1. Походження та сутність національних символів України

ТРИЗУБ. Український національний символ . Деякі фахівці схильні бачити в цьому символі тавро, своєрідний знак власності, тобто один з продуктів процесу розпаду роду та переходу до общинної, згодом і до приватної власності.

Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам’яній застібці періоду Трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н. е. — IV ст. н. е., цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Боспорського царства. Згодом його сприйняли і почали активно використовувати пращури сучасних українців. Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще задовго до Рюриковичів у VI— VIII ст. Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в болгарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зображені воїни-дружинники Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубом. Згодом князівський знак Рюриковичів у вигляді літери «ПІ», тобто тризуба, зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається в спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто набуває статусу герба. У X—XIII ст. зображення тризуба було поширене на великій території —- від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб. Паралельно процесам посилення використання цього знака в побуті та розширення географічних меж його вживання відбулися значні зміни в графічному зображенні тризуба. Суть цих змін полягала в ускладненні елементами плетінкової форми, що могло бути пов'язане з ускладненням структури давньоруського суспільства. Саме ці графічні зміни і зумовили своєрідність та оригінальність української геральдики.Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодержавного символу. Фактично аж до початку XX ст. він використовувався лише в дворянських гербах, геральдиці міст, книжкових заставках тощо. Нове життя для цього державного символу настає після проголошення Центральною Радою в січні 1918 р. IV Універсалу, коли було визнано за необхідне використати знак князівської влади київських князів — тризуб як герб УНР, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях.

ПРАПОР. Процес остаточної стабілізації державних символів почався в Україні із середини XIX ст. Поняття національного прапора остаточно сформувалося в Україні на початку XX ст. (під впливом національно-визвольного руху в Галичині, згодом і на східноукраїнських землях), пов’язуючись з історичними традиціями. На прапорах за часів України - Руси зображували небесні світила, хрести, княжі знаки - тризуби, двозуби. Тоді ж почали поширюватися й колірні поєднання. Які ж кольори найчастіше використовувались на руських знаменах? За висновком деяких сучасних істориків, найпопулярнішим був червоний колір, проте не всі дослідники поділяють таку думку.За часів України - Руси державного прапора як такого ще не було. Існували лише князівські стяги. На рубежі ХІІІ-ХІУ ст. з’явилися клиноподібні полотнища, на яких "здебільшого вживаним кольором був червоний, далі білий і блакитний, рідко жовтий". Слід додати, що використання жовтого та блакитного кольорів (з різними тіньовими гамами) на прапорах України - Руси простежується від прийняття християнства. Згодом ці два кольори набувають значення державних. Після Люблінської унії 1569 р. українські землі мали єдину місцеву символіку, багато в чому стали визначати геральдичні традиції цих держав. Цікаву версію щодо походження синіх і жовтих кольорів висунув історик та мовознавець зі Львова Б. Якимович. На його думку, слово "хохол" монгольського походження і складається з двох частин; "хох" - синій, блакитний, небесний, "улу" (юлу) - жовтий. Про те, що поєднання синьо-жовтих кольорів властиве Україні, свідчить той факт, що Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка 1256 р.), подарував його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі. А прапори зазвичай виготовлялися відповідно до, кольорів герба тієї чи іншої землі або країни.

2. Походження назв «Русь» і «Україна»

Походження назв Русь, руський остаточно не з’ясоване.

Слово русь мало збірне значення (як знать, назви племен чудь, сербь, а також чернь, челядь та ін.), а одиничне значення — русин (множ, русини), як чудин, болгарин та ін. Деякі дослідники твердять, що в середині І тис. н, е. існувало окреме східнослов’янське плем’я русів. Але це припущення малоймовірне, бо руси, якби вони справді були як окреме плем’я, мали б уже досить високу матеріальну культуру, яка не могла б зникнути безслідно. Однак жодних слідів так званих русів археологи досі не виявили. Про таке плем’я нічого не сказано і в «Повісті минулих літ», яка перераховує всі основні східнослов'янські племена та їхні союзи.

Етнонім уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома.

Цілком вірогідно, що на Середній Наддніпрящині цей етнонім мав також паралельну форму рос, відображену аж донині в топоніміці цього регіону. Тут течуть річки Рось з її притоками Роська та Росава, яка має притоку Росавку, а також Роса е и ця (Роставиця). За припущенням деяких істориків,

у давнину Россю називалася і якась річка на Чернігівщині, про яку в Іпатському списку літопису під 1187 р. сказано: «У той же рік пустота Кончак по Росі з половцями. А після цього стали вони часто пустошити по Росі в Чернігівській волості. Найвірогідніше, що роси (руси) в середині І тис. до н, е. — це одне з іраномовних сармато- аланських племен Середньої Наддніпрянщини, яке, можливо, входило в антський племінний союз. Назва роси — руси у своїй основі могла мати найменування річки. У процесі слов’янізації місцевого іраномовного населення етнонім рос (рус, русь) разом з іншими мовними елементами був сприйнятий слов*янами. Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене з давніх історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, _: з зантійських — роси, у західноєвропейських — руси (але іноді й рос, роси), а в давньоруській писемності переважають назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский . Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.

Є підстави вважати, що руссю спочатку називалися антські вояки-дружинники, а від них ця назва згодом перейшла на найпівденніший протоукраїнський союз племен . На час утворення давньоруської держави назва Русь поширилася на всю Середню Наддніпрянщину, точніше — на Київщину, Чернігівщину і Переяславщину, які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали вважати всю Київську імперію.

У давньоруських джерелах термін Русь має значення: Русь первісна, наддніпрянська і Русь — уся Київська держава разом з приєднаними до неї землями неслов'янських племен і народів. Отже, Руссю споконвічно називали сучасну територію України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців. Щоправда, у «Слово^: про Ігорів похід» засвідчений також етнонім русичі. Але він трапляється лише в цьому творі як ав-срський неологізм, «своєрідна формула високого стилю староруського поета»4б і ніколи праю . з більше не вживався.Етнічне визначення руський у розумінні «український» безперервно зберігалося протягом багатьох століть. Русинами називали себе українці у Великому князівстві^: Литовському, а у львівських міських книгах від 1599 р. навіть використовується термін «руська нація» .