6.1.2. Форма угод

Під формою угоди прийнято вважати спосіб виявлення волі осіб, які беруть у ній участь, тобто спосіб зовнішньої фіксації волевиявлення сторін.

Відповідно до ст. 42 Цивільного кодексу угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду.

Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством.

Особа чи особи, здійснюючи угоду, повинні чітко і ясно виявити свою волю на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Це волевиявлення може бути здійснене як в усній, так і в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Відповідно до ч. 2 ст. 42 Цивільного кодексу можливе виявлення волі особи шляхом певної дії, яка свідчить про намір особи укласти угоду, і законом не встановлена для таких випадків певна форма угоди. У такому випадку вважається, що угода укладена конклюдентним способом (наприклад, оплата проїзду в транспор­ті без кондуктора).

Іноді мовчання є юридичним фактом, рівнозначним за наслідками волевиявленню сторони угоди. Відповідно до ч. 3 ст. 42 Цивільного кодексу мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, коли закон надає йому такого значення (наприклад, відповідно до ст. 260 Цивільного кодексу в разі продовження користування майном після закінчення строку договору за відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк).

Усна форма укладення угод предбачена законом для таких угод, що виконуються під час їх укладення (ст. 43 Цивільного кодексу).

Найбільш розповсюдженою угодою, яка укладається в усній формі, є купівля-продаж за готівкові кошти. Ст. 43 Цивільного кодексу дозволяє укладати угоди в усній формі і юридичними особами.

Треба зауважити, що відповідно до Роз’яснення Вищого Арбіт­ражного суду № 02-5/111 від 12 березня 1999 р. господарюючі суб’єкти повинні укладати угоди в письмовій формі, за винятком угод, зазначених у ст. 43 Цивільного кодексу. Таким чином, свобода вибору в підприємства, установи, організації, що укладає угоду, між усною та письмовою формами угоди є винятком, а обов’язкова письмова форма угоди — правилом.

У випадках, коли угоди між організаціями або між організацією і громадянином укладаються в усній формі, організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одержання грошей і підстави їх одержання.

У певних випадках укладення угоди в письмовій формі є обов’язковим.

Відповідно до ст. 44 Цивільного кодексу угоди повинні укладатись у письмовій формі:

а) угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у ст. 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР;

б) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у ст. 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР;

в) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми.

Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює або навчається громадянин, що укладає угоду, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи служ­бовою особою, що вчиняють нотаріальні дії.

Дво- або багатосторонні угоди (договори), які повинні укладатись у письмовій формі, можуть укладатись, зокрема, шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Відсут­ність відбитку печатки підприємства, установи, організації на скріпленій підписом угоді не є порушенням форми угоди, якщо інше не передбачено законом, зокрема, ст. 66 Цивільного кодексу.

Поряд із загальними вимогами до письмової форми угоди законодавством можуть встановлюватися спеціальні вимоги до окремих видів договорів та інших угод (наприклад, договір перевезення повинен оформлюватися зазначеним у відповідному статуті документом; передбачені форми для договорів, що укладаються банками, біржами).

Нотаріальне посвідчення угод обов’язкове лише у випадках, визначених законом (ст. 47 Цивільного кодексу). Відповідно до чинного законодавства обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягають:

• договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) житлового будинку, іншого нерухомого майна (ст. 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу);

• договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об’єктів, товарів в обороті або у переробці (ст. 13 Закону «Про заставу»);

• договори про відчуження земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності (ст. 18 Земельного кодексу України, ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок»);

• договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону «Про приватизацію майна державних підприємств» ст. 25 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»;

• шлюбні контракти (ст. 27 Кодексу про шлюб та сім’ю);

• заповіти (ст. 541 Цивільного Кодексу);

• доручення на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо підприємств, установ, організацій, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма доручення (ст. 65 Цивільного кодексу);

• доручення, що видаються в порядку передоручення (ст. 68 Цивільного кодексу);

• інші угоди, для яких чинним законодавством передбачена обов’язкова нотаріальна форма.

За бажанням сторін посвідчуються й інші угоди, для яких законодавством не встановлено обов’язкової нотаріальної форми, як, наприклад, угоди учасників спільної часткової власності про виділення частки у спільному майні, про встановлення порядку користування спільним майном (житловим будинком, квартирою, садовим будинком, дачею, земельною ділянкою тощо), про встановлення розміру часток або про зміну розміру часток, договори позики, доручення, схову, найму житлового приміщення тощо.

Чинне законодавство передбачає реєстрацію угод окремих видів. Так, відповідно до ст. 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Угода, укладена з порушенням правил щодо обов’язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише у тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом.

Якщо незареєстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до суду за захистом своїх інтересів. У цьому випадку суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєструючого органу обо­в’язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у випадку, коли відповідна угода укладена за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону.

Якщо сторонами угоди, пов’язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не дотримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна, наприклад, правил державної реєстрації об’єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо, то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.