Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

шпоры и всякое такое / vidpovidi_do_ekzamena

.docx
Скачиваний:
73
Добавлен:
13.03.2016
Размер:
93.52 Кб
Скачать

1.Антропологічний поворот у сучасних гуманітарних дослідженнях: формування нової парадигми. Особливості періоду «антропологізації» історичного знання.

Історична антропологія покликана ліквідувати розрив, що склався між успіхами точних наук і відставанням історії, і звертає увагу на необхідність розширити історичну проблематику за рахунок звернення до історії господарства, економіки, техніки, знарядь праці тощо

Саме в історії ментальностей основоположники «школи» бачили «суть історії», яка дозволяє здійснити «загальний історичний синтез». Це не означало, однак, відмови від власне економічної і соціальної проблематики, але припускала їх розгляд через призму сприйняття цих явищ людьми і способів їх відношення до дійсності.

історична антропологія, особливу увагу обращавшая на «образ людини» в історії і психологічну характеристику соціальних і культурних інститутів у житті тієї чи іншої країни. Соціальні явища пояснювалися психологічними умовами, а також «колективним станом почуттів».

Важливо відзначити, що в центрі уваги «нової історичної школи» виявилися не прогалини наступності та соціальні кризи, а «епохи рівноваги», «ритми зміни смерті і життя», «історія харчування», «історія тіла», «історія костюма», «історія дитинства» та багато іншого, що вписується в концепцію «повсякденності». В результаті історія як би сповільнювалася, ставала нерухомою, з точки зору відносин людини з навколишнім середовищем, яка нехтує подієвою стороною справи. Пошук найдрібніших деталей підтверджував «глобальність історії», а за дужками залишався сам чоловік, його думки і почуття, спосіб ставлення і сприйняття дійсності.

Одним із найважливіших напрямів історичної антропології сьогодні є історія людської ментальності — пануючих у суспільстві установок свідомості, системи образів та уявлень. Дослідження ментальності дає можливість пояснити складний взаємозв'язок духовного і соціального розвитку, причини як типових історичних фактів, так і унікальних подій-казусів. Такий підхід привів до формування концепції «двох історичних реальностей» — реальності «як такої» та «уявлень про себе», які ця реальність створює у людей конкретної епохи.

В результаті, європейська антропологічна еволюція привела до важливого биосоциальному результату - прагненню людини у всьому покладатися і рівнятися на самого себе, в той час як більша частина людства виявилася не в змозі дозволити людині взяти відповідальність за свою індивідуальне життя на себе і виділитися з колективу. З точки зору історії ментальностей це означало, що в Європі мислення індивідів і властиве йому чуттєво-емоційне сприйняття життя породило або примирилася з світоглядом, раціонально поділила світ на суверенні острівці приватної власності; такий був антропологічний «відповідь» європейців на «виклик» середовища. Інший світ такої ментальної еволюції не зробив, чоловік залишився «ув'язненим» в колектив, що і зумовило відсутність у нього індивідуальної ідентичності, виключно колективний характер самосвідомості.

Антропологічний історичний підхід є одним із методологічних напрямів постмодернізму в історичній науці, він набув поширення в медієвістських дослідженнях. В останні роки ідеї, науковий інструментарій і підходи історичної антропології використовуються також дослідниками античності, Нового часу та сучасності.

2.Сучасні визначення предмету і основних завдань історичної антропології. Особливості методології.

Центром вивчення історичної антропології є людина у її життєвому середовищі. Антропологія – це сумісне існування людей, їх активність та символічне вимірювання цієї активності.

«Поле, що займає історичні антропологія – це історія поведінки та звичаїв». Поведінка залежить від ментальності.

Історія звички – це історія повторюваного.

Характерні особливості історичної антропології:

-міждисциплінарність – активна взаємодія з іншими гуманітарними науками

-переважна увага до міжособистісного та між групового

-погляд на подіі, що відбулися, з позиції їх сучасників(жертв)

Точка зору «жертв» стає популярною з кінця 80х років. Сьогодні історичний процес вивчається також з позиції досі «мовчазної» частини свідків.

-вивчення всіх видів соціальних практик, рутини і повсякденності на всіх рівнях і в усіх проявах (від культури поведінки до політичної культури)

Центральні теми вивчення:

-відношення членів суспільства до праці, власності, багатства та бідності

-образ соціального цілого і оцінка різних груп, класів, розрядів

-розуміння природи права, співвідношення права та звичая, важливість права як соціального регулятора

-образ природи, її пізнання та способи впливу на природу

-розуміння місця людини у загальнй структурі світосприйняття

-оцінка життєвого віку – дитинство та старість

-сприйняття смерті та хвороб

-відношення до жінки, роль жінки, шлюбу і родини (аспект історичної демографії)

--співвідношення світу земного та світу трансцендентного

-трактування простору і часу

-різні рівні культури та релігійності, їх конфлікти та взаємодії, співвідношення культури інтелектуалів з культурою народу

-соціальні фобії та інші негативні емоції, які були причиною колективних психозів та інших соціальних конфліктів.

Особливість антропології – використання методу «щільного опису» - периферійне стає центральним,

3. Историческая антропология в структуре антропологических и исторических исследований. Историческая антропология и социальные науки.

Историческая антропология– область современного исторического знания, зародившаяся и существующая в рамках «новой исторической науки», объединяющая

ряд дисциплин, которая изучает человека во всех проявлениях конкретных форм его

существования, в конкретное время и конкретном месте, во взаимосвязи с элементами

и сторонами социальной системы. Различные секторы исследовательского поля исторической антропологии следует рассматривать как самостоятельные дисциплины,которые одновременно являются отдельными направлениями исторического знания.

Предметные поля этих дисциплин перекрывают друг друга, могут быть шире, чем

предметное поле исторической антропологии.Поскольку историческая антропология

молодое направление исторической науки, переживает сейчас период экстенсивного

развития, пытаясь определить свою собственную предметную область, более

универсальное значение имеет антропологический подход в исторических

исследованиях, т.е. использование соответствующих методов и принципов. Мэтры

исторической антропологии (А. Бюргьер, Ж. Ле Гофф, А.Я. Гуревич) неоднократно

подчеркивали, что у этого направления нет своего особого исследовательского поля,

своей особой проблематики. Ж. Ле Гофф трактует историческую антропологию как

общую глобальную концепцию истории, которая объемлет все достижения «Новой

исторической науки». Тематика историко­антропологических исследований

действительно очень разнообразна, постоянно расширяется, но остается

дискуссионной. Тем не менее, следует выделить несколько проблемных областей, в

которых историко­антропологический подход в последние десятилетия оказался

особенно плодотворным. В широком смысле, на сегодняшний день в сферу исторической антропологии можно включить: историю ментальностей, историю

повседневности, «микроисторию», гендерную историю, историческую психологию,

интеллектуальную историю, «народную религиозность» (религиозную антропологию,

т.е. изучение субъективного аспекта веры) и др. Разделение на эти дисциплины

достаточно условно, ибо их сближает предметная область, обновленный

теоретико­методологический арсенал, принцип междисциплинарности в исследованиях.

Таким образом, историческая антропология представляет собой конгломерат не имеющих четких границ, переплетающихся между собой научных направлений.

В антропологически ориентированных исторических исследованиях используются

теоретические основания, концептуальные подходы, исследовательские техники и

методы не только самой исторической науки, но и смежных социальных и гуманитарных наук, (семиотика (расшифровка, трактовка символов и знаков), дискурсивный анализ (интерпретация текстов источников), методы собственно антропологии, психологии, социологии, лингвистики), поскольку пересечение исследовательских интересов продиктовано близостью объекта изучения (человек и общество в разных измерениях).

Историческая антропология, так сказать, ­ “дитя” междисциплинарности; она многое заимствовала из социальных наук и, прежде всего, ­ из этнологии. Эти заимствования,однако, определялись логикой развития самой исторической науки

5. І покоління школи «Анналів»: особливості теорії і методу досліджень

Для першого покоління школи «Анналів» загалом були характерні такі принципи та методи дослідження:

1. Новий науковий підхід передбачував звільнення історії від трьох «ідолів»: історії подій, біографічної історії «героїв» та історії безпроблемного існування.

2. На сторінках створюваного журналу автори розпочали реалізацію плану оновлення гуманітарного знання. Тобто:

- При вивченні так званої «тотальної історії» - руйнування розмежування між різними дисциплінами.

- пріоритет проблемних історичних досліджень перед звичайним описом фактів.

- переміщення ракурсу історичних досліджень з історії життя держави на історію людини та її оточення.

- введення терміну «ментальності» у якості методологічного інструменту, який дозволяє здійснювати міждисциплінарний історичний синтез.

3. Сформувалося два основні напрями у дослідженнях: той, для якого пріоритетною залишається ментальність, і сцієнтизм (погляд, що характерні індуктивні методи природничих наук є єдиним джерелом справжніх фактичних знань і, зокрема, що лише вони можуть бути джерелом справжніх знань про людину та суспільство).

Основні установки стосовно історії.

1) піддали сумніву принципи «класичного історизму» і звернули увагу на нові можливості пояснення історичного джерела, для чого використовували генетичний метод пояснення історії.

Можливо залучати найрізноманітніші фактичні дані з суміжних історії дисциплін (геологія, географія, соціологія, демографія, економіка) і намагатися їх пояснити.

Необхідно «вивчати історію з усіх боків». Для цього т. Зв. «Точок спостереження» за історією має бути якомога більше.

2) Запропонували поняття «глобальної», або «тотальної» історії, яке пов'язане з ідеєю історичної антропології, де в центрі уваги соціальні структури.

Суспільство - це система, якась об'ємна тимчасова модель. Вивчаючи тільки політичні чи економічні факти, - його не зрозуміти. Історія тривимірні, в центрі уваги такої історії структури - соціальні групи, її «історичний скелет».

Політична інтерпретація не дозволяє нам пояснити багато різноманітних явищ, а звернення до історичної антропології, до історії структур в часі, розставляє акценти зовсім по-іншому.

3) В рамках школи «Анналів» звернули увагу на проблему історичної тривалості різних історичних феноменів, пов'язаних із соціальною історією, з історією структур.

Будь соціум існує як би в трьох зрізах або вимірах. Є «сталості». Це природно-географічні умови. Вони незмінні з соціальної точки зору. Є «структури»: довготривалі матеріальні і духовні параметри (відносини експлуатації, релігійність). Їсть, нарешті, «кон'юнктури» (соціальні зміни на основі циклів): демографія, ціни і грошовий обіг, торгівля, взаємодія соціумів. Так в сфері уваги школи «Анналів» з'явилися «об'єкти великий часовий тривалості». Їх вивчення виявилося дуже перспективним.

4) На 1 етапі школи «Анналів» були сформульовані основні установки «Історії ментальностей».

Термін «менталітет» багатозначний: умосклад, уява, бачення світу, розумові установки. Менталітет це «колективне несвідоме». У будь-якого соціуму існують характерні ментальні установки. Вони «розлиті» в певній соціальному середовищі, усвідомлюються своїми носіями, автоматичності, але надають поведінці людей певного соціуму і певної епохи конкретне історична своєрідність. Те, що самим носієм сприймається як норма, а для спостерігача з боку є відчутною дивиною.

Зверталася увага на тривалість самих явищ, пов'язаних з поняттям менталітету, і супутніх їм механізми самонавіювання, так що явище могло самовідтворюватися.

Так, в Англії до XVIII, а у Франції аж до XIX століття в народі жила віра в здатність своїх королів дотиком руки зціляти таку хворобу, як золотуха. Сам факт цей чітко фіксується, а пояснення соціально-психологічних механізмів, що роблять це можливим, викликає труднощі.

По-друге, менталітет пов'язаний з певним психологічним станом своїх носіїв.

Так, в середньовічному суспільстві панувала передача інформації усним шляхом. Тому визначальним був вплив на соціум неперевіреною інформацією: звідси різноманітні чутки, віра в чудеса, прикмети, знамення. Оскільки раціонально всю цю інформації пояснити було не можна, людська психіка була замкнута на емоційне сприйняття. Середні століття - це час психічних, невмотивованих раціонально, епідемій («полювання на відьом»). Індивід перебував у стані постійного очікування стресу, нормальною реакцією був страх, невмотивована агресія.

4. Школа «Анналів». Становлення й «батьки-засновники».

Школа «Анналів», або «Нова історична наука» - історичний напрямок, заснований Люсьеном Февром і Марком Блоком. Історична школа, що формувалася навколо журналу «Аннали» в 20-і роки XX століття на тлі кризи історичної науки. Вбирає в себе всі основні досягнення західної історичної думки і марксизму, творчо їх переосмисливши. Причому самі представники цього напрямку періодично висловлюються в тому сенсі, що такої «школи» немає, є «загальний напрямок руху», «стратегія», або «дух» Анналів.

Найменування напрямки пов'язане з назвою його центрального журналу. Він видається з 1929 ро і спочатку так і називався: «Аннали соціальної та економічної історії». З 1949 року він іменувався «Аннали. Економіки. Суспільства. Цивілізації », а з 1994 року змінив назву на « Історія. Соціальні науки ».

Батьками-засновниками напрямки вважаються Марк Блок і Люсьєн Февр, які в 1929 році цей журнал і почали випускати. У кожному номері виходили їх «Редакційні нотатки». Орієнтований журнал був на ідею міждисциплінарного синтезу, тому в його редколегію увійшли географи, економісти, соціологи. Журнал допоміг сформувати предметне поле методологічних досліджень школи.

Ввели в науковий обіг ідеї «тотальної» історії, історичної антропології, менталітету. Всі вони співвідносяться з проблемою вивчення соціально-психологічного аспекту людської історії.

Марк Блок (1886 -1944). Навчався у Вищій нормальній школі в Парижі (центр виник у XVIII столітті спочатку для підготовки вчителів для початкової школи), працював в Лейпцигу, Берліні, Монпельє, Ам'єні. У 1913 році захистив дисертацію «Іль-де-Франс: країна навколо Парижа». Після Першої світової викладав у Страсбурзі, Сорбонні. У 1944 році розстріляний гестапо за участь у французькому русі Опору.

Російською мовою видані роботи: «Королі-чудотворці. Нарис уявлень про надприродне характер королівської влади, поширених переважно у Франції і в Англії »(1924),« Характерні риси французької аграрної історії »(1931),« Феодальне суспільство »(1939-1940),« Дивне поразку »(1940),« Апологія історії, або ремесло історика »(1941-1942).

Люсьєн Февр (1878 - 1956). Закінчив Вищу нормальну школу в Парижі, в 1911 році захистив дисертацію «Філіп II і Франш-Конте». Після Першої світової викладав у Страсбурзі та Парижі (Коллеж де Франс). У 1947 році заснував т. Н. VI секцію Практичної школи вищих досліджень. Вона стала базою власне школи «Анналів». Л. Февр виявився талановитим адміністратором і був її першим президентом.

Школою «Анналів» сформульована концепція реконструкції історичних фактів. Зміст концепції найбільш точно виражено М. Блоком, який вважав, що для розуміння історії необхідно виявити сенс явища, осягнути мотиви людей, які робили вчинки в умовах, «прочитаних» ними на свій манер. Школа "Анналів" вперше об'єктом історичного вивчення зробила форми миследіятельності людей досліджуваної епохи. Вона відкрила нове, розширене розуміння історичного джерела, яке стало тепер трактуватися як "все, що людина говорить або пише, все, що вона виготовляє, все, до чого вона торкається"; Школа відкрила новий метод роботи з джерелом, шляхом постановки запитань і проникнення в його ідейну підоснову. Прагнення заглибитися в джерело і зрозуміти його "зсередини" поставило питання про світогляд людей, що залишили нам той чи інший джерело, і ввело в науковий обіг істориків слово "менталітет". Спосіб сприймати світ і влаштовувати своє життя в ньому в різні епохи і в різних культурах бувають різними. Отже, для розуміння історичного процесу необхідно спочатку зрозуміти образ думок людини досліджуваної епохи і культури, т. Е. Зрозуміти його картину світу, яка і визначає його поведінку, індивідуальне і колективне [4]. Основна заслуга "анналістів" полягає в тому, зазначає Харійс Туманс, що вони побачили в історії не тільки соціально-економічні схеми, але живої людини з його думками і почуттями, і почали пояснювати історію через пояснення мотивації вчинків людини

6.Особенности метода и историческая антропология М. Блока

В работах М.Блока важное место занимает метод исторических исследований

В основе исторической концепции М. Блока, на мой взгляд, лежат два основных

философских положения.

Во­первых, с его точки зрения предметом исторической науки является не просто человек. История ­ это «наука о людях». На страницах его работ можно обнатужить множество имен различных исторических деятелей. Однако М. Блока не интересует

область неповторимого, уникального в истории, предметом его исследований является

прежде всего общество и социальные группы. «Науке о разнообразном больше

подходит не единственное число, благоприятное для абстракций, а множественное,

являющееся грамматическим выражением относительности». Работа М. Блока

«Феодальное общество» носит совершенно не характерное для традиционнойисториографической науки название, которая предпочитала использовать такие понятия как «феодализм», «феодальный строй», «феодальные порядки». Благодаря труду М. Блока, «общество становилось самоценным и независимым объектом изучения». Человек интересен для М. Блока исключительно как элемент, из котрого складываются отдельные социальные группы и общество в целом.М. Блок углубляет характеристику предмета истории.

Если перейти от индивида к социальной группе или обществу в целом, то картина

становится еще более сложной, более многоаспектной.

Человеческая деятельность развивается во времени. Особое понимание времени ­

вторая особенность исторической концепции Марка Блока. Французский историк не

признает формального и удобного разделения исторического времени на столетия. Ни

одно событие не начинается точно в начале века и не заканчивается с его окончанием.

Историческое время ­ это не однородные, абстрактные, созданные человеком отрезки.

Для М. Блока время есть «конкретная и живая действительность, необратимая в своем

стремлении, время истории ­ это как бы плазма, в которой плавают феномены, это как

бы среда, в которой они могут быть поняты». Марк Блок видит в историческом времени

две антитезы: «Это подлинное время ­ по природе континуум. Оно также непрестанное

изменение.Такой подход к пониманию текучего и постоянного времени требует иначе

рассуждать о сознании и деятельности людей.

Также стоит заметить,что культурные нормы и ценности неразрывно связаны с

социально­экономическими институтами,что дает толчок к объединению человеческой

мысли.

8. ІІ покоління школи «Анналів»: загальна характеристика проблематики досліджень.

Второе поколение историков, к которому надо отнести в первую очередь Броделя(1902-1985)- ученика Февра, возглавившего журнал после ухода учителя, Шарля Моразе, Робера Мандру и др. выдвинуло на первый план экономическую проблематику, разработка которой основывалась на серийных источниках и количественных методах. Настоящий переворот в исторической науке совершила выдвинутая Броделем концепция существования трех времен истории: быстрого событийного времени политической жизни, медленного времени экономических и социальных процессов и практически неподвижного времени большой длительности изменения происходящие в котором не осознаются человеком. Следствием этой идеи стал отказ Броделя и его учеников признавать роль в истории отдельного индивидуума и его личной инициативы. Временному забвению была предана история ментальностей, которая вскоре, однако, вновь появилась в недрах т.н. «новой демографической истории» - дисциплины, развивавшейся на стыке природы и культуры, биологии и коллективной психологии. В 1940 - 1960-х гг. в ее изучении произошел постепенный переход от собственно демографических сюжетов, связанных с изучением движения населения в отдельных регионах, зависимости этого движения от природных ресурсов и эпидемий, к рассмотрению т.н. «субъективных» демографических факторов: восприятия смерти и возрастных этапов жизни человека (особенно детства и старости), болезней, сексуальности и т.д. Пробудившийся интерес к коллективным представлениям, системам ценностей вновь возвратил школу «Анналов» к разработанной Блоком и в особенности Февром программе исторической психологии.

Реконструкция глобальной истории являет собой у Ф. Броделя выяснение динамики взаимосвязанных уровней исторической действительности, которая осуществляется не в форме их единонаправленной, синхронизированной и равноускоренной эволюции, а представляет неравномерные и смещенные во времени движения, поскольку каждой исторической реальности свойственен собственный специфический временной ритм.

7..Л.Февр та проблематизації дослідження ментальності.

Обращение к истории ментальности для Л. Февра и М. Блока было не случайным. Ментальность органически вписывалась в их видение и понимание предмета исторической науки и способа его изучения.История ментальностей выступала антитезой традиционной истории. Л. Февр считал историю «аристократкой по рождению» за то, что она изучала жизнь лишь великих людей и мало что знала о «неясных движениях безымянных человеческих масс, обреченных, образно выражаясь, на черную работу истории». Благодаря изучению ментальности, историческая наука получила возможность обратиться к исследованиям массового сознания (представлениям о жизни, смерти, окружающем мире, о чудесном и сакральном) и чувств людей прошлого (страх, предрассудки, фобии, смех), чем существенно расширила свою предметную область. Л. Февр и М. Блок занимались изучением ментальности одновременно. Главным научным пристрастием Л. Февра была интеллектуальная биография известных исторических личностей, что и повлияло на его понимание ментальности. Л. Февр полагал, что выявление уникальности в отдельном историческом событии или в выдающейся личности невозможно «без обращения к общим понятиям и без чего-то большего, чем поверхностное упоминание контекста». Важнейшим недостатком при анализе деяний великих исторических личностей в традиционной историографии Л. Февр считал приписывание мыслей и чувств современного человека людям прошлого. Чтобы избежать этого недостатка Л. Февр вводит понятие «outilage mental», которое переводят как «духовное оснащение», «умственная вооруженность», «психическая оснастка», выявить которую можно, проанализировав словарь и язык эпохи,: ее символику, стереотипы поведения людей. Ментальность для Л. Февра выступает в двух проявлениях. Во-первых, как инструмент для более всестороннего и полного изучения истории (гносеологический аспект). Л. Февр изучает ментальность как историк культуры и цивилизации с целью выявления коллективного в индивидуальном. Во-вторых, ментальность предстает как объективная реальность, которая играет существенную роль в жизни общества и индивида (онтологический аспект). В этом случае Л. Февр наделяет ментальность следующими характеристиками. 1. Ментальность является уровнем общественного сознания, на котором «мысль не отделена от эмоций», она принадлежит плану содержания, а не плану выражения. Ментальность не идентична идеологии. 2. Ментальность статична. Ее изменения настолько медленны и незначительны, что даже в современном человеке можно обнаружить наследие прошлых веков. 3. Ментальность и материальная, социокультурная среда взаимообусловлены. 4. Различия между культурами и цивилизациями носят ментальный характер.Само понятие «ментальность» еще четко не определено, область ее изучения не очерчена Л. Февр предлагает изучать ментальность на основе междисциплинарных исследований при помощи психологии, лингвистики, этнологии.

9.Ф.Бродель: «тотальна історія » і «історія великої тривалості».

У своїх працях Бродель прагнув вийти за рамки традиційної історіографії і до створення глобальної історії, яка концентрується не лише на політичній історії, а охоплює всі сфери життя: економіку, культуру, політику і т. д. У своїх працях активно опирався на дані історичної географії, історію клімату, історію матеріальної культури і повсякденного життя, а також класичну політичну історію.Бродель продовжив постульовану засновниками Школи ідею створення інтеґральної історії Людини, і з цією метою дав приклад конструювання такої концепції історії, яка увійшла у літературу під назвою “глобальної” (іноді — “тотальної”) історії. Вона вважається одним з видатних досягнень сучасної історіографії, заснованої на баченні загальної картини світу. При побудові загального підходу до історії і суспільства Бродель спирався на досягнення багатьох сучасних наук, але, в першу чергу, соціології, антропології, географії, психології. Французькому вченому властиве холістичне розуміння суспільно-історичного розвитку. На відміну від соціологів, цю цілісність він бачить не у соціальній спільності, а у людині. Людина є центром і змістом всього історичного і соціального розвитку. Вона є творцем і продуктом дійсності, в якій живе. Остання предствляє собою соціальну систему, в межах якої складаються економічні, політичні, культурні, релігійні та інші стосунки між людьми, що характеризуються різними рівнями (регіональними, державними, етнічними, груповими тощо). Така система є “глобальною”, тобто її слід розглядати лише комплексно, оскільки людина є “невільником” природно-соціального оточення — клімату, природи, устрою, традицій, культури і обмежена у своїй діяльності обставинами свого життя, “глобальною” системою. З метою виявлення динаміки історичного розвитку Бродель створив спеціальну теорію “історичного часу”. Вирізняв “час великої тривалості”, в якому розгортається історія цивілізацій, стосунки людей з природним середовищем — зміни тут малопомітні і тривалі. “Час середньої тривалості” властивий для економічних циклів, а “час короткої тривалості” — політичних подій. Змінність суспільної системи піддається описові з допомогою відповідних закономірностей — соціологічних, політологічних та інших, які мають ймовірнісний, статистичний характер (і тому до них можна застосовувати математичні методи). “Глобальне суспільство” у Броделя і є “цивілізацією”, вінцем його історичної теорії. Найбільш тривкі елементи структури цивілізації — культурні (мова, релігія, техніка, спосіб харчування і т. д.). Застосування методології “глобальної історії” виявилося не простим явищем. Бродель дав декілька зразків такої історії. Серед них окреме місце посіла 3-томна “Матеріальна цивілізація і капіталізм”, яку автор писав 20 років, і в якій намагався подати синхронний опис всесвітньої історії у ХV-ХVІІІ ст. Історик прийшов до висновку, що зворотним моментом формування новочасного капіталізму послужило прагнення людей до створення з допомогою речей зручностей у повсякденному житті; це прагнення змінило світ наприкінці ХVІІІ ст., давши поштовх розвиткові капіталізму. Дослідник подав докладний опис соціально-економічних взаємин, включаючи господарство, торгівлю, транспорт, побут, моду тощо різних країн та народів, зауваживши чимало спільних рис.

10. Третє покоління школи «Анналів»: зміни та особливості тем і підходів.

До третього покоління школи анналів належать Ж. Ле Гофф, Ж. Дюбі, Р. Мандру, Ф. Леруа Ладюри та інші.

Це покоління вирізняється особливою зацікавленістю питаннями колективної та індивідуальної свідомості в історії, що пов’язано з тогочасним впливом антропологічного структуралізму та постмодернізму в історичній науці. Виступаючи проти «абстрактності», «схематизму» підходів Ф. Броделя, представники «третього покоління» школи «Анналів» намагалися знайти альтернативу функціоналістськи чи марксистськи інтерпретованій соціальній та економічній історії, зорієнтованій на вивчення систем та структур.

Третім покоління анналістів більша увага почала приділятись нематеріальній сфері, яка так само надавалась окремим аспектам життя людини. Об’єктом дослідження вчених була «народна культура» як цілісна єдність умов матеріального життя, побуту і світосприйняття, репрезентована насамперед в усних формах, що майже не залишають по собі письмових свідоцтв. Це історії кохання, ставлення до смерті, хвороб та інших психологічних умов життя. Досить велика увага почала надаватися фольклору та свідомості людей. Історична антропологія в цей період для анналістів була основним методологічним підходом до історії. А головним об’єктом дослідження історичної антропології, як відомо, є людина, зокрема її історичні та етнічні типи, а не окремі історичні події та процеси. Для історичної антропології властиве цілісне розуміння суспільства як єдності економічної структури, соціальної організації та культури, тобто «всієї сукупності соціальних відносин». «Анналісти почали дивитись на минуле очима етнологів, разом з тим залишаючись істориками». Внаслідок великої уваги, приділеної етносам, значна увага почала надаватись ментальності, і, як уже зазначалося вище, психології. Це призвело до розширення кола наук про людину, які б дали змогу «поширити погляд історії не тільки на видиму частину «айсберга», а і на приховану від прямого спостереження його основну масу». Що значно розширило коло досліджуваних проблем та збільшило навантаження на дослідницьку роботу історика: «Бути істориком менталітету надзвичайно важко, не тільки тому, що такого роду дослідження вимагає вдумливості і винахідливості, а й внаслідок необхідності орієнтуватися в багатьох сусідніх науках». І дійсно, третє покоління досить сильно розширило проблематику досліджень. У одній із своїх статей Ж. Ле Гофф підняв питання політичної історії, що, по своїй суті, суперечить соціальній. Він хоча називає її «трупом, який потрібно добити», але віддає їй належне визнаючи необхідність як історії «великих людей».

Підсумовуючи вище сказане, хотілось би відмітити одну характерну особливість істориків-анналістів, яка, на мою думку пояснює постійну еволюцію «школи», – це прагнення до нового, нового практично в усьому - як в історіософських поглядах, так і в методології - в той же час не цураючись тих теоретичних основ, що були створені засновниками журналу. Адже історія, як говорив А.Я. Гуревич, це ні що інше, як постійно виникаюча дискусія, і в цій постійній проблемності, мабуть, і полягає її сенс. Змінювались сфери вивчення історії – від матеріальної до духовної, предмет – від глобальної історії до фрагментарної, але незмінним об’єктом завжди залишалось життя людини. Таким чином, ми можемо із впевненістю назвати усі індивідуальні особливості істориків та особливості різних поколінь еволюцією, адже усі ті відмінності мали послідовний характер та базувались на основних теоретичних засадах розроблених засновниками школи.

11. Смерть и детство по Ф.Арьесу

Филипп Арьес -- французский историк, автор работ по истории повседневности. Наиболее яркими его трудами можно считать работы, которые посвящены теме детства и смерти -- "Ребенок и семейная жизнь при старом порядке", "Человек перед лицом смерти".

Первая книга была одной из наиболее важных работ, т.к. по сути была первой книгой, посвещенной вопросам детства. Книга Арьеса о детстве освещает три главные идеи:

• современное восприятие детства существовало не всегда. В «старом традиционном обществе» «продолжительность детства была сведена к его самому хрупкому периоду, когда маленький человек еще не может обходиться без посторонней помощи; очень рано, едва окрепнув физически, ребенок смешивался с взрослыми, разделяя их работу и игры»

• семья не осуществляла и не контролировала передачу ценностей и знаний, или, в общем, виде, социализацию ребенка.

• серьезные изменения в отношении к детству и ребенку начинаются только с конца XVII века и связаны с развитием школы. Она «заменила практическое обучение “в людях” в качестве способа получения образования. Это означает, что ребенок уже не смешивается с взрослыми и не постигает жизнь в непосредственном контакте с ними.

В своей работе автор делает акцент на то, что понимания детсва в средневековье не было, дети воспримались как маленькие взрослые и особый статус ребенка отсутствовал, не было и точной грани между возрастными категориями, никому и в голову не приходило связать возраст с физиологическими изменениями, по-сути детство --это эпоха зависимости. Изменения произошли лишьв 16 веке под влиянием гуманистов.

Другая тема, рассматриваемая Арьесом --это тема смерти. Ее он расскрыл в свое работе "Человек перед лицом смерти".

Главный тезис Арьеса, развиваемый им в книге: существует связь между установками в отношении к смерти, доминирующими в данном обществе на определённом этапе истории, и самосознанием личности, типичной для этого общества. Поэтому в изменении восприятия смерти находят своё выражение сдвиги в трактовке человеком самого себя.

Арьес намечает пять главных этапов в изменении установок по отношению к смерти.

1. "прирученная смерть" -- люди на этом этапе относились к смерти как к обыденному явлению, которое не внушало им особых страхов. Человек органично включен в природу, и между мёртвыми и живыми существует гармония. Поэтому «прирученную смерть» принимали в качестве естественной неизбежности.

2. "смерть своя" -- основана на идее Страшного суда. Этот этап является результатом трансформации человеческой судьбы в сторону её индивидуализации.

3. "смерть далекая и близкая"-- Он характеризуется, по Арьесу, крахом механизмов защиты от природы.

4. "смерть твоя" -- Комплекс трагических эмоций, вызываемый уходом из жизни любимого человека или друга, на взгляд Арьеса, новое явление, связанное с укреплением эмоциональных уз внутри семьи и вообще между людьми.

5. "смерть перевернутая" -- характерен для XX века, когда общество вытесняет смерть из коллективного сознания, ведёт себя так, как будто её не существует, как будто вообще никто не умирает.

Арьес отмечал, что отношение к смерти меняется на протяжении хода истории, под различными историческими изменениями.

12. Э. Ле Руа Ладюри

Область исследований Л. — история Юж. Франции в позднее средневековье и начале Нового времени. Л. получил известность в научном мире после публикации дис. “Крестьяне Л ангедока” (Т. 1-2, 1966). В 60-е гг. активно проповедовал применение математич. методов в истор. исследованиях. Мировую славу ему принесла книга “Монтайю, окситанская деревня в 1294-1344 гг.” (1975 Л. считает себя учеником Броделя. Однако, в отличие от него, он сосредоточивает внимание не столько на экономике и материальных условиях жизни, сколько на мировосприятии, картине мира гл. своих персонажей — южнофранц. крестьян, видя в соединении социально-демогр. описания с описанием ментальных основ пути к синтетич. пониманию истории. Для Л. история вещей представляет интерес лишь постольку, поскольку в ней выражается человеч. ментальность.

Знаменитая книга “Монтайю” представляет собой базирующееся на протоколах инквизиционного расследования “плотное описание” южнофранц. деревни в точно опр. отрезок времени, включающее анализ географ. положения, хоз. жизни, социальной и демогр. структуры,религ. верований жителей, их отношения к богатству, детям, сексу и т.п. “Карнавал в Романе” посвящен единичному событию — празднеству в небольшом южнофранц. городе, закончившемуся кровавой бойней, учиненной городской верхушкой над ремесленниками и пришедшими в город крестьянами, причем социальные, экон., полит, и религ. противоречия выражались в танцах, масках и т.п. атрибутике; неконтролируемый взрыв страстей Л. объясняет, среди прочего, выплескиванием на поверхность вечно присутствующих в массовом сознании древних мифов и магич. представлений.

20.Жіноча і гендерна історія.

Початковий етап гендерних досліджень (70-і роки). Відчутне зростання інтересу до «жіночої теми» у сучасному гуманітарному знанні відноситься до кінця 60-х. Говорячи про головні досягнення гендерних досліджень на їх першому, фемінологічному етапі, потрібно підкреслити, що вони: ввели фактор відмінності статей у традиційний соціальний, у тому числі соціально-стратифікаційний аналіз, повернули жіночі імена соціальному знанню - історії, філософії, літературознавства, психології, змусили визнати, що соціальне знання, яке раніше вважалося «повним» і «універсальним» для всіх без різниці статей, таким не є.

Друга стадія розвитку гендерних досліджень: визнання «жіночих досліджень», виникнення «чоловічих» (андрології) - 1980-і роки. Під безпосереднім впливом «жіночих досліджень» виникли в ті роки «чоловічі дослідження» (Men’s Studies) або соціальна андрологія. До кінця 80-х в науці з'явилася тенденція іменувати всі дослідження, що стосуються питань статі, гендерними.

Третя стадія розвитку гендерних досліджень: об'єднання та розмежування (кінець 1980-х - кінець 90-х років). На цьому етапі гендерні дослідження - об'єднавши «чоловічі дослідження» і «жіночі дослідження» - стали визнаною частиною навчальних програм у сотнях вузів і самостійними факультетами в 30 американських університетах.

14.Людина, суспільство і народна культура в дослідженнях Н. Земон-Девіс.

Натали Земон-Дэвис — американско-канадский историк. Внесла значительный вклад в изучение культуры Нового времени Западной Европы, гендерную историю, микроисторию.

В 1983 г. вышла, пожалуй, самая известная из ее книг – “Возвращение Мартена Герра”

Сюжет, положенный в основу книги, не раз привлекал внимание историков: молодой крестьянский парень, Мартен Герр, покинул в 1548 г. родную деревню и на 12 лет исчез из поля зрения земляков. Во время его отсутствия некий авантюрист, Арно дю Тиль, встретивший Мартена во время его странствий, выдал себя за него, был принят родней Герра и его женой, Бертрандой де Ролс, и прожил с нею несколько лет. Затем возникли подозрения, и началось судебное разбирательство, однако мнения земляков относительно подлинности “лже-Мартена” разделились, и только возвращение истинного Мартена Герра решило дело; самозванец сознался в обмане и был казнен. Вся эта удивительная история выглядит не более, чем занятным эпизодом, но мастерство Н.З.Дэвис наполнило ее серьезным содержанием: она сумела “вписать” этот казус в контекст эпохи; драма Мартена и Бертранды разыгрывается на фоне реконструированной автором истории их семей, Герров и Ролсов; главной героиней происшедшего под пером Дэвис оказывается Бертранда, которая, по предположению исследовательницы, “признала” в чужаке своего мужа не по ошибке, а пытаясь таким образом обрести, наконец, личное счастье, которого не мог ей дать настоящий муж. Еще одна выразительная деталь: на суде несколько десятков жителей деревни, включая четырех сестер Мартена, не смогли распознать самозванца в человеке, выдававшем себя за их брата и земляка. Какова мера индивидуальности человека в крестьянской среде XVI в.? – над таким вопросом заставляет задуматься книга Н.З.Дэвис.

Действительно, не существовало ни паспортов, ни фотографических портретов, ничего такого, чем мы располагаем сейчас. И даже родные

и близкие человека через некоторое время не могли быть твердо уверенны, если произошел такой случай, что перед ними их муж, брат и так далее. Натали Земон-Дэвис в этот курьезный случай сумела вписать в контекст и детальнейшим образом познакомила своих читателей с укладом жизни, с особенностями и хозяйственной жизни, и семейного уклада этих крестьян в XVI столетии. И в других работах Натали Земон-Дэвис также применяется такой антропологический подход к изучению истории.

13. Ж. Ле Гофф

Л. — специалист по истории зап.-европ. ср.-век. цивилизации. В центре его исследований — картина мира ср.-век. человека. Л. весьма осторожно подходит к понятию “ментальность”, выделяя в нем и неосознанные слои коллективной психологии — собственно ментальность, — и частично рефлектированные “воображаемое” и “ценности”. Осн. объект исследований Л. — проблемы восприятия времени и пространства, труда и богатства, соотношение ученой и народной культуры.

Л. одним из первых поставил проблему народной культуры, противопоставляя ее (но и признавая весьма сложное взаимодействие)культуре просвещенной элиты, обосновал методику изучения источников, отражающих, хотя бы частично и косвенно, представления бесписьменного, “немотствующего” большинства населения ср.-век. Запада.

Изучение коллективных представлений не является для Л. самоцелью: “Эпоха может грезить, но историк обязан бодрствовать”, — говорит он, — и стремится увязать “мир воображаемого” с социальной структурой. С этим связан его двойственный подход к ср.-вековью. Л. отстаивает идею “долгого средневековья”: ср. века начинаются ок. 3 в. и заканчиваются не Ренессансом или Реформацией, а кон. 18 и даженач. 19 в. Ср.-вековье — в первую очередь аграрное об-во, эпоха христианства как религии и идеологии одновременно, время господства трехфункциональной модели об-ва, делившегося на “молящихся”, “воюющих” и “трудящихся”, в к-ром человек понимается как поле борьбы между Богом и Дьяволом. Все перемены, свершавшиеся на протяжении “долгого ср.-вековья”, почти не затрагивали “повседневного человека”, изменения ментальности были медленными и малозаметными.

Но Л. выдвигает и иное положение о крутых переменах в ментальности и системе ценностей в период 12-13 вв. Эти перемены заключаются, в частности, в изменениях отношения ко времени. До этой эпохи контроль над временем находился в руках церкви, время расчленялось сакрально отмеченными событиями — праздниками и церковными службами. С 12-13 вв. наряду со “временем церкви” появляется и все более распространяется “время купцов”, “время коммуны”, время, членящееся на равные промежутки, отмечаемые не боем церковных колоколов, а появившимися в кон. 13 в. механич. часами; это десакрализованное, деантропоморфизированное время трудовых затрат или денежного оборота. Тогда же, в 12-13 вв. меняется и отношение к труду — он становится не следствием первородного греха, но выполнением заповедей, отношение к телу — от вызывающей отвращение “темницы души” к признанию телесных красоты и здоровья, появляется тенденция к счету, в т.ч. исчислению грехов и заслуг, что вызывает появление идеи Чистилища и мн. др. Все это свидетельствует о росте индивидуализма.

Многие совр. историки, отмечая плодотворность исследования периодов более или менее быстрых перемен в ментальности, в картине мира, все же находят, что указанные перемены Л. обнаружил в высших слоях об-ва, в т.ч. в городской верхушке, и это не затрагивало основной толщи народа.

15 дарнтон

Рассмотрим конкретный пример: книгу американского историка Роберта Дарнтона “Великое избиение кошек и другие эпизоды французской культурной истории” (1984). Эта книга, по признанию самого автора, выросла из университетского семинара по истории и антропологии, который Р.Дарнтон вел совместно с Клиффордом Гирцем. Проблематика данной работы соответствует тому, что во Франции называется “историей ментальностей”, Дарнтон определяет жанр своей книги как cultural history – “культурную (или, возможно, лучше перевести: “культурологическую”) историю”, историю с ориентацией на антропологию. Эта ориентация подразумевает попытку “увидеть вещи с точки зрения местного жителя”; Книга Дарнтона состоит из шести очерков, но первые два, дали основную пищу для дискуссии. В первой главе, названной “Крестьяне рассказывают сказки: смысл Матушки Гусыни”, автор пытается через анализ сказок проникнуть в “ментальный мир” французских крестьян. обращается внимание на то, что оригинальные французские сказки, прошлого века, сильно отличаются от тех вариантов, которые читают детям теперь. И главное отличие заключается не в тех или иных деталях, а в удивительной жестокости этих народных сказок. Размышляя о причинах такой жестокости, Р.Дарнтон указывает на суровые реалии крестьянской жизни при старом порядке, в XV – XVIII вв.: голод, высокую смертность, нужду. Это был мир непосильного труда и постоянного недоедания, мир мачех и падчериц, мир, в котором дети казались обузой, лишними ртами. Неудивительно, что эти мотивы нашли отражение в фольклоре. Сравнивая французские сказки с немецкими и английскими, Дарнтон приходит к выводу о наличии у первых особого культурного стиля, который, в свою очередь, отражает особенности национальной ментальности. “Французскость существует (Frenchness exists)”, - утверждает автор Сказки показывали, как устроен мир и как следует вести себя, чтобы выжить. Они не воспевали христианские добродетели, а, скорее, поощряли хитрость и плутовство (символом этих качеств может считаться Кот-в-Сапогах). И этот особый французский “культурный стиль”, настаивает автор, не менялся в течение столетий: нынешний француз так же старается обмануть всемогущее государство, как его предок пытался перехитрить местного сеньора. Второй очерк посвящен эпизоду, давшему название всей книге, - “Великому избиению кошек на улице Сен-Северин” в Париже. Этот эпизод был рассказан печатником по имени Никола Контa (Contat) в сочинении о нравах типографских рабочих (Anecdotes typographiques), датированном 1762 г. ученики-работники книгопечатни на улице Сен-Северин, которых хозяин плохо кормил, страдали к тому же по ночам от кошачьих “концертов”, мешавших им спать; работники избрали кошек орудием своей мести. Подражая кошачьему мяуканью, они устроили несколько ночных “концертов” прямо над хозяйской спальней и добились от хозяина повеления истребить несносных котов. После этого было устроено настоящее избиение кошек, принявшее вид шутовского судебного процесса над ними; жертвой этой казни стала и любимица хозяйки -–серая кошечка. При виде последствий этой расправы хозяин пришел в ярость, хозяйка – в отчаяние, работники же залились веселым смехом. в анализе этого эпизода, Р. Дарнтон обращает прежде всего внимание на то, что упомянутая мрачноватая история вовсе не кажется нам смешной. мы не понимаем юмора парижских ремесленников XVIII в. свидетельствует о культурной дистанции между эпохами.

Само происшествие Дарнтон интерпретирует как символический бунт рабочих против произвола хозяев; бунт, форма которого позволила ему остаться безнаказанным. Исследователь ставит “избиение кошек” в один ряд с карнавальными выходками молодежи и с процессиями шаривари. То, что орудием мести были избраны именно кошки, автор считает неслучайным: мучение кошек было широкораспространенным явлением в Европе и составляло часть церемонии шаривари во многих местах. Кошка, кроме того, ассоциировалась с нечистой силой, колдовством и женской сексуальностью. Расправа с любимицей хозяйки, считает Р.Дарнтон, содержала прозрачный намек на то, что жена мастера – ведьма, а он сам – рогоносец. Смех работников исследователь называет карнавальным, “раблезианским”.

17. Мікроісторія: формування та особливості напрямку.

Мікроісторія - впливовий напрям у сучасної історіографії, зосереджений на прискіпливому інтересі до неординарного у людських долях і відносинах на побутовому рівні.

«Побачити речі, яких раніше не помічали» - так стисло висловив суть мікроісторії як експериментального методу Дж. Леві, видатний італійський мікроісторик. Він же зауважив, що "мікроісторія не налаштована приносити у жертву індивідуальність заради узагальнень: більше того, у центрі її уваги - вчинки особистостей або одиничні події. Але вона також не схильна відкидати всіляку абстракцію: малопомітні ознаки або окремі казуси можуть сприяти виявленню більш загальних феноменів".

Власне термін «мікроісторія» вперше вжив у 1959 р. американський учений Джордж Стюарт у книзі про громадянську війну в США. Далі він перекочував у французьку історіографію, де згодом його почали культивувати представники так званого третього покоління Школи «Анналів» (П.Рікер, Б.Лепеті, А.Буро, Ж.Ревель, С.Черутті та інші). З другої половини 1970-х років італійські історики надали поняттю «мікроісторія» нового дихання. Вони дефініювали ним спеціальний напрямок, що вивчає конкретні епізоди минулого «з близької відстані», «великим планом». Праці «мікроісториків» засвідчили про остаточний перехід від створення узагальнювальних студій до унікального й особистісного в історії. Мікроісторія робить виразний акцент на «маленьких людях» на основі щільного аналізу соціального контексту, в якому вони діють (слід зазначити, що в цьому плані мікроісторія практично збігається з англійською марксистською так званою «історією знизу» або «історією простолюдинів», спрямованою на вивчення звичайних, пересічних людей). Окрім того дослідження в галузі мікроісторичного аналізу насамперед спрямовані на пізнання сфери думок, намірів і світосприйняття конкретної людини з її переживаннями, внутрішніми суперечностями і правом вільного вибору з урахуванням «щілин» у панівних нормах поведінки.

Класичною «мікроісторичною» працею з-поміж інших можна вважати відому працю історико-антропологічного спрямування Карло Гінзбурга «Сир та черви». В этой работе известный итальянский историк а также один из основателей «микроистории» реконструирует биографию и духовный мир «диссидента» XVI века — фриульского мельника, осмелившегося в эпоху жесткого идеологического диктата выступить со своим мнением по всем кардинальным вопросам бытия. Фактографическая тщательность сочетается в книге Карло Гинзбурга с умелой беллетризацией, и сочетание этих качеств принесло ей весьма высокую популярность.

16. Проблемное поле современных ист-антр исслед.: основн. Темы и подходы

Мэтры исторической антропологии (такие, как А.Бюргьер, Ж. Ле Гофф, А.Я.Гуревич) неоднократно подчеркивали, что у этого направления нет своего особого исследовательского “поля”, своей особой проблематики. Тематика историко-антропологических исследований, действительно, очень разнообразна.

Бюргьер называет следующие “принципиальные направления” исторической антропологии: 1) материальная и биологическая антропология, касающаяся истории тела, восприятия жизни и смерти, сексуальных отношений и т.д.; 2) экономическая антропология, изучающая, по словам французского историка, “экономические привычки”, формируемые часто под воздействием факторов неэкономического порядка: социальных, моральных, религиозных; 3) социальная антропология, в центре внимания которой – семейные и родственные структуры; 4) культурная и политическая антропология: в этой рубрике Бюргьер объединяет изучение народных верований и обрядов, с одной стороны, и антропологический подход к истории власти – с другой.

Физическая антропология: рассматриваемые здесь проблемы предполагают активный диалог историков не только с другими гуманитарными (психологией, этнологией), но и с естественными науками (прежде всего, биологией и медициной). Сюда относится, в частности, история питания, история болезней и т.д. Изучается рацион питания, изменение антропометрических показателей (в первую очередь, роста), лечебная теория и практика в разные эпохи. Все эти проблемы имеют как биологические, так и социально-исторические аспекты. Центральное положение в этом разделе исторической антропологии занимает “история тела”, которая в последнее время приобрела тенденцию к обособлению в качестве самостоятельной дисциплины. Историков интересует, как люди воспринимали и как они использовали свое тело в те или иные эпохи. Жесты, позы, застольные манеры, модели сексуального поведения, - все это служит предметом изучения. Важной проблемой исторической антропологии, активно обсуждавшейся в последние десятилетия, явилось также отношение человека к смерти. Как воспринималась смерть европейцами в разные века.

Экономическая антропология фокусирует внимание на мотивах экономического поведения людей в прошлом. На формирование этого направления исторических исследований большое влияние оказал (и продолжает оказывать) знаменитый “Очерк о даре” Марселя Мосса, показавшего универсальное значение обмена дарами в архаических обществах

Основным предметом социальной антропологии в трактовке А.Бюргьера выступает изучение семейно-родственных связей; при этом отмечается большое влияние на эту область исторических исследований “структурной антропологии” К. Леви-Строса. В качестве примеров подобных работ Бюргьер приводит приводит книги Ж. Дюби (о районе Маконнэ XI – XII вв.), Э. Леруа Ладюри (о крестьянах Лангедока и об известной нам уже деревне Монтайю), Д.Херлихи и Х. Клапиш (о тосканских семьях в XV в.) и т.д.

Обширным полем исследования является в последние десятилетия история народной культуры, понимаемой антропологически, т.е. как “система разделяемых всеми значений, отношений и ценностей, а также символических форм, в которых они выражаются или воплощаются” (П. Берк). При таком широком подходе верования также рассматриваются как один из аспектов народной культуры, а поскольку эта последняя в минувшие века была сильно окрашена в религиозные тона, данное направление оказывается неразрывно связано с религиозной антропологией, т.е. изучением субъективного аспекта веры, народной религиозности. Для исследователей данной проблематики характерным приемом является противопоставление культуры “низов”, культуры необразованных “простецов”, ученой культуре “верхов”.

Наконец, как результат применения антропологического подхода к изучению отношений власти и подчинения возникло такое направление, как политическая антропология. Сам этот термин с 60-х годов был взят “на вооружение” этнологами, изучавшими политическую организацию архаических обществ; но уже в 1971 г. Жак Ле Гофф заявил о благотворном влиянии этого раздела антропологии на обновление политической истории. Каковы были представления подданных о власти монарха, и как сама эта власть являла себя подданным – в ритуалах и церемониях, – таков один из важнейших аспектов современного изучения феномена власти. Таким образом, акцент переносится с традиционного для политической истории исследования институтов власти на изучение их функционирования в определенном историко-культурном контексте. Историки изучают церемонии коронации, королевские въезды в города, традиционные ритуалы и изобретение новых.

В целом предметное поле данного раздела исторической антропологии, охватывающего различные аспекты традиционного политического сознания и поведения, может быть определено как изучение политической культуры общества в ту или иную эпоху.

18 гинзбург

Відправна програмова стаття Microstoriа К.Поні і К.Гінзбурга пропонує, виходячи з макроісторичного контексту, зосередитися виключно на дослідженні людини в суспільстві. К.Гінзбург, у одній зі статей роздумує над конотацією терміну «мікроісторія», яка виявляється мала свої витоки, ще до італійських «вибухових» досліджень

Найцікавіше з погляду мікроісторії вивчати людей минулого у переломні моменти їхнього життя – в конфліктах, суперечках, екстремальних ситуаціях. Серед дослідників мікроісторичного підходу виділилося два напрями: соціальна (систематична) і культурна (епізодична) мікроісторія

Карло Гінзбург, як представник культурної мікроісторії, прославився своїми дослідженнями італійського регіону Фріуль. Його ранні праці «Нічні битви» і «Сир і хробаки» вже стали класичними взірцями для наслідування. Найбільш відома робота Гінзбурга - «Сир і хробаки. Картина світу одного мельника, який жив у XVI ст. »(1976) К.Гінзбург на прикладі існування феномену т.зв. benandanti чи життя італійського мельника Менохіо піднімає такі питання, як відносини поміж Церквою і суспільством, розуміння і уявлення Бога простими людьми, масовість віри у чарівництво, вплив друку і розповсюдження книг в народі, різниця поміж елітною і популярною культурою тощо. Назву книзі дала ідея Меноккіо про те, що ангели і бог з'явилися з хаосу точно також, як і черв'яки в сирі. Джерелом до написання К.Гінзбургом його робіт стали документи віднайдені в таємних архівах Церкви про діяння Святої Інквізиції,Автор намагається виявити матеріал, що послужив основою для формування звичайною людиною неортодоксальних уявлень, і вказує на вплив народних дохристиянських уявлень, протестантизму, а також доступних Меноккіо книг (Біблія італійською мовою; Декамерон; Подорожі Джона Мандевиля; житія святих; кілька інших книг побутового, історичного і релігійного характеру; імовірно Коран). Прочитані Меноккіо книги піддавалися незвичайної інтерпретації і отримували неортодоксальний сенс. Крім того, Гінзбург вказує на те, що будь-яке пересічне спостереження (наприклад, черв'яки, з'являються в гниючому сирі) могло підживлювати «єретичні» уявлення Меноккіо.

Беручи за основу морфологічний метод, К.Гінзбург пропонує історику звернутись до міфів, вірувань, творів мистецтва, в яких можна виявити подібності епохи, незважаючи на різний контекст. Аналізуючи методологію розслідування Шерлока Холмса, психологічні дослідження загадкового лікара Джовані Мореллі (чи російського письменника Івана Лермоліфа), технологію досліджень Зигмунда Фройда, Карло Гінзбург звертається до розгляду таких елементів як, наприклад, вуха, руки у візуальних джерелах.

19. Історична антропологія М. Ферро і Дж. Дюбі.

Марк Ферро — французский историк, специалист по истории Европы начала XX века, истории России и СССР. Ученый секретарь журнала «Анналы» (1964–1969). Занявшись серьёзной научной деятельностью, Ферро стал профессором и в 1960-х годах специализировался на советской истории (докторская диссертация на тему русской революции 1917 года).

В методологическом отношении Ферро принадлежит к прославленной историографической школе «Анналов», являясь соредактором журнала, давшего имя направлению, с 1970 года. Анналисты делают главный упор на историческую психологию, то есть на изучение сознания людей разных эпох, их коллективных представлений (так называемых ментальностях).

Написанная в популярной форме, «Как рассказывают историю детям в разных странах мира» поднимает вопросы преподавания истории, пропаганды исторических знаний, фальсификации истории и отношения к историческому наследию. В этом труде автор пытается идти в разрез действующему тренду европоцентризма (в книге мало места отводится истории Западной Европы) путем детального описания преподавания истории в странах востока и СССР. Актуализируя тему, поднятую Ферро в его работе, автор заявляет, что сегодня важно сопоставить все эти представления об историческом процессе, ибо с расширением границ мира, со стремлением к его экономической унификации при сохранении политической обособленности прошлое различных обществ становится более чем когда бы то ни было одной из ставок в столкновениях государств, наций, культур и этнических групп. Автор анализирует столкновение коллективной памяти народа и классической историографии. Результатом этого противостояния стало выявление проблем, перед лицом которых историки стоят и по сей день. История в том виде, как ее рассказывают детям, по Ферро, позволяет одновременно узнать и то, что общество думает о себе, и то, как изменяется его положение с течением времени. Автор наглядно показывает дифференциацию в подходах к трактовке истории разными странами, а иногда и в пределах одной страны за некоторый промежуток времени. Примером последнего случая, по мнению Ферро удачно служит история СССР, в которой приводились к забвению еще недавно монументальные исторические личности (Троцкий, Сталин). Ессенциальная суть этой работы состоит в пролитии на классическую историографию света сомнения и неоднозначности.

Жорж Дюби (1919—1996) занимает особое место в историографии нескольких последних десятилетий

XX в. Последователь Марка Блока и Люсьена Февра, самая заметная фигура второго поколения

«анналистов», профессор Коллеж де Франс, член Французской и почти всех европейских академий, Дюби

отличался исключительной научной продуктивностью. В центре его исследовательского

интереса находились главным образом история средневековой Франции (прежде всего XI—XII вв.),

феодальное общество и вопросы ментальности *. *.

В своей монографии «Тройственная модель, или Мир воображения при феодализме» [8], изданной в 1978

г. в Париже, Дюби отмечал, что решающую роль в складывании структуры средневекового общества

сыграла так называемая «феодальная революция». Сутью этой революции он считал распространение новой

(ведущей начало от бана) сеньории. Рассматривая сеньорию бана как главную военно-политическую ячейку

общества, как фундамент средневековой структуры и основу феодализма, он понимал ее как комплекс

военно-политических и судебно-административных прав сеньора, узурпированных у короля, и как основную

ячейку феодальных производственных отношений [8, p. 186—197]. При этом особое значение Жорж Дюби

придавал королевским прерогативам, попавшим в руки новых сеньоров, и видел в этой перестановке

отражение перестройки всей социальной структуры той эпохи, перестройки, по своей сущности,

равнозначной «феодальной революции». Во Франции эта революция, по мнению Дюби, может быть

отнесена к периоду с конца IX до начала XI в., т. е. ко времени разложения каролингского государства и

прихода к власти Капетингов *.

Иными словами, в ходе «феодальной революции» происходит изменение института власти, а точнее его раздробление — значительная часть публичных прав и полномочий переходит к сеньорам средней руки — владельцам нескольких, а то и одного замка.

20. Гендерна і жіноча історія

Жіноча історія як відносно самостійний напрямок досліджень виокремилася і почала здобувати визнання в академічному середовищі порівняно нещодавно– на початку 1970-х рр. До цього суттєво спричинилося піднесення жіночого руху («друга хвиля фемінізму») в Європі та США у другій половині 1960-х рр.

Поштовхом стало усвідомлення того факту, що навіть попри здобуття жінками рівних із чоловіками політичних і громадянських прав, ґендерні нерівності й дискримінація жінок у країнах Заходу залишалися повсюдними, набуваючи нових, прихованих форм.

Перше, на що звернули увагу історики-феміністки, це те, що існує величезний дисбаланс в історичних дослідженнях різних сфер життєдіяльності суспільства, із перевагою на користь саме царин, де тисячоліттями домінували винятково чоловіки.

Таким чином, жінки не лише були усунуті від влади, сили, ресурсів та ідеологій, але і їхнє життя фактично минало непоміченим у царині нецікавого для істориків приватного простору. У велику історію ввійшли лише ті жінки, яким удалося успішно реалізувати себе у чоловічій сфері (княгиня Ольга, Жанна д’Арк та ін.).

Однією з піонерок жіночої історії вважають Ґерду Лернер. Її стаття «Нові підходи до вивчення жінок в американській історії», опублікована у «Журналі соціальної історії» восени 1969 р.2, стала тим програмним текстом, де вперше у систематичний спосіб було викладено феміністські принципи історичного дослідження. Учена критикувала історичну науку насамперед за надмірну увагу до сфери політичної влади та недооцінку тих царин життєдіяльності, в яких традиційно переважали жінки.

Ґ.Лернер фактично визначила предметне поле жіночої історії – жіночий досвід у всіх без винятку сферах людської життєдіяльності.

Фактично описана Ґ.Лернер проблема становила квінтесенцію першопочатків феміністської критики системної характеристики історичної науки – андроцентризму. Цим поняттям визначають такий спосіб мислення, у межах якого саме чоловіка розглядають як точку відліку та мірило культурних цінностей і норм.

Головними борцями супроти засилля андроцентричного дискурсу в соціальних та гуманітарних науках стали дослідниці-феміністки

Боротьба з андроцентризмом підштовхнула феміністично налаштованих істориків до творення альтернативної – гіноцентричної – версії історії, так званої «her-story» – «її історії», на противагу тій «history» – «його історії», яку людство знало досі. Авторки-феміністки, які зосередилися на історії жінок, переслідували подвійну мету: повернути жінкам належне їм місце в історії, а також повернути жінкам власне жіночу історію18.

Не знаючи досвіду своїх попередниць або маючи неповне чи спотворене уявлення про нього, жінки не можуть адекватно усвідомити й оцінити свій власний стан і вибудувати ефективні стратегії на майбутнє. Тож створення «жіночої генеалогії» стало одним із першочергових завдань істориків. Для цього, на їх думку, слід було насамперед зрівноважити існуючий дисбаланс у знаннях про минуле і лише потім робити спроби створення інтеґральної історії людства, в якій фактор ґендерної специфіки досвіду в усіх сферах життєіяльності був би наскрізно врахований.

На цьому етапі історики наштовхнулися на доволі серйозну перешкоду –практично повну відсутність повноцінної інформації про жінок у традиційних історичних джерелах.

Як переконливо показали у своїх численних дослідженнях історики-феміністки, через специфіку своїх ґендерно обумовлених соціальних ролей і статусів, жінки досвідчили поворотні моменти всесвітньої історії, ключові політичні події та соціально-економічні перетворення у відмінний від чоловіків спосіб. Так, епоха Відродження, яку досі трактували як добу поступу культури та цивілізації, принесла європейським жінкам втрати економічних важелів, затворництво та полювання на відьом, а Французька революція насправді виключила жінок із числа тих, кого стосувалися «свобода, рівність і братерство»

21. Проблемы и перспективы истории ментальностей

В 60-70-е годы история ментальностей стала лидирующим направлением во французской историографии; как магнит, она притягивала новаторские работы самой разнообразной тематики. Проникнув в аграрную и демографическую историю, проблема ментальности, естественно, не могла не затронуть историю религии и культуры. Одна из самых известных работ Р.Мандру – книга “Магистраты и колдуны во Франции в XVII в. Анализ исторической психологии” (1968) [43, реф. книги см.: 2, с.174 – 179]. То, что автор трактует свою тему именно в русле исторической психологии (а не антропологии, что было бы естественно применительно к феномену колдовства, давно и плодотворно изучавшегося антропологами), сближает Р. Мандру не только с его учителем, Февром, но и с Ф.Арьесом. Есть, однако, серьезное различие: автор тщательно учитывает социальную дифференциацию общества: он сознательно оставляет в стороне изменения народных верований (т.е. как раз антропологический аспект!) и сосредотачивает свое внимание на изучении психологии образованного слоя – юристов, магистратов, вершивших в тот период судьбы обвиненных в колдовстве людей. Сама тема исследования была подсказана Р.Мандру статьей Февра: “Колдовство: глупость или переворот в сознании?” (1948) [35, с. 493–500], обратившего внимание на парадокс: лучшие умы, вроде Жана Бодена, были одержимы демономанией и верили в опасность, исходившую от колдунов. Здесь-то и начинает Мандру свое исследование, пытаясь выяснить: как произошла эта революция в умах, и почему волна преследований колдунов и ведьм, бушевавшая на рубеже XVI – XVII вв., затем пошла на спад, исчезнув к концу XVII столетия. Тщательно документируя свои наблюдения, автор приходит к выводу, что решающее значение в преодолении демономании имели два фактора: скептическая позиция по этому вопросу Парижского парламента (на которую, в свою очередь, повлияли доводы теологов Сорбонны и медиков) и стремление правительства Кольбера централизовать юстицию в стране, вследствие чего местные суды вынуждены были прислушаться к мнению столичной высшей инстанции. Выводы Мандру вполне доказательны, но, кажется, что термин “ментальная структура”, который автор постоянно употребляет в своей работе, здесь лишний и ничего не объясняет: процесс “отрезвления” судей, убедительно показанный автором, вполне рационален (ментальность же предполагает нечто, не вполне осознаваемое, безотчетное), а ментальность масс за изученный период едва ли сильно изменилась: все дело решило вмешательство верховной власти.

На фоне несомненного успеха истории ментальностей во Франции и проявления интереса к ней за рубежом как-то странно прозвучало в 1974 г. замечание Ж. Ле Гоффа о ментальности, что “она кажется уже вышедшей из моды” [41, с.76]. И хотя далее автор высказывался в защиту этого нечеткого и “двусмысленного” понятия, некоторые основания для поставленного им в начале своей статьи “диагноза” все же имелись. Дело в том, что с начала 70-х годов французские историки заговорили об “исторической антропологии”, хотя трудно было предвидеть, что последняя вытеснит (или по крайней мере потеснит) историю ментальностей.

22. История повседневн.

История повседневности — одно из современных направлений развития исторической науки. Сформировалось во второй половине XX века в процессе становления так называемой «новой истории».

В рамках этого направления ведутся исследования условий жизни, труда и отдыха (быта, условий проживания, рациона питания, способов лечения, социальной адаптации), а также факторов, влияющих на формирование сознания и норм поведения, социально-политические предпочтения т.д. подавляющего большинства населения («обычных людей») той или иной страны в тот или иной исторический период. История повседневности является историей тех, без кого не могло бы быть истории, но кто для историков остался в истории преимущественно «безымянным» и «молчаливым».

История повседневности как отдельное направление развития исторической науки сложилась в среде западногерманских ученых молодого поколения, которые в условиях системного кризиса немецкой исторической науки противопоставили традиционному изучению новой и новейшей социальной истории Германии (главным образом - государственной политики, глобальных общественных и экономических структур и процессов) исследование «малых жизненных миров» и повседневной жизни рядовых граждан. Основой становления истории повседневности были, с одной стороны, разочарование немецких граждан в надеждах на быстрые и коренные изменения в экономике и социальной жизни, а с другой - скепсис относительно безграничных возможностей индустриального общества. В этом смысле история повседневности в свое время расценивалась как новое, «альтернативное» культурное движение и как «альтернативная историография».

Во французской историографии своеобразными предтечами истории повседневности стали исследования М. Блока и Л. Февра, в которых предметом анализа были эмоциональные, инстинктивные и имплицитные - такие, которые могут быть обнаружены только через их связи с другими объектами или процессами, - сферы мышления социальных низов общества, а также Ф. Броделя о «материальной цивилизации, экономике и капитализме XV-XVIII веков» (его труд - «Структуры повседневности» был посвящен именно сфере повседневной жизни тогдашних людей), М. де Серто и П. Бурдье по проблемам этнологии и социологии.

В Германии в процессе становления истории повседневности её адептам пришлось выдержать жесткую критику авторитетных историков, которые видели в своих оппонентах сторонников левых политических идей, а саму историю повседневности расценивали как альтернативное направление социально-научной истории (Social Science History), которое отрицает идею рациональности и изменяет ценностям евроатлантической цивилизации. В Великобритании и Франции, и особенно в США отношение историков-традиционалистов к истории повседневности было более доброжелательным. Окончательное признание научным обществом, в том числе и в Германии, того, что история повседневности является составной частью исторической науки, состоялось лишь в конце 1980-х гг.

На сегодня в рамках истории повседневности сформировались два подхода. Сторонники первого подхода, исследуя «повседневность», акцентируют внимание на её «элементах повторяемости». Они считают, что именно из-за повторяемости и рутинизации происходит «подчинение людей авторитету» и, соответственно, стабилизация социальных структур. Адепты второго подхода в своих исследованиях «повседневности» ориентируются, наоборот, на выявление в ней переменного и внутренне противоречивого, чтобы через реконструкцию трансформаций «повседневности» выявить: каким образом участники исторического процесса становились или могли стать объектами истории, а каким - её субъектами.

Базу источников истории повседневности составляют древние тексты - церковные метрические записи, документы лечебных учреждений, брачные договоренности (контракты) и т.п., а также предметы повседневного быта, материалы устных опросов. Именно благодаря истории повседневности в фокус исследований, например, немецких историков, попали самые разнообразные проявления преступности, получившие в свое время распространение в предреволюционной Пруссии (Д. Блазиуса «Буржуазное общество и преступность», 1976), быт и семейную жизнь рабочих Рура (К. Тенфельде « Социальная история шахтеров Рура в ХIХ веке », 1977), мир бродяг и нищих в Баварии, Швабии и Франконии 2-й пол. 18 в. (К. Кюхтхер «Люди на улице», 1983) и т.д.

Критики И.п. прежде всего отмечают ограниченность её методологических, концептуальных и аналитических возможностей (Г. Велер и В. Моммзен), на игнорировании ею крупных историографических проблем, отрицании ею самого понятия «тотальная история» и отсутствии в ней методик сочетания результатов разнотематических исследований. В частности, требование максимального приближения исследователя к действующим лицам истории, что побуждает исследователя широко привлекать к своему анализу рассказы тех или иных лиц о самих себе, таит угрозу подмены собственно анализа пониманием и толкованием.

23. Коллективная память

В конце 20 в., во многом благодаря работам Хальбвакса, проводится изучение коллективной памяти как предмета исторической антропологии. Коллективная память, по М. Хальбваксу, – фактор, объединяющий группу, поддерживающий ее идентичность. Места, события, герои воплощают группу, обозначают ее сущность и специфику.К ним необходимо более или менее регулярно обращаться для поддержания чувства солидарности и единства. М. Хальбвакс рассматривает функции памяти в различных социальных общностях, с которыми личность может себя идентифицировать (семья, социальный класс, религиозная группа, профессиональное сообщество). Важный для жизни коллектива опыт должен получить пространственно-временную фиксацию в «местах памяти» (календарь памятных дат, топография значимых мест, связанных с важными для самоидентификации группы лицами и событиями). Поддержание идентичности требует ощущения непрерывности истории. Коллектив, адаптируя новые явления и идеи, должен периодически проводить переинтерпретацию прошлого так, чтобы эффект новизны был утрачен и новое предстало продолжением исторической традиции. Поэтому прошлое в коллективной памяти постоянно подвергается реорганизации. В этой картине прошлого должны отсутствовать большие перемены и разрывы, чтобы группа могла бы себя узнать в ней на любом историческом этапе. Для этого исторические факты должны входить в культурную память группы, будучи выстроены в соответствии с принципами исторической преемственности, континуальности. Для этого возможно применение различных нарративных стратегий. А именно: апелляции к неизменным местам, пространствам, материальным объектам, памятникам и реликвиям, связь с которыми провозглашается для данной группы естественной, неразрывной и подлежащей постоянному поддержанию и восстановлению (в случае угрозы разрыва). История страны будет составляться таким образом, чтобы в ней не было «перерывов постепенности», чтобы это были «та же самая страна», «тот же самый народ» на разных исторических этапах.

Коллективная память о совместном прошлом – основа идентификации группы, выражение коллективного опыта, объединяющего группу, объясняющего ей смысл ее прошлого, причины нынешнего совместного бытия и определяющего надежды на будущее. Однако между памятью и идентичностью существуют отношения взаимозависимости. Не только идентичность укоренена в памяти, но и память зависит от присвоенной себе идентичности. Идентификация – одна из основных (наряду с легитимацией) функций коллективной памяти. Понятия памяти и идентичности неотделимы друг от друга. Любая идентичность, как индивидуальная, так и коллективная, связана с ощущением длящегося во времени бытия индивидуального или коллективного субъекта. Как на индивидуальном, так и на коллективном уровне расстройство памяти немедленно сказывается на самоидентификации. Манипуляции памятью являются одновременно и манипуляциями с идентичностью.

24. Усна історія як предмет і метод історичної антропології.

За століття свого існування – від античности і до постмодерну - історична наука зазнала чимало змін. Один із найрадикальніших поворотів стався у середині ХХ століття, і це був поворот до Людини – учасника, свідка, суб’єкта Історії

Визнання унікальности і самоцінности людського досвіду означало необхідність інтерв’ювання безпосередніх учасників подій минулого, що відкривало якісно нові можливості для історичних реконструкцій. Це дало поштовх до бурхливого розвитку нової ділянки історичної науки – усної історії.

У суто академічному контексті це поняття вперше використав 1938 року Алан Невінс (Allan Nevins) – журналіст, біограф, історик, двічі лавреат Пуліцерівської премії. Пізніше, 1966 року, у статті «Усна історія: як і чому вона була народжена», сам Алан Невінс пояснював, що виникнення цього напрямку було неминучим наслідком технічного проґресу, який спричинився, з одного боку, до масового використання нових засобів комунікації та транспорту (через які кількість звичних для історика письмових документів почала стрімко скорочуватися, формуючи потребу у новому типі джерел) та, з іншого боку, до створення та вдосконалення пристроїв звукозапису на магнітну плівку (які, власне, вперше дали змогу повноцінної і тривкої фіксації усної розповіді). інституційне оформлення цей напрямок отримав лише у 1948 році, коли зусиллями Алана Невінса та його послідовників було створено Центр дослідження усної історії при Колумбійському університеті у Нью-Йорку.

Подальший розвиток усної історії можна умовно розділити на кілька етапів:

1) Період 1940-х – середини 1960-х пов’язаний із становленням усної історії та діяльністю перших фахівців у цій ділянці - Алана Невінса та Луїза Стара. Вони та їхні колеґи розглядали усну історію насамперед як засіб збирання та фіксації усних спогадів видатних і впливових особистостей – усього того, що інакше було би втрачене для подальшого історичного дослідження. Для цього покоління учених усна історія була також важливим знаряддям отримання інформації, необхідної для написання біографій відомих людей. Саме у цей час було засновано й упорядковано основні архіви з усної історії у США.

2) Наприкінці 1960-х – у 1970-х роках спостерігається стрімкий розвиток усної історії, повсюдно виникають нові центри, започатковуються нові архіви та колекції, реалізуються великі й малі проєкти у найрізноманітніших ділянках. Саме в цей час відбувається суттєва зміна у розумінні сутности та призначення усної історії в контексті подальшої антропологізації історичних досліджень, з одного боку, та піднесенням суспільних рухів (студентського, профспілкового, жіночого, антирасистського та ін.) - з другого. Дослідники цієї генерації вбачають особливу місію усної історії в тому, щоб надати голос тим марґіналізованим та дискримінованим соціяльним групам і верствам, які досі були «невидимі» для істориків, чия історія тривалий час залишалась поза увагою історичної науки (насамперед, етнічним меншинам та расовим групам, жінкам, робітникам та ін.).

3) 1980-ті роки вирізняються тим, що у цей період з’явилося цілком нове покоління вчених, які отримали спеціяльну фахову освіту саме у ділянці усної історії. Такі якісні зміни у складі дослідників стимулювали бурхливу дискусію про співвідношення академічности й аматорства в усній історії, адже остання, з одного боку, прагнула здобути статус повноцінної наукової дисципліни, з іншого ж – була соціяльно-спрямованою та мала міцні зв’язки із громадами. Втім, саме у цей період усна історія остаточно інституціоналізується, здобуває академічне визнання як особлива ділянка досліджень (наприклад, в університетах США у середині 1980-х вже налічувалося понад 500 позицій для викладачів усної історії).

4) 1990-ті роки - епоха постмодернізму, вплив якої на усну історію мав своїм наслідком підрив традиційного позитивістського підходу в історичних дослідженнях, відхід від пошуку історичних фактів та зосередження на пізнанні історичних смислів. Так званий «лінґвістичний поворот в суспільних науках» означав щораз прискіпливішу увагу дослідників до мови наративу, отож фокус дискусій у царині усної історії пересувається на якісні методи аналізу текстів. Якщо на попередніх етапах свого становлення усна історія активно обстоювала своє право називатися самостійною дисципліною, то у 1990-х з’являється тенденція до визнання її міждисциплінарного характеру.

Міжнародна асоціяцію усної історії, було офіційно створено у 1996 році на ІХ міжнародній конференції з усної історії в Ґетеборзі (Швеція).

Для багатьох істориків одна з головних методологічних проблем зводиться до питання: коли, за яких обставин оповідь про минуле перетворюється з розмови в акт усної історії? Роналд Ґріл пропонує, здається, просту й водночас універсальну відповідь: такого сенсу «розповідь набуває тоді, коли для діялогу створено спеціяльний контекст; творцем його є історик, тобто особа, яка завдяки здатності сформувати загальне бачення історичного процесу, може осягнути сенс того, що сказано». Чи не найважливішою ланкою у процесі створення усної історії є інтерв’ювання. Завдання полягає у створенні наративу, що становитиме головне джерело подальшого аналізу-інтерпретації. Автобіографія є унікальним історичним джерелом. Вона дає змогу зосередитись на індивідуальному житті, що вписане у безпосереднє соціокультурне середовище, отож роздуми особи про її власне життя та соціяльне, політичне чи культурне середовище одночасно перебувають у полі уваги дослідника.

Для усної історії головне завдання полягає в тому, щоб «виробити такі прийоми, які заохочуватимуть людину розказати про те, що невимовне»

25.Історико-антропологічні дослідження в Україні: становлення і популяризація підходу. Історико-антропологічна перспектива досліджень Н. Яковенко.

Важливою віхою в історії антропології є діяльність одного і найяскравіших Представників вкраїнської науки кінця XIX — початку XX ст. — Федора Вовка (1847- 1918).

Ще під час перебування за кордоном Вовк доклав чимало зусиль для організації антропологічних досліджень на території України, діставши підтримку з боку французьких учених. Перший крок у цьому напрямі він зробив 1903 року, коли на запрошення М. Грушевського — голови Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові — провів антропологічні виміри 726 осіб — мешканців Галичини, Закарпаття та Буковини. Дослідження в західноукраїнських землях, то входили до складу Австро-Угорщини, Вовк продовжив і в наступні роки. Згодом вони склади основу великої етапі "Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини" (1908), де вперше була висловлена думка про належність українців до виділеної Й. Денікером "великої південної групи великорослих і темних брахіцефалів, які він називає адріятицькою і яку з антропологічного погляду можна б було назвати просто славянською".

Важливим напрямом вітчизняної антропології є палеоантропологічні дослідження. Завдяки інтенсивним археологічним розкопкам нині нагромаджені величезні краніологічні та остеологічні колекції з давніх некрополів України. Серед них — кісткові рештки неандертальців, виявлені на деяких стійбищах у Криму; фрагменти кісток верхньопалеолітичних людей; численні кістяки з багатих на знахідки мезолітичних і неолітичних некрополів Надпоріжжя та Приазов'я; краніологічні та остеологічні колекції з курганів доби міді-бронзи, з курганних та безкурганних могильників, залишених кіммерійцями, скіфами, сарматами, племенами Черняхівської культури та давньоруською людністю — нащадками літописних полян, древлян, волинян, сіверян, тиверців та уличів.

26.Дослідження жіночої історії в Україні.

Жіноча історія належить водночас і до найкласичніших, і до найновітніших ділянок історичних досліджень в Україні. З одного боку, ще понад півтора століття тому деякі українські дослідники зацікавилися жіночою тематикою, і тому на початку XX століття з’явилося чимало праць про історичні долі українського жіноцтва. Важливо, що тогочасні дослідження з історії українських жінок розвивалися в контексті світової наукової думки, із залученням провідних тоді теорій і підходів, а подеколи навіть випереджали світові тенденції. Справжнім маніфестом феміністських засад дослідження жіночої тематики в історико-антропологічних студіях стала стаття Катерини Грушевської «Про дослідження статевих громад в первіснім суспільстві» (1929). Дослідниця наголошувала, що інтереси наукового пізнання вимагають висвітлення та врахування і чоловічої, і жіночої візії суспільства, що сприятиме відтворенню ціліснішої картини історичного минулого. Слід також зазначити, що в Україні заснована і успішно діє Українська асоціація дослідників жіночої історії – недержавна неприбуткова громадська організація, є добровільним об’єднанням фахових істориків, які значну частину своїх наукових інтересів та освітньої діяльності зосереджують на дослідженні та/або викладанні жіночої та гендерної історії.

Метою діяльності Асоціації є підтримання, сприяння розвитку та координація досліджень і викладання жіночої і гендерної історії в Україні, а саме:

 інтеграція гендерного підходу в науково-освітній процес і дотримання принципу гендерної рівності в суспільних практиках

 утвердження високого теоретико-методологічного рівня дослідницької та викладацької роботи

 створення осередків дослідження жіночої і гендерної історії в науково-освітніх установах

 підтримка індивідуальних та колективних науково-освітніх проектів

 розробка науково-методичної літератури

27. Проблематика і етапи розвитку усної історії в Україні

Усна історія — це досить поширений сьогодні напрям соціально-гуманітарних досліджень,який надзвичайно динамічно розвивається і головним предметом якого суб’єктивний досвід окремої людини.

У той час як усноісторична практика в країнах Європи та Америки нараховує вже понад 60 років, у сучасній Україні усна історія почала набувати популярності лише з початку 1990-х рр. Проте вже два десятиліття потому вона стала не тільки поширеним методом польової роботи, застосовуваним у рамках різноманітних дисциплін і напрямків соціогуманітарного знання, але й запитаним джерелом для аналізу найширшого спектра питань, орієнтованих на вивчення як колективних і групових структур і процесів, так і приватного, особистісного досвіду, індивідуалізованих стратегій і практик. Це стало можливим завдяки відходу від принципів наукового дослідження, характерних для колективістської ідеології радянської епохи, що намітився саме в цей час і зумовив активну увагу до особи як дійового аґента історії, а до особистісного досвіду — як до базової соціокультурної цінності суспільства. Опубліковані в ці роки збірки інтерв’ю і перші монографічні дослідження посіли помітне місце в пострадянській історіографії, а проекти із запису усних спогадів міцно вкорінилися в практиці різних публічних ініціатив із «освоєння» раніше марґінальних, непопулярних або заборонених тем.

В Україні експансія усної історії пройшла два етапи, кожному з яких властиві певні тематичні пріоритети і загальна методика досліджень, межі запитаності і популярності усної історії, а також місце, яке дисципліна посідає в системі академічного знання в цілому. Так, перший етап охоплює 1990-ті рр., коли на тлі загальної кризи в соціогуманітарних науках відбувався пошук нових дослідницьких тем і підходів, у тому числі формування інтересу до методу усної історії. Другим етапом можна вважати те,що із початком третього тисячоліття розвиток усної історії на пострадянському просторі отримав новий імпульс, не в останню чергу завдяки проведеним тематичним школам з усної історії. В Україні з 2006 р. існує Українська асоціація усної історії за сприянням якої, активно проводяться тематичні міжнародні конференції з подальшим виданням збірок їх матеріалів.

28. Сучасні студії дослідження пам’яті в Україні: теоретичні пошуки і тематичні пріоритети.

Українські історично –антропологічні дослідження пройшли досить довгий період формування, становлення і інституціонування у самостійній когнітивній напрямок в складі історичного і соціально –гуманітарного пізнання. Від європейського та російського історично – антропологічних напрямів український відрізняється, серед іншого, як відсутність істотних наукових впливів із боку суміжних наукових дисциплін. Разом з тим складність і багатоаспектність історичного процесу і соціально – культурних чинників розвитку українського суспільствас творює об’єктивні умови і когнітивні перспективи для зростання значимості вітчизняних історично– антропологічних досліджень.

Початок історично –антропологічно орієнтованих студій, який припадає на 1840 – ті – 1860 – ті роки. Цей період розвитку розвідок із проблематики «людини в часі» в українському Історико – культурні соціокультурному і науковому просторі репрезентований, зокрема, численними працями П. А. Куліша і М. І. Костомарова. Так, вже у 1856 – 1857 рр П. А. Куліш видав Двотомну фундаментальну працю «Записки О Южной Руси», де містяться «надзвичайно цінні» розвідки з питань етнографії, етнічної психології, соціально –значущих форм поведінки та повсякденного життя українців та українського суспільства у період XV – XVIII ст. Цікавою є праця дослідника про творчість М. В. Гоголя, яку П. А. Куліш розглядає на масштабному тлі соціально – психологічного контексту України XVII – початку XVIII ст. Звертаючи увагу на «етнографічно– критичний погляд» на гоголівські повісті «українського циклу», дослідник аналізує не тільки суто етнологічні, але і соціально – культурні та історично – психологічні, ментальні особливості та поведінкові стереотипами українського селянства.

М. І. Костомаров також приділив вельми велику увагу студіям над історично – антропологічними аспектами української історії. Досить часто реалізував аналіз відповідної проблематики у науково – полемічних статтях, спрямованих проти спрощених, а іноді і взагалі далеких від історичної дійсності поглядів вчених і публіцистів Польщі та Росії. Зокрема, у праці про історію відносин України із Польщею, вчений аналізував проблеми етнокультурних контактів поляків та українців у XV – XVII ст., питання співвідношення світогляду та ментальності цих народів у вказані часи.

Історично – антропологічно орієнтовані дослідження в українській історичній та філософські– історичній думці були продовжені студіями1880 – х – 1900 – х років. Видатним представником цього наукового періоду був В. Б. Антонович. Вчений значною мірою продовжив вказані вищі студії М. І. Костомарова. У роботі про національне буття росіян, українців та поляків вчений акцентував увагу на аналізі тих ментальних та соціально – культурних рис, яких цих народів відрізняються. У роботі наведені цікаві студії над такими етнічно – психологічними та соціально – культурними особливостями цих народів, як родинні відносини, дружба, політичні ідеали, релігія, схильність до певних наукових та художніх здібностей та ін.

Період 1900 - х – 1920 –х років позначився в українській історичній думці науковою «кристалізацією» історично – антропологічно орієнтованих досліджень у фактично автономний напрямок історично – антропологічного пізнання . Цей когнітивний процес відбувся, значною мірою, завдяки творчій та організаційній діяльності М. С. Грушевського та його наукової школи. Велику роль у даному науковому процесі відіграв Соціологічний інститут, створений вченим у 1919 р. у Відні,і пізніше перенесений ним у Київ. У програмній праці про значимість фольклорних розвідок для історичного пізнання, М. С. Грушевський акцентував увагу на необхідність дослідження «інтелектуально – естетичної надбудови» українського історичного процесу, тобто ментальності і світогляду, класичних об’єктів історичної антропології. Ці наукові погляди отримали змістовне продовження і у творчості доньки і послідовника вченого. Вона вельми ретельно вивчала світоглядні і ментальні засади українських етнічних та історичного процесів. Саме з цієї когнітивної точки зору вона збиралася досліджувати корпус українських народних дум.

У радянські часи дослідження історично – антропологічної проблематики в українській науці майже не проводилася із ідеологічних причин. Через досить тривалий час вони поновилися лише наприкінці 1980 – х – на початку1990 – х. Їх відродження та подальший розвиток у 1990– х – 2000 – х рр. значною мірою пов’язаний із дослідженнями Н. Яковенко та її наукових однодумців. Так, у роботі О. Толочко аналізуються різноманітні ментальні і соціально – культурні аспекти бачення світу мешканців Київської Русі. Зокрема, розглянуто такі історично – антропологічні теми, як сприйняття людиною вказаного часу простору, відношення до оточуючих народів , аспекти сприйняття географічних і етнічних кордонів, та ін. У роботі про ментальні і соціально – культурні риси українського козацтва та шляхти, Н. Яковенко формулює методологічний концепт історично - антропологічних студій над українським історичним процесом.

Соседние файлы в папке шпоры и всякое такое