Класифікація видів документів

Таблиця 4.2

Основа класифікації документів	Види документів	Зафіксовані в документах
Засіб фіксації	Письмові Іконографічні Фонетичні Комп'ютерні	Друкована та рукописна продукція. Фото-, відео-, кінодокументи, картини. Магнітофонні записи. Диски для ЕОМ, лазерні диски
Авторство	Офіційні Неофіційні	Закони, укази. Листи, щоденники
Ступінь персоніфікації	Особові Безособові	Автобіографії, характеристики, анкети. Звіти, архіви, справи
Функціональні особливості	Інформативні Регулятивні	Документообіг, статистичні звіти, протоколи, збірники ЦСУ. Накази, постанови, телефонограми
Зміст	Історичні Правові Економічні	Описи подій. Оцінка подій. Фіксація станів
Ступінь наближеності до інформації	Первинні Вторинні	Стенограми, протоколи. Довідки, узагальнення, відгуки

Застосування контент-аналізу потребує поряд з традиційними процедурами для всіх методів дослі­дження (розробка програми дослідження: визначення проблеми, об'єкта, предмета, мети, завдань дослі­дження, формування гіпотез; формування вибіркової сукупності; вибір типу вибірки; проведення необхід­них розрахунків тощо), використання спеціальних прийомів, техніки. Методика контент-аналізу передбачає насамперед визначення категорій аналізу, які повинні бути адекватно відображеними у змісті дослі­джуваного документа (категорія аналізу — це загаль­ніші, ключові поняття, які відповідають дослідниць­ким завданням). Вони повинні визначати теоретичні поняття дослідження, мати відповідні ознаки (смислові одиниці) у тексті, можливості для однорідної реєст­рації прикмет.

Після визначення категорії аналізу, їх інтерпретації, побудови теоретичної схе_ми дослідження настає про­цедура «накладання» згаданої схеми на конкретний текст. Тобто відбувається пошук для всіх категорій аналізу адекватних висловів у мові досліджуваних документів. Такі вислови є одиницями аналізу (смисловими одини­цями).

Виокремлюють чотири типи одиниць аналізу:

1. Окремі слова, словосполучення, терміни. Наприк­лад, економічні поняття: ринок, зайнятість, приватиза­ція, управління тощо; політичні: демократія, референ­дум, вибори, влада тощо; моральні, правові поняття: закон, соціальні відхилення, норми, цінності тощо; со­ціальні: соціальний захист, соціальне самопочуття, бід­ність тощо.

2. Теми, повідомлення, висловлені у смислових об­разах, статтях, частинах тексту, які забезпечують пов­нішу характеристику змісту документа, ніж попередні одиниці аналізу. Так, теми, в яких розглядаються між­народне становище України, перехід до ринкових відно­син, боротьба зі злочинністю, спосіб життя та здоров'я нації, її окремих спільнот, освіта, спорт, сімейні стосун­ки тощо, надають багатий матеріал для аналізу і по­дальших висновків відносно реальної соціальної ситуа­ції, що склалася в Україні та окремих її регіонах.

3. Прізвища історичних діячів, політиків, видатних учених і діячів мистецтва, представників різноманіт­них соціальних спільнот, що є певним узагальненим ти­пом діяча, якому притаманні певні соціальні риси. їх аналіз дає досліднику важливу інформацію про дослі­джувану історичну епоху, домінування конкретних по­літичних, соціально-економічних ідей, впливу певних діячів на формування громадської думки тощо. До цієї групи можна також віднести згадування організацій, закладів, інших соціальних інститутів.

4. Судження, закінчена думка, логічний ланцюг. Це найбільш складні одиниці аналізу, оскільки мають великий ступінь конструктивності. їх структура є більмі диференційованою, ніж в інших одиницях аналізу, і містить кілька елементів.

У більшості контент-аналітичних досліджень застосовують кілька одиниць аналізу. Визначивши одиниці»і аналізу, необхідно обрати й одиницю підрахунку.

Найчастіше в соціологічних дослідженнях використовують три загальні одиниці підрахунку.

1. Система підрахунку «час — простір». У даному разі за одиницю підрахунку беруть кількість зображень (знаків, квадратних сантиметрів площі та ін.). Для ана­лізу інформації радіо, телебачення за одиницю під­рахунку беруть тривалість висвітлювання подій.

2. Наявність ознак у тексті. За такої системи підрахун­ку визначають наявність ознак (видів) певної характерис­тики змісту в кожній частині, на які поділений текст.

3. Частота появи одиниць підрахунку.

Проведення контент-аналізу потребує попередньої підготовки дослідницьких документів. Обов'язковими серед них є:

а) класифікатор контент-аналізу — загальна табли­ця, яка містить список категорій і підкатегорій, присво­єні їм коди та одиниці аналізу. Класифікатор має багато спільного з анкетою, де категорії аналізу фігурують як запитання, а одиниці аналізу — як відповіді на них;

б) кодувальна картка — документ, який містить спе­ціальні таблиці для реєстрації одиниць аналізу;

в) бланк контент-аналізу — методичний документ, в якому зафіксовані результати збору документальної ін­формації у змістовій або закодованій формі;

г) інструкція кодувальнику — документ, який міс­тить загальну характеристику документів, використа­них як джерело інформації, принципи їх відбору для аналізу, опис одиниць аналізу і підрахунку. До неї на­лежать правила кодування, обґрунтування можливих труднощів, інколи — термінологічний словник катего­рій аналізу;

ґ) каталог (список) проаналізованих документів.

У дослідженнях великих текстових масивів передба­чається розробка вибірки. Масив документів, об'єдна­них загальною ознакою, є генеральною сукупністю, що підлягає аналізу. Для формування вибіркової сукупнос­ті використовують випадковий відбір. Застосування цілеспрямованого типу вибірки виключається у зв'язку з відсутністю даних про розподіл досліджуваних ознак у генеральній сукупності документів.

Найчастіше контент-аналізу піддають річну вибірку (для дослідження протоколів зборів достатньо 12 прото­колів — за кількістю місяців). Найчастіше вибірка по­відомлень засобів масової комунікації складається з 200—600 текстів. Вибірку нерідко формують з допомо­гою експертного опитування, але цей метод не гарантує точності.

Процедура підрахунків результатів контент-аналізу загалом подібна до стандартних прийомів обробки, сис­тематизації, класифікації виокремлених ознак. Вона може передбачати застосування спеціальних формул, зокрема формули конфлікту Яніса, призначеної для розрахунків співвідношення між позитивними і нега­тивними оцінками, судженнями, позиціями щодо до­сліджуваного питання.

Якщо загальна кількість позитивних оцінок (одиниць аналізу) більша, ніж кількість негативних оцінок, тоді коефіцієнт конфлікту Яніса розраховують за формулою:

С+ = F – F² х N,

Z х T

де F — кількість позитивних одиниць аналізу; N — кількість негативних одиниць;

Z — обсяг тексту, що стосується досліджуваної проблеми; Т — загальний об­сяг тексту.

Якщо кількість позитивних оцінок менша, ніж нега­тивних, то застосовують формулу: С- = F х N² - N,

Z х T

Для виміру категорій аналізу використовують і простіші підходи. Питому вагу певної категорії (К) можна розрахувати за допомогою формули:

К= число одиниць аналізу, що фіксують певну категорію .

загальне число одиниць аналізу

Отже, аналіз документів є одним із широко застосовуваних методів збору інформації, важливим соціологічним інструментом пізнання різноманітних проблем соціальної реальності.

Жоль

Контент-аналіз, компонентний аналіз та побудова тезаурусів для соціологів

17 всіх різновидах опитування населення важливим методом аналізу отриманих даних вважають контент-аналіз. Перевага його перед традиційними методами соціологічного аналізу полягає в то­му, що враження дослідника-спостерігача, які залежать від його осо­бистих якостей, замінено на більш стандартизовані та нейтральні процедури, які здебільшого передбачають вимірювання, тобто вико­ристання прийомів кількісного аналізу.

• Контент-аналіз вчені визначають як специфічну техніку до­слідження, спрямовану на об'єктивне, систематичне та кіль­кісне описання змісту повідомлення, яке відповідає цілям дослідника. У цьому разі під об'єктивністю розуміють аналіз, підпорядкований чітким правилам, які різним дослідникам, що працюють з одними й тими самими текстами, дають змогу отримувати однакові результати.

Систематичність передбачає впорядкування та розподіл змісту документа за відповідними категоріями (рубриками). Що стосується кількісного описання, то тут мають на увазі вимірюваність значущих елементів тексту, підраховування їхньої частоти.

За словами М. Гравитця, контент-аналіз, який виник як реакція на старий та надто суб'єктивний метод літературного аналізу типу літературної критики, від самого початку прагнув до використання чіткого кількісного методу.

Існує кілька типів контент-аналізу. Перший — пошуковий аналіз — пов'язаний з перевіркою певної гіпотези, мета якої точно сформу­льована, а результати піддаються кількісній оцінці. Якщо контент-аналіз застосовують до великої кількості даних без чітких гіпотез та без знання того, що являє собою сучасна лінгвістика тексту (дискур­су), то дослідник тільки марно витратить час та зусилля. Це цільо­вий аналіз, чітко сфокусований на предметі дослідження. Щоправ­да, у такому разі виникає небезпека, що до поля зору не потраплять істотні елементи, які він не передбачав.

Другим типом контент-аналізу є кількісний та якісний аналіз тексту. Якщо кількісний аналіз націлений на виявлення частоти ок­ремих тем, слів або символів, що містяться у тексті, то якісний аналіз пов'язаний з фіксуванням нетривіальних висловлювань, мов­них новацій, з розумінням цінності теми повідомлення.

Третім типом контент-аналізу є прямий та побічний аналіз текс­ту. Найчастіше вимірювання застосовують у прямій формі. Наприк­лад, порівнюють два різновиди пропаганди, реклами, а потім підра­ховують окремі теми, слова, символи. Побічний аналіз має справу з підтекстом, який також піддатний кількісній оцінці (сюди належать недомовки, паузи, темп та ритм мовлення, вибір слів).

Четвертим типом контент-аналізу є структурний аналіз тексту. Тут головний наголос припадає на лінгвістику та аналіз дискурсу.

Гравитц виокремлює питання, на які мають бути дані відповіді за допомогою контент-аналізу. До цих питань належать: хто гово рить? що говорить? як говорить? кому говорить? яким є результат мовленнєвої комунікації?

Оскільки контент-аналіз має справу з текстами, соціолог повинен уміти розчленовувати їх на головні складові частини. Тут йому на допомогу має прийти компонентний аналіз.

У 20—30-ті роки XX ст. у зв'язку з розвитком структуралістсько го мовознавства німецькі та швейцарські лінгвісти поставили і їм порядок денний питання про структуру та організацію словника, Визнаним лідером у цьому напрямі лінгвістичних досліджень став Й. Трір (1894—1970), який відкрив нову фазу в історії семантики Ідеї Тріра найбільш послідовно було розвинено Л. Вайсгербером (1899—1985), який не тільки продовжив традицію, а й створив свою власну теорію "семантичних полів".

Поняття "семантичне поле" становить цілком певний інтерес для методологів наукового пізнання через те, що у своєрідній формі воскрешає лейбніцевську ідею створення універсального "словника" науки. Лейбніц намагався відшукати найпростіші та найфундаментальніші поняття, які є "першоцеглинками" всієї нашої мислительної системи та становлять свого роду "алфавіт" ("словник") понять.

Вже Трір окреслив відмінність між "лексичним" та "смисловим (поняттєвим)" полем. Так, згідно з його вченням, "смисл" лексеми є поняттєвою цариною всередині ширшого поняттєвого (смислово­го) поля. Відмітна особливість трірівської теорії полягає у такому: головні словники всіх мов мають апріорну неструктуровану суб­станцію (фундамент) значення. Цю "субстанцію" Трір ототожнює з "реальністю" мовного світосприйняття. Кожна мова виражає реаль­ність у свій власний спосіб, створюючи таким чином свій власний погляд на реальність та утверджуючи свою власну систему "понять" ("смислів").

Якими є структурні особливості "семантичного поля"?

Автори вчення про "семантичне поле " відзначають існування ме­режі (асоціації) зв'язків кожного слова, тобто значення окремого слова не має самостійного статусу, а цілком визначене зв'язками з іншими словами (зв'язками за формою, за значенням, за формою та значенням одночасно). Асоціативне поле слова — нестабільна, мін­лива структура. Воно різне у кожного мовця, відмінне у різних со­ціальних групах, залежить від ситуації. Можливі розміри такого "поля" показали французькі лінгвісти, які дослідили асоціативне по­ле слова "спаї" ("кіт") і показали, що воно нараховує близько 2000 термінів, які можуть бути зведені приблизно до 300 головних термінів.

До розряду структурних особливостей "семантичного поля" на­лежить "валентність слів". Поняття "валентність слова" було введе­не до лінгвістики наприкінці 50-х років XX ст. за аналогією з хімічною валентністю. Іноді його уточнюють через поняття "кіль­кість потенційних зв'язків слова". Потенційні зв'язки (валентність) дають слову змогу відносно швидко та легко входити до складу пев­них типів речень. Так, слово "різати" має дві валентності (різати "що"та різати "чим'). Урахування валентності відіграє велику роль у з'ясуванні механізму можливих семантичних змін, включаючи метафороутворення (порівняйте: "різати хліб" та "різати правду-матку в очі"). Порівняно з дієсловами валентність іменників виражена менш яскраво. До потенційних валентностей іменників належать їх зв'язки з іншими іменниками, а також з дієсловами та прикметни­ками. Поняття "валентність слова" ще більше уточнюють за допо­могою лінгвістичного аналізу структури "семантичного поля", коли виокремлюють так звані парадигматичні (Й. Трір) та синтагматичні (В. Порциг) відношення, без яких не може бути створена задовільна теорія лексичної структури. Крім того, до дослідження цієї пробле­матики необхідно залучити поняття "контекст" і зважати на те, що неможливо дослідити словник будь-якої мови без урахування її граматичної структури.

Характеристику парадигматичних (від грецьк. paradeigma - приклад, зразок; система форм одного й того самого слова, зокрема, наведена у вигляді таблиці) відношень здійснюють за допомогою технічного терміна "антиномія" (від грецьк. anti — проти (префікс, що позначає протилежність чому-небудь) + оnуmа — ім'я; слова, що належать до однієї смислової групи, але мають протилежні значен­ня, наприклад, "твердий — м'який", "дорого — дешево", "хвороба — здоров'я"). Цей термін використовують, аби вказати на опозицій­ність значень між лексемами (наприклад, "високий — низький", "чоловічий — жіночий", "брат — сестра", "біжить — стоїть", "впе­ред — назад" тощо).

Зразком синтагматичних (від грецьк. syntagma— букв. щось поєднане; послідовність двох або більше мовних одиниць, з'єднаних певним типом зв'язку, наприклад, "веселий лісовик") відношень є відношення типу синтаксичних моделей (наприклад, "блакитний — небо" ("блакитне небо"), "білявий — волосся" ("біляве волосся" тощо).

Для соціологів певний інтерес становлять відношення гіпонімії (від грецьк. hуро — під, внизу + оnуmа — їм'я; парадигматичне відношення у семантичному полі), які поряд з антиномією (не­сумісністю) є найфундаментальнішими парадигматичними смисло­вими відношеннями. Термін "гіпонімія" створено за аналогією із "синонімією" та "антиномією". Хоча цей термін відносно новий, але його ідейний прототип має давню традицію. Наприклад, анало­гом гіпонімії у логіці є включення одного класу до іншого. Відно­шення гіпонімії передбачає ієрархічну структуру словника та конк­ретних "семантичних полів" усередині цього словника.

• Подальшим розвитком методу структурного аналізу "семан­тичних полів" є компонентний аналіз, який становить цінність для соціологів. Його логіко-філософськими витоками можна вважати традиційну теорію утворення абстракцій, яка сягає арістотелевої видо-родової ієрархії. Компонентний аналіз має свій прототип і в лейбніцевському поняттєвому "алфавіті", ідея якого стала засадовою для побудови так званих концепту­альних (поняттєвих) словників. Одним з найранніших і добре відомих словників цього типу є "Тезаурус англійських слів та фраз" (1852) П. М. Роджета.

Засадовий принцип тезауруса (від грецьк. tnesauros — запас, скарб, скарбниця; словник, в якому показано семантичні відношен­ня між лексичними одиницями), як відзначав сам Роджет у вступі до першого видання, полягає у класифікації слів та фраз мови не згідно зі звучанням їх або орфографією, але відповідно до їхнього значення.

З поняттєвим аналізом у дусі тезаурусів тісно пов'язаний компо­нентний аналіз. Цей зв'язок відображено у використанні логічного та теоретико-множинного підходів до семантики як науки про зна­чення. Компонентний аналіз ґрунтовано на тезі, що значення кож­ної лексеми може бути проаналізоване в термінах множини більш загальних смислових компонентів (семантичних категорій, семан­тичних маркерів, семем тощо).

Компонентний підхід до семантики має тривалу історію у лінгвістиці, логіці та філософії. Він присутній у традиційних визна­ченнях виразів природної мови через поділ роду на види (наприк­лад, наука -» фізика) та видів на підвиди (наприклад, фізика —> ме­ханіка). Компонентний аналіз — це певна методика економного описання деяких семантичних відношень між лексичними одиниця­ми, а також між реченнями, які їх містять. Прикладом семантичних компонентів є:

бик	корова	теля
півень	курка	курча
жеребець	кобила	лоша
баран	вівця	ягня

Компонентний аналіз тісно пов'язаний з поняттям аналогії в ро­зумінні математичної пропорції. Тут слід відзначити, що з розвитком алгебри за Нового часу істотно прояснився математичний смисл

поняття пропорції, яке у працях давньогрецьких математиків являло собою зародкову форму алгебраїчного аналізу. У науці Нового часу останній набув поширення, завдяки чому аналогія, відокремлена від пропорції, була зарахована до розряду ймовірнісних засобів пізнан­ня. Протягом XVIII—XIX ст. відбулося остаточне розділення понять "аналогія" та "пропорція".

Поняття аналогії почали асоціювати з евристичним способом пізнання у формі ймовірнісного знання, натомість поняття про­порції набуло власне математичного смислу, будучи розширене до поняття функції. У першому разі маємо справу з індуктивним мето­дом, у другому — з дедуктивним.

Компонентний аналіз має значення не тільки для описання мов­них "сутностей", які, зокрема, є важливими для соціолінгвістики, а й для графічного (теоретико-модельного) уявлення власне соціаль­них "сутностей" (наприклад, соціальних ролей, відносин між мали­ми групами тощо).

Як відзначав польський логік М. Пшеленцький, теорія множин є теорією всіх можливих "сутностей", а тому теоретико-множинне поняття моделі достатньо широке, щоб охопити всі аспекти реаль­ності — як математичні, так і емпіричні. Необхідно підкреслити, що у цьому разі ми маємо приклад типового функціонального аналізу в логіко-математичному дусі. Цей аналіз націлено на побудову моде­лей об'єктів складної природи, він є засобом для отримання знань про ці об'єкти, з чого випливає, що моделі не можна розглядати як щось самодостатнє та тотожне знанню про об'єкти. Іншими слова­ми, за допомогою моделей можна будувати теорію, але самі моделі ще не є остаточною теорією, хоча й можуть мати теоретичний характер.

Оскільки компонентний аналіз пов'язаний з аналізом концепту­альним, смислові компоненти можуть бути розглянуті як "атомар­ні", а смисли конкретних лексем — як "молекулярні" (як "поняття" в їх повсякденному або традиційному формально-логічному тлума­ченні, але не в сучасному науковому тлумаченні). Наприклад, смисл слова "чоловік" (смисл, витлумачений як доповнення до смислу сло­ва "жінка") слід аналізувати як комбінацію в молекулярному понятті "чоловік" атомарних понять (скажімо, "чоловічий", "дорослий").

Показово, що компонентний аналіз у США розвивався переваж­но завдяки зусиллям американських соціальних антропологів (етно­логів) як техніка для описання та порівняння словника кровноспоріднених відносин у різних мовах. Останнім часом компонент­ний аналіз привернув увагу тих соціологів, які намагаються вдоско­налювати контент-аналіз та використовувати теорію графів для моделювання досліджуваних явищ.

Компонентний аналіз може бути розглянутий як розширення те­орії "семантичного поля", як спроба утвердити та обґрунтувати цю теорію на міцному теоретичному та методологічному фундаменті. Для соціологів це означає, що контент-аналіз має своє коріння в те­орії "семантичного поля". Важливим є ще й те, що компонентний аналіз дає змогу по-новому переосмислити арістотелеву традицію в тлумаченні "змісту" та "обсягу" понять, а відтак через логіко-гносеологічну проблематику вийти на проблематику семантичну й на ті її аспекти, які цікавлять соціологів.

В історії європейської логіко-філософської науки особливе місце посідає німецький мислитель Г. Лотце (1817—1881), на жаль, нині напівзабутий, хоча він і справив достатньо сильний вплив на Г. Фреге, Е. Гуссерля, А. Мейнонга та ін. Лотце переконливо спростував учення старої формальної логіки про взаємовідношення змісту та обсягу понять під час узагальнень. Без цієї реформи, як вважають сучасні логіки, неможливий був би подальший рух наукової думки у розв'язанні питання про утворення та інтерпретацію загальних понять.

Згідно з Лотце, при утворенні загальних понять відбувається не відкидання несхожих ознак, а їх перетворення згідно з фіксованим правилом (схемою), яке об'єднує багатоманітність змісту загального поняття. Аналогом такого механізму утворення загальних понять є компонентний аналіз внутрішньої структури лексеми. Ця структура відображає синтаксичну структуру відповідних речень та фраз. На­приклад, смисл дієслова "вбивати" може бути розкладений на такі його складові компоненти, як "причина", "робити", "не" та "живий". Ці компоненти не механічно підсумовують, а синтетично об'єдну­ють в ієрархічну структуру, яку можна подати таким чином:

(ПРИЧИНА (РОБИТИ (НЕ (ЖИВИМ)))).

У результаті маємо:

(1) (НЕ-ЖИВИЙ) - (МЕРТВИЙ);

(2) (РОБИТИ (НЕ-ЖИВИМ)) - (ПОМЕРТИ).

Якщо інтерпретувати загальне поняття з точки зору компонент­ного аналізу, то воно перетворюється на своєрідне "концептуальне поле", яке має певну структуру. "Концептуальне поле" принципово ширше за "семантичне поле". Про це свідчить відмінність між змістом понять та значенням слів. Скажімо, хімік аналізує не зна­чення слова "сіль", а реальний фізичний матеріал. Зміст та значен­ня не тотожні "сутностями". Поняття з його змістом — категорія не мови, а пізнання. Якби значення було тотожне поняттю, тоді зна­чення не могло б бути органічним компонентом мови й лінгвісти не були б компетентними досліджувати його. Проте не слід впадати у крайнощі, забуваючи про те, що поняття поза мовою — це химера. Як слушно вважають філософи, поняття не може виникати та існу­вати поза словом, оскільки воно і є специфічно словесною (терміно­логічною) формою відображення предметів, але воно нерідко вини­кає та існує без того слова (терміна), значенням якого може стати.

Цей конфлікт між мовою та поняттєвим мисленням призводить до появи метафор. Тому, з одного боку, метафора — це продукт власне мовленнєвої діяльності, а з іншого — вона є наслідком змін у концептуальній системі, у структурі концептуального поля.

Феномен метафороутворень свідчить не тільки про семантичну змінюваність словника природної мови, а й про зміни у значеннях термінів, тісно пов'язаних з концептуальними, теоретичними зміна­ми. Тому в науці постійно існує проблема впорядкування та уточ­нення термінології.

Звичайно, значення термінів залежить не від значення слів. Цю залежність треба шукати в теорії, яка заздалегідь визначає вибір термінів та їхню теоретичну "валентність" (сполученість, зв'язок). Проте хоч би якою штучною (формалізованою) була мова науки, це — все ж таки мова, призначена не тільки для конструювання теорій, а й для комунікації, без чого немислимий розвиток науково-теоретич­них знань, обміну нагромадженим досвідом тощо. Звідси випливає, що комунікативна функція наукової мови має бути подана у такому вигляді, який сприяв би вченим у створенні ефективних пошукових систем для встановлення конструктивного взаєморозуміння у діало­говому режимі. Саме тут і можуть надати значну допомогу тезауру­си, які вже міцно закріпилися у багатьох комп'ютерних "редакто­рах" і стали звичним інструментом користувачів.

Структурною підвалиною цього типу тезаурусів є концептуальне поле, висловлюване ієрархічною системою термінів-понять, яка забез­печує пошук відповідних лексичних одиниць (скажімо, для складання соціологічних запитальників). Для пошуку у зворотному напрямі (від слова до терміна-поняття) може бути використаний алфавітний покажчик, як це, наприклад, має місце у тезаурусі Роджета. Для соціологів, які працюють з анкетами, такого роду зворотний рух цінний тим, що дає змогу швидко увійти до сфери вихідних теоре­тичних припущень та гіпотез, які з тих чи інших причин невідомі тому, хто здійснює опитування (інтерв'юерові).

Часто доводиться чути, що опитування за стандартизованими ан­кетами звичайні інтерв'юери можуть проводити лише щодо загаль­новідомих питань, які стосуються, наприклад споживання товарів повсякденного попиту або політики. Для вужчих досліджень, спе­ціалізованих тем необхідно нібито залучати фахівців, які володіють термінологією та ознайомлені з колом проблем. Це хоча й звучить переконливо, але насправді є однією з численних помилок здорово­го глузду, які ускладнюють правильне використання методу опиту­вання. Спеціальна термінологія та точне знання проблем потрібні при складанні анкет, але не в роботі з респондентами.

У соціологічних дослідженнях з використанням запитальників та методу контент-аналізу ми рухаємося за такою схемою:

ПОНЯТТЯ (концепція у формі висовуваної гіпотези) -» СЛОВО (запитальник) -» ПОНЯТТЯ (концепція у формі перевірюваної гіпотези).

Аналогічна схема має місце у тезаурусах. Отже, використання те­заурусів, програмно розроблених для комп'ютерів, є неодмінною умовою сучасного застосування контент-аналізу.

ВИСНОВКИ

1. Техніку соціологічного аналізу не можна розгляда­ти із суто інструменталістської (прагматистської) точки зору, оскільки будь-який інструмент науко­вого пізнання є предметним (у тому числі речовин­ним) втіленням теоретичних досягнень науки, її узагальненого досвіду. Говорячи про техніку аналізу, а не про технічну (матеріальну) осна­щеність тієї чи тієї наукової дисципліни, ми перед­усім маємо на увазі раціоналізовану методику цього аналізу, доведену у деяких випадках до вироблених алгоритмів. Ця техніка аналізу розви­вається разом з розвитком наукового пізнання, завдяки чому стає більш гнучкою та універсаль­ною, а отже, й застосовною до ширшого кола розв'язуваних завдань. Прикладом цього є обмін технічним інструментарієм між лінгвістикою та соціологією.

2. Сучасна соціолінгвістика оперує такими поняття­ми, як "текст", "контекст", "дискурс", "пропози­ція", "супозиція", "пресупозиція", "семантичне поле", "концептуальне (поняттєве) поле", "валент­ність" тощо. Розширення термінологічного слов­ника соціолінгвістики за рахунок ініціативи лінгвістів передбачає реакцію у відповідь з боку соціологів, які вже не один раз запозичували у лінгвістів поняття та методи, наприклад, для робо­ти з анкетами, тестами тощо. У цьому разі на по­рядку денному стоїть питання про більш тісне співробітництво лінгвістів та соціологів.

3. Контент-аналіз — важливий інструмент лінгвістич­но-статистичного аналізу в рамках соціології. За умов фронтальної комп'ютеризації наукових досліджень та розробок контент-аналіз має бути не просто адаптований до комп'ютерних програм, а сполучений з відповідними інформаційно-пошу­ковими системами, однією з яких є тезаурус, пов'язаний з поняттями "семантичне поле", "кон­цептуальне поле" та з методом компонентного аналізу. Таке сполучення передбачає істотне зба­гачення пізнавальних можливостей контентного аналізу.

Нестуля

Аналіз документів. Цей метод дозволяє отримати відомості про минулі події, спостереження за якими вже не можливі. Дже­релом соціологічної інформації, як правило, є текстові повідом­лення, які містяться в доповідях, протоколах, публікаціях, листах тощо. Особливу роль виконує соціальна статистична інформація, яка в більшості випадків використовується для характеристики конкретно-історичного контексту розвитку процесу або явища, що досліджується. Важливою особливістю всіх статистичних да­них є їх співвіднесення до певної групи як до цілісності.

Незамінним методом підбору текстів є контент-аналіз, який активно використовується у процесі вивчення засобів масової інформації. Аналіз здійснюється через використання однотипних стандартизованих показників (індикаторів) для пошуку та підрахування масовості тих чи інших характеристик тексту.

Семке. Шпаргалка

Аналіз документів Цей метод дозволяє одержати відомості про минулі події, спостереження за якими вже неможливе.

Вивчення документів допомагає виявити тенденції й ди­наміку змін і розвитку певних явищі процесів. Джерелом со­ціологічної інформації виступають зазвичай текстові повідомлення, що знаходяться в протоколах, доповідях, резолюціях, рішеннях, публікація, листах і т.п. Особливу роль виконує соціальна статистична інформація, яка у більшості випадків використовується для характеристики конкретно-історичного контексту розвитку досліджуваного явища або процесу. Важливою особливістю більшої частини статистичних документів є їх агрегований характер, що означає їхню співвіднесеність з певною групою як цілим. Так. доступність «споживчого кошика» може бути віднесена як до всього населення, так і до окремих соціальних груп

Не менш важливого значення набуває контент-аналіз, що активно застосовується в дослідженнях засобів масової інформації. Аналіз заснований на використанні однакових стандартизованих показни­ків (індикаторів) для пошуку, обліку й підрахунку масовості тих або інших характеристик тексту. Даний аналіз здійснюється за схемою хто сказав, що. кому як. з якою метою і з яким результатом.

Андрущенко

Аналіз, класифікація документа

В соціології документом називається спеціально створений людиною предмет, що призначається для передачі або збережен­ня інформації. За способом фіксації інформації розрізняють: руко­писні і друковані документи, записи на кіно- і фотоплівку, магнітній стрічці. За метою призначення виділяються матеріали, що їх відби­рають самі дослідники, Такі документи називають цільові. Та соціо­лог відбирає матеріали, що складені заради іншої мети, тобто наявні документи. Звичайно, в соціологічному дослідженні саме такі докумен­ти і називаються власною документальною інформацією. За ступе­нем персоніфікації документи поділяються на особові і безособові. Особовими документами є картотеки індивідуального обліку (бібліо­течні формуляри, анкети і бланки тощо), характеристики, видані особі, листи, щоденники, заяви, мемуарні записки та ін. Безособові доку­менти — статистичні, історичні архіви, преса, протоколи зібрань та ін. В залежності від статусу джерела виділяються: офіційні і неофі­ційні. Офіційні документи: урядові документи, матеріали, постанови, декрети, заяви, комюніке, стенограми офіційних засідань, дані дер­жавної та відомчої статистики, архіви і поточні документи різних установ і організацій, ділова кореспонденція, протоколи судових ор­ганів, прокуратури тощо. Неофіційні документи — багато особистих матеріалів, а також залишені окремими особами документи (статис­тичні повідомлення, виконані іншими послідовниками на основі влас­них спостережень). Окрему групу документів складають численні матеріали засобів масової інформації. Нарешті, за джерелами інфор­мації документи діляться на первинні і вторинні. Первинні докумен­ти відображають явища, події, що спостерігалися і фіксувалися безпосередньо дослідниками, або становили відомості урядових і відом­чих установ тощо. Вторинні — це документи, що містять інформа­цію, опрацьовану, узагальнену або описану на основі первинних дже­рел. Можна, звичайно, класифікувати документи і за їх прямий зміст, наприклад, літературні дані, історичні і наукові архіви, архіви соціо­логічних досліджень тощо.

Документалісти-історики, психологи сформували немало методів, способів, з допомогою яких визначається ступінь достовірності, іс­тинності відомостей за самим змістом документальної інформації. Перше золоте правило в роботі з документами (та й з будь-якою іншою інформацією) — чітко відрізняти опис подій і їх оцінки. Але саме конкретна ситуація дає ключ до розшарування смислу оцінок і думок. Дальший аналіз розкриває, якими намірами керувався скла­дач документу, що допоможе з'ясувати, виявити навмисні чи мимо­вільні перекручення. Дуже важливо знати, який метод одержання первинних даних використано складачем документа. Відомо, що ві­домості «з перших рук» надійніше, аніж інформація з непевного дже­рела, а записи під свіжим враженням відрізняються від запису тих же подій і явищ згодом, через певний період. Якщо документ має згруповані статистичні дані, варто, насамперед, виявити основи кла­сифікації. Нарешті, надзвичайно важливо з'ясувати загальну обста­новку, в якій складався документ: чи схильна до об'єктивності (неза­лежно від мети, наміру або диктувалась зміщенням інформації в якійсь бік тощо). Особливу обережність-слід проявляти досліднику при вивченні особистих документів (автобіографії, щоденник, мемуари, листи та ін.). Основні умови довір'я до особистих документів: можна вірити повідомленням, якщо вони не торкаються інтересів автора до­кумента або не завдають йому певної шкоди; мабуть достовірні ті ві­домості, які в момент реєстрації загальновідомі, деталі подій, що не­суттєві, і ті відомості, до яких автор ставився недоброзичливо. Перевірка оригінальності документу, аналіз мотивів, умов його складання, мета, ситуації, в яких діяв автор документу, характер його оточення — ось ті фактори, від яких залежить достовірність інформації.

Пшеничнюк

Гіпотеза в конкретному соціологічному дослідженні

Важливим складовим елементом теоретико-методологічного розділу програми конкретного соціологічного досліджен­ня є розробка та формулювання робочих гіпотез.

Гіпотеза - це обґрунтоване наукове припущення для по­яснення відношень, фактів, явищ, які безпосередньо не спо­стерігаються. У процесі дослідження гіпотеза має бути чи підтвердженою, чи спростованою. Гіпотези, що підтвер­дилися під час дослідження, стають теорією, збагачують науку новими знаннями та можуть бути використані у практич­ній діяльності. Якщо гіпотеза виявилася спростованою, це не означає, що дослідження було марним. Отримані знан­ня можуть стати поштовхом до формування нових гіпотез або для розробки нових напрямків дослідження.

Розрізняють такі основні процедури побудови гіпотез: висунення гіпотез, формування гіпотез та їх перевірка.

Гіпотези розробляються у два етапи: у процесі розробки програми, а також після "пілотажу" - пробного дослідження, коли гіпотези уточнюються, корегуються, доповнюються чи висуваються нові.

Вимоги, котрим повинна відповідати гіпотеза:

• гіпотеза не може містити понять, які не мають емпірич­них індикаторів (тобто попередньо непроінтерпретованих), інакше вона не може бути перевіреною;

• гіпотеза не повинна суперечити отриманим раніше знан­ням і встановленим фактам;

• гіпотеза має бути простою та не містити умов і при­пущень, які утруднюють її розуміння;

• гіпотеза повинна бути такою, що перевіряється за сучас­ного рівня знань та методичних можливостей;

• гіпотези в дослідженні мають бути об'єднані в систему доведень висунутого пояснення.

Гіпотези класифікують за різними підставами. Так, виходячи із завдань дослідження, розрізняють основні й неосновні гіпо­тези; за ступенем узагальненості виокремлюють висхідні гі­потези та гіпотези-наслідки; за порядком висунення розріз­няють первинні та вторинні гіпотези; за змістом гіпотези можуть бути описові, пояснювальні й гіпотези на прогноз.

Гіпотетичне знання має ймовірний характер і потребує все­бічного обґрунтування та перевірки, що й має бути досягнуто в процесі емпіричного соціологічного дослідження.

Піча

Гіпотеза - очікуваний результат дослідження, наукове припущення, що висувається для пояснення фактів, явищ та процесів, пов'язаних з досліджуваним протиріччям реальної дійсності. У ході дослідження гіпотеза має бути або підтвердженою, або спростованою. Гіпотеза формулюється з використанням понять, які попередньо були інтерпретовані та операціоналізовані

в яких формулюються вимоги до аналізу і розв'язання проблеми, це свого роду сходинки для сходження до мети.

♦ Гіпотези дослідження. Базою наукових узагальнень є факти, які соціолог може одержати в результати соціологічного дослідження Розвиток наукових знань свідчить, що одного лише опису того чи іншого об'єкта недостатньо для отримання достовірних даних і формулювання теоретичних висновків Потрібне ширше бачення його у перспективі, а то і наукове передбачення, прогноз на майбутнє. Першою сходинкою до такого прогнозу є гіпотеза, яка висувається у будь-якій науці

І ^Гіпотеза в соціологічному дослідженні - це науково обгрунтована уява про структуру соціальних об'єктів, характер елементів і зв'язків, які утворюють ці об'єкти, про механізм їх функціонування і розвитку.

Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в результаті попереднього аналізу досліджуваного об'єкта. Вона повинна відповідати ряду вимог:

По-перше, узгоджуватися з новими теоріями, істинність яких підтверджена соціальною практикою.

По-друге, важливою вимогою є відповідність гіпотези існуючим і перевіреним фактам Іноді останні вступають у суперечність з висунутою гіпотезою, що є сигналом щодо її переосмислення і висунення пової гіпотези.

По-третє, гіпотеза має формулюватися так, щоб її можна було легко перевірити у процесі соціологічного дослідження. Перевіряється вона за допомогою спеціально розробленої методики, якою соціолог повинен вміло користуватися. Гіпотези відображують досліджуваний об'єкт у цілому, його структуру і механізм функціонування, які недоступні прямому спостереженню. Таку загальну гіпотезу отримують при попередньому аналізі досліджуваного об’єкта.

По-четверте, гіпотеза повинна піддаватися логічному аналізу, який встановлює її несуперечливість. До операцій, що встановлюють несуперечливість гіпотези, належать не тільки логічні правила, а й операційні визначення. Останні дозволяють соціологу позбутися довільного тлумачення термінів висунутої ним гіпотези.

В окремих випадках одна й та ж наукова гіпотеза підтверджується одними фактами і заперечується іншими Тому факти потрібно правильно й однозначно пояснювати. Лише за цієї умови вони можуть бути засобом перевірки гіпотези Використання фактів з метою перевірки адекватності гіпотези передбачає активну розумову діяльність і не зводиться до пасивного спостереження, простого сприйняття чуттєво даного Якщо виведені з гіпотези висновки підтверджуються результатами дослідження і самою соціальною практикою, це свідчить про істинність запропонованої гіпотези, в противному разі гіпотеза заперечується як неправильна. Для підвищення підтверджуваності гіпотези рекомендується керуватися таким правилом: висувати кілька взаємопов'язаних гіпо­тез Хоча таким шляхом не вирішується проблема істинності гіпотези, проте підви­щується ймовірність її обґрунтування

За своїм змістом про уяву щодо досліджуваного об'єкта розрізняють описові і пояснювальні гіпотези Описові гіпотези - це уявлення про структурні і функціональні зв'язки досліджуваного об'єкта Вони можуть стосуватися і класифікації характеристик соціального об'єкта Пояснювальні гіпотези являють собою уявлення про причинно-наслідкові зв'язки, що існують у досліджуваному об'єкті і вимагають експериментальної перевірки

Програма

Пшеничнюк

Програма конкретного соціологічного дослідження

Соціологічне дослідження - це єдність теоретичного й емпіричного етапів аналізу різних аспектів соціальної реальності. Науковий аналіз проблем потребує відповідної підготовки для забезпечення надійності та достовірності отриманих у результаті дослідження даних.

Починається соціологічне дослідження з розробки програми, що визначає логічну послідовність науково-аналітичної роботи творчого колективу.

Зміст і структура програми за­лежать від головної мети дослідницької діяльності. Відпо­відно до цього виділяють два різновиди досліджень:

• теоретико-прикладні дослідження, що мають на меті сприяти розв'язанню соціальних проблем через розробку нових підходів до їх вирішення та пояснення;

• прикладні дослідження, що мають на меті визначити конкретні дії щодо практичного вирішення визначених соціальних проблем.

Програма соціологічного дослідження - це науковий документ, у якому логічно відображено схему переходу від теоретично-методологічного викладення проблеми до конк­ретного дослідження.

У процесі розробки програми вирішуються питання щодо визначення об'єкта, розробляються конкретні методики збору, обробки й аналізу отриманої емпіричної інформації.

Програма складається з двох частин:

- теоретико-методологічного розділу;

- організаційно-методичного розділу.

Теоретико-методологічний розділ програми містить:

• формулювання проблеми, визначення об'єкта та пред­мета дослідження;

• визначення мети та завдань дослідження;

• уточнення й інтерпретацію основних понять;

• попередній систематичний аналіз об'єкта дослідження;

• розробку робочих гіпотез.

Організаційно-методичний розділ містить:

• стратегічний план дослідження;

• обґрунтування вибірки;

• визначення головних процедур збирання й аналізу вихід­них даних.

Доповненням програми є робочий план, в якому впорядко­вуються етапи роботи, терміни проведення дослідження, ви­значаються необхідні матеріальні та людські ресурси тощо.

Програма дослідження має виконувати такі функції:

• методологічну - передбачає чітке окреслення наукової проблеми, визначення мети та завдань дослідження;

• методичну - розробка процедури дослідження, ви­значення методів збору й аналізу інформації;

• організаційну - організація роботи колективу соціологів, визначення та розподіл функцій, форм контролю за ходом дослідження.

Теоретико-методологічний розділ програми конкретного соціологічного дослідження

Успіх соціологічного дослідження залежить від того, на­скільки ретельно розроблено програму.

Програма складається з двох розділів: теоретико-методологічного й організаційно-методичного.

Теоретико-методологічний розділ починається з формулювання проблеми дослідження, визначення об'єкта та предмета соціологічного пізнання.

Розв'язанню цього завдання сприяє аналіз проблемної си­туації, котру можна визначити як суперечність між знанням про потреби людей у певних діях і незнанням про шляхи, методи та засоби реалізації цих дій.

Результатом аналізу проблемної ситуації є формулювання теми дослідження, в якій обов'язково визначається конкрет­ний об'єкт дослідження.

Це може бути соціальний процес, соціальні групи, взаємовідносини, явища.

Об'єкт соціологічного дослідження - це те, на що спрямо­ваний процес пізнання.

Предмет дослідження - це найбільш значущі з теоретич­ного чи практичного погляду риси, особливості об'єкта, що потребують безпосереднього вивчення.

Мета дослідження - це той кінцевий результат, який до­слідник має отримати після закінчення роботи.

Завдання дослідження - питання, на які необхідно отримати відповідь для досягнення мети. Це те коло проблем, яке необ­хідно проаналізувати для того, щоб відповісти на головне за­питання дослідження.

Завдання дослідження безпосередньо пов'язані з харак­тером аналізу. Якщо мова йде про теоретико-пізнавальні проб­леми дослідження, то завдання та висновки дослідження будуть визначатися теоретичними положеннями й новими концепціями, отриманими в результаті аналізу.

Якщо йдеться про прикладні дослідження, то завдання та висновки будуть зорієнтовані на соціальну діагностику проблеми і практичні рекомендації.

Наступним кроком є інтерпретація основних понять -процедура тлумачення, уточнення змісту понять, які складають концептуальну схему дослідження. У соціологічному дослідженні існують три види інтерпретації: теоретична, емпірична й операційна. Вони забезпечують зв'язок між теоретичним і емпіричним рівнями аналізу процесів, зв'язків теоретичних положень з реальними фактами дійсності, із ме­тодами пошуку, реєстрації та аналізу емпіричних даних.

Наступний етап - розробка робочих гіпотез. Гіпотеза — це наукове припущення про можливі зв'язки, відносини, при­чини, що ведуть до тих або тих явищ. У процесі дослідження необхідно підтвердити чи заперечити гіпотези.

Закінчення процесу формулювання гіпотез дає можливість досліднику розробити інструментарій, тобто перейти від теоретичних конструкцій до емпіричних показників, які відображаються в питаннях анкети, інтерв'ю, спосте­реженнях та ін.

Організаційно-методичний розділ програми конкретного соціологічного дослідження

Організаційно-методичний розділ програми соціологічного дослідження охоплює:

- стратегічний план дослідження;

- обґрунтування вибірки;

- визначення основних процедур збору й аналізу вихід­них даних.

Стратегічний план дослідження визначається рівнем знань, яким володіє дослідник до проведення емпіричного до­слідження, що й визначає можливості розробки гіпотез.

Стратегія дослідницького пошуку може бути різною, зок­рема: розвідувальною, аналітичною чи експериментальною.

Розвідувальний план використовується тоді, коли недостат­ньо літератури, інформації про об'єкт дослідження та дослід­ник не в змозі сформулювати гіпотези.

Розвідувальна стратегія передбачає такі етапи розвитку:

а) аналіз літератури, що вивчається;

б) бесіди зі спеціалістами, котрі працюють з аналогічними проблемами;

в) розвідувальне спостереження.

Метою розвідувального плану є формулювання проблеми, визначення мети й завдань, висунення гіпотез.

Аналітичний план застосовують тоді, коли достатньо літератури та знань про об'єкт дослідження, що дає змогу ви­сувати гіпотези. Мета плану - встановити функціональні зв'язки в соціальних об'єктах і процесах.

Експериментальний план використовують при ретельній розробці гіпотез. Застосовуючи його в соціальному екс­перименті, можна знайти управлінські рішення проблем, які становлять інтерес і мають важливе значення.

Мета дослідження та його гіпотези визначають тип і спо­соби вибірки.

При дослідженні за розвідувальним планом вимоги до ви­бірки не дуже суворі. У цьому випадку відбір одиниць спостереження з об'єкта визначається за простим правилом: виділяють полярні групи за суттєвими для аналізу критеріями. Обсяг таких несистематичних вибірок не визначається. Усе за­лежить від якості отримуваної інформації. Спостереження чи опитування проводяться доти, доки отриманої інформації не буде достатньо для формулювання гіпотез. Склад та обсяг вибірки не фіксуються заздалегідь, а визначаються у процесі розвитку дослідження.

Інші два типи досліджень потребують репрезентативної вибірки. Вимога репрезентативності вибірки означає, що за визначеними параметрами склад обстежуваних у дослідженні повинен наближатися до відповідних пропорцій у генеральній сукупності.

Важливим етапом в організації соціологічного дослідження є розробка інструментарію, тобто перехід від теоретичних конс­трукцій до емпіричних показників, які відображаються в питан­нях анкети, інтерв'ю, у спостереженні та ін. Ці показники мають бути доступні спостереженню й вимірюванню та відбива­ти різноманітні соціально-психологічні характеристики об'єкта.

Розробляючи інструментарій, готують інструкції з про­ведення польового етапу соціологічного дослідження.

Городяненко

Програма соціологічного дослідження

Підготовка соціологічного дослідження насичена різноманітними видами робіт, специфічними наукови­ми та організаційними процедурами, найголовнішими з яких є:

— розробка програмного забезпечення (вибір мето­дології дослідження й інтерпретації отриманих даних; обґрунтування теоретичних засад, логічної послідов­ності) дослідження;

— вироблення інструментарію (анкети, бланка ін­терв'ю, кодувального бланка для проведення спостере­ження тощо);

— розробка методичних документів для збирання первинної інформації (поради інтерв'юеру, спостеріга­чу тощо);

— формування дослідницької групи відповідно до мати і завдань дослідження — розробників програми та інструментарію, виконавців польових досліджень, спеціалістів з обробки отриманої інформації, аналітиків пий підготовки підсумкового звіту;

— навчання спеціалістів польових досліджень (ін­терв'юерів, спостерігачів та ін.);

— складання програми оброблення даних.

Кожне соціологічне дослідження починається зі з'ясування намірів і мети замовника, уточнення теми дослідження, визначення термінів і витрат, пов'язаних з ними, з'ясування фінансових, матеріально-технічних аспектів справи. Після цього настає безпосередня дослідницька ро­бота, початок якої пов'язаний зі створенням програми.

Програма соціологічного дослідження є науковим документом, що містить схему логічно обґрунтованого переходу від загальних теоретичних уявлень про дослі­джуване соціальне явище до використання інструмен­тарію і виконання дослідницьких процедур (збирання, оброблення та аналізу інформації). Вона є стратегічним документом, який дає змогу зробити висновки щодо концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати його результативність.

Програма виконує методологічну, методичну, орга­нізаційну функції. їх реалізація впливає на структуру програми, яка складається з методологічної та методич­ної частин.

Методологічна частина програми охоплює такі ком­поненти:

— інформаційний пошук, визначення проблемної ситуації;

— формулювання та обґрунтування проблеми;

— визначення мети і завдань дослідження;

— визначення об'єкта і предмета дослідження;

— системний аналіз предмета дослідження;

— формулювання робочих гіпотез дослідження;

— інтерпретацію та операціоналізацію основних понять дослідження.

Методична частина програми соціологічного дослідження передбачає:

— вибір і опис методів збирання первинної соціологічної інформації (опитування, аналіз документів, спостереження, експеримент);

— розробку інструментарію (питальника, бланки спостереження тощо);

— визначення досліджуваної сукупності, розробку вибірки дослідження;

— обґрунтування логіки, визначення методів ано чі зу та інтерпретації зібраної первинної соціологічної ім формації за розробленим інструментарієм;

— розробку стратегічного, методичного, робочого планів дослідження.

Нестуля

Програма соціологічного дослідження складається з багатьох компонентів. До головних компонентів програми відносять:

1. Вихідну методологічну парадигму, світоглядну позицію дослідників, яка обумовлює методи, логіку та результати соціо­логічного дослідження.

2. Мету дослідження, яка об'єднує інтереси вчених та замов­ників.

3. Об'єкт і предмет соціологічного дослідження.

4. Завдання дослідження (основні та допоміжні, першо- та другорядні).

5. Понятійно-категоріальну структуру дослідження.

6. Моделювання шляхів вирішення досліджуваної проблеми.

7. Вироблення гіпотез дослідження.

8. Планування дослідницьких робіт.

9. Вироблення методики дослідження.

10. Забезпечення зв'язку між усіма компонентами.

11. Підготовка звіту.

Семке. Шпаргалка