9. Марксистська парадигма політичного устрою.

Марксистська парадигма, незважаючи на посилену її критику на межі XX —XXI століть у зв'язку з соціально-політичним і економічним крахом соціалістичного табору країн, продовжує виконувати евристичну функцію, демонструючи нерозривний зв'язок економіки та політики, наголошуючи на закономірностях політичного життя. Вона була сформульована К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним у другій половині XIX — на початку XX століття і заснована на визнанні вторинного характеру політичних явищ, які майже повністю визначаються первинними: матеріальними економічними відносинами. Тоді політика, за влучним зауваженням В.Леніна, є концентрований вираз економіки.

Держава, згідно марксизму, характеризується класовим інститутом гноблення та насильства, яку слід зруйнувати, далі утворити "напівдержаву" - владу трудящих, а у ідеалі, у подальшому, побудувати безкласове суспільство без держави, без політики, владних і товарно-грошових відносин. В марксистській парадигмі, при доволі точному аналізі глибинної сутності політики, тим не менш ігнорується суб'єктивна її сторона, не береться до уваги індивідуальність людини як носія політичних відносин, не виноситься на порядок денний політична активність, самостійний вибір громадян, плюралізм політичних поглядів.Раціонально-критична парадигма демонструє більш реалістичні, начебто "заземлені" підходи до розуміння всієї сукупності політичних явищ і процесів, бо вона намагається покласти в основу розуміння політичного не зовнішні, а внутрішні чинники сутнісного характеру, такі як: могутність, влада, сила, харизма лідера, мистецтво управління. Стосовно політичних настанов ця парадигма виступає за здійснення зовнішньої політики "з позиції сили".Наявність вже в новому тисячолітті багатьох політологічних шкіл і напрямків може бути пояснена, таким чином, як неусталеною традицією інституалізації галузей політичного знання, різними парадигмами політичного мислення, так і незавершеністю і несистемністю сучасних політичних розвідок.Таким чином, у синтетичній багатогалузевій сукупності знання про політику політологія має бути інституйованою як особлива галузь науки про державну політику, соціально-політичні відносини, форми і способи керівництва політичною сферою держави.

10. Основні напрямки розвитку політичної думки в Україні хіх ст.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846 р.) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Лідерами цієї організації були М. Костомаров (1817—1885), П. Куліш (1819—1897) і Т. Шевченко (1814—1861). Один із братчиків Г. Андрузький (1827—?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії («Начерки конституції республіки»). Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас («народу») від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спілки християнських республік; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії. У концентрованому виразі ці погляди було висловлено у праці «Закон Божий (Книга буття українського народу)», написаній М. Костомаровим, та в численних поетичних творах Т. Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців являла собою синтез романтичного етнографізму і культурництва з традиціями козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи. Кирило-мефодіївська програма стала платформою українського національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р. включно). Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або хлопомани: Ф. Духінський (1816—1893), І. Терлецький (1807—1888), М. Чайковський (1804—1886), В. Антонович (1834—1908); другий, впливовіший, започаткував М. Драгоманов (1841—1895). У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В. Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездатність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; протиставлення самозорієнтованості державності вільній творчій суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу — з трудовим селянством. М. Драгоманов (основні праці — «Переднє слово до «Громади», 1878; «Шевченко, українофіли і соціалізм», 1879; «Історична Польща і великоруська демократія», 1881—1882; «Вольный Союз (Вільна Спілка)», 1884; «Лібералізм і земство в Росії», 1889; «Чудацькі думки про українську національну справу», 1891; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму (громадівства), який, щоправда, не був революційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування суспільства мислитель проголосив «безначальство» — анархо-соціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або «етичного», соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої М. Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури. Провідною для М. Драгоманова була думка про те, що «не народи існують для держав, а держави для народів».

Ідейними спадкоємцями М. Драгоманова виступили С. Подолинський, М. Павлик, І. Франко, С. Петлюра, М. Грушевський та ін. Цікаво, що С. Подолинський і М. Павлик кристалізували саме соціалістичні аспекти драгоманівської програми, І. Франко і С. Петлюра поступово еволюціонували від соціалізму до націонал-демократії, а М. Грушевський навпаки — від на­ціонал-демократії до соціалізму, причому прорадянського за­барвлення. Серед партійних діячів Наддніпрянщини соціаліс­тичні ідеї розвивали Л. Юркевич-Рибалка, Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Порш, М. Шаповал, В. Винниченко. Народницько-демократичну традицію України кінця XIX — початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

11. Політична думка ХХ ст.: основні ідеї та напрямки американської школи політичної соціології.

12. Політична думка ХХ ст.: французька політична школа.

13. Політична думка ХХ ст.: особливості розвитку німецької політології.

14. Основні парадигми політичної науки - теологічна, натуралістична, біополітична, соціальна (загальна характеристика).

15. Основні риси та функції політичних ідеологій.

16. Типологія сучасних політичних ідеологій (лібералізм, консерватизм, соціал-реформізм, анархізм, неофашизм). Загальне та особливе.

17. «Посткласичні» ідеологічні течії у ХХІ ст.

18. Глобалізація – новітня політична ідеологія Заходу (Е.Валлерстайн, С.Хантінгтон, О.Тоффлер, О.Панарін).

19. Політика: поняття, сутність, структура та функції.

20. Взаємозв’язок політики з іншими сферами суспільного життя.

21. Політика, право і мораль як головні регулятори суспільних відносин: проблема забезпечення балансу в умовах реформування українського суспільства.

22. Основні ідеї праці М. Вебера “Політика як покликання та професія”.

23. Доктрина державного суверенітету у працях Ж. Бодена, Т. Гоббса та народного суверенітету Ж. Ж. Руссо. ____

24. Природа, сутність та витоки політичної влади

25. Влада: базові концепції. Поняття «політичної влади».

26. Структура влади та її види.

27. Принцип розподілу влади. Розподіл владних відносин у Конституції України та проблема оптимізації цього принципу у сучасній Україні.

28. Смисл і призначення терміна «легітимність». М. Вебер про типи легітимності влади у роботі «Політика як покликання та професія».

29. Походження і сутність держави. Ознаки держави.

30. Форми державного правління й адміністративно-територіального устрою держави.

31. Ознаки правової держави. Протиріччя становлення правової держави в Україні.

32. Поняття, структура та функції політичної системи (концепції Д. Істона, Г. Алмонда).

33. Політична система: поняття, функції. Характеристика політичної системи Української держави.

34. Типологія політичних систем. Проблема реформування політичної системи України.

35. Легітимація та делегітимація політичних систем.

36. Поняття і типологія політичних режимів. Особливості політичного режиму сучасної України.

37. Характерні риси і різновиди тоталітарних політичних режимів.

38. Авторитарний політичний режим. Головні відмінності авторитаризму від тоталітаризму.

39. Особливості трансформації тоталітарних і авторитарних режимів у демократичні. Проблеми становлення демократії в Україні.

40. Демократія: загальні ознаки, види, форми і типи. Складність демократичного правління.

41. Критерії та типи демократії.

42. Пряма та репрезентативна форми демократії.

43. Поняття та функції політичної еліти.

44. Класичні теорії політичних еліт (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс).

45. Сучасні теоретичні уявлення про сутність, класифікацію і роль політичних еліт.

46. Системи рекрутування політичної еліти. Проблема формування політичної еліти в Україні.

47. Політичне лідерство: типи лідерів та специфіка їхнього впливу. ____

48. Політичні партії в демократичному суспільстві. Функції партійних програм у електоральному процесі.

49. Групи інтересів: поняття, функції, типологія.

50. Громадські об’єднання і рухи: поняття, зміст і особливості діяльності.

51. Поняття і типи партійних систем. Проблеми функціонування політичних партій в Україні.

52. Місце і роль політичних партій в українському суспільстві.

53. Виборчі системи: типи, значення у політичному процесі.

54. Пропорційна виборча система: поняття, основні характеристики, переваги та недоліки застосування.

55. Мажоритарна виборча система: поняття, основні характеристики, переваги та недоліки застосування.

56. Виборча система і форма правління. Пошуки ефективного поєднання.

57. Особливості президентської виборчої кампанії в Україні у 2014 р.: її результати та наслідки.

58. Динаміка виборчого законодавства в Україні у 1991-2015 рр.

59. Місцеве самоврядування: поняття, завдання та принципи. Європейська хартія про місцеве самоврядування та зміст Закону України про місцеве самоврядування.

60. Політична культура як соціальний феномен. Типологія політичної культури за Г. Алмондом і С. Вербою.

61. Структура та функції політичної культури.

62. Політична свідомість: загальне поняття, структура і типи.

63. Громадянське суспільство та специфіка його формування в Україні.

64. Сутність та особливості етнополітики. Головні напрямки державної політики України у сфері міжнаціональних відносин.

65. Етнополітичні спільноти як суб’єкти політики. Політика України в галузі національних відносин.

66. Соціальна держава: умови формування, типи, основний зміст діяльності.

67. Проблеми соціальної політики у сучасній Україні.

68. Економічна політика. Взаємозв’язок політики та економіки.

69. Економічні функції держави в умовах ринкової економіки.

70. Зовнішня політика держави у сучасному світі.

71. Основні напрями зовнішньої політики України.