24.Революції 1848 р.: «весна народів».

У 1848-1849 рр. у країнах Західної і Центральної Європи спалахнули нові буржуазні революції. Вони охопили Францію, Німеччину, багатонаціональну Австрійську імперію та італійські держави. Ніколи ще Європа не бачила такого розмаху народних виступів, подібного піднесення національно-визвольної боротьби поневолених народів. Хоча у різних країнах гострота боротьби та перебіг подій були не однаковими, для сучасників було цілком очевидно, що революція набула загальноєвропейського масштабу. У цей час в Європі ще панували феодально-абсолютистські порядки, а соціальне гноблення тісно перепліталося з національним. Під час революції злилися воєдино боротьба різних верств проти феодально-абсолютистських установ, за демократизацію суспільного ладу, виступи шат робітників і повстання селян, національно-визвольна боротьба народів і могутній об'єднавчий рух у Німеччині та Італії [2, 259]. Початок революційного вибуху прискорили неврожайні роки і голод 1845-1847 рр., економічна криза, що охопила в цей час відразу декілька країн.

25.О. Бісмарк і об’єднання Німеччини. Імперська конституція 1871 р.

Урочисте проголошення Німецької імперії, яке відбулося 18 січня 1871 р. у Версальському палаці під Парижем, стало наслідком переможної війни німецьких держав над Францією (1870-1871). Попередні війни Пруссії із сусідніми державами - Данією (1864) і Австрійською імперією (1866) призвели до утворення в 1866 р. Північно-німецького союзу. На основі цього союзу і з'явилася Німецька імперія після того, як унаслідок війни із Францією південно-німецькі держави, найвпливовішими серед яких були Баварія та Вюртемберг, увійшли до його складу.

Німецька імперія утворилася як федеративна держава у складі 22 монархій і 3 вільних міст (Гамбург, Бремен і Любек), а також особливої імперської провінції Ельзас-Лотарингія. Це був союз монархій, які й після проголошення імперії зберегли повну внутрішню адміністративну самостійність, місцеві королівські династії, уряди, представницькі органи (ландтаги) тощо. Колективними носіями суверенітету вважалися 22 німецькі государі й сенатори трьох міст (не народ і не імператор).

До компетенції імперського уряду перейшли зовнішня політика, армія та флот, імперські фінанси, чеканка монети й випуск кредитних білетів, пошта та телеграф, митна політика тощо. Прийнята у квітні 1871 р. ліберальна конституція Німецької імперії, в основу якої було покладено конституцію Північно-німецького союзу, закріпила в державі монархічну форму правління та провідне становище Пруссії, яка становила понад 60 % населення і 55 % території всієї імперії.

За імперською конституцією законодавча влада в державі належала Союзній раді (бундесрату) та парламенту (рейхстагу). До бундесрату входили представники всіх німецьких держав, призначувані їхніми урядами. Із 58 місць бундесрату 17 належало Пруссії, тож без згоди її представників не міг бути прийнятий жоден імперський закон. На відміну від Союзної ради, рейхстаг (у складі 397 депутатів, один депутат від 100 тис. осіб) обирався кожні три, а з 1888 р. - кожні п'ять років на основі загального та прямого виборчого права, що поширювалося на чоловіків із 25 років, за винятком військових (жінки права голосу не мали). На відміну від федерального рейхстагу, вибори до ландтагу Пруссії й надалі відбувалися на основі трикласного виборчого закону 1849 р., що ділив усіх виборців на три рівні групи залежно від розміру сплачуваних ними податків (на кожен клас припадала 1/3 усієї суми оподаткування країни). Таким чином, найбільші платники податків першого класу мали однакове представництво із третім класом, кількість якого майже у 20 разів перевищувала перший клас.

Союзна рада та рейхстаг затверджували бюджет і закони (приймалися спільно обома палатами), однак не мали законодавчої ініціативи, їхня влада зводилася до права погоджуватися чи не погоджуватися на податки й закони, запропоновані урядом.

Імператором (кайзером) Німеччини за конституцією міг бути лише король Пруссії. Він був верховним командувачем збройних сил і представляв Німеччину на міжнародній арені. Тільки армія Баварії в мирний час підкорялася своєму королю, але у випадку війни переходила від командування кайзера. Кайзер суттєво впливав на законодавчу владу - був главою Союзної ради, мав право затверджувати чи відхиляти всі законопроекти, скликати й розпускати рейхстаг, однак не міг накладати вето на одностайне рішення рейхстагу та бундесрату. Першим кайзером став Вільгельм І (1871-1888).

Імперський уряд, що складався з рейхсканцлера та статс-секретарів, не був відповідальним перед рейхстагом, він призначався кайзером і був відповідальним тільки перед ним. Рейхсканцлером, який за конституцією був також міністром-президентом (главою уряду) Пруссії, із 1871 р. до березня 1890 р. був князь Отто фон Бісмарк. Статс-секретарі, які очолювали окремі відомства, фактично були лише помічниками рейхсканцлера, а не самостійними міністрами. Із 1878 р. основні загальнонімецькі міністерства були закріплені за відповідними міністрами Пруссії.

Роль О. фон Бісмарка у справі об'єднання Німеччини демонструє вирішальне значення сильних особистостей (а не політичних об'єднань чи партій) в історії Німеччини. Конституційний конфлікт у Пруссії 1862-1866 рр. показав, що канцлер може діяти на свій розсуд, лише за підтримки короля, не беручи до уваги протидію парламенту. Таке ставлення до прусського ландтагу канцлер переніс і на імперський рейхстаг, який продовжував відігравати в імперії другорядну роль.

Слід брати до уваги ще два важливі елементи, що формували опору державної влади - армію та систему управління, які залишалися прерогативою окремих держав, тож на них не поширювалися повноваження рейхстагу. Оскільки прусська армія була основною складовою імперської армії, що підкорялася прусському королю як головнокомандувачу союзними військами, а система управління на 3/5 складалася із прусських чиновників, тому влада прусського короля (імператора) в державі була вирішальною.

Не останню роль в обєднанні Німеччини зіграла постать кацлера Бісмарка, який зробив досить важливу і прогресивну справу. Розуміючи, що йому не вдасться об'єднати німецькі землі навколо Прусії мирним дипломатичним шляхом, він досягнув цього шляхом війн і останні роки свого життя неодноразово відмічав, що на його рахунку три війни і вісімдесят тисяч життів, які стали фундаментом об'єднаної імперії.

Отже, на кінець ХІХ сторіччя Німеччина стала одним з найбільш могутніх в економічному відношенні державою. Поряд з Англією і Францією Німеччина почала брати активну участь у світовому розділі світу.