22.Причинами Руїни були:

• розкол серед старшини — правлячої верстви українського суспільства;

• посилення антагонізму між різними станами українського населення;

• слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

• боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі П о споли тої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію".

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

~ загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально- економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

• початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

• зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від

національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то я приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

• звертання до урядів іноземних, країн при розв’язаній внугрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

• жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотнри гетьмани (згадаймо 1668 р,: П. Дорошенко, ГІ. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися нарізні країни;

• поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “...тепер там самі себе поїдають, містечко проти, містечка воює, син батька, батько сина грабує”.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий укладав окремий догвір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького", але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. - Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. - І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. - Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні). Конотопські Статті 1672 р. - І. Самойловича тощо.

23.

В еміграції новим гетьманом став Пилип Орлик (1710-1742 pp.). Він походив із литовсько- чеського роду, навчався у Вільнюсі та Києві, працював у канцелярії київського митрополита, а при Мазепі був Генеральним писарем і найближчим його дорадником.

Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву “Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького”, або ж “Конституція П.Орлика”.

Цей документ був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут передбачалося, що Україна, обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову - планувалося скликати козацький парламент - Генеральну раду. Також фіксувався соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.

Конституція П.Орлика випереджувала з багатьох важливих питань тогочасну суспільно-політичну думку й практику. Вона виразно засвідчила демократичні прагнення українського народу і була прийнята задовго до американської (1787 р.) та французької й польської (5 791 р.) конституцій-- перших конституцій у світі.

Дипломатичні та військові заходи П.Орлика. Намагаючись активізувати боротьбу за козацьку державність, П. Орлик уклав союзний договір із Швецією (? 7 3 0 р.) та Кримським ханством (1711 p.). Війну Московській державі оголосила Туреччина. Однак наступ об’єднаних козацько- татарських військ на Правобережну й Слобідську Україну у 1711 р. не вдався через грабіжницьку тактику татар. Також контрнаступ московської армії призвів до її оточення турками на р.Прут.

За укладеним між Росією й Туреччиною Прутським (1711 р.) та Андріанопольським (17 і 3 р.) мирними договорами, Москва зобов'язувалася вивести свої війська з Правобережної України і повернути туркам Азов із прилеглими територіями.

У наступних роках П.Орлик проводив активну дипломатичну діяльність в еміграції, намагаючись відстояти ідею української державності і схилити європейських правителів до створення антимосковського союзу держав. Він відомий також, як автор цінного “Щоденника” (“Діаріуша”), багатьох книг та звернень, таких, наприклад, як “Маніфест до європейських урядів”, “Вивід прав України” та ін.

На державній службі у Франції прославився син Пилипа Григорій, що був дипломатом, генералом та польним маршалом.

Народження із Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації І державності. Виняткову роль у цьому відіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознак республіканського демократичного устрою.

У цей час в Україні сформувалась нова верства населення - шляхта. В межах Гетьманщини саме шляхта і забезпечувала, тяглість в існуванні українського політичного етносу з 14 по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка. досягла зрештою російського дворянського звання.

Ця концепція грунтовно досліджена в монографії Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)».— К,, 1994.

Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було досить, щоб вона не щезла зі шпальт історії, з пам'яті народної. Цього було досить для виникнення ментальності народу, який має свою державу. За. цей час виникла своя національна політична еліта. Згуртованість народу навколо своїх керівників гідна поваги й сьогодні. Національне самоусвідомлення українського народ}' в XVII ст. загострило цікавість суспільства до основ європейської цивілізації — до ан­тичності, християнства та просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції вдосконалювати, українську державність.

Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. Прийнята вона була в 1710 р. в Бендерах. У ній найголовнішою була проблема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалась постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Багато уваги приділялось обмеженню соціальної есплуатацїї. Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежною від Полінці і Москви. Найменш демократичною була стаття 1-а Конституції, в якій говорилося, що «новообраний гетьман... повинен,., дбати та міцно поставити, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, ...іншовірцям співжиття на Україні... не давати дозволу». Як писав про Бендерську конституцію О. Оглоблин, вона була «віковічним пам'ятником української державно-нол ітичної думки».

Однак шлях еволюції і вдосконалення національної держави був перерваний, що трагічно позначилось яе тільки на долі українського народу, а й негативно вплинуло на політичну стабільність європейського континенту.