14. Стилістичні можливості фонетики

Фонема — найменша мовна й мовленнєва одиниця, яка ні окре­мо, ні в слові чи реченні не має лексичного значення і, отже, окре­мої самодостатньої комунікативності.

Завдання стилістики у вивченні фонемного складу мови різноманітні і стосуються багатьох, нерідко актив­них, фонетичних процесів, які регулярно, але неодна­ково простежуються в усіх стилях мови, особливо в художньому.

1. Неоднакові градації (лат. gradatio — поступове під­вищення, посилення), поєднання певних однотипних фонем у тексті, особливо поетичному, є одним із засобів наповнення тексту мовленнєвими барвами і позитивно впливає на його власне художні якості. 

2. Повтор (повторення) мовних одиниць буває різнотипним, але зазвичай характеризує мовлен­ня поетичне і має назву рефрен (франц. refrain), або

приспів (у пісні) — слово або група слів, які вжива­ються в тексті по кілька разів

3. Стилістичний прийом, створюваний рефреном, який полягає в повторенні тих самих звуків (як у рядках з по­чатковим І), слів (інколи й речень) на початку двох або кількох суміжних рядків, називають анафорою .

4. Протилежним до анафори (за місцем розміщення слів, звуків) стилістичним прийомом є епіфора (грец. epiphora — перенесення, повторення) — повто­рення однакових звукосполучень, слів наприкінці вір­шованих рядків

5. Асонанс (повторення голосних) і алітерація (повто­рення приголосних) здебільшого простежуються в пое­тичних рядках не окремо, а взаємопоєднано.

6. Рима. Римою називають один з елементів, оз­наку інтонації, співзвуччя кінцівок слів у віршованих рядках. 

7. Звуко­відтворення наявне тоді, коли текст (писаний чи усний) наповнений звуками певних об’єктів природи, криками тварин, птахів, шумами машин, механізмів тощо. 

8. Звуконаслідування — це відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спе­ціально дібраних звуків

9. Заяння – немилозвучний збіг приголосних або голосних на межі префікса і кореня в запозичених словах.

10. Іммітерат – запис певних звуків, для яких не існує мовних знаків (храп)

11. Какофонія – безладне, хаотичне нагромадження звуків, доведене до абсурду.

12. Ономатопея – імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ.

13. Поліфонія – багатозвуччя, засноване на одночасному гармонійному поєднання та розвитку рівноправних мелодійних ліній.

7. Характеристика наукового стилю (визначення, підстилі, жанри, сфера використання, загальні особливості, на мовних рівнях)

Стиль— система мовних елементів способів відбору й уживання їх об’єднаних певним функціональним призначенням. Основою виділення стилів мови є організація мовних елементів відповідно до настанови- спілкування, повідомлення, вольового впливу.

Науковий стиль обслоговує сферу науки, призначенням якої є передача наукової інформації аргументовано і доказово, що зумовлює відбір і широке використання науково-термінологічної лексики, слів та інтернаціоналізмів; речень, ускладнених дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами (відокремлення), вставними словами, словополученнями і реченнями (ділогізація, персуазивність, поділ на логічні частини і підсумок); складних синтаксичних конструкцій; підкріплення положень за допомогою схем, діаграм, карт, таблиць, реєстрів та ін. На фоні наукового стилю виділяється його підстиль – науково-популярний, якому властива настанова на доступність викладу наукової інформації, коментування явищ.

  Головне призначення наукового стилю – систематизування , пізнання світу, служити для повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань, виклад матеріалу, представлення наукових даних суспільству.

 Головні ознаки наукового стилю: інформативність, понятійність і предметність, об’єктивність логічна послідовність, узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, доказовість, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, прояснення причиново-наслідкових відношень, висновки. Головні мовні засоби: абстрактна лексика, символи, велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, зразків-символів, наукова фразеологія (стійкі термінологічні словосполучення), цитати, посилання, однозначна загальновживана лексика, безсуб’єктивність, безособовість синтаксису, відсутність всього того, що вказувало б на особу автора, його уподобання (емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, художніх тропів, індивідуальних неологізмів).

Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, наукова стаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція.

  Наукові тексти мають типові композиції жанрів. Для текстів наукового стилю характерним є послідовне членування на розділи, параграфи, пункти, підпункти. Науковий стиль має чітко організований синтаксис. В ньому переважають речення складної, але “правильної” будови часто ускладнені зворотами, нанизуванням іменних форм. У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових. 

  Науковий стиль має такі підстилі: 

• власне науковий (монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези); 

• науково-популярний(виклад наукових даних для нефахівців – книги, статті у неспеціальних журналах);

• науково-навчальний (підручники, лекції, бесіди тощо).

Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний з підстилів і жанрів характеризується своїми особливостями використання мовних засобів.