисяч чоловік, відстоювала своє виключне право бути єдиним представником інтересів українського пролетаріату. Вона вимагала культурно-національної автономії, виступала проти націоналізації землі, особливо проти експропріації поміщицьких земель. Така політика завдала великої шкоди національному рухові й скріпила імперські, "единонеделимые" позиції російських сил. Переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В'ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

32.Визначте у чому полягала своєрідність політичної обстановки в Україні після повалення самодержавства у 1917р?

Російський царизм не витримав випробувань Першої світової війни. Загострення суперечностей привзело до лютневої 1917р. демократичної революції. Самодержавство було знищене. Влада перейшла до рук Тимчасового уряду й Рад робітничих і солдатських депутатів. Активними в петроградських подіях були і українці – солдати Волинського полку. Згодом у Петрограді на початку березня 1917р. утворився Тимчасовий український революційний комітет.

Повідомлення з північної столиці в Україні сприймалося по-різному. Позбувшись шоку, поступово починають включатися в політичне життя різні групи й партії, які формують нові революційні органи. Серед перших була Рада об’єднаних громадських організацій (голова М.Страдомський).

На периферії створюються губернські і повітові комісаріати. Обираються Ради робітничих та селянських депутатів на чолі з меншовиками й есерами.

Не залишились осторонь і представники українських політичних партій. Вони, за ініціативою Товариства українських поступовців, створюють у Києві Центральну Раду.

Формування Центральної Ради. Цей політичний орган був започаткований 4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського (у цей час він знаходився в Москві). Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-демократам та іншим.

20 березня 1917р. Центральна Рада надсилає привітання голові Тимчасового уряду князю Львову, а вже 22 березня вперше у своїй діяльності видає відозву до українців, закликаючи їх творити нове вільне життя, домагатися всіх прав, зробивши наголос на впровадженні української мови в усі сфери суспільного життя.

Для чіткого визначення основних стратегічних гасел М.Грушевський наприкінці березня – у першій половині квітня 1917р. публікує серію статей під назвою “Велика хвиля”, в якій пропонує серйозно поставитися до політичних вимог і на перше місце висуває питання національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної Росії, автономії на демократичних засадах із міцним забезпеченням прав національних меншостей України.

Що ж сприяло автономістським, а не самостійницьким настроям в українському суспільстві у 1917 р.? Серед головних причин можна визначити наступні:

-однією з найважливіших програмних положень політичних партій і громадських організацій була саме політична автономія;

-неготовність до самостійності українських мас, особливо на Лівобережній Україні;

-серед значної частини української політичної еліти розповсюджувалась думка що національне питання може вирішити російська демократія;

-не останнім фактором було і те, що український народ декілька століть перебував під російським пануванням.

З метою кращого використання спалаху політичного ентузіазму, для підтвердження повноважень і підвищення авторитету Центральна Рада скликає 6-8 квітня 1917 р. Український національний конгрес, у роботі якого взяли участь 1500 представників від 9 губерній України, Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограду На відкритті форуму з привітальними словами виступив М.Грушевський. За його пропозицією було обрано президію з’їзду. Почесним головою з’їзд обрав М.Грушевського.

Після доповідей Д.Дорошенка, Шульгіна, Ф.Матушевського відбулося їх обговорення. Делегати репрезентували різні громадські, релігійні та професійні організації, в їх виступах звучали як політичні так і гострі соціально-економічні питання.

Головним у роботі Конгресу було питання національно-територіальної автономії. Було обрано новий керівний склад Центральної Ради (голова – М.Грушевський, заступники – В.Винниченко та С.Єфремов).

Конгрес мав велике значення, для майбутнього України. Ним завершився перший період української революції – національно-культурницький, підготовчий і розпочався другий період національно-політичних змагань.

Українізація війська. Після роботи конгресу активізуються різноманітні верстви українського народу, розпочинається процес українізації армії. Ще 22 березня 1917 р. в Києві відбулося віче українських офіцерів, а 29 березня за ініціативою М.Міхновського організовується військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка, згодом у Києві створюється перша українська військова частина – полк імені Б.Хмельницького. 5-8 травня 1917 р. відбувся І військовий з'їзд. При Центральній Раді обирається Військовий Генеральний комітет на чолі із С.Петлюрою, розпочинається формування вільного козацтва.

І та ІІ Універсали Центральної Ради. Створення Генерального секретаріату. У травні 1917 р. Центральна Рада зробила спробу знайти спільну мову з Петроградом із питань автономії, утворення Крайової Ради і Крайового комісаріату. Але переговори зайшли в глухий кут. Це призвело до невдоволення в Україні, а делегати II військового з'їзду зажадали від Центральної Ради негайної підготовки Універсалу й проголошення автономії. 10 червня 1917 р. Комітет Ради ухвалив Перший Універсал Центральної Ради, головною ідеєю якого став автономний лад в Україні, проголошувалось право створити свої органи влади, закони, засуджувалась політика Тимчасового уряду, вищим органом влади в Україні проголошувалась Центральна Рада, звучав заклик до населення створювати підпорядковані Центральній Раді органи влади на місцях.

Прийнявши цей документ, Центральна Рада фактично перебрала державні функції. 15 червня 1917р. вона організовує виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком. Це був революційний український уряд. Йому були підпорядковані внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, міжнаціональні справи.

Події в Україні налякали Тимчасовий уряд, який надсилає до Києва делегацію (Керенський, Терещенко, Церетелі) для ведення переговорів із Центральною Радою. В результаті зустрічі сторони дійшли згоди про вирішення питання автономії, після скликання Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними меншинами. 3 липня 1917р. це знайшло відображення у ІІ Універсалі Центральної Ради. Але подібне було кроком назад у розвитку національної революції, щоправда, вимушеним, тому що в Україні знаходилися великі підрозділи російських військ, управління перебувало в руках росіян, давалася взнаки зрусифікованість значної частини населення, в тому числі і в Києві.

Тимчасова інструкція від 4 серпня 1917р. Досягнувши згоди з урядом Росії, Центральна Рада ухвалила 29 липня 1917 року “Статут вищого правління України”, в якому йшла мова про остаточне запровадження автономії, підготовку Установчих зборів в Україні і Росії, окреслювалися права і обов'язки Генерального секретаріату. Однак, Тимчасовий уряд із цим не погодився і 4 серпня 1917р. ухвалив “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату в Україні”. Це було порушенням принципів “Статуту”. Згідно інструкції, Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, його влада поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську, зменшувалася кількість секретарів з 14 до 7.

Незважаючи на протидію Петрограду, процес національного відродження охоплював широкі маси України. Уже у серпні 1917р. 27 російських дивізій перейшли на бік Центральної Ради. Зростали загони Вільного козацтва. Однією з помітних подій вересневого життя Центральної Ради став з’їзд представників народів та областей колишньої Росії у вересні 1917р.

У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва. А згодом в Києві пройшов 3-й Всеукраїнський військовий з’їзд. Виступаючи на ньому, М.Грушевський закликав перейти до творення української держави – Української Народної Республіки.

33.

визначте та проаналізуйте етапи українського державотворення 1917-1920рр

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. ЗахідноїУкраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.

Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 - на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, - Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії.

4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що "у вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу".

Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обгово-рювалися питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній будинку Педагогічного музею (тепер - Київський міський будинок учителя), утворення агітаційної школи та ін.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід'ємного права українського народу на самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.

Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Гру шевського - лідера ТУП. Незабаром М.Грушевський приєднався до українських есерів. На чолі Ради стояли також В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію, розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі Російської федеративної республіки.

Зміст національно-територіальної автономії М.Грушевський розкрив на прикладі "українських земель Російської держави, які прагнуть до того, щоб з них була утворена одна національна територія". Вона "має вершити у себе вдома будь-які свої справи - економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свое законодавство, адміністрацію і суд".

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.

Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з'їзду, який одержав назву "Всеукраїнський Національний Конгрес". В.Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок по шляху організації державності. Конгрес відбувся 5-7 квітня. Крім 900 делегатів від демократичних організацій України у роботі Конгресу брали участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холмщини (Польща). Було виголошено ряд важливих доповідей, як, наприклад, "Державне право і федеративні змагання України" (Дорошенко), "Федералізм та домагання російської демократичної республіки" (Шульгін), "Права національних меншин та їх забезпечення" (Матушевський), "Про спроби створення автономного ладу на Україні" (Крижанівський) та ін. У документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки;

забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Серед організаційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому. Головою Ради став М.Грушевський, його заступниками в Раді - В.Винниченко і С.Єфремов, у виконкомі - Ф. Крижанівський і Д.Антонович.

№:34

У Києві 29 квітня 1918 р. на скликаному за ініціативою «Союзу земельних власників» з'їзді українських хліборобів проголосили Гетьманом України П. Скоропадського. Центральна Рада була розігнана окупаційними військами. Але не слід вважати організаторами її повалення німців чи австрійців. Це сталося як закономірний результат невдоволення заможніших верств населення, які вимагали відновити приватну власність й покласти край революційному хаосові.

Для періоду гетьманства характерним є розвиток інституту державної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійні ознаки.

До здобутків Української держави слід віднести й успіхи у зовнішньополітичній сфері (Гетьманат обмінявся посольствами з 12 державами). Під тиском німців навіть Радянська Росія визнала Українську державу. За короткий термін була створена власна дипломатична служба.

Гетьманські установи та органи зазнавали постійного втручання окупаційної влади, що проводила грабіжницьку політику в Україні. До Німеччини ешелонами вивозилось продовольство й промислове устаткування. Розпочалося масове повернення в Україну поміщиків і капіталістів, яким поверталися заводи, фабрики, землі, маєтки, виплачувалася компенсація за збитки. Все це спричинило надзвичайне загострення соціально-політичної ситуації у країні. Ситуацію в Українській державі ускладнювало також протистояння місцевої адміністрації й органів місцевого самоврядування, що перебували під впливом опозиційних до Гетьмана українських політичних партій.

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні представників українських партій та інших організацій, об'єднаних в Український національний союз, було ухвалено план повстання і утворено керівний орган -Директорію.

Директорія не мала єдності щодо перспектив державного будівництва. Її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держави за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти Антанти. Головний отаман війська С. Петлюра, навпаки, виступав за «європейську модель», і спільну з Антантою боротьбу проти радянської росії. В такій ситуації визначився третій, компромісний шлях.

В основу розбудови держави Директорією було покладено так званий трудовий принцип (що спричинило звинувачення Директорії у «більшовизмі»). В «Декларації» зазначалося, що «Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу», яка «... передає свої повноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народної Республіки». Тобто, за цим принципом експлуататорські класи позбавлялися виборчих прав.

В умовах кровопролитної громадянської війни Директорія й урядові установи змушені були неодноразово змінювати місце перебування (Вінниця, Проскурів, Рівне, Кам'янець-Подільський).

Революція в Росії, загострення соціально-економічних і національних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорській Імперії. Намагаючись врятувати монархію, імператор Карл видав 16 жовтня 1918 р. маніфест, за яким Австро-Угорщина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. «Коронним землям» надавалося право створити власні представницькі органи - Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства і студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петрушевичем. 

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття «одноцільною українською національною територією», що уконституйовується як Українська держава, щоправда у складі Австро-Угорщини.

9 листопада УНРада визначила назву української держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існування ЗУНР робилися спроби возз'єднання із Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією передвступний договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919р. на Софіївському майдані у Києві.

Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії і Чехословаччини. З згоди і санкції Антанти Північну Буковину захопила Румунія, Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а через декілька місяців — до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично складала лише Східна Галичина з 4-мільйонним населенням.

Є. Петрушевич з оточенням у листопаді 1919р. змушений був покинути українські землі і виїхати до Відня. В еміграції, з огляду на тісні контакти керівництва УНР і Польщі та неспроможність УНР захистити західних українців від Польщі, він оголосив про припинення чинності закону щодо об'єднання ЗУНР і УНР 25 липня 1920р. було утворено закордонний галицький уряд (уряд диктатора ЗУНР). Цей уряд і урядові установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР проіснували до травня 1923 р. Вони були розпущені Є. Петрушевичем після того, як Антанта 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину як таку, що належала без жодних застережень Польщі.

Висновк:

У 1917-1920рр. відбувалась боротьба за українську національну державність. Утворення у листопаді 1917 р. УНР мало прогресивне історичне значення, Україна вперше проголошувалась незалежною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Громадянам надавались широкі права і свободи, була скасована смертна кара. Кожній нації, що мешкала на території України, гарантувалось право на національну автономію. Було розпочато націоналізацію землі, широкі соціальні реформи. Однак недостатня увага Центральної Ради до створення власних збройних сил, правоохоронних органів, адміністративного апарату призвели до її повалення.

Гетьманат, що проіснував менше восьми місяців, спочатку зміг здобути собі підтримку завдяки обіцянкам відтворити правопорядок. Залучивши представників соціально-економічної верхівки, чиновництва та військових, він спромігся розпочати створення центральних і місцевих органів управління, судової системи, правоохоронних органів та збройних сил. Позитивним є прагнення законодавчого врегулювання суспільного життя. Помилкою була спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі.

Директорія, яка прийшла до влади шляхом народного повстання, в умовах конфронтації політичних сил прагнула розробити компромісну програму дій. Тривалі коливання лідерів Директорії між соціалістичними І загальнодемократичними гаслами завершились перевагою «антирадянської» орієнтації. Характерним в цей період було тяжіння Української держави до президентської республіки.

Помітний слід у процесі розвитку української державності залишила Західноукраїнська Народна Республіка. Видатною подією стало урочисте проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки УНР і ЗУНР. До незаперечних здобутків ЗУНР слід віднести створення дійової системи органів влади й управління, боєздатної армії.

Таким чином всі своєрідні державні утворення на території України, що існували впродовж віків мали сої особливості. Загальне у причинах, що призводили до руйнування цих своєрідних джерел державотворення є зовнішній фактор, від нападів войовничих сусідів до іноземного втручання у внутрішні справи України. Особливі відмінності у причинах занепаду криються у певних специфічних обставинах тієї чи іншої епохи, що розглянуті вище.

№35

Перемога Лютневої 1917 р. буржуазно-демократичної революції й повалення самодержавства в Росії привели до кардинальних змін у суспільно-політичному устрої. Найвищим органом влади до скликання Установчих зборів став Тимчасовий уряд у Петрограді, який проголосив демократичні свободи і розпочав реорганізацію органів управління.

На хвилі народного піднесення і згуртування національних сил у Києві 31 березня 1917р. було створено Центральну Раду. До неї увійшли українські соціалісти, представники робітничих, солдатських, студентських організацій, профспілок, кооперативів, духовенства та ін. Головою Ради 7 березня було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського

Таким чином, Центральна Рада, що оформилась шляхом делегування, а не загальних демократичних виборів, за своїм представницьким складом, функціями, значенням і формами діяльності є прообразом парламенту України. Згідно із проголошеною Першим Універсалом (10 червня 1917р.) стратегічною лінією - «однині самі будемо творити наше життя» 15 червня 1917 р. був створений перший український уряд Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Він складався з генеральних секретарств, кількість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. Тим самим розпочався процес розмежування законодавчої й виконавчої влади. В організації місцевої влади і місцевого самоврядування Центральна Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва.

Непослідовність дій Центральної Ради проявилася в тому, що в Четвертому Універсалі вона вдалася до визнання Рад робітничо-селянських І солдатських депутатів як органів місцевого самоуправління, не визначивши їхнє місце в структурі місцевих органів. Невдалими виявилися спроби врегулювати відносини між цими численними органами в Земельному законі від 18 січня 1918р., а також запровадивши законом від 6 березня 1918 р. новий адміністративно-територіальний поділ України на 30 земель. Структурна невизначеність системи самоврядування, відсутність належної правової бази та державного фінансування не дозволили Центральній Раді організувати діяльність органів влади й управління на місцях.

Важливим напрямом законодавчої діяльності Центральної Ради була робота над проектом Української Конституції, яка розпочалася після прийняття Першого Універсалу. Конституція УНР була ухвалена Малою Радою в останній день існування УНР, 29 квітня 1918р. Конкретно-історичні обставини зумовили її спрямованість як документа перехідного періоду, але, безперечно, це була демократична за своїм змістом конституція.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд, бажаючи розповсюдити радянську владу на всю територію України, декретом від 6 січня 1919 р. скасував встановлену Центральною Радою назву держави «Українська Народна Республіка» (УНР) і затвердив іншу, на зразок РСФРР, офіційну назву Українська соціалістична радянська республіка» (УСРР). Відповідно до декрету від 29 січня 1919 р. уряд почав іменуватися на зразок російського — «Рада Народних Комісарів УСРР».

Остаточно УСРР - як радянська форма державності,— оформилась з прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад (6-10 березня 1919 р.) першої Конституції УСРР.

№36

 Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д.Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

Крім досягнень, за гетьманування П. Скоропадського мали місце чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Небезпідставними були звинувачення П. Скоропадського та його уряду в проросійській політиці. Гетьман був тісно повязаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів. При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів,маніфестацій

37

Проведіть порівняльний аналіз політики урядів Центральної Ради та Гетьманату в контексті розбудови української державності. Четвертий Універсал Центральної Ради обіцяв оперативну розробку Земельного закону на основах скасування приватної власності, соціалізації землі. Наскільки цей закон відповідав потребам земельної справи в Україні, на практиці перевірити не довелося. Уряд мусив залишити Київ раніше, ніж закон було опубліковано. Приблизно така сама доля спіткала й закон про 8-годинний робочий день, прийнятий пізніше. До кінця січня 1918 р. Українська революція опинилась у дуже суперечливій ситуації. З одного боку, УНР проголосила себе самостійною державою, здобула європейське визнання, з іншого, – народжена цією ж революцією влада зазнала воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, змушена була шукати опори за кордоном. Центральна Рада запроваджувала новий стиль, національну грошову одиницю – гривню, було визначено державний герб республіки – «тризубець з часів Володимира Великого». На думку В. Винниченка, в період гетьманщини історія немов би навмисно дала панівну роль уже класам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство прагнутиме буржуазної державності, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державністю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її українськість, а потім і сама державність, як така. Заінтересований у забарвленні свого режиму в українські кольори, гетьман П. Скоропадський почав залучати членів партії соціалістів-федералістів до участі в уряді. Кабінет формувався переважно з представників правих загальноросійських партій, хоча деякі його члени були українцями. Народні маси виявилися значно послідовнішими у ставленні до новоствореної влади.

40. Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси, призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.

41.

• суспыльство політично-незріле;

• вороже ставлення нац.. меншин до створеної української держави.

• не вся інтелігенція поділяла ідеї створення української держави

• відсутність політичного та життєвого досвіду політиків

• розкол у політичному таборі

• впливи отаманів

• втручання у політичне життя країн Антанти, більшовиків

42.

1919 р. увійшов у історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 р. держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чолі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський, що дало змогу загасити конфлікт між Г. П'ятаковим та Артемом (Ф. Сергєєвим), які претендували на посаду голови. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи — народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний.

Умови громадянської війни та революційна ідеологія позначилися на формуванні та організації радянської державної структури. Ради існували переважно в губернських містах, а на місцевому рівні діяли, як правило, надзвичайні органи влади — військово-революційні комітети (ревкоми). Це можна пояснити тим, що більшовики, не впевнені в підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демократичним виборним Радам. Навіть там, де Ради обиралися, цей процес здійснювався під контролем ревкомів, які визначали кандидатів у депутати, блокували висунення в кандидати на багатопартійній основі, контролювали процес виборів тощо. Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж функцію виконували і комітети бідноти, які активно створювалися радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у найчисленнішу верству суспільства — селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 p., коли III Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу диктатури пролетаріату. Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.

За російським шаблоном була скроєна не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічної політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були:

—націоналізація всіх підприємств;

— заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу,

запровадження карткової системи розподілу продуктів;

— мілітаризація народного господарства, встановлення

державного контролю за виробництвом, запровадження

загальної трудової повинності;

— введення продовольчої розкладки.

43)

Після завершення революції і громадянської війни політичне і соціально – економічне становище України було надзвичайно важким. Майже 7 років воєн і громадянської смути довели Україну до стану руїни. Загинуло близько 1,5 млн. осіб. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. У 1921 р. промислове виробництво становило лише 5–10 % довоєнного. Не працювали цілі галузі виробництва. Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об’єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика „воєнного комунізму”. Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Заборонялася приватна торгівля і запроваджувався розподіл продуктів за картковою системою, вводилася обов’язкова трудова повинність. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. Війна, „воєнно-комуністичні” методи та розруха майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян.

Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, який стався в Україні у 1921–1922 рр. Головною його причиною були не лише засуха, але й наслідки політики „воєнного комунізму”, тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях. Це були райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн. люду. Лютувала епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.

Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації „Американська адміністрація допомоги”. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії.

Поряд з труднощами соціально-економічного характеру назрівала і соціально-політична криза. Значна частина населення мирилася з політикою „воєнного комунізму” в час війни, але не хотіла сприймати „надзвичайних” заходів радянської влади і в мирний час. Розпочалися селянські повстання проти політики радянської влади, зокрема виступила армія Махно, застрайкували робітники. Загострилися суперечки в більшовицькій партії щодо шляхів подальшого розвитку країни.

Таким чином, хоч ці виступи нещадно придушувались, проте стало очевидним, що політику „воєнного комунізму” необхідно міняти і йти на поступки, особливо селянам.

або

Українська СРР після закінчення Громадянської війни

Міжнародне становище України

Наприкінці 1920 р., по розгрому білогвардійських військ Врангеля, Громадянська війна фактично завершилася. За час революції та Громадянської війни Російська імперія розпалася. Відійшли від Росії та стали самостійними державами Польща, Фінляндія, Литва, Латвія та Естонія. На решті території утворилися радянські республіки, формально незалежні, а насправді повністю підпорядковані більшовицькому центру – ЦК РКП(б). Ці республіки уклали з РСФРР договори про тісний військовий і господарський союз, у цілому керувалися вказівками ЦК РКП(б) і Раднаркому Росії, через що їх разом називали “Країною Рад”, “Республікою Рад”. До складу Української СРР тоді входили більша частина українських земель – Лівобережжя, Правобережжя та Південь. Її площа становила 425 тис. кв. км, тобто 70 % етнічних українських земель, населення налічувалося 25,5 млн. чол. Територія Східної Галичини, Західна Волинь перейшли під контроль Польщі, Закарпаття – під владу Чехословаччини, Буковина, північна частина якої була заселена українцями, та Бессарабія, у якій на півночі та півдні також переважали українці, були захоплені Румунією. По закінченню Громадянської війни перед більшовицькою партією, яка була тепер монопольно пануючою, керівною в країні рад, постало завдання налагоджувати мирне життя та, передусім, організувати відбудову народного господарства. А для цього необхідно було перш за все добитися дипломатичного визнання радянських республік іншими державами й забезпечити мирне співжиття та взаємовигідні економічні відносини з ними. Здійснюючи це складне завдання, радянські дипломати протягом 1920 -початку 1921 рр. підписали мирні договори радянської країни з її західними сусідами – Естонією, Литвою, Латвією, Фінляндією, Польщею. У лютому-березні 1921 р. на принципах рівноправності були укладені договори з південними сусідами – Іраном (Персією), Афганістаном, Туреччиною, а в листопаді 1921 р. – з Монголією. У 1921-1922 рр. були підписані торговельні угоди з Англією, Німеччиною, Норвегією, Австрією, Італією, Швецією, Чехословаччиною. Разом з Радянською Росією боротьбу за встановлення дипломатичних та економічних зв’язків з навколишніми країнами вела і Українська СРР. Зокрема, активну роль у зовнішньополітичній діяльності УСРР відігравав Х.Раковський, який одночасно з головуванням у Раднаркомі займав пост і наркома закордонних справ республіки. 14 лютого 1921 р. представники УСРР Ф. Кон і Ю.Коцюбинський підписали мирний договір України з Литвою. 18 березня 1921 р. між РСФРР і УСРР , з одного боку, і Польщею, з другого, був укладений Ризький мирний договір. Україну на переговорах представляли Е.Квірінг і О.Шумський. Протягом 1921 р. були налагоджені дипломатичні відносини також з Латвією та Естонією. 2 січня 1922 р. делегація УСРР, очолювана М.Фрунзе, підписала в Анкарі договір про дружбу та братерство між Україною і Туреччиною. Торговельні угоди були укладені між УСРР і Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною.

Внутрішнє становище України

Чотирирічна Перша світова і трирічна Громадянська війни, воєнно-комуністична політика більшовиків призвели до повної розрухи в народному господарстві. Особливо сильною вона була в Україні, економіка якої в ході Громадянської війни зазнала величезних руйнувань від численних воєнних дій. У руїнах лежали промислові підприємства, транспорт, установи зв’язку. Збитки, завдані країні, становили 39 млрд. крб., у тому числі Україні – понад 12 млрд. крб. золотом. Обсяг промислової продукції скоротився проти довоєнного 1913 р. у цілому в країні в 7 разів, зокрема в Україні – майже в 9 разів. Видобуток вугілля в 1920 р. становив лише 6 % довоєнного рівня, виплавка металу – 1 %, обсяг продукції машинобудівної промисловості – 4 %, цукрової – 5 %. Великих руйнувань зазнав залізничний транспорт. Вантажообіг залізниць у 1920 р. склав тільки 22 % від рівня 1913 р. Сільське господарство також перебувало у тяжкому стані. Валовий збір зернових у 1921 р. становив лише 277 млн. пудів, тобто 25 % довоєнного. Унаслідок великих людських втрат на фронтах, закриття промислових підприємств, розвалу транспорту чисельність робітників різко скоротилася. Якщо у 1913 р. в Україні налічувалось 642 тис. промислових робітників, то на початок 1921 р. – лише 316,5 тис. Оскільки більшість фабрик і заводів не працювала, а велика маса робітників не мала роботи, вони змушені були займатися кустарництвом або залишати міста і йти в села. Робітничий клас розпорошувався, декласувався. Тяжке економічне становище викликало невдоволення робітників, почастішали страйки, приховані форми пасивного опору (так звані “волинки”) тощо. Після закінчення Громадянської війни, коли зникла загроза повернення поміщиків, селянство стало виявляти серйозне невдоволення системою воєнного комунізму і, передусім, продрозверсткою. Селянський повстанський рух узимку 1920-1921 рр. набув в Україні загрозливого характеру. Після закінчення Громадянської війни більшовики думали відбудувати народне господарство на принципах політики воєнного комунізму. Керівні діячі РКП(б) були переконані, що в недалекому майбутньому настане комунізм. Ці переконання виявились у виступах Леніна й інших лідерів партії та в планах розвитку країни на найближчий час, зокрема рішення VIII Всеросійського з’їзду рад (грудень 1920 р.), V Всеукраїнського з’їзду рад (лютий-березень 1921 р.). Але на ґрунті господарської розрухи, невдоволення селянських мас і робітників політикою воєнного комунізму на початку 1921 р. виникла глибока внутрішня політична криза. У містах на заводах і фабриках відбувалися робітничі страйки. У повстанський рух були втягнуті широкі селянські маси, оскільки майже всі верстви населення, у тому числі й середняцько-бідняцькі, були незадоволені більшовицькою воєнно-комуністичною політикою і, передусім, продовольчою розверсткою, яка паралізувала господарську ініціативу селянства. Наприкінці 1920 - на початку 1921 рр. в УСРР у повстаннях брали участь близько 40 тис. чол. На боротьбу проти селянських мас були кинуті регулярні частини Червоної Армії, що загрожувало перерости в нову громадянську війну.

44)

Причини проведення українізації.

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим наставленням до совецької влади населення України, національна свідомість якого зросла за попередніх десятиліть й особливо у вигляді національної революції 1917-1920 pp., а також і загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших pоках одверто великодержницьокї політики у низці постанов з'їздів 4 конференцій визнала конечність запровадження в школі й адміміністрації рідної, мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У висліді цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл і визначені були терміни їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправности мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети, хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17 — 24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання, наражалися на опір у самій КП(б)У, яка натоді складалася в переважній більшості з росіян й інших чужонаціональних елементів, байдужих, а то й ворожих українській культурі. Інтенсивніше українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничої класи з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи до термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію з наголосом на українізацію партійного та проф. апарату і совєцьких установ. Головною ролю у дальшому здійсненні українізації відогравав Народний комісаріят освіти (якому тоді підлягали й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".

Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].

4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:

1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].

3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).

6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.

7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

45)

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на „прискорене соціалістичне будівництво”, і саме політика „соціалістичної індустріалізації” мала принести успіх сталінському курсу „великого перелому”. „Ми відстали від передових країн на 50–100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть”, – наголошував Сталін у своїй промові 1931 р.

Курс на індустріалізацію визначив XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), затвердивши директиви першого п’ятирічного плану розвитку господарства на 1928/29 – 1932/33 роки. XI з’їзд більшовиків України, що проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив оптимальний варіант п’ятирічного плану для України.

Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР, адже її успіх залежав в основному від кількості та якості українського вугілля і металу. Тому Україна отримала 20 % усіх капіталовкладень СРСР, 400 із 1500 промислових підприємств планувалось спорудити у нас в першій п’ятирічці.

Щоб добитися цього, правляча партія і уряд закликали народ напружити усі сили задля великої мети. Український народ не лише відгукнувся на цей заклик, не лише мирився з труднощами і негараздами, але й проявляв величезний ентузіазм, самовідданість і самопожертву у розбудові народного господарства. Основою цього ентузіазму було те, що люди втомились від важкого життя і, бачачи результати своєї праці (зростали нові заводи і фабрики, електростанції, прокладалися дороги, збільшувався випуск різноманітних товарів) вірили у світле майбутнє, хоча б для своїх дітей.

Ставилося за мету забезпечити переважаючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом.

Поряд з цим „пролетарська” держава експлуатувала робітничий клас не лише методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у „світле майбутнє”. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, часто замінювались моральними, політико-ідеологічними.

У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти „Центральна-Ірміне” О. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника, у 14,5 раза перекривши норму виробітку. Приклад Стаханова стали наслідувати інші виробничники, він активно використовувався для розгортання соціалістичного змагання в усіх галузях народного господарства, підвищення продуктивності праці. У досягненні високої продуктивності праці використовувались й інші методи, залежно від специфіки галузі: вдосконалення поділу праці (вуглевидобувна промисловість, машинобудування), поліпшення організації робочих місць (легка промисловість, машинобудування), інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування, залізничний транспорт, текстильна промисловість), інтенсифікація технологічних процесів (чорна металургія) і т. п.

У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Усе це також мало прогресивне значення. Разом з тим держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35–45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих „ворогів народу”. Нещадно експлуатувалося і село.

Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані „Запоріжсталь”, „Азовсталь”, Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п’ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8 % продукції, республіканського – 20,3 %, місцевого – 9,9 %. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху.

Поряд з цим , індустріалізація мала і позитивні наслідки:

– у 1940 р. рівень промислового виробництва у порівняні з 1913 р. збільшився у 7 разів;

– за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн: друге місце в Європі по випуску машин (після Великобританії ) і виплавці чавуну (після Німеччини );

– Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально – аграрну. Було ліквідовано безробіття, з’явилися тисячі нових робочих місць.

Так проходила форсована соціалістична індустріалізація – складова частина сталінської політики „наступу соціалізму по всьому фронту”. Чим цей наступ закінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, які добровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, слабо відчули її результати. Та й не дивно: майже три чверті промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з’їзду корективи, суть яких полягала в ще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також „куркульства як класу”. Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти „лінії партії”, оголосили „ворогами народу” і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрниками: О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика „ліквідації куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, – як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації – 200 тис. Разом з усіма членами сімей „куркулів” це становило 1,2–1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті „соціалістичної колективізації” радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення.

У 1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно об‡рунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44 %. В 1932 р. була прийнята постанова „Про охорону соціалістичної власності”, згідно з якою за „присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 3,5–5 млн. чоловік. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

Однак, незважаючи на такі великі жертви, які заплатив наш народ за соціалістичну індустралізацію і колективізацію, ефективність господарювання залишалась низькою, велась в основному екстенсивними методами, добробут народу зростав дуже повільно.

Головним соціальним наслідком націоналізації засобів виробництва, індустріалізації промисловості та колективізації сільського господарства була ліквідація промислово-фінансової торговельної і сільської буржуазії, створення міського і сільського пролетаріату, позбавленого приватної власності. Вважалося, що були створені соціалістичні за своїм характером класи та ліквідована експлуатація людини людиною. Хоча насправді замість одних панівних класів сформувався новий - партноменклатура, у колективній власності і володінні якої фактично перебували всі засоби виробництва..

За цих умов у 1936 р. була прийнята конституція СРСР і проголошена перемога соціалізму. Однак об'єктивний аналіз радянського суспільства показує, що в ньому поряд з безперечно соціалістичними рисами (соціальні гарантії, планування економіки, суспільний характер виробництва) існували феодальні елементи (сталінська деспотія, кріпосне право, примусова праця, номенклатурні привілеї) Отже, саме гострота цих суперечностей і зумовила особливий драматизм в історії України радянського періоду.