30. Створення руп, її еволюція і розпад на нові партії. Кадети.

Установчий з'їзд РУП у грудні 1902 р. затвердив 6 партійних комітетів (вільних громад): Київський, Харківський, Чернігівський, Полтавський, Лубенський і Кубанський (Чорноморський). ЦК РУП представляли Є. Голицинський, Д. Антонович і В. Козиненко. До Закордонного комітету у Львові входили Д. Антонович і В. Винниченко. 1903 р. РУП очолив М. Порш. Партія перейшла на позиції міжнародної соціал-демократії (Ерфуртська програма) й, відкинувши гасло самостійності України як нереальне, прибрала інше: національно-культурної автономії в межах Російської імперії.

Така еволюція аж ніяк не влаштовувала настроєну вкрай націоналістично групу під проводом М. Міхновського. 1902 р. вона відкололася від РУП. А 1903 р. те саме вчинила група Б. Ярошевського. Перша з них згодом перетворилася на Українську народну партію (УНП). її політичне кредо Міхновський сформулював у «10 заповідях», найвідомішою серед яких стала така: «Україна — для українців!». Група Ярошевського проголосила себе Українською соціалістичною партією (УСП). Однак обидві партії, не діставши підтримки з. боку революційних мас, занепали.

У грудні 1904 р. під час спроби провести у Львові свій II з'їзд РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М. Меленського на поч. 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку, а інша, до керівного ядра якої належали В. Винниченко, С. Петлюра й М. Порш, у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Програма «Спілки» з основних питань тактики й стратегії збігалася з поглядами поміркованих членів РСДРП, за якими закріпилася назва «меншовики». їхні провінційні організації у Києві (в межах Південно-Західного краю) і Полтаві (в межах відповідної губернії) злилися з організаціями «Спілки».

За ініціативою колишніх діячів Київської громади восени 1904 р. виникла Українська демократична партія (УДП). До її керівного ядра увійшли Є. Тимченко, В. Чехівський, Є. Чикаленко. За соціальним складом і поглядами українські демократи в цей час були близькими до «Союзу визволення» — зародка майбутньої загальноросійської партії конституційних демократів (кадетів). Однак політичні гасла УДП були радикальнішими, аж до соціалістичних. Як і українські соціал-демократи, ця партія стояла на платформі автономії.

Соціалістична фразеологія в програмних документах УДП примусила частину демократів залишити партію. Група на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим і Ф. Матушевським взялася за формування Української радикальної партії (УРП). Однак розкол вдалося подолати, й 1903 р. УДП й УРП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). 1907 р. УДРП було перейменовано на Українську трудову партію.

Кадети. Найбільшого авторитету і впливовості в політичному житті Росії на початку ХХ ст. набула загальноросійська партія кадетів, заснована лівим крилом російського ліберального руху, на першому, установчому, з'їзді, що відбувся у Москві 25—31 жовтня 1905 р.

Партія кадетів орієнтувалася на західні зразки парламентаризму, була спрямована на радикальне реформування громадськополітичного ладу в Російській імперії, створення демократичної правової держави, впровадження принципу поділу законодавчої, виконавчої та судової влади. Передбачалося перетворення Російської імперії на конституційну монархію з двопалатним парламентом, обраним за демократичною виборчою системою. Декларувалися загальні демократичні свободи, 8-годинний робочий день, свобода профспілок. Намагаючись здобути вплив серед селянства, кадети пропонували передати безземельним і малоземельним селянам державні, удільні, кабінетські землі, а також частину приватновласницьких за викуп за рахунок держави. В національному питанні кадети були прихильниками єдиної Росії, противниками федералізму, обмежували національні права неросійських народів національно-культурним самовизначенням. Соціальну основу кадетської партії становили високооплачувана інтелігенція, середня, переважно міська, буржуазія, ліберальні поміщики. Утім серед її членів були й селяни, робітники, студенти, ремісники. В Україні до кадетської партії належали представники української ліберальної буржуазії та інтелігенції, в т. ч. члени Старої громади, Товариства українських поступовців (ТУП). У 1906 р. в українських губерніях існувало близько 50 відділень партії, в яких налічувалося 9 тис. членів. Особливо активно діяли кадети в Київській губернії. Члени партії кадетів підтримували національно-культурні вимоги українства, насамперед наполегливо домагалися скасування заборони української мови, права вільного користування нею. Кадети рішуче засудили русифікаторську політику царату в Галичині у роки Першої світової війни. Голова партії П. Мілюков з трибуни IV Державної Думи назвав її "європейським скандалом". Член ЦК партії академік В. Вернадський написав статтю "Українське питання" і російське суспільство" (1915 р.) на підтримку національно-культурних домагань українців. З 1917 р. кадети входили до складу різних українських урядів.