Бондаренко

(V, 822)

Чи білоцвіт зі сливи облітає В моїм саду?

Чи, може, то сніжок З небес одвічних Струменить на землю?

(Отомо-но Табіто)

(V, 830)

За роком рік Спливуть тисячоліття,

Але незмінно будуть на землі, Як і сьогодні, Сливи розквітати!

(Садзі-но Кообіто)

(V, 839)

Весняним полем Стелиться туман,

Сливовий цвіт на землю опадає, А людям мариться, Що падає сніжок!

(Дендзі-но Макамі)

Переклад І. Бондаренка

(V, 892)

Діалог злидарів

Коли вночі дощить із вітром, коли вночі сніжить з дощем, і холоднеча, й ніде дітись – їм сіль,

облизую пучки, посьорбую ріденьку брагу, кахикаю,

180

сякаюся, поскубую сліди борідки й пишаюся в душі:

«Усі, крім мене, чи то люди?» І все-таки від холоду під ковдру лізу з головою, тягну на себе все, що є.

А хто бідніший – тим ще гірше: дружина й діти рюмсають,

вкутку батьки голодні клякнуть. А як живеш

вцім світі ти? Що поробляєш?

Хоча й говорять всі, що світ наш нескінченний - для мене затісний він став, мені здається. Хоча й радіють всі,

як сонце й місяць сяють – для мене, мабуть, в них не вистачає світла. Невже лиш я один такий нещасний в світі? – Людиною родивсь не по своїй же волі! Ходжу коло землі

од всіх людей не гірше, та плечі я свої лахміттям прикриваю –

181

тоненька, як папір, єдина безрукавка зносилася ущент, як водорості стала.

Вхатиночці благій, що скоро розпадеться, подекуди лиш сінцем притрушено долівку. У головах батьки, в ногах дружина й діти,

скоцюрбившись, лежать, померзлі та голодні, і, скільки сили, є,

кленуть життя злиденне.

Впечі уже давно хмизинки не горіло, бо в казані не рис, а павутиння й порох, забули зовсім ми, як рис той і готують,

лиш квилим немічно, як птахи нуедорі1.

І кажуть недарма: «обрізують коротке», «туди, де злидарі, торує стежку лихо» – он з різкою в руці до нашої нічліжки

вже староста прийшов – дере свою горлянку. Невже ж вона така безвихідна до краю, дорога в цьому світі?

(Яманое Окура)

1 Птахи нуедорі – так стародавні японці називали дроздів, нуе – міфічна тварина з головою мавпи, лапами тигра, тулубом єнота і хвостом змії – мала голос дрозда.

182

(V, 893)

Гіркий наш світ, бридкий наш світ – але не можу полетіти геть.

Бо я не птах!

(Яманое Окура)

(V, 925)

Як ніч западає над річкою, чорна, як крукові крила, – там, де ростуть дубочки, на білім піщанім плесі, часто квилять кулики.

(Ямабе Акахіто)

Переклад Г. Туркова

(VI, 979)

Не дми занадто, вітре, Над Сахо1,

Аж доки не повернеться додому Мій любий небіж У легкім вбранні!

(Отомо-но Саканое-но Ірацуме)

(VI, 981)

Які ж високі гори Такамато2 У Карітака3!

Як же пізно тут Світити в небі Місяць починає!

(Отомо-но Саканое-но Ірацуме)

Переклад І. Бондаренка

(VI, 994)

Коли звів погляд вгору

1 Сахо – назва місцевості та річки в преф. Нара.

2Такамато (Такамадо) – гори на схід від м. Нара

3Карітака – назва місцевості в південно-східній частині преф. Нара.

183

й побачив молодика – згадав я брови тої, яку один лиш раз в житті своєму бачив.

(Отомо Якамоті)

Переклад Г. Туркова

(VII, 1161)

Покинув дім

Ізнову у дорозі! Осінній вітер, Вечір крижаний,

Іперелітні гуси плачуть в небі.

(Невідомий автор)

(VII, 1165)

У затишку вечірнім журавлі Собі поживи у воді шукають. Коли ж припливні хвилі височать, Свою дружину Кожен окликає.

(Невідомий автор)

(VII, 1271)

На обрії далекім поміж хмар Дружини любої Видніється оселя.

Тож поспішай, мій коню вороний! Дістатися я хочу якнайшвидше!

(Какіномото-но Хітомаро)

Переклад І. Бондаренка

(VII, 1288)

–Хто в гавані сьогодні верховіття очерету пообламував геть-чисто?

–Щоб побачити, як любий, виїжджаючи, махає – пообламувала я!

(Какіномото Хітомаро)

184

(VII, 1291)

Дітки любі, дуже прошу вас,

не косіть траву на цім узгір'ї, хай вона залишиться живою! Як сюди приїде мій коханий – буде що його коневі їсти.

(Какіномото Хітомаро)

Переклад Г. Туркова

(VII, 1317)

Нехай вирує море, Вітер віє – Не зупинюсь,

Аж доки з глибини Перлину білосніжну не дістану!

(Невідомий автор)

(VII, 1411)

Який щасливий Той з чоловіків,

Хто голос любої дружини може чути Аж поки не покриє сивина Волосся чорне!

(Невідомий автор)

Переклад І. Бондаренка

(VIII, 1424)

Весняним днем пішов у степ – фіалок захотів нарвати.

Та степ мене заполонив – я залишився там до ранку!

(Ямабе Акахіто)

Переклад Г. Туркова

(VIII, 1426)

Сливовий цвіт Хотів я показати Своєму приятелю...

Як його тепер

185

В саду під снігопадом розпізнати?

(Ямабе-но Сукуне Акахіто)

(VIII, 1440)

Дощі весняні Ллються без упину!

Що ж буде з вишнями гірськими, Що ростуть На кам’янистих схилах Такамато?

(Кавае-но Адзумато)

(VIII, 1441)

Туман довкола. Падає сніжок. Та попри все Щебече соловейко

Біля оселі у моїм саду.

(Отомо-но Якамоті)

(VIII, 1456)

(Вірш-послання жінці разом із гілкою квітучої вишні)

На кожній з пелюсток Цих білих квітів

Таїться безліч щиросердих слів. Не треба їх цуратися, Кохана!

(Фудзівара-но Асомі Хіроцуґу)

(VIII, 1457)

(Вірш-відповідь)

На кожній з пелюсток Цих білих квітів Численних слів Чомусь я не знайшла.

Напевно, загубились у дорозі!

(Невідомий автор)

186

(VIII, 1464)

(Вірш-послання Отомо-но Якамоті своїй дружині)

Нас гори розділяють, Оповиті серпанком весняним. З тобою я Вже місяць, як не бачився, Кохана!

(Отомо-но Якамоті)

(VIII, 1471)

Сумуючи в розлуці, Край оселі

Гліцинію на згадку посадив. А нині хвилями Гліцинія квітує!

(Ямабе-но Сукуне Акахіто)

(VIII, 1475)

Чому я так журюся за тобою? Та ще нестерпнішою Ця журба стає, Коли зозулі голос Раптом чую!

(Отомо-но Саканое-но Ірацуме)

(VIII, 1476)

Ку-ку! Ку-ку! – зозуля прокувала Мені, самотньому, У темряві нічній.

Напевно, Серцем тугу зрозуміла!

(Оваріда-но Асомі Хіромімі)

Переклад І. Бондаренка

(VIII, 1498)

Він вільного часу не мав, мій коханий, тому й не приходив до мене.

Зозуле! Якби ти злітала до нього –

187

про тугу мою повіла...

(Отомо Саканое)

(VIII, 1552)

Місячним вечором аж до щему блищить роса в цьому саду, і плаче цвіркун.

(Принц Юхара)

Переклад Г. Туркова

(VIII, 1566)

З небес одвічних – Безупинний дощ!

Поля зелені покидають гуси Й, ґелґочучи, Зникають поміж хмар.

(Отомо-но Якамоті)

Переклад І. Бондаренка

(VIII, 1658)

Якби удвох з коханим дивитися на нього! приємнішим тоді було б

оцих сніжинок падання.

(Імператриця Ко-мьо)

Переклад Г. Туркова

(IX, 1732)

Серпанок стелиться По схилах Обаями1, Темніє ніч,

І де мені тепер причалити свій човен, Я не знаю!

(Ґосі)

Переклад І. Бондаренка

1 Обаяма (Ооба-яма) – гора неподалік від узбережжя Тихого океану на межі префектур Вакаяма та Міе.

188

(IX, 1740)

Коли весняні дні бувають мрячні й сірі, на берег я іду

убухту Суміное. Побачу, як човни хитаються рибальські – одразу оповідь пригадується давня.

З села Мідзуное Урасіма був родом. От якось він човном поплив на риболовлю. Багацько риби йшло –

тож не вертався тиждень, все далі веслував.

Аж ось – кінчилось море. І тут рибалка стрів дочку морського бога. Зичлива й лагідна в них почалась розмова –

урадились про шлюб, життям заприсяглися і подались туди, де можна жити вічно. В столиці володінь

господаря морського –

усяючий палац – доріжкою з коралів вони удвох ввійшли, тримаючись за руки, щоб жити з цього дня без старості і смерті. Щасливе їх життя тривало досить довго. Але дурний наш світ потьмарив глузд рибалці одного разу він

189