шпоры и всякое такое / yfnrfif

1.Наступним етапом у розвитку філософської думки є середньовічна філософія. Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (У-ХУ ст.). У Західній Європі умовним початком цього періоду вважають рік падіння Римської імперії (476)'. Для Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.); містика (кінець XIII-XV ст.)поняттям середньовічної філософії насамперед пов’язується не стільки її хронологічна приналежність, скільки своєрідний спосіб філософування, суть якого полягає у поєднанні філософії з монотеїстичною релігійною ідеологією (юдаїзм, християнство й іслам). Глибока залежність від панівної релігії, до якої впала філософія, визначала специфіку філософських тем, що висувались для обговорення, і вибір способу їх рішення.Відзначимо деякі загальні властивості середньовічного мислення взагалі і філософського зокрема.Першою з таких особливостей є домінування християнської теології. над ішими рисами філософії цього часу є ретроспективність і традиціоналізм, тобто зверненість у минуле й шанування традиції: християнські мислителі набули переконання, що чим більш старовинним є положення, тим воно більш істинне, бо тривалість істини в часі загартовує її, спрацьовує на її користь. Найстародавнішою є Біблія, вона є єдиною повною збіркою всіх можливих істин, які людству на всі часи повідомив Бог. І тому достатньо з’ясувати сенс біблейських висловів, щоб одержати відповіді на всі питання, котрі людині дано мати. Але цей сенс є закодованим, прихованим у тексті. Завдання філософа полягає у екзегетиці1, тобто поясненні й тлумаченні релігійних текстів. Чим ближче філософ-екзегет до часів одкровення, тим краще він розуміється у таємниці правильної екзегези. І навпаки, вірогідність помилок зростає з часом. Специфічною рисою середньовічної філософії був дидактизм (повчальність). Майже всі відомі нам мислителі середніх віків ули або проповідниками, або викладачами богословських шкіл і університетів. Вони дбали не тільки про те, аби самим собі з’ясувати той чи інший предмет, але ще більше піклувались про те, як передати й викласти своє розуміння цього предмету учням і нащадкам. Отже середньовічний мислитель – це насамперед вчитель. Дидактизм побічно стимулював інтерес до проблем логіки і лінгвістики, до деяких проблем теорії пізнання.

У теорії пізнання Августин дотримувався позиції переваги віри над розумом. Віру у божественний авторитет проголошував основою і головним джерелом людських знань. Згідно з його формулою ”Віруй, аби розуміти”, віра повинна випереджати розуміння. Предмет філософського пізнання – Бог і людська душа. Засоби їх пізнання – не шлях почуттів, а розумове самопізнання. Заглибившись у надра душі, людина знайде там такий зміст, який цілковито не залежить від зовнішнього світу, а між іншим властивий усім людям. Людям тільки здається, що вони беруть знання зовні, в дійсності вони знаходять їх у глибинах власного духу. Тут Августин зберігає платонівську ідею повної незалежності головного змісту людських знань від досвіду, а пізнання та самопізнання теж трактується як пригадування душі.

2.Чтобы правильно понять положение, в котором оказались люди в результате грехопадения, необходимо уяснить различие между свободой действий и свободой воли.

Свобода действий — отличительный признак человека как такового. Все люди действуют свободно в том смысле, что они сами решают, что им делать, избирая угодное на основе своего собственного понимания добра и зла, и своих личных склонностей. Поэтому они несут нравственную ответственность перед Богом и другими людьми за свой добровольный выбор. Свободой обладал Адам — как до грехопадения, так и после него: он имел желания и намерения и посредством воли мог воплотить их в действиях. Такой же свободой обладаем и мы и сохраним эту способность после воскресения. Прославленные святые сохраняют свободную волю, но, укрепленные благодатью, они не грешат. Их свободное волеизъявление — сугубо человеческое свойство, принадлежащее человеческой натуре, но они склоняют свою волю только к добру. Их сердца полностью переродились, и они своим свободным выбором избирают только то, что праведно.

Христианские учители, начиная со II в. по Р.Х., определяют свободу воли как способность делать нравственно верный выбор в заданных ситуациях. Августин утверждает, что первородный грех лишил нас этой способности. После грехопадения наше человеческое сердце уклонилось от Бога — оно в плену у греха и ничем, кроме возрождающей благодати, его из этого плена не вызволить.

Однією з важливих проблем, яку вирішував Августин, була теодіцея таким терміном значно пізніше Г. Лейбніц назвав захист досконалості Божого творіння. Боготворець не є відповідальним за зло, що панує у створеному ним світі. Бог творив природу як таку і природу людини доброю, та отруїла її зла воля окремої особи. У той же час зло, як і порок, є локальним, воно шкодить конкретному благу, а не Благу як синоніму Бога.. Бог не є спрямовуючою причиною для злої волі. «Зла воля, – пише Августин, – слугує причиною злої дії; для злої ж волі ніщо не є причиною» . Зло розуміється не як дещо абсолютно протилежне добру, а тільки як недолік добра (до речі цей аргумент був запозичений Августином у неоплатоніків). Зла абсолютного немає, воно відносне, а є абсолютним лише добро. Зло виникає там, де не все робиться як слід, зло – це відхід від вищої мети, це або гординя, або захопленість жаданнями. Гординя йде від намагання обійтись без Бога, а захопленість жаданнями від пристрастей, спрямованих на плинні речі.

На цих підставах будується й етика Августина. Зло має земне походження, добро ж надходить від Бога. Людина відповідає за зло, а не за добро. Люди грішні, починаючи з Адама і Єви. Гріх – це бунт смертного тіла проти безсмертної душі. У цьому стані вже не душа контролює тіло, оскільки її духовні сили майже повністю вичерпано, а скоріше тілесні нахили підкорюють собі душу. Покинута сама на себе людина не може звільнитись від гріха. Їй необхідна допомога від Господа, оскільки «без допомоги Бога праведнее життя нам не під силу» . І щастя теж врешті-решт може дати тільки Бог.

Крім того людина ще має й свободу волі, завдячуючи якій вона є відповідальною за свої вчинки, адже має здатність вибирати між добром і злом. Визнання в людині свободи волі робить можливою мораль. Якби свободи волі не було, а була б тільки необхідна зумовленість усього, то робити людину відповідальною, ставити їй щось у провину не мало б сенсу. Щоб можна було вести мову про гріх і доброчесність, про покарання й нагороду, треба припустити свободу волі, надати людині здатність робити вибір. За Аквінатом, воля щільно пов’язана з розумом, так що інтелект має примат відносно волі (на відміну від Августина Аврелія). Людині достатньо мати справжнє знання добра і зла, аби вчиняти морально. Однак тут не слід забувати, що Фома – християнсь+ кий філософ і Бога він не забуває: врешті+решт Бог викликає в людині прагнення вчиняти саме так, а не інакше.

3.Апологетика апологетика (ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.);

Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа

Патристика

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом. Отже, початок схоластики припадає на XI ст. і продовжується її розвиток аж до XV ст. Метод, яким керувалась схоластика, вже відомий. Йдеться не про знаходження істини, що вже дана у Біблії, а про викладення й доведення готової істини засобами розуму, тобто філософією. І якраз із цього випливають три мети: • з допомогою розуму легше проникнути у істини віри і тим самим наблизити їх зміст до мислячого духу людини; • надати релігійній істині систематичну форму; • використовуючи філософські аргументи, виключити критику істин релігії. Все це й складає схоластичний метод у широкому значенні. У вузькому значенні схоластика – це формальні міркування навколо понять, категорій без розгляду їх реального змісту. Які ж теми були найбільш популярними у століття панування схоластики? Це переважно такі: • трактування людини як образа й подоби Бога; • проблема співвідношення душі й тіла; • співвідношення “суті” і “існування”  • проблема універсалій.

4.Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал") існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.

Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Номіналізм(П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) - відроджуєаристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви.

Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

Для християнської філософії суперечка про універсалії набула принципового характеру через необхідність з'ясувати природу Трійці: треба було довести, що субстанційно єдиний Бог існує у трьох іпостасях. Адже якщо Бог це тільки ім’я, а не реальна єдність, то й божественна сутність Христа втрачається. Те ж стосується і третьої іпостасі – Святого Духа.

7.Англійський мислитель Томас Мор (1478–1535) у 1516 р. опублікував книгу під назвою “Золота книга, настільки ж корисна, як і кумедна, про найкращий устрій держави та про новий острів Утопія”. У цій книзі він проводить гуманістичну ідею, що людина повинна жити згідно з природою, підкреслю вав роль науки й мистецтва, сповідував релігійну толерантність, засуджував паразитизм. Причину всіх народних нещасть Мор вбачав в існуванні приватної власності, в ній же коріниться моральна недосконалість суспільства. На відміну від переконаності Макіавеллі у незмінно злій природі людини, він вважає, що добра у своїх підвалинах людська природа відновиться з новим державним устроєм, за якого в суспільстві не буде приватної власності.

У книзі Мора докладно описується розпорядок життя утопійців аж до змісту молитов, які читають острів’яни на чолі зі священником. На острові немає сіл для постійного мешкання, все населення розміщене у 54 містах. На село для виконання господарських робіт по черзі переселяються сім'ями з міст.

У містах розвинуто ремесло для забезпечення тільки власних потреб та для безгрошового обміну. Робочий день у них складає всього шість годин, сплять протягом восьми годин, а решту часу люди проводять у різних формах дозвілля. Припускає Мор для утопійців і рабство. Рабами у них стають власні громадяни, які вчинили ганебне діяння або засуджені в інших народів до страти за злочин. Цих останніх утопійці отримують задарма або за дешеву ціну і поводяться з ним досить суворо.

Ще один італійський філософ Томмазо Кампанелла (1568–

1639) свої соціально-політичні й утопічні ідеї виклав у творі “Місто Сонця”. Місто, про яке йдеться, створили люди, що втекли з Індії й вирішили общиною вести філософський спосіб життя, створили державу, яка влаштована не Богом, а людським розумом. У цьому місті+державі немає приватної власності, панує спільна й організована праця, яка припускає розподіл на розумову й фізичну. Робочий день триває лише чотири години. Там немає бідних і багатих, люди живуть так, що “не вони слугують речам, а навпаки речі слугують їм”. На відміну від платонівських ідеалів, у містідержаві Кампанелли є соціальна однорідність. Життя організоване у відповідності з людською природою, і цілісність, що притаманна всій природі, реалізована й у суспільному житті. Управління побудоване так: головним є метафізик (Сонце), що уособлює синтез усіх знань і тому може бути названий універсальною людиною; у метафізика є три помічника, які реалізують три основні принципи буття – Могутність, Мудрість, Любов; усього сорок начальників. У місті Сонця не існують родинні зв’язки, немає індивідуальної сім’ї. Законодавство просте й ясне, засноване на євангельських заповітах: “Чого не бажаєте собі, не робіть і іншим”

6.Політичний напрям (XV—XVI ст.) філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеляі, який вивчав проблеми ефективного управління державою, а також поведінку правителів. У своїх працях він розкрив свої філософсько-політичні погляди, обґрунтував основні принципи дослідження законів соціального організму, передусім його політичних відносин.

На думку вченого, філософія соціального життя (історії) повинна доповнюватися філософією людини. Він вважав, що держава в процесі управління суспільством головними об'єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику.

Особливості взаємодії державної адміністрації та населення країни визначає «людина натовпу», тому держава спирається на силу й «культ особи» правителя.

Головним завданням політики є отримання влади й подальше її збереження від посягань. Що більше влади, то більше загрози й страху за можливість її втратити відчувають люди, які нею наді¬лені. Тому влада не припускає компромісу й посягань на неї з бо¬ку опозиції. Релігія й мораль також стають інструментом політики. Але жити згідно з правилами релігії й моралі держава не зможе. Політичні рішення повинні ухвалюватися лише на підставі аналізу політичних фактів (враховуючи інтереси релігії та моралі, однак останні не мають домі¬нувати). У політиці є свої закони. Правитель не є приватною особою, яка може переносити свої приватні інтереси, уподобан¬ня (релігійні та моральні) на політику. Насильство також: належить до інструментів, за допомогою яких влада утримуєть¬ся, оберігається й використовується.

12.Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філосо-фії, що охоплює напружений, дуже яскра вий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представле-на сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто ро-ків, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шел-лінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людві, Андреас Фейербах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання — чи можна гово-рити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від-різняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення. По-перше, всіх представників німецької класичної філо-софії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціаль-ного філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизова-ною наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філосо-фія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. По-друге, представники ні-мецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробле-ної та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька кла-сика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історич-ного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретич-ними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької кла-сики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономір-ностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається' Ім-мануїл Кант

5.Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології: 1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог. 2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. 7Першопричиною усього є Бог. 3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог. 4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог. 5. Все, що існує в світі має сенс існування, певну доцільність, а отже, існує найвища доцільність, яка надає сенсу всьому сущому. Ця найвища доцільність – Бог. 9. Джон Локк (1632 – 1704) – видатний англійський філософ,

природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї

актуальності і в наш час.Основними філософськими працями Д.Локка є: “Досліди про закони природи”(1662 – 1664); “Два трактати про державне управління” (1679); “Досвідпро людське розуміння” (1690); “Думки про виховання” (1693) та інші.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну)

методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення,що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводитьизагальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини.Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї улюдей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все,мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ.

Це тому, що такі ідеї просто не існують.Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без

нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus –

відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джереломпізнання відчуття..

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій,

маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура,кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання. Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від

“природного стану” Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані. Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади.Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання.

Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах,зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

Такі погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися прагнення філософа пристосувати уявлення про державу, державний устрій до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.

9. Перед мислителями Нового часу гостро постала проблема методу,

розв'язанню якої присвятили свої праці батьки-фундатори філософії Нового

часу – англієць Ф.Бекон та француз Р.Декарт. Ці мислителі розробляли її

не тільки в гносеологічному, а й у широкому гуманітарному контексті. Це

вивело їх на цікаві філософські узагальнення, що значною мірою сприяло

формуванню соціально-філософських концепцій теоретиків пізнішого

періоду, особливо Т.Гоббса, Дж.Локка та Б.Спінози. Універсальну

концепцію “порядку” представив знаменитий англійський філософ Томас

Гоббс (1588 – 1679). Славу та визнання Т.Гоббсу приніс написаний у

Парижі й виданий у Лондоні 1651 році знаменитий «Левіафан, або Матерія,

форма та влада. держави церковної та громадянської». До речі, це саме

дослідження принесло йому й безліч неприємностей. У суперечливих

політичних перипетіях «Левіафан» викликав до себе різноспрямоване

ставлення: від захоплення та підтримки одними політичними силами до

засудження й навіть спалення іншими. Час, як відомо, всьому віддає

належне. «Левіафан» Т.Гоббса сьогодні розглядають як одну з перших

фундаментальних праць, на ідеях якої грунтувалися і з якої виходили

концепції «громадянського суспільства» та «правової держави». «Левіафан»

– це міфічне біблійне страховисько, іменем якого Гоббс назвав «державу»,

підкреслюючи тим самим всесилля цієї соціальної інституції – своєрідного

«земного Бога», що повністю підпорядковує собі як окрему людину, так і

цілий народ. Держава, на думку філософа, має земне (природне), а не

божественне походження, її необхідність зумовлена природою людини,

потребою жити суспільно за наявності різноспрямованих егоїстичним

інтересів, потреб, пристрастей, властивостей та сил кожного окремого

індивіда. Людина, вважав Т.Гоббс, посідає проміжне місце між природою та

суспільством. Усі люди від природи є рівними. Проте різниця у вихованні

та «тілесній будові» породжує в них неоднакові прагнення. Це, у свою

чергу, викликає суперництво, ворожість у Громадянську війну Т.Гоббс

розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад,

занепад. Філософ звеличував цінність громадянського миру й засуджував

революції та бунтівні заколоти як руйнівні чинники соціальності. Т.Гоббс ув переконаний, що вся влада в державі має належати правителю – і

законодавча, і виконавча, і судова, і зовнішньополітична. Будь-який

поділ влади, на думку філософа, неминуче призводить до непорозумінь,

суперечок та громадянської війни. Дехто з філософів вважає

соціально-філософську (державобу-дівничу) концепцію Т.Гоббса якщо не

тоталітарною (диктаторською), то принаймні недемократичною. На мою

думку, Т.Гоббс не тяжів до тоталітаризму. Він намагався зберегти

традицію й водночас відшукати в ній місце для нових політичних явищ та

процесів, зокрема для рівності, суверенітету громадянина тощо.

8.Проблема методу пізнання у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість. Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб'єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів. Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи. Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт, латинізоване ім'я — Ренатус Картезіус (1596-1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини. 66 Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії. Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Неможливо заперечувати положення "Я мислю", бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню "Я мислю" притаманні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую " ("Cogito ergo sum "). Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою" і т.д.. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

11.під терміном «просвітництво» можна мати на увазі й те, про що говорив німецький філософ Іммануїл Кант (1724+ 1804) у невеличкій статті під назвою «Відповідь на питання: що таке Просвітництво?». Просвітництвом він називає стан повноліття людства, яке стосовно окремої людини означає здатність користуватися власним розумом без опіки збоку когось іншого. Кант вважав, що в кожної людини достатньо розуму розмірковувати про будь+які явища дійсності, є для цього й спроможність міркувати самостійно, однак людям бракує лише мужності. Тому девізом Просвітництва Кант вважав слова "Sapere aude", що у даному випадку означає «май мужність користуватися власним розумом». Спроможність мати власну думку стосовно явищ дійсності, вміти судити про них – важлива характеристика особи, яка формувалася у надрах нового громадянського суспільства і радикально відрізнялася від типової особи феодального періоду. Французькі просвітники підносили «здоровий глузд» як уміння людини самостійно міркувати стосовно власного повсякдення, бути відповідальним за свої рішення і вчинки.

10.Сталося так, що саме у Англії, де, починаючи з Бекона, розвиток науки спирався на емпіризм і сенсуалізм, склалась ситуація, коли емпіризм зазнав кризи, яка виявилась у поширенні суб’єктивного ідеалізму та скептицизму. Представником першого став Джордж Берклі, а другого Давид Юм. Джордж Берклі (1685 – 1753) У “Трактаті про принципи людського знання” Берклі поставив собі завдання, спираючись на сенсуалізм, спростувати атеїзм і його теоретичне підґрунтя – матеріалізм. Як відомо, матеріалізм визнає, що таким абстрактним ідеям як субстанція й матерія відповідає незалежна від людської свідомості реальність. На погляд Берклі, “субстанція”, “матерія” – то все неіснуючі сутності, а слова, що їх виражають – помилки свідомості (тут він до певної міри стоїть на позиціях номіналізму). Об’єктами нашого пізнання є ідеї, а не якісь там зовнішні речі. Ідеями Берклі називає відчуття, предмети ж, речі – то все не що інше, як стійкі комбінації відчуттів. Ми сприймаємо ідеї, а будь-яка ідея є тільки одиничне відчуття. Те, що люди називають речами, є всього-на-всього комплекси відчуттів. Особливу увагу Берклі надає смислу слова „існувати”. Коли хтось каже, що існує матерія, існує субстанція, існує людина, існує кінь тощо, то Берклі пропонує спочатку з’ясувати смисли цих виразів і поставити перед собою питання „Що значить існувати?”. Сам філософ дає таку відповідь: існувати для будь+ якої речі, значить бути сприйнятою. Звідси йдуть дуже небезпечні для самого філософа наслідки. Виходить, що та чи інша річ існує доти, доки її я або хтось сприймає. Сам Берклі вимушений був балансувати між суб’єктивним і об’єктивним ідеалізмом, аби уникнути звинувачення у соліпсизмі. Вчення Берклі показало слабкі сторони емпіризму і сенсуалізму, перш за все локківського, у якому суб’єкт – пасивна сторона, що зазнає тільки впливу зовнішнього світу. Берклі визнав суб’єктивними не лише вторинні якості предме тів (кольори, смаки тощо), як це робив Локк, а й первинні якості, такі як розміри, рух, форми. Беркліанські мотиви у філософії час від часу відроджуються на якій-небудь новій основі, а їх спростування часто балансує на рівні простої віри у реальність зовнішнього світу, бо суто логічними аргументами спростовувати їх буває важко. Давид Юм (1711 – 1776) випустив у 1751 р. „Дослідження про людське пізнання”. своїй вихідній позиції з питань гносеології Юм – теж сенсуаліст, але у відповіді на питання про те, що є причиною наших відчуттів, істотно відрізняється від Локка. Юм не приймає ані матеріалістичну, ані суб’єктивно-ідеалістичну позицію. Його позиція така: чи існує зовнішній світ як причина наших відчуттів, чи ні – довести не можна. Наш розум має справу лише зі змістом відчуттів, а не з тим, що є їхньою причиною. Наші сприйняття так же мало говорять про існування зовнішнього світу, як і про його неіснування. Разом з тим Юм визнає, що люди, як раби своїх природних інстинктів, завжди вважають, що образи, які надходять від почуттів, якраз і є зовнішні об’єкти. Люди навіть не замислюються, що ті образи – не що інше, як уявлення почуттів. Та це нездоланне інстинктивне переконання людей не підлягає ніякому раціональному обґрунтуванню. Юм часто апелює до досвіду, широко вживає цей термін. Але, між іншим, повністю виключає зовнішній об’єкт з поняття „досвід”. Відмовившись від визнання, а разом з тим і пізнання об’єкту, Юм зводить завдання філософії до дослідження відчуттів і сприйняттів та з’ясування тих відносин, які складаються між ними в людській свідомості. Юм не вбачає ніякої відмінності між первинними і вторин ними якостями, ті й інші для нього суб’єктивні. Увесь первинний зміст свідомості Юм називає терміном „сприйняттяОскільки він цілком відкинув питання про об’єктивну реальність, то у пошуку якихось відмінностей між сприйняттями звертає увагу тільки на кількісні відмінності по ступеню їх сили і жвавості. Так Юм відрізняв безпосередні, живі й сильні сприйняття або враження (impressions) та більш бліді й слабкі вторинні сприйняття (ideas).дучи за Локком, Юм розподіляє враження на чуттєві сприйняття і самосприйняття. Прикладом перших є зір, слух, дотик, температура. Прикладом других – афекти й емоції: задоволення й незадоволення, любов і ненависть, страх і надія. Далі Юм ділить сприйняття на прості (напр., „червоний”) і складні (напр., „яблуко”). З таких вражень і уявлень і будується весь зміст свідомості і все людське знання. Розум сам по собі нічого не додає до цього матеріалу, він тільки упорядковує й комбінує враження. І далі Юм досліджує зв’язки між різними ідеями. Ідеї є копіями не зовнішнього світу, а живих, безпосередніх вражень. Ідеї пов’язуються завдяки трьом принципам зв’язку, властивим їм: схожість, суміжність, причинність. Усі ці принципи не природжені, не апріорні, а отримані з досвіду. Юм заперечував існування матеріальної субстанції, що лежить в основі психічних актів, але не припускав існування й духовної субстанції. Те, що зветься „Я”, уявляє собою тільки пучок сприйнять, разом поєднаних і швидкоплинних. Для обґрунтування можливості пізнання і для встановлення критерію достовірності людських суджень Юм посилається на повсякденний досвід і на природний інстинкт, властивий людям. Керуючись цим інстинктом, людина вірить у реальність світу, що її оточує, і спирається на цю віру у своїх діях. Усе, з чим мислення має справу, Юм ділить на два класи: відношення ідей і факти. Перші – положення геометрії, алгебри тощо, тобто те, що не залежить від досвіду, що є продуктом чистого мислення. Другі ж, а саме факти, не мають досто+ вірності й очевидності. Їх правдивість не доводиться логічними засобами, як це було у попередньому випадку.

13. Критична філософія І. Канта.

Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому періоді— «критичному». Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у другій — з'ясовується природа моралі, у третій— викладено ес-тетичні погляди,

У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнання. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізнавальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.

Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тобто їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пізнання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених суперечностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ переконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і водночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бога не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кожну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довести або спростувати. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму

14. Практична філософія І. Канта

Сфері теоретичного відповідає природний закон, сфері ж практичного – закон волі. Практична філософія Канта відкидає значення зовнішнього для суб'єкта об'єктивного світу як підставу для істини, а, отже, і згоду розуму з зовнішнім світом як критерій моральності. Цей критерій укладається в згоді розуму (як теоретичного, так і практичного) зі своїми власними законами, тобто носить характер самозаконності. Таким чином, джерела ідеї належного (як моральні, так і правові), за Кантом, варто шукати не в зовнішньому світі, не в сфері досвіду, а у внутрішньому світі суб'єкта. У цьому й укладалася основна вимога принципу суб'єктивності стосовно до сфери моральності і права.

Правдивость — это ни что иное, как социально приемлемая ложь. Не нужно ни при каких обстоятельствах притворяться, нужно быть честным и искренним. Пусть канет в лету искусство казаться тем, что ты не есть. Пора отринуть приличия и не поддаваться очарованию того, что называется словами "так принято". Довольно наслаждаться играми своей души, укрываться шелками субъективности, хватит питаться иллюзиями и фантазмами. Не должно быть никакой пощады никому: ни себе, ни другому. Никаких обманов и уловок, никаких ссылок на хитрость разума и хитрость безумия. Хватит хитрить, ибо хитрость — это обман. Хватит вводить в заблуждение людей, сохраняя при этом выражение невинной правды, ибо она давно уже потеряла свою невинность. Любая видимость — лжива. Приверженность видимости является всего лишь извращенной формой глумления над правдой.

Кант не говорит, что все мы лжем, что ложь является условием того, чтобы мы могли быть вместе. Он говорит: притворяйтесь. Как будто притворяться — не значит лгать, не значит обманывать. Все, что может быть названо коммуникативным пространством, Кант превращает в пространство обмена пустыми знаками. Другой — это тот, с кем я могу обмениваться пустыми знаками, кто учреждает коммуникативное пространство, в котором нет ничего подлинного, где все только делают вид. Я делаю вид, он делает вид, все делают вид, и никто никому не верит. Все находятся под подозрением, кругом одни пустые слова и обесценившиеся речи. В этой ситуации Кант нам предлагает поверить не в право, а в то, что обманщик будет обманут

1“Ни один мирный договор не должен считаться таковым, если при его заключении тайно сохраняется основание для будущей войны”.

“Ни одно самостоятельное государство (большое или малое — это безразлично) не должно быть приобретено другим государством ни по наследству, ни в обмен, ни куплей, ни в виде дара”.

“Постоянные армии должны со временем полностью исчезнуть

“Государственные долги не должны использоваться для внешнеполитических дел”.

“Ни одно государство не должно насильственно вмешиваться в политическое устройство и правление других государств”.

Ни одно государство во время войны с другим не должно прибегать к таким враждебным действиям, которые сделали бы невозможным взаимное доверие в будущем состоянии мира, как, например, засылка убийц из-за угла, отравителен, нарушение условий капитуляции, подстрекательство к измене в государстве неприятеля и г. д.”.

Гражданское устройство в каждом государстве должно быть республиканским

Право всемирного гражданства должно быть ограничено условиями всеобщего гостеприимства”.