Граматична будова латинської мови

За своєю граматичною будовою латинська мова належить до синтетичних мов. Це означає, що на відміну від мов з аналітичною будовою, граматичні відношення у ній виражаються шляхом зміни форми слова – додаванням до основи суфіксів або флексій (закінчень).

Так, ознакою особи і числа у формі дієслова є особові закінчення: canta-t він співає, canta-ba-t він співав, canta-re-t він співав би, canta-b-i-t він буде співати.

Ознакою відмінків у латинській мові є відмінкові закінчення: terr-am землю, terr-arum земель; terr-as землі.

NB ! Отже, при вивченні морфології латинської мови необхідно твердо запам’ятовувати основи слів, що відмінюються і формотворчі елементи – суфікси і закінчення.

Дієслово

Verbum

Дієслово - частина мови, що служить для вираження дії або стану як динамічної ознаки, як процесу і виражає ці значення у граматичних категоріях виду, стану, особи, числа, способу. У реченні дієслово вживається у функції присудка. Деякі дієслівні форми характеризуються також категоріями роду, числа, відмінка, або ж незмінністю своїх форм.

Загальним лексичним значенням дієслова є дія. Значення дії у дієслові розуміється широко, тобто слід мати на увазі не тільки дію, що здійснюється предметом (magister dicit учитель говорить; discipulus legit учень читає; puella cantat дівчина співає) , але й те, що робиться з предметом (rosa floret троянда зацвітає; folium flavescit листя жовтіє).

Дієслова за лексичною ознакою можна розділити на дві групи:

1. дієслова, що мають значення конкретної дії. Вони означають: а) безпосередньо дію предмета, його роботи (arare орати; scribere писати; legere читати; pingere малювати); б) фізичний стан (stare стояти; sedere сидіти; iacere лежати; dormire спати); в) становлення або зміну ознаки (virere зеленіти, ставати зеленим; rubescere ставати червоним, червоніти; iuvenescere молодіти).

2. дієслова, що означають абстрактну дію. Такі дієслова мають значення якісно-абстрактної дії або внутрішнього стану людини: intellegere розуміти; putare думати, судити, вважати; cogitare думати; honorare шанувати, поважати; amare любити, кохати.

Важко, одначе, провести чітку межу між цими двома групами дієслів – між конкретною дією і внутрішнім станом, оскільки лексична особливість дієслова полягає саме в тому, що і стан уявляється як дія, що відбувається у часі.

Граматичні категорії дієслова

Граматична категорія – це інтегральна одиниця, яка обіймає граматичним значенням декілька взаємопротиставлених і формально виражених родових значень. Так, протиставлення значень “теперішнє” – “минуле ”- “майбутнє” закріплене в певному наборі матеріально виражених афіксів, утворює категорію, а відповідно і парадигму часу. Розрізняється два типи категоріальних парадигм.

Перший тип – це парадигми, в яких морфеми є носіями сем, об’єднаних родовим категоріальним значенням (наприклад, парадигми особи, часу, способу, стану, частково роду та ін.). У таких категоріях інваріантом кожної семи є категоріальне значення. Разом з тим спорідненість сем визначається їх взаємною протиставленістю, що дозволяє їм об’єднуватися для вираження категоріального значення. Проте однотипність вираження не завжди є свідченням значеннєвої однотипності сем. Так, відмінкові форми іменника служать у латинській мові для вираження різних значень: називний відмінок вказує на відношення до діяча; родовий – на відношення до сталої ознаки, на відсутність чогось / когось та ін.; давальний і знахідний – на відношення ознак до певного кола об’єктів, аблатив – на стосунок суб’єкта або об’єкта до виконаної дії та ін. Отже, кожна відмінкова форма є носієм таких сем, які не інтегруються в єдину категорію. Якщо відношення до діяча об’єднує семи, що передаються називним і аблативом, відношення дії до об’єкта – давальним і знахідним, то відношення до сталої ознаки (domus patris, filius Ciceronis, horti Сaesaris, libri Ciceronis, Cupido Praxitelis) об’єднує сему родового відмінка iменника в одну категорію з семою прикметника. Але разом з тим кожна відмінкова сема зараховує всі відмінкові форми іменника до єдиного категоріального значення – предметності, кожна відмінкова форма прикметника – до єдиного категоріального значення – статичної ознаки. Отже, формальним втіленням категорії предметності – визначальної ознаки іменника як частини мови - є відмінкова парадигма, але в ній, на відміну від парадигм часу, способу, стану дієслова та ін., семи окремих форм протиставляються не за однією ознакою (предметності), а за різними, підпорядкованими цій ознаці: діяча, об’єкта, статичної ознаки та ін.

До другого типу парадигм можуть бути віднесені парадигми відмінка, роду й числа прикметника. У прикметнику, який завжди виступає у поєднанні з іменником, часткові відмінкові категорії нейтралізуються і категорія відмінка в цілому виступає як показник статичної ознаки, кожен відмінковий афікс протиставлений усім іншим тільки формально, будучи носієм тієї самої семи. У парадигмах першого типу подібна нейтралізація форм вираження неможлива. Вона означала б ліквідацію самої категорії.

Отже, граматична категорія – це дуже широке значеннєво-формальне поняття, яке інтегрує слова в частини мови або шляхом протиставлення форм слова дозволяє виразити певні, зафіксовані мовою, відношення, наявні в об’єктивній дійсності.

У латинському дієслові розрізняють такі категорії: