12. Причини оксамитового литовського проникнення.

У 40-х роках XIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою, Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви.

По-перше, руські землі були роз'єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод.

По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у 1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою ніж татарська

По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст,

І насамкінець це те, що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо

і контролювати фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали нейтралістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро- монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольська навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392-1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.

У серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об’єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвигою, перейшов у католицьку віру, проголосив католицтво єдиною релігією для населення Литви і став польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського, в тому числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була підписана компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідував Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасовує колишню автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409—

1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили також українці, росіяни та білоруси.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтїю, а Польщі - Добжинську землю.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжіи раді- Унія

посилила дискримінацію українського православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві бул о введено польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Отже підписанням Кревськоїі Городельської уній між Литвою і Польщею докорінно змінилося становище українських земель, які стали об’єктом відкритої експансії Польщі.

Одночасно посилився вплив централізованої Російської держави, яка проголосила свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилилися проросійські настрої. У 1508 р. відбулося повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. І все ж, часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І.

Крип’якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи”. 15. Основні причини виникнення українського козацтва Більш-менш достовірні відомості про українських козаків з’являються з кінця XV ст. (перші історичні згадки датуються 1489 р., хроніка Мартина Бельського, та 1492 р., лист Великого князя Литовського Олександра до кримського хана Менглі-Гірея). Проте слід мати на увазі, що ці дати появи козацтва є умовними, вони лише відображають довготривалий історичний процес, започаткований раніше, в ході якого українське козацтво пройшло певну суспільну еволюцію, із побутового явища перетворилось в окремий стан зі своїми привілеями.Причин появи українського козацтва, зумовлені такими взаємопов’язаними факторами:По-перше — це природне прагнення людей до особистої, господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб отримати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля, Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги. По-друге - на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим житгя тут проходило на межі смертельного ризику, під. постійною загрозою ворожого татаро- турецького нападу і знищення, тому вони постійно мали бути готовими до відсічі і боротьби з ворогомДо появи українського козацтва вели і такі глибинні причини, як інстинкт самозбереження народу, небажання частини еліти нації втратити велич княжої доби, незалежності, яка, хоча мінімально, але ще втримувалась до др. пол. ХУ ст. Козацький стан втілював споковічне прагнення людини до волі, свободи, романтики, слави, мужності, це була втеча і захист від примусу, підданства, приниження і т. д. Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні, політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники тощо. Ігнорування чи, навпаки, гіпертрофоване зображення будь-якого з них призводять до деформованого відтворення обставин появи і розвитку козацтва. Тут недоцільно віддавати пріоритет господарським заняттям населення перед необхідністю захисту південного порубіжжя від вторгнень татар або акцентувати увагу лише на втечах від панів як одній з форм соціальної боротьби на шкоду іншим факторам. Лише з урахуванням усіх обставин, причому не механічно, а в широкому діалектичному взаємозв’язку, можна наблизитись до відтворення цілісної картини виникнення та початкових етапів розвитку українського козацтва. 16. Теорії походження козацтва Вперше термін «козак» зустрічаємо у 1 початковій монгольській хроніці (1240) . У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання».У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною.Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М.Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами з часом викристалізувалася низка версій, ідо пояснюють походження козацтва: «хозарська»— ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами» або хозарами; «чорно-клобуцька»— вбачає в них нащадків «чорних" клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі; «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані; «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво; «автохтонна» — доводить, що козацтво як, спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю; «болохівська» -- пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів; «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю; «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю; «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі; «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання. Отже, на зламі XVI—XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворююся на самостійний чинник міжнародного життя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми. 19. Причини національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. З-поміж основних ЇЇ причин можна виділити наступні: Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого - посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5—6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними - вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти, У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20-30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу. Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси — все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися. Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботі» та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького. 20. Трансформація політичних поглядів Б. Хмельницького у ході національно-визвольної війни українського народу. Національно-виззольна війна середини XVII ст. спричинила руйнацію ус а ених поглядів на суспільство і політику серед козацької старшини Гетьманщини. З’явилися нові, переважно ворожі до молодої держави фактори, які претендували на домїнантність і першочерговість впливів в українському суспільстві. Втручання в українські справи Москви, Польщі, Туреччини, поділ України на дві частини, збройні протистояння за гетьманську булаву, все це змушувало правлячу' еліту приймати нестандартні рішення, швидко змінювати власні політичні погляди. З появою нових, нерідко нав’язаних ззовні політичних орієнтирів та суспільних вартостей відбувалася переоцінка місця і ролі усіх політичних та військових інституцій України-Гетьманщини.Не стала виключенням і Запорозька Січ, що у перші роки гетьманування Б. Хмельницького мала визначальний вплив на формування політичного світогляду козацької старшини, була суб’єктом внутрішньої! зовнішньої політики, ядром формування української національної армії. Вивчаючи праці сучасників з історії Запорозької Січі, можна зробити висновок про те, що Запорожжя у період Національно-визвольної війни перетворилося у потужний фактор консолідації українського народу та в осередок українського державотворення. Проте, після смерті Б. Хмельницького Запорожжя поступово змінює свій статус консолідуючого фактора та генератора загальнонаціональних ідей. У даній статті автори ставлять за мету проаналізувати причини і наслідки зміни поглядів козацької старшини Гетьманщини стосовно місця і ролі Запорозької Січі у політичному житті українського суспільства у другій половині XVII ст., а саме - втрати нею центру української державності і розвитку військової справи. На наш погляд, причин такого регресу декілька. По-перше, це було спричинено діями Б. Хмельницького, який у погоні за зміцненням гетьманської влади у формі спадкової монархії, по-суті, ліквідував Генеральну козацьку раду, що ослабило самобутні основи козацького самоврядування та порушило баланс повноважень між гетьманами та кошовими отаманами. Його вимушені поступки Польщі та перманентне зменшення козацького реєстру поклали початок історії збройних виступів запорожців проти верховної влади, Наступники Хмельницького, остерігаючись подібного, намагалися виправдати свою полі гику щодо запорожців за допомогою епістолярних лестощів чи убезпечитися від них дорогими дарунками. На словах Запорожжя продовжувало залишатися уособленням національного захисника та політичного центру України, вищим суддею в українських справах, але у дійсності політичне значення і суспільна роль Запорожжя поступово зменшуються. Прикметними у цьому відношенні є листи написані у різний час гетьманами та полковою старшиною у Запорозьку Січ. Наприклад, у період гетьманування Ю. Хмельницького окремі полковники «щиро просили здорової запорозької поради, щоб якось відвернути від марнотратного владолюбця занепаду вітчизну». Традиційними стали послання на Січ претендентів чи новообраних гетьманів. Несхожі за характером та політичною метою, вони домагалися визнання і підтримки серед запорожців. Наприклад, Павло Тетеря погляди якого були полярно протилежні поглядам запорозьких козаків, в своїх «знадливих)) листах до запорожців опові дяв про історичні гряди ції їхнього зв^язку з Польщею, наголошував на ненадійності союзу з Москвою, небезпеці від кримського хана, врешті, на своїй некорисливій відданості запорозьким козакам. Відомий своїм авантюризмом І. Брюховецький «... до Січі Запорозької писав, ставлячись до війська з великою покірністю, сповіщаючи про нелад і непорядки з людськими втратами й розоренням і просячи в них собі сприяння.» Петро Дорошенко інформував у Січ про обрання його гетьманом, висловлював прохання до всього Війська Запорізького «... підтвердження та бути до нього, Дорошенка, лагідним і приязливим, як було приязливе до попередника його, славно покійного Богдана Хмельницького, обіцяючи навзаєм військові свою гетьманську ласку та приязнь». Подібні листи завжди викликали незгоду серед запорожців. Рідко коли гетьмани знаходили тут повну підтримку. Проте, незважаючи навіть на заперечливий вердикт з боку Запорозької Січі, вони мало звертали на нього увагу і продовжували реалізовувати свої політичні амбіції. Внести розбрат у загальний лад Січі могли не лише подібні листи. Є багато свідчень про те, як запорожці реагували на різного роду справжні чи вигадані політичні чутки. В особливу категорію можна виділити ті чутки, за якими, навіть мінімально, обмежувалися їхні права та зольності. На нашу думку, це цікава тома наукового дослідження не лише для істориків, а й для соціологів, ПСИХОЛОГІВ* ТОЩО. Зменшення ролі Запоріжжя у політичному житті Гетьманщини було закономірним явищем. На Січі, яка залишалась невід’ємною частиною України, у повній мірі відображалися усі характерні особливості періоду української історії, відомого під назвою Великої Руїни. Яскравим уособленням історії Запорожжя цього періоду, провідником суперечливих військово-політичних планів став кошовий отаман Іван Сірко. З 1654 по 1680 рік його ім’я фігурувало в усіляких політичних комбінаціях, перебуваючи, так би мовити, у фокусі свого часу. Відомий дослідник історії запорозьких козаків Д. Яворницький характеризує Івана Сірка так: «Він був хоробрим, відважним, пристрасним, не завжди постійним, не завжди вірним своїм союзникам; він любив часом погуляти, добряче випити й напідпитку показати козацьке завзяття; він міг миттєво захопитися новою думкою, новим починанням, аби потім відмовитися від свого задуму й прийти до зовсім іншого рішення. То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то підтримував Дорошенка, то ставав на бік його ворогів, Суховія й Ханенка, то виступав проти останніх і знову захищав Дорошенка, то допомагав російському цареві проти турецького султана й кримського хана, то йшов проти царя разом із султаном і ханом. «Нужда закон міняє», - часто казав Сірко, зазвичай діючи за цією своєю улюбленою приказкою,» Дослідник І. Стороженко також звертає увагу на те, що керівництво Січі, не розуміючи, що її апогей уже минув, претендувало в період Руїни на лідерство в українському суспільстві, чим завдало великої шкоди справі утвердження і збереження єдиної незалежної Української держави. 3 1654 р. новим суб'єктом геополітики у Східній Європі стає Московське царство. Запорозька Січ, потрапивши у сферу інтересів Москви, сприйняла Московського царя як вигідного протектора, який надійно гарантував би збереження козацьких прав і вольностей, захищав православну віру, регулярно виплачував жалування, забезпечував Січ провізією, тощо. Після смерті Б. Хмельницького ідея єдності та національного державотворення не знайшла підтримки серед більшості правлячої еліти з одного боку, з іншого — була знівельована авторитетом Москви. Окремі гетьмани, які не мали опори серед запорожців таємно звинувачували останніх у зраді цареві. У результаті нескінченних виправдань козаків перед царським урядом загострювались суспільні антагонізми. Важливий фактор зміни поглядів козацько-гетьманської старшини на Запорозьку Січ можна вбачати у появі найманого війська, підпорядкованого гетьманським режимам по обидва боки Дніпра. Традиційно вважається, що початок існуванню найманства на Лівобережжі було покладено старшинською радою в Глухові при обранні на гетьманство Д. Многогрішного. З березня. 1669 р. рада затвердила нову редакцію українсько-московських договірних статей, 22-й пункт яких приписував «призначити полковника із малоросійських міст і при ньому щоб була тисяча козаків реєстрових». Проте, дослідник О. Сокирко доводить, що найманство виникло і розвинулося в самостійний військово-політичний інститут задовго до рішень Глухівської ради 1699 року. Ще за життя Хмельницького військово-політичний провід України переконався в тому, що набагато ефективнішим буде створення нової військової системи, заснованої на найманстві, паралельно з існуючою реєстрово-козацькою. Найманий вояк, у порівнянні з козаком, володів значними перевагами: професіоналізмом і відсутністю якихось соціально-політичних симпатій. Головними стимулами його служби були висока платня та кар’єра. Прикладом ефективного використання найманого війська в середині країни стали сердюцькі полки сформовані гетьманом П. Дорошенком, який довів їх чисельність до 12 тис. шабель. По-суті, саме їм Дорошенко завдячував збереженням своєї влади у 1669 р., коли незадоволені його політикою Кальницький, Корсунський, Торговицький та Уманський полки, об’єднавшись із запорожцями, оточили війська гетьмана у межиріччі Росави й Росі. Таким чином, наймане військо українських гетьманів другої половини XVII ст., яке складалося здебільшого із чужоземців стало своєрідною противагою військовій силі козацтва. Підсумовуючи, зазначимо; якщо в силу зовнішніх та внутрішніх факторів Запорозька Січ періоду Руїни для козацько-гетьманської старшини поступово переставала бути центром консолідації українського суспільства, то для простого населення образ Січі продовжував традиційно ототожнюватися із захистом рідної землі від ворогів, особистої свободи, козацького рівноправ’я, військової романтики. Наявність у суспільстві двох антагоністичних поглядів стосовно Запорозької Січі була виявом соціального конфлікту між старшиною та підпорядкованими станами та верствами, який став однією з вирішальних причин ліквідації і Гетьманщини, і українського козацтва. 21. Переяславська угода та її наслідки для України. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі визначили проросійський вектор зовнішньої політики Богдана Хмельницького. Ще починаючи з 1648 р., гетьман неодноразово звергався до Москви з проханням допомогти у антипольській боротьбі. Російський цар після деяких вагань «в ім’я спасіння віри православної» погодився взяти Україну під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земський собор. 8 (18) січня 1654 р. козацька рада, зібрана в м. Переяслав, ухвалила рішення про прийняття протекції царя. У ході переговорів, що супроводжували Переяславську раду, було узгоджено принципові засади майбутнього договору - антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вільностей Війська Запорізького, та здійснено усний акт присяги. У березні 1654 року у Москві українська делегація передала на розгляд росіянам проект договоруіз23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих переговорів сторони ДІЙШЛИ компромісу), який увійшов у історію під назвою «Статті Богдана Хмельницького» (т.зв, «березневі статті»). Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики.

Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.

ІІольща реагувала на союз України з Москвою об’єднанням своїх сил з татарами. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. У 1656 р. за спиною Хмельницького відбулися мирні переговори Москви з Польщею (Віленське перемир’я). Укладення перемир'я Москви з Варшавою робило безперспективним російсько-козацький військовий союз і розв’язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів - приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Проте важко хворий, Хмельницький помирає 6 серпня 1657 р. на 62 році життя у Чигирині.

Доба Руїни - надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60-80-ми роками XVII ст. Питання залишають відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.